Катерина Девдера для антології “Подільський краснослов” (2021)
КАТЕРИНА ДЕВДЕРА
Девдера Катерина Михайлівна народилася 25 листопада 1990 р. у с. Качківка Ямпільського району Вінницької області. Закінчила філологічний факультет Інституту філології та журналістики Вінницького педагогічного університету ім. М. Коцюбинського (2012). Кандидат філологічних наук (2018), працює в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Поетеса. Авторка збірок лірики: «Співприсутність» (2011), «Літери і стихії» (2015), «Листи до майстра» (2018); публікацій в альманахах і періодиці, у т. ч. перекладів з іспанської, польської, англійської. Переклала книгу польської поетки Б. Боба-Диґи «Запах каштанів» (2013).
Володарка гран-прі літературного проекту «Молода Республіка Поетів» (2015), лауреат фестивалю «Підкова Пегаса» (2010, 2013), премії «Кришталева вишня» (2016).
Член НСПУ з 2013 р.
Живе у Києві.
«Наші вінницькі Сапфо дивують глибокомудрою ніжністю, проникливістю, елегійністю та сердечною прозорливістю своїх віршів»… А ще – дуже пишаюся перед краянами з інших областей, колегами ось такою молоддю, яка береться невідь звідки. Сама по собі. Раптом і назавжди».
Михайло Каменюк, 2011
«Її вірші пахнуть дощами, соснами, любистком… Її вірші звучать пташиним співом, музикою, замовляннями… в її віршах стаєш рікою, вогнем, вишнею… Як це в неї виходить, напевно, дівчина не усвідомлює в повній мірі і сама. Вона ще не знає чи хоче цього і чи потрібно це їй… вона ще не вірить, що цей Дар – бачити душі слів – належить саме їй. А тому ніяковіє і віджартовується, коли хтось називає її поетесою».
Ольга Зайцева, 2011
«Ця лірика вражає тонким чуттям слова, глибиною вербалізованого осягнення світу – власне, невимушеним, несилуваним висловленням свого такого ще молодого досвіду».
Оксана Шалак, 2012
«Поетичний доробок Катерини Девдери, вміщений у збірці «Співприсутність» – своєрідний ліричний щоденник, героїня якого прагне увібрати в себе всі порухи часу, руху й емоцій і в дзеркалі поетичного самовираження, шукає незвичних ракурсів для відтворення ритму життя. Поезія унікальна своєю політекстуальністю, внутрішньою глибиною, багатоплановою образністю, неповторним колоритом художнього світу».
Вадим Василенко, 2012
«Книга «Літери і стихії» позначена впливом віршів Олега Лишеги, а водночас – дуже цікавими авторськими пошуками».
Богдана Матіяш, 2015
«Це панування вільного, як дим, і теплого, як дім, верлібра».
Роман Кухарук, 2015
«Поезія стала для подолянки медитативним одкровенням або ж сугестивним експериментом із густого капілярного плетива думок, котрі подекуди нагадують нашаровування імпресіоністських та експресіоністських мазків. Метафоричні епітети й порівняння, обережне символотворення (радше ґава гаптування архетипами, міфемами), герметика романтичних інтимних переживань – ось усе те, що розширює контент світлого простору вірша Катерини Девдери. У творах і справді багато простору, думка здається вільною, разом із тим, дуже стриманою, невагомою і всеприсутньою».
Ірина Зелененька, 2019
НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ЛЮБИЙ…
* * *
Хтось у мені каже, що за тобою скучив.
І що мені не байдуже чи ти є, чи нема.
В школі любові – ми двоє невмілих учнів,
Правда, й невмілі вчаться чогось однак.
Вчаться чекати крізь зливи і завірюхи.
Вчаться писати довгі листи про все.
Вчаться слухати одне одного і не рухатись,
Боячись ніжності, що поміж них росте.
Вчаться бути спудеями мандрівними,
У країні любові, країні болю,
Вчаться кохати з римою і без рими,
Вчаться бути ніким, щоб стати собою.
