Олена Герасименко для антології “Подільський краснослов” (2021)

ОЛЕНА ГЕРАСИМЕНКО

 

Герасименко Олена Василівна народилась 18 травня 1958 р. в с. Носачів Смілянського району Черкаської області. Закінчила Чернігівський юридичний технікум (1977). Працювала у системі соціального захисту населення. Була керівником районного ЛІТО «Дивослово» (2011-2015).

Поетеса. Авторка 6 збірок лірики: «Паралелі сонячних дощів» (2005), «Аплікації думок» (2006), «Ватра на двох» (2010), «Причетність» (2013), «Час журавля» (2017), «Точка дотику» (2017); добірок в періодиці. Упорядник кількох регіональних альманахів та збірок.

Нагороджена грамотою Верховної Ради України (2017). Лауреат літературних премій ім. М. Стельмаха (2009), М. Леонтовича (2011), «Кришталева вишня» (2017), конкурсів журналу «Дніпро».

Членкиня НСПУ з 2011 р.

Проживає у смт Теплик.

 

«Щодо творчого доробку Олени Герасименко – то вона є помітним явищем в літературі нашого краю. Це не просто глибока і мудра жіноча поезія «школи Ліни Костенко», вона презентує душу і думи нової українки, сміливої і вільної, наснаженої загальносвітовим культурним надбанням. І за формою, і за тематикою Оленині вірші абсолютно нові, свіжі, її образний світ оригінальний і чистий, неповторний, має своєрідну кольорову і музичну палітру».

Михайло Каменюк, 2010

 

«Вона з людей, про які говорять: боєць. Поезія для неї – не засіб, а спосіб життя. Йдеться про інтимну лірику, чи громадянську – від того не маліє ні їхня змістовність, ні індивідуальність, ні художня цінність. Вони такі особистісні й водночас – про кожну з нас.

Твори Олени Герасименко щирі, безпосередні, вистраждані, але оптимістичні. Їй болить стражденна Україна, війна на Сході, вимираючі села. Пише вона про тепло людських взаємин, осінь у природі й душі, нелегку жіночу долю».

Валентина Сторожук, 2013

 

«Серед переможців організованого журналом «Дніпро» літературного конкурсу є і наша землячка-тепличанка Олена Герасименко… Талант із теплицького краю».

Тетяна Приймасюк, 2009

 

«Моя поетична землячка, творець незрівнянних рядків, які зігрівають душу і серце».

Надія Гребенюк, 2015

 

ПРАВДИВИЙ ЗВІТ

 

Жовті айстри

 

Світ неначе завмер – лиш напруга сердець на слуху.

Інструмент, партитура, магічність у погляді майстра.

Замовкає усе – не порушити тишу глуху,

тільки в першім ряду ледь помітно тремтять жовті айстри.

 

Перший звук, ніби грім, що від нього здригнулись шибки,

і здригнулися враз і партер, і балкони, і ложі:

провалилися в темп – рокітливий, навальний, стрімкий…

Серце стукало в такт, поривалось в чечітку підошов –

 

нерухомо, бо навіть, здавалося, й подих пропав –

тільки звук, тільки ритм – від найнижчої точки до висі.

Навіть дощ за вікном, що донині лише накрапав,

впав у шквал, дикий шквал – мимоволі йому підкорився.

 

Далі – срібний струмок, що зі всюди, чи пак, з нівідкіль,

і здалося: весна несподівано вдарила в струни.

Десь далеко лунав чистий цокіт о камінь – підків,

грім у небо гримів, перекочував горами луни.

 

Змах єдиний руки – знову клекіт, і знов нароста,

так неначебто він поглинуть прагнув душу і тіло,

ніби з трьох Ніагар вниз обрушилась раптом вода…

Айстри в першім ряду так жагуче, так спрагло жовтіли.

 

О, яка була гра! Диригент був –у леті струна,

його змаху руки підкорялося все безвідмовно;

від стіни до стіни, від підлоги до стелі – луна,

і реальності нуль, лиш симфонія і підсвідомість.

 

Серце, серце, вгамуйся, безумне, не можна бо так:

розірвеш грудну кліть, бризне кров на сюртук і сорочку.

А воно тріскотить, відбиває напружений такт…

Тільки в першім ряду жовті айстри… І сльози… І мовчки…

 

Гру закінчено. Тиша. Ні руху, ні звуку, лиш пульс

у джерельцях німих – тих, що б’ються в усіх біля скроні.

