Анатолій Подолинний для антології “Подільський краснослов” (2021)
АНАТОЛІЙ ПОДОЛИННИЙ
Подолинний Анатолій Мусійович народився 1 травня 1940 р. в с. Шипинках нині Барського району Вінницької області. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1966). Вчителював, викладав у Вінницькому державному педагогічному університеті. Кандидат філологічних наук (1981). Займається громадською й просвітницькою діяльністю.
Критик, поет, есеїст. Автор низки видань, передусім есеїстичних – «Жити Україною» (2007), «Тільки б голос твій чути» (2009), «Зеленеє жито» (2011), «За Україну, за її волю» (2019); збірок поезій «Яблуко з Рахнівки» (1996), «Є така птиця» (1997), «Вікнина» (1998), «В нас дорога довга» (2005); публікацій у періодиці. Автор і укладач довідникових, хрестоматійних, антологічних видань, серед яких літературний словник «З-над Божої ріки» (1998, 2001); наукових, науково-популярних, методичних збірок, історико-краєзнавчих путівників, нарисів, перекладів, передмов та післямов до книг інших авторів, енциклопедичних статей.
Заслужений працівник культури України (2001). Відмінник освіти України (2004). Кавалер відзнаки «За заслуги перед Вінниччиною» (2015). Лауреат літературних премій ім. Д. Нитченка (2003), М. Коцюбинського (2004), Є. Гуцала (2007), «Благовіст» (2011), М. Стельмаха (2017) та ін.
Член НСПУ з 1999 р., член НСЖУ.
Живе у передмісті Вінниці в с. Агрономічному.
«Виступає А. Подолинний переважно в жанрі пейзажної та медитативