Марія Матіос та Ірина Зелененька стали лауреатами премії ім. В. Кобця 2025 року

Марія Матіос написала в соціальних мережах: «Я не люблю літеплих людей – люблю гарячих», – казала моя бабця і мене так навчила: любити палких, небайдужих.

Цими днями побувала у Вінниці на відзначенні памʼяті письменника Василя КОБЦЯ і на врученні премії його імені «Талант року» за книжку МАМИ. Лауреатом премії також стала чудова Ірина ЗЕЛЕНЕНЬКА – з таким тонким, але дуже густим європейським шармом і почерком віршування, яка, однак, так по-українськи їде «срібною гарбою до свого роду в гості».

Василь Кобець ніколи не претендував на літературний партер, але його палка діяльність у перші роки становлення нової Української держави заслуговує на вдячну памʼять і добрі слова. Не всі можуть бути трибунами у час випробувань для країни. Він таким був. Не всі можуть «розворушити» людей і повести за собою, зорганізувати добрі справи, відстоювати своє, зацьковано раніше. Кобець умів це робити гаряче і переконливо. Пригадую гострі дискусії під час київських зібрань Конгресу української інтелігенції, Шевченківських днів, в яких Василь представляв Вінничину. Чи міжнародний літературний круїз країнами Чорного моря 1994 року, коли в Туреччині виникла колізія з «пропажею» знаменитого перекладача Анатоля Перепаді і коли наша делегація була майже у розпачі: серед білого дня в портовому Ізмірі зник поліглот із знанням семи мов. Василь Кобець зі старшими колегами тверезо обмірковували план пошуку Перепаді і заспокоювали решту. У мене, наймолодшої, яка вперше була закордоном, окрім паніки і морської хвороби, не спостерігалося тоді нічого мудрого… Вервечку спогадів про Василя можна нанизувати і далі. Але памʼять про людину, яка робила добрі і потрібні справи, залишається в речах і людях – книжках, памʼятниках, ініціатором яких він виступив, в учнях, яким дав дорогу в літературу, і навіть у посадженій його руками гіллястій калині на території музею Коцюбинського у Вінниці.

…Це було дуже тепле і зворушливе дійство у Вінниці, зорганізоване родиною Василя КОБЦЯ і Вінницькою обласною універсальною науковою бібліотекою. Живе спілкування з мотивованими людьми завжди додає сили. Бо ось підходить жінка з МАМАМИ і своєю книжечкою і каже: «Я з цих мамів… почула, що ви будете і прийшла. Я не письменниця, але я так виливаю свій біль». – і я не знала, що їй відповісти, окрім як обійняти…