Браво! Буря овацій пробила б камінний Ельбрус,

чи спекла б Гімалаї в гарячих від плеску долонях.

 

Диригент, який щойно тримав цілий світ у собі,

що, немов чарівник, розчахнув кожну душу, як вікна…

Рухом палички він діставав неба й зорі з орбіт,

на землі між людей, щоб побільшало радості й світла.

 

Скільки квітів йому, і усмішок, і вдячних облич –

квіти ті дорогі і, як водиться, пак, екзотичні.

Айстри жовті гойднулися – жовті, як сонце сторіч,

і лицем до лиця, погляд в погляд, і руки – дотичні.

 

І маестро збагнув, що навіки для себе пропав,

що його полонили ці очі, ці брови, ці руки…

І земля, по якій він антично донині ступав,

захиталася враз, полонивши картини і звуки.

 

Айстри зойкнули в світ – світлий промінь ковзнув по щоці…

Зблід маестро… Була в ї погляді сила незвична.

Жовті айстри, ах айстри – забуті в тремтячій руці…

І повержений час…І коханням освячена вічність.

 

Вечеря

 

У філіжанках чай… І свічі білі.

За вікнами – метелиця, зима.

За вікнами – дерева в біле бігли.

І бігла ніч опівночі – сама.

А на столі – незаймана вечеря.

А за столом удвох ми – я і ти.

Розмова не родинна – так, знічев’я,

Якій без нас не хочеться іти.

Ми не чужі – зустрічні випадкові,

що просто довго-довго разом йшли.

«На щастя» кимсь загублену підкову

знайшли не ми – вірніш, не ми знайшли.

Чай вихолонув. Бути чи не бути?

В каміні вогник ледве ворушкий.

Тікав у ніч зими веселий пудель,

до щастя замітаючи стежки.

Про що слова? На віях – ні сльозини.

На шибці темній – снігу пелюстки.

Про що слова? Що в грудях зимно – зимно,

як бруньці на морозі без луски?

Я відпускаю. Просто відпускаю.

Коли я тут залишуся сама,

на філіжанку вистиглого чаю,

за звичаєм, ходитиме зима.

У новорічну ніч покличу казку,

дванадцять місяців в нове життя впущу.

Повірю дуже-дуже в їхню ласку,

як вірить світ в тепло після дощу.

І буде ще весна, бо як без весен?

Весна без сонця – то хіба весна?

Прийдешній день – для мене буде весь він,

там забринить струна неголосна.

 

* * *

Так тихо… Спи і слухай тишу…
Ніч. Розкошує в снах трава.
Де ще побачиш дивовижу,
як місяць волоть обрива?
Так попасом, мов кінь в нічному,
губами вогкими хрум-хрум…
Цвіркун сюркоче ні на чому
лише йому відому гру…
Крилом шугнула вгору птиця
тобі прямісінько з-під ніг.
Ідеш – не здатен зупиниться,
чи пак, не хочеш, хоч би й міг.
До обрію – у ніч, де просо
пересипають небеса,
де губить літо зорі в роси,
де про світанок снить краса.
Неземне

 

Коли дотліває

в останньому згарищі осінь,

коли серед вітру

холонуть промоклі вуста,

а серце не хоче,

побути ще в літеплі просить,

всіма почуттями

між днів і годин пророста –

хтось прийде незримо,

нечутно, іще до морозів,

підхопить легенько,

і каро в лице зазирне.

Ти враз осягнеш:

щастя в тім, щоб наосліп,

відкрити напевне,

що є на землі неземне.

 

Розмежовані

 

Я вже пішла, а може й не приходила

поміж зрадливою осінньою погодою,

Я вже пішла – між сонцем і між місяцем,

а ти мені сказати щось намітився.

Сумує світ за жовтою хустиною.

Ти вже ідеш, і я тебе не стримую.

Хай буде те, що завжди мало статися:

одній несила в тому розібратися.

Бо ще не раз тобою серце вколеться.

Ти вже пішов, я все ще на околиці…

 

* * *

Коли загасить одинока ніч

легкі сліди осінньою вологою,

ітиму я імлистою дорогою,

і буде йти зима мені навстріч.

Коли зустрінемось удвох ми – я  й вона,

вдамо, що кожен стрічний – незнайомець,

і ніч поріжеться о світлий штрих віконниць

у контурі самотнього вікна.

 

* * *

На легіт – ранок нанизали гуси.

Сопілок очеретяне «ду-ду».