Вчаться думати: що́ я сьогодні можу
Дати йому чи їй, щоб цей довгий шлях
Серед повітря ствердлого від морозу
Став хоча б трохи м’якшим?
Вчаться вірити. Вчаться ростити крила
Після різких падінь з чудесних висот.
Вчаться любити так, ніби не любили
Досі.
І ніби їм не боліло сотню
Тисяч разів.
Ніби їх не було розбито
й заново склеєно скотчем чи ПВА.
Хтось у мені не може без тебе жити.
Хтось у мені записує ці слова.
ЖОНА ВУЖА
Думаю, як вона йде. На край світу.
Ці постоли залізні, залізний цей посох.
Її коханий покинув через непослух.
Казка чи просто уламок давнього міту.
Дикі стежки серед чорного-чорного лісу.
Перші сніги заступили дорогу в горах.
Жоно вужа, чорний ворон кричить зловісно,
Жоно вужа, постоли стерлись на порох.
Каже йому, котрого поряд немає,
Каже йому, котрий далекий, мов сон:
Не забувай мене, любий, запам’ятай мене,
Поки кричить сумніший за ніч ворон,
Не забувай мене, любий, запам’ятай мене,
Наше тепло і світло серед свічад,
Синє вікно, задивлене в листопад,
Першого снігу світіння неземне,
Не забувай мене любий, запам’ятай мене.
Квіти, птахи, зайчата, вовки й ведмеді,
Сонце і місяць, і кожна тремка зірка,
Стануть її братами, її сестрами,
Будуть шукати всюди їй чоловіка.
Жоно вужа, він проходив лісом учора.
Жоно вужа, він купався в цьому потоці.
Жоно вужа, ночував у хатинці в горах,
Жоно вужа, він уже на іншому боці.
Перепливи ріку, перейди гору,
Перебіжи стежиною біля хутора,
Переживи увесь цей гіркий морок,
Спаленими губами шепчи: люблю тебе.
Перебудь, переспи ніч у старої відьми,
Перекажи їй своє дике горе,
Відьма стара зжалиться і повідає
Те, чого нам усім не говорить.
Там, на краю світу – біла вода,
Камінь синій, твій милий заснув – під.
Йди і скажи йому все, жоно вужа.
Жоно вужа, іди – розтопи лід.
Любий мій, найдорожчий мій, золотий,
Соле моєї солі, мій тихий дім.
Вір мені. Якщо я не вміла любити –
Вмію тепер, нікому не розповім
Ні таємниць, що зрадив мені вночі,
Ні голизни твоєї білої шкіри.
Той падолист без тебе став січнем.
Срібні свічада – без тебе – давно сірі.
Жоно вужа, щаслива, жоно вужа!
Казко, прадавня, уламку сивого міту,
Вірю тобі, ніби ти – золота правда.
Вже обійшла половину всього світу.
ОСЬ
Ось тобі нитка голосу у пітьмі.
Ось тобі посох, щоб легше було іти.
Ось тобі осінь. Ось пригорща самоти.
Ось тобі храм, що мариться уві сні.
Ось тобі сонце. Солодке і радісне.
Ось тобі хліб, що насичує кожен голод.
Ось тобі ця безодня, що не мине,
Ось тобі ця безодня, яку не втолиш.
Ходиш від хати до хати,
Від міст до сіл.
Спрагла води і смаку
Дому і солі.
Ось тобі пташка просто на руку сіла.
Ось вас нарешті двоє
У цьому полі.
* * *
Що це, мій Боже? Смерть чи любов?
Дощ заливає по вінця світи…
Хто це так стукає в двері, як ти,
в тиші, при світлі нічних молитов?
Сходять крізь мене сиві жита,
з крові і серця вгору ростуть.
Вірші – розбіглись словами, як ртуть,
правда в мовчанні – тому золота.
