Євген Баран про нашого Анатолія Бортняка
Собі якраз признатись впору:ти не здолав шляхи круті
і не зійшов на саму гору,
колись намічену в путі.
То хай же думка ця, пізніша,
твої розвіює жалі:
нема вершини без підніжжя,
немає неба без землі.
(Анатолій Бортняк. Янгел-охоронець. Вінниця. 2006).
Я вже не пригадую, як приходять окремі книжки до мене. Загубилося в пам’яті наше знайомство з Анатолієм Бортняком (1938-2009) у Вінниці 28 лютого 2007. Зате є в моїй бібліотеці останні дві прижиттєві збірки автора, ось ця, янгольська, 2006, і “Вдих і видих” 2008. І мали б бути декілька листів.
Збилося у нас і поняття “класики”. Зруйнувавши старий літературний канон і не запропонувавши нового, всі спроби літературознавчі є не чим инчим, аніж бажанням напхати в старі міхи побільше нового мотлоху, з розрахунку: дасть Бог, пізніше розберемося. Навіть Історія Літератури, яка нині нікому вже не треба, пишеться за цим принципом. Та вже. Літературознавцям – літературознавче. Літературі – подих життя…
Нещодавно читав спогади Яворівського, у них є згадки про Бортняка. Вони закінчили один університет. Хоч і розминулися в часі, бо Бортняк старший, і юному першокурснику Яворівському тільки університетські легенди слухалося.
Анатолій Бортняк, якому наприкінці квітня виповнилося б 85, лірик з виразним публіцистичним пером і гумористично-сатиричним жалом. У ліричних мініатюрах його пробивало на екзистенційну сповідь з легким самоіронізуванням. Талановита вінницька поетична душа, стужена за людською пам’яттю.