Всміхнулось сонце дню золотоусо:

«Чекали? Дочекалися – іду!»

Іде-пливе гаряче покотило,

настояне на росяній траві,

якою щойно мавки лиш ходили,

гасили світло в місячній брові.

В вінку зеленім став іще, достоту,

мов сонний звір, гойдав круті боки.

Ще чудернацькі в сутінках істоти

ледь-ледь торкались сонної руки.

Лиш клапоть снива – в часу десь на днищі.

Обличчя ночі – зморено-бліде.

Небесний сонях – вище, вище, вище…

Чи бачите? – світанок вмитись йде

до річки через кладочку і далі:

попід вербичками –  до очерету, в став!

А там – дивися, враз сліди розтали:

умився, вітром витерся – розтав…

Натомість день веселий, гожий! Літо

розщебеталось птаством межи віть.

Дощів у дзбанок дня уже налито –

ущерть наповнений, на покуті стоїть.

Там, де стоять настоянки пахучі

із чебреців, рум’янку, лободи,

причепи невблаганної байстрюччя

з левад, ярів пробралося сюди.

Де оксамит розкинув килимочки,

ромашок, чорнобривців рушники,

де жебонять між трав дзвінкі струмочки,

де небо на крилі, і навпаки…

 

Залишу

 

Я залишу тебе ночам,

я мовчанням перемовчу…

Буде тиша гірка, як чай

з полинових димів дощу.

 

Буде вітер, як гнів проклять,

рвати сутінки десь не тут.

Буде спогад під шифром «ять»,

буде думка за словом «будь».

 

* * *

Здається, ми були знайомі – ще до народження, давно.
Жили удвох в одному домі, пили удвох одне вино.
Дивились в очі захмеліло – закохані і не чужі.
І не було нікому діла – твоїй лише й моїй душі.
Ми сотні раз в житті вмирали, і воскресали сотні раз…
Бувало, зоряні корали світились в поглядах у нас.
Нас під небесною габою серця здіймали аж до хмар…
На світ увесь – лиш ми з тобою, та соловей – нічний мольфар.
Ішли отак – поет і Муза – йшли, незважаючи на те,
що все закінчуватись мусить, і літо теж перецвіте.
Не знав ніхто, ніхто не відав, немов на світі ми одні –
чому дощі, пролиті в літо, лишають спогади чудні;
чому такі меди пахучі, куди ведуть стрічки доріг,
в яке безмежжя неминуче зникають дні, що ти беріг…
І досі в сутінках туманів ми видивляємо своє.
І щось бентежне досі манить, аж доки обрієм стає.

 

* * *

В швидкоплині земного буття

нам не гоже лиш їсти і спати –

прийде час, і найвищий Суддя

всім пред’явить рахунок до сплати.

 

* * *

Не потішаймося з дрібного –

потрібності учімось в нього.

Хоч вісь мала, але без осі

не крутить колесо у возі.

 

* * *

Цілує осінь яблуневу стиглість

в золочені обвітрені уста.

Ще хмара сонця випити не встигла –

за обрій повертається пуста.

Ще небеса на блюдці дня розлиті,

хлюпоче вітер теплу даль в лице.

Гойдають синь легенькі білі ниті,

нагадують: не літо –

осінь це…

 

Світанок

 

Світанок виповз равликом помалу –

ще обрії невидимі були…

І білий чуб осіннього туману

куйовдили холодні ковили.

Здаля виднілись пригірки імлисті,

забрівши аж по пояс в осоку,

і новий день, за ніч удосталь виспавсь,

спросоння прокричав: ку-ку-рі-ку!

 

* * *

Авжеж, бо сонце в осінь перелито,

пташата в леті пробують крило.

Ще гойдалка вітрів гойдає літо,

та юності – неначе й не було.

Вітри тугі влилися в хмару сизу,

проміння в золоту заперто кліть.

На погляд спершись поглядом донизу –

ледь починає кронами паліть.

З них прохолоду струшують серпанки,

на крила тиші сіється роса.

В бурульку виноградну соком п’янко

терпкий промінчик з неба прослиза.

Ще сиву куряву доріг здіймає вітер,

тепло стебельце кожне пам’ята.

Воно ще не сховало в пам’ять літа,

цвіркун сюрчить – мелодія не та…

Не сонячна, як досі, не уроча,

нанизує на струни висоту.

Вечірню тишу звук її толочить –

не ту октаву зіграно, не ту…

 

Мати вийшла у світ

 

Мати вийшла у світ –

небо їй як на прощі.