* * *
Яків старий на березі моря чи як його звуть
Риби коралових рифів у сонці пливуть
Равлики любляться ніжно і дивні птахи
Може рожеві фламінго п’ють небо з руки
Визріли ядра інжиру і виноград
Змійки червоні вночі прокрадаються в сад
Яблук немає лиш тіні усміхнених Єв
Злиже зі стежки рудий ледь задумливий лев
Якове як тобі є як тобі там
Гладити спини блакитно-білим хортам
Слухати з ночі солону пісню вітрів
Бачити сни і не бачити власних синів
Чути уранці як м’яко лягають в пісок
Клени блискучі за ніч облетілих зірок
Як її Якове звали Ліна чи Лі
Ту що залишила слід на пекучій землі
Змійок червоних в старому як вічність саду
Як її звали останню в твоєму роду?…
* * *
Радосте, моя сестро,
Не відходь, побудь!
Радується веселка
І ріки каламуть,
Равлик, котрий цілує,
Равлика у лице.
Місяцем сон білує
Ясена деревце.
Радується Марія,
Вітер в полі і сум,
Вечір, котрий посіяв
Зорі, тишу, росу.
Зійдуть на ранок сходи,
Радісні, ніби ти,
Радосте, не відходь мені,
Сестро моя, рости!
ДЛЯ Т.
Вона любила його светри
Більші на кілька розмірів м’які й надійні
Його поцілунки його обійми
Його казки про сніги Ай-Петрі
Його мовчання з його листами
Його приходи й зношені кроси
Його зникання кудись під осінь
Вічну гонитву за міражами
…Їй говорили дівчинко озирнися
Оговтайся дівчинко любити його
Все одно що ловити вітер
А вони давно і міцно сплелися
Як дерева корінням і вітами
…Їй говорили він намотує кілометри
він з тих
у кого немає завтра
Вона кивала мовляв правда
І одягала його светри…
СЕСТРАМ
Мої сестри вміють любити вічно
Вміють тужити тихо писати вдячні листи
В їхніх синіх зіницях затаєне щось космічне
Радісний усміх суму повнота самоти
Вони не просять рятунку не шукають розради
Муку свою леліють прозорішають на весну
Не знаю що про них кажуть представники громади
Не знаю де їхні лицарі де Перелесник
Не знаю кого вони вперше так полюбили
Маму брата курча хлопчика по сусідству
Аж їм заболіли рамена
з яких пробилися крила
Аж їхня шкіра придбала
якийсь нетутешній відсвіт
Не знаю чому вони засинають як сніг нагими
Чому ходять босоніж асфальтом водою небом
Чому завжди так боляче бути з ними
Ніби бути з ними це зривати шкіру із себе…
Здається їм до вподоби маленькі крамниці
Наповнені вощиною корицею і перцем
Книги із антиквару в’язані рукавиці
Слова не вимовлені вголос
ледь вгадані серцем
Здається
вони люблять квітень і чекають літа
а може я тільки приписую сестрам
свої бажання
………………………………………………
Сестри мої справді уміють любити
Щомиті вмирати для вічного воскресання…
* * *
добраніч малі турботи добраніч великі плани
добраніч мрії ласкаві добраніч шрами і рани
добраніч друзі й не друзі знайомі і незнайомі
добраніч усім хто в тузі живе як в рідному домі
добраніч світлу що нині не сталося хоч хотіло
Отцю і Духу і Сину й моєму грішному тілу
ЗАМОВЛЯННЯ
полюбить на смерть
хай тобі пече за мною скажи
коли волосину з його голови
замажеш у піч
як давно це було
ще моя бабця були дівчиною
працювали на фабриці в Маґдебурґу
Russische Schweine
у товарних вагонах понад Віслою
остарбайтери повертаються в Україну
там була баба ста літ
зморщене жовте яблуко в хустині
уночі простогнала води
потім віддячилася наукою
хай тобі пече за мною скажеш
а волосину з його голови замаж у піч
я би так не змогла
тай інакше б теж не змогла
чи після війни в неї був вибір?
