Галина Кухаришин – авторка видавництва “ТВОРИ”
ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МОЯ ВІННИЧЧИНА» інформує:
17 липня 2022 року. Сталі творчі стосунки склалися в нашого Видавничого Дому з надійним партнером – вінницьким видавництвом «Твори». Завдяки цьому все більше авторів не лише з Вінниччини, але з усієї України та Зарубіжжя обирають місцем народження своїх нових книг саме Вінницю. У «Творах» з великою любов’ю, по-сучасному виконують дизайн книги, друкують книги за найвищими стандартами поліграфії. А ми в свою чергу відгукуємося на пропозиції брати участь в редагуванні найцікавіших, злободенних книг, супроводжуємо їх у світ своїми рецензіями, передмовами.
Так сталося і з поетичною книгою тернопільчанки ГАЛИНИ КУХАРИШИН (ШИМКІВ) «НЕ БІЙМОСЬ, А БИЙМОСЬ…. ЩОДЕННИК МОЄЇ ВІЙНИ», яка щойно побачила світ з передмовою редактора Видавничого Дому МИХАЙЛА КАМЕНЮКА «У війни – жіноче обличчя», яку подаємо нижче, а також світлини, на яких – авторка та «обличчя» її книг.
У війни – жіноче обличчя!
«У війни не жіноче обличчя»…Свого часу ця назва однієї з найгучніших книг лауреата Нобелівської премії, білоруської письменниці Світлани Алексієвич стала крилатою фразою і експлуатувалася літературознавцями на різні лади.
Нині ж, нова книга поезій вже добре знаної поетки з Тернопільщини Галини Кухаришин (Шимків) «Не біймось, а биймось…» талановито і переконливо вводить в літературу антитезу до вислову Алексієвич, а саме: «У війни жіноче обличчя».
В цунамі жорстокої війни з російським агресором, який вторгся в Україну в другому десятилітті ХХІ століття, в нечуваному патріотичному спротиві окупантам дуже яскраво окреслилась постать нової українки, Пасіонарії свободи і незалежності. Вона – нинішня українка – в умовах війни не лише любляча, всетерпляча і страждаюча матір, не лише безсонний волонтер і безстрашна фронтова лікарка та медсестра, вона ще й снайпер, розвідник, десантник, підривник, тероборонівець, поліцейський, фронтовий репортер. В нашої свободоборчої війни – жіноче обличчя. Якщо поміркувати глибше, то це чи не перший прецедент в новітній вселюдській історії.
Як редактор і видавець, спостерігаю повінь поетичної патріотики, пробудженої нашою війною. Нашою війною, а не їхньою…Однак на більшості віршотворів цієї тематики – попіл страждань, стогону, проклять варварам. Авторів можна зрозуміти: на серцях і розумі багатьох із нас події поставили печать розгубленості.
І ще не скоро з’являться книги, які намацають той нерв народної душі, ту її глибину, котрі пояснять природу героїчного українського спротиву ворогу, що за всіма підрахунками знавців військової справи мав би подолати нас, загнати в глухий кут, маючи немислиму перевагу в техніці і людях.
Вважаю, що книга Галини Кухаришин (Шимків) «Не біймось, а биймось…» є предтечею такої очікуваної літератури. Літератури, яка не лише зміцнить ненависть, але й укріпить дух. В одному з заглавних віршів книги авторка накреслює її загальне спрямування:
Не біймось, а биймось, бо ми в своїй хаті!
То кат нашу землю прийшов забирати.
За кожну споруду, за клаптик землиці,
за золотоверхі Собори столиці,
за площу у Львові, майдани в Черкасах,
Франківська, Тернополя і на Донбасі
не біймось, а биймось!
Але скоро читач переконається, що цей заклик, ця «статистика боїв» зміниться такою стежкою в гущу людських доль, яку не забути ніколи. Осердя книги – новелістичне, подієве, зображальне, без театрального пафосу – вражає багатостраждальною правдою, одвертістю, людяністю. Бо війна, якими б новітніми засобами вона не велася, явище багатогранне, але й осяяне сподіваннями перемоги. І це – українське осяяння – на рівні Божого провидіння, мов та зоря над стежкою сюжету. Саме так, сюжету. Цим і тримається його канва у книзі. Реалізм вивищується над метафорою, яка його лише чіткіше окреслює мазками почуттів і…молитви.
Емоційний, кульмінаційний центр книги в поезіях: «Лелеки повертаються додому», «Колискова», Здригається земля, палає без упину», «Я хочу квітів… Як я хочу квітів!», «Не озлоблюймось серцем, люди», «Нас з тобою вінчали не в церкві», «Лиши мене, доню, мені вже не страшно, не треба…», «Хто сказав, що не час для кохання», «Я закрию вас крильми…», «Тьотю, візьми печенько», «Заколиши, мій Боже, Україну», «Посівна», «Коли ж вона прийде, та перемога?» та інші, їм суголосні.
Справді, коли ж чекати ту жадану перемогу? – запитує хтось ліричну героїню книги, яка веде свою оповідь у формі віршованого щоденника. Що в тому запитанні – надія? зухвала насмішка? розгубленість?.. У відповідь чуємо про неї, очікувану перемогу:
Вона є поруч, коли в’яжу сітку,
а чи печу сухарика солдату,
і як в садку знаходжу першу квітку,
і як до Великодня білю хату.
Вона зі мною навіть вірші пише.
І на роботу теж іде зі мною.
Ми мовчимо удвох в хвилини тиші.
І плачемо удвох в хвилини болю.
І навіть, коли я дивлюся новини,
вона стоїть тихенько за спиною.
І ми, удвох, чекаєм тої днини,
коли буде покінчено з війною.
Голос, який чуємо із книги – це голос не жертви. Це голос жіночої душі, яка попри неминучу страшну, криваву жертовність чує й каже: перемога буде за нами! борімось!
Хорошою, закличною, бойовою, життєствердною книгою приходить до нас Галина Кухаришин (Шимків).
Михайло КАМЕНЮК,
заслужений працівник культури України,
письменник і видавець
17072022