По росі босий слід,

сонце ноги полоще.

Мати вийшла і стала –

довкіл неї Жар-птиці.

І яка ще там старість –

зарум’янені лиця.

А весна на землі –

он яка запахуща!

Край причілка зацвів

ружі дикої кущик.

Мати сіяла день –

ластівки щебетали.

Де поділося, де?

Ой було, та й не стало…

Облетіли сади,

почорніло дворище.

Не спішиться сюди –

цвинтар став нині ближче.

Ой матусенько, ма…

Серце з горем ночує.

Й диво-птахів нема,

і матуся не чує.

 

* * *

Вони живі, бо світ земних доріг

у пам’яті їх образи зберіг.

Бо їхні мрії ходять серед нас –

довічні воїни, лиш звільнені в запас.

Бо ті, що назавжди лишились там –

єднають нас, повінчаних життям.

 

* * *

І знову кров’ю росяться сніги,

гарцюють, ніби в пеклі, сатаниська.

І ворон кружеляє низько-низько,

чатуючи на людські потрохи.

Це божевільне пекло без жалю

ковтає праведних і грішних без розбору.

І хтось пішов останній раз із двору,

аби жахке спинити дежавю.

А небу вже розтерзане чоло,

земля покрита шрамами і кров’ю.

Смерть в сукні наймоднішого покрою

отрутою частує джерело,

й гарцює, клята, танець на кістках…

Опалена земля. Червоне пійло.

Летять у небо душі непокірні,

і болем проростає кожен птах.

 

* * *

На світанку мені не пишеться…

Світлячок на моїм столі

перечитує тексти в книжечці:

він – ще юний, вони – старі!

За вікном (чи мені ввижається?)

тінь майнула – і світло знов.

Березняться котиська жалібно.

Їм пора, бо у них любов.

Місяць блідне. Йому ховатися!

Ріжки тануть, як віск свічі.

Уночі там блищали ратиці –

та чого не бува вночі!

Час ілюзій, портали з чакрами…

Зайчик сонячний – скік туди!

Ходить ранок по річці чаплею,

де і жабам нема води.

 

* * *

Ти мені не належиш зовсім –

певно вигадала, і все.

Лиш по долі пройшлася осінь,

написала своє есе.

Просто, серцю доволі зимно –

певне, вже промайнув наш день.

Просто, пам’ять тривожить сильно

і щемить від цнотливих тем.

І від того давно не боляче,

для безсоння нема причин.

Просто знай: хтось за тебе молиться

коли ти міцно спиш вночі.

 

* * *

Запущено програму руйнівну

і брязкає, жадає смерті зброя.

Жирують ті, хто створює війну.

Троянському коню замало Трої.

Витоптує із краю в край святе,

земля сахається зрадливого копита.

І бачать всі: щось коїться не те,

та, як завжди – не знають, що робити.

Гей люди, люди! – ляснула луна…

а може, то життя глухе відлуння?

З глибин історії земної долина

ледь чутний глас віків, які минули.

Нам їх почути б! Нам би зрозуміть

їх мудрості таємні манускрипти –

через шари занедбаних століть,

крізь товщу неповернення і кривди!

 

* * *

Йшов чоловік – один собі ішов:

йому ніхто нічого й він – нікому.

Його самотній слід од підошов

нагадував велику жирну кому.

Йшов, розтинаючи зухвало простір, час,

заповнюючи обрії собою.

Він був до нас – той слід чужих обцас –

пунктиром з ком між Вічністю й добою.

Йдемо отим пунктиром слід у слід,

по спогадах майбутніх гострожалих…

Куди йдемо? За ким іти нам слід,

щоб ті сліди іти не заважали?

Дорога прилипає до стопи,

чужі стежки ведуть у невідомість.

Забракло нам сміливості, аби

прокласти власний слід життям натомість.

Хай буде він найпершим, непростим…

Ніхто на фініші не стріне хоругвами…

Хай доведеться падати, повзти –

нащадкам буде легше йти за нами.

 

* * *

Дозріває жарою полуденна сонячна магма,

Навіть птиці сховались, аби пересидіти пек.

Тільки бджілка нектар із далека до вулика тягне,

оминаючи пастки липневих розжарених дек.

Простягає земля аж до обрію струджені руки,

Зацілований сонях замріяно став на межі.

Пахнуть зерном жнива, пахнуть сіном незбираним луки,

Пахнуть літом вітри, затаївшись, немов сторожі.