до її товаришки ходив хлопець з іншого села
і вони втрьох сиділи на призьбі й співали
котилася ясна зірка з неба
може справді був зорепад
а хто ж мене молоду дівчину
може вона прагла ніжності як води
тай проведе додому
а провести було нікому
тай дому давно не стало
землянка чи то хлівець
хай тобі пече за мною
і волосину з його голови замазала в піч
я би так не змогла
кажуть він її бив
і вона мовчки без нарікань
все зносила приводила
щорік по дитині
мертвій
аж поки з’явився синок
пуп’янок ружі
цвітка ясмину
я би так не змогла
але якби вона теж не змогла так
не було б мене
КОЛИСКОВА ДЛЯ МАМИ
Мамо моя, мамо, маменя,
олені приходять в сонний сад,
кажуть, що вони моя рідня,
і їдять морелі й шоколад.
Ти не віриш, ніби то – казки?
Мамо моя, мамо, маменя.
вчора олень сливу їв з руки,
і цукерку їло оленя.
Ось ходімо разом, ти і я,
не струси росини із ожин.
Бачиш, йде оленяча сім’я:
тато, мама і маленький син?
Засинають зорі за вікном.
Люлі, мамо, люлі, маменя,
і сидять у кухні за столом
олень, олениця й оленя.
Поки я для них готую чай,
люлі, мамо, люлі, засинай.
На плечі в усміхненого тата
хай тобі присняться оленята.
Люлі, мамо, люлі, маменя,
пахне ніч ваніллю, ніби свято.
В ліс іде мала моя рідня,
олень, олениця й оленятко.
* * *
Жінки з голосами спалених прерій
шукають води.
Пливуть міражами по мертвій пустелі –
шукають води.
В долонях несуть гіркоту порожнечі,
шукають води, води і Предтечі.
А турки, араби та караїми
пливуть караванами в дальні країни,
везуть блаватаси, рубіни, сапфіри,
золочені дзбанки, цяцьковані ліри
…вітри замітають солоні сліди…
немає води… живої води…
У людних оазах брудні торгаші
збувають отруту для тіла й душі,
масними словами вбиваючи час.
Немає води на базарах оаз!
Жінки з голосами спалених прерій
шукають води.
При жовтій тарелі, при білій тарелі –
шукають води.
Утома закутала зранені плечі,
шукають води, води і Предтечі…
Не маючи мапи, угадують шлях
по млистих скорботних нічних голосах –
останніх притулках любові і болю.
Осмуту несуть жінки ясночолі.
Мов віддану ними у жертву свободу,
шукають живу несподівану воду,
щоб дзбанки дзвінкі наповнила вщерть,
солодка, як сон, правдива, як смерть,
як радісні вина, така ж молода,
(ти знаєш? ти чуєш?)
звичайна вода…
Жінки з голосами спалених прерій
шукають води…
Прости їм нічну недозраду і втечу:
Жінки у пустелі шукають Предтечу.
Прости, що замало тебе, що не ти
втамуєш їх тугою повні світи.
Прости їх, облиш, і там зачекай,
де голос Йордану впадає у Рай,
де сонця – по вінця, висока трава,
й вода переповнює світ, як слова.
* * *
Коханий, я буду писати до тебе листи,
навіть якщо Укрпошта загубить всі до одного,
навіть якщо сапери зірвуть останні мости,
навіть якщо повінь розмиє усі дороги.
Я буду писати щодня, аби ти знав,
що я з тобою на всіх кордонах і переправах,
що серед твоїх незавершених справ
є я – ще одна незавершена справа.
Я буду писати, хай кажуть що ви здались,
що їхні війська давно перейшли кордон.
Я знаю, що ти, читаючи кожен лист,
клянешся, що радше помреш, ніж підеш в полон.
Я буду писати щодня, щоб ти зрозумів,
Якщо ти загинеш, вони дійдуть до наших полів,
а ми – твоя наречена, твоя матуся, твоя сестра –
триматимем лінію фронту уздовж Дністра.