Спрагло мальви уста підставляють для рос світанкових.

Хоч би подих вологий, та вітер сховався – не дме.

Лиш метелик кружляє в пелюстковім дивнім танкові,

доки літо збирає завчасу розтоплений мед.

Угорі – ні хмарини. Впало грозами небо раніше.

Сіє промені щедро закоханий в землю Дажбог.

Довгождане тепло в своїм серці для неї принісши,

ладен виплеснуть все, що Сварог приберіг для епох.

 

* * *

Цей кучерявий день, цей степ, і ніч, і зорі…

Оця дзвінка трава, корінням у надрив.

Міраж старих осель поміж осінніх згорень,

оцей горіхопад в іржу колишніх ринв…

Тут все колись було – весілля і родини,

приносили щедротно лелеки немовлят.

Дороги тут були. Дорогами отими

ходили прадіди. В них спокій був і лад.

Життя, як вулик той – кишіло малюками,

плело і пряло щось, сапало буряки.

Було собі просте – не пишне, не лукаве,

із потом на чолі – але жило-таки!

Тепер того нема. Не з волі, не з принуки.

Неначе ураган промчався і затих.

Лише церковний дзвін селу у груди грюка

й забутий шрам доріг межи дворів отих.

 

* * *

По осінніх слідах йдуть дерева, немов ірокези…

їх дипломи давно переписано, складено в кейси.

По осінніх слідах натрусило подекуди білим.

Всілось небо на дах, мов на тин – кукурікнути – півень.

Йдуть. Перуки руді – по воді… Ані ради, ні втіхи.

Так, напевне, святі входять в небо – покірні і тихі.

До зими відлік часу – крізь пальці, за обрій, без візи…

Сірий холоду панцир. Сукні осені в сірій валізі.

І вокзалу нема. І не схоже це зовсім на втечу.

Просто, скоро зима. Просто, трішки самотньо. І вечір.

 

* * *

Довкола непорочно-білий сніг…

Були дерева схожі до опудал –

тепер їх сніг веретами укутав –

укутав так – пізнати сам не зміг.

Йшов чоловік у чорному пальто –

здавалося – звичайний подорожній.

Був чоловік романтик, чи художник,

якому ранок –  щирості ковток!

До гілки руку простягнув – овва! –

синичка пурхнула прямісінько в долоню…

І дивувалися довірі безборонній,

мовляв; фантастика – такого не бува!

Це так зворушливо – зими відчути смак,

тому що сніг і сонце – ранок гожий,

і ти торкнутися душею його можеш,

якщо хоч трішечки романтик і дивак!

 

* * *

Ще не стривожені думки

про щось важливе, незабутнє,

якого станція «Майбутнє» –

через роки, через віки….

Ця мішанина душ і тіл,

життя розбурхані потоки,

цей світ манливий і жорстокий,

ця круговерть подій… А втім,

і я, і ти та інший хтось,

хто рве на клапті серце власне –

мить світиться, а далі гасне

так, ніби ватру гасить дощ.

І все-таки, врятує світ

краса й любов – не біль та кривда!

А той, хто вслід за нами прийде,

про все складе правдивий звіт.

Про те, як в хаосі війни,

протистоянь світів та бачень

один радіє, інший плаче –

мов тінь Желі стоїть за ним.

Та все ж – врятує світ краса,

яка в людині і довкола –

не виживань потуга квола,

що в нетрі долі прослиза…

Це – ніби по канату йти,

аби усе ж дійти, не впасти,

відчути справжню радість щастя,

і суть життя, й краси мотив –

краси, яка врятує світ!

 

Желя (Жля) – богиня печалі та жалю у давніх слов’ян, вісниця мертвих.

 

Луг

 

Іду на луг ледь світ босоніж:

не наполохать трав – бо сонні ж…

Боюсь, ступивши, не прим’яти

цей килим з чабреців і м’яти.

Роса. Туман. Та чую: вище,

у верховітті пташка свище.

З світанком нині сам-на-сам,

землі молюся, небесам…

Чуттєвості і тиші в’язь

звідкіль в душі малій взялась,

щоб так, як в казці: ані руш!?

Лиш поповзом, неначе вуж,

крадеться ранок поміж віть,

життя являючи на світ.

З туману обрій вирина –

така ще сонна ярина…

Світ зарожевів, запалів

межи долонями полів.

Мить спалаху і промінці

день розіллють в усі кінці.

Світанок, ніби немовля,

до світу серцем промовля.