МАЙДАН
Вже насправді, мій Боже,
насправді немає слів…
Янголи шини палять,
Богородиця розбиває брук…
На Майдані щодня розпинають Твоїх Синів,
забуваючи гнів Твій, Господи,
забуваючи Божий Суд…
І щоденно Пілат омиває руки в крові,
фарисеї «терором» зовуть науку Христа…
Стольний Київ горить…
Ні! Стольний Київ – стоїть,
Як і Правда, і Сила, і Воля Твоя свята…
ІНДІАНЦІ
(із циклу «Без пам’яті»)
ми гралися в індіанців
я була рожевий світанок
він перо соколине
під вишнею
наш вігвам і гойдалка
він казав ти завжди будеш
моїм світанком
а нам було по п’ять літ
і ми ще не ходили в школу
я не носила додому сонечок
а він не мав повен ранець хмар
із картону
пам’ятаю пізніше
він багато прогулював
а коли прийшов на урок
учитель запитав хто з нас
готовий повірити йому
коли він каже більше не буду
тиша
тоді підняла руку я
а тепер мені майже п’ять по п’ять
чверть віку а йому
ніколи не буде п’ять по п’ять
і він давно не перо соколине
земля йому пухом
я не знаю чому він повісився
але коли думаю про нього
згадую наш вігвам під вишнею
і гойдалку на вітрі
АНТОНИЧ
Говорить ніби тече ріка
звідки в нього уся ця мова
слова подібні до рідкого олова
лави інколи молока
інколи вітру різкого з півночі
він згинає квіти додолу
й обриває пух тополиний
підхоплені стихією ми не ми
линемо вгору падаєм їй віддаємося
хочемо щоб вона була і була
до наступної осені
до позаминулої весни
до снігу
котрий випаде вночі несподівано
притрусивши наші похилі плечі
тонкі зап’ястя й високі зачіски
Марії Антуанетти
цей молодий поет стане великим поетом
його ім’я внесуть до енциклопедій
і хрестоматій шкільних програм
світ спіймає його напевно
світ напевно його зламає
наші внучки читати будуть мемуари
його життєписи
наші правнуки загадають
дюжину дивних бажань
біля пам’ятника
його скаменілої подобизни
а зараз він молодий і зелений
мов Антонич
ми з тобою знаємо подруго
він говорить ніби тече ріка
жива музика без фальші
музика без віолончелі без флейти
тільки небо відбивається в цих словах
і малі безцінні конвалії
розквітають в наших долонях
понесімо йому в дарунок
поки він такий молодий
поки в ньому живе
стихія
ні
ми ніколи не скажемо нашим онукам
як до безтями були закохані
* * *
Не боюся вигнання. Боюся, що ми не разом
Переходимо темряву – кожен із нас – свою.
І не знаю, чи упізнаю тебе з часом,
Коли навіть себе буває не впізнаю.
Перевтомлені, сповнені гіркоти,
Не готові прощати або любити,
Ми ще маримо горами,
прагнемо висоти і вітру.
І на різних кінцях пустелі нам сняться сни
Однакові, неначе дві краплі води.
Ніби хтось нас любив і ми говорили з ним
Під горіхом гінким, зеленим і молодим.
Прокидаємось вранці у холоді й пустоті.
Наші вікна виходять в небо, а небо – сиве.
І старий, ніби світ, сумний,
мовчазний горіх
Вперто б’ється до шиби.
* * *
Ні, я не вірю у принца з казки, я вірю в тебе.
В хлопця з плоті й крові, що завдає болю.
Любить, ненавидить, прагне ніжності, гребує
Ніжністю,
є не сіллю землі – сіллю солі.
Вірю в тебе, бо ми однієї крові,
як брат і сестра, як ліва рука й права.
Не хочу розмов та палко прагну любові
й відваги казати правду,
бо ліпша правда,
аніж ввічливість прохолодна, гладка галантність
краваток шовкових, метеликів на манішці.
Не вірячи в принца з казки, вірю в романтику,
в життя яскравіше за всі –
мої і твої –
вірші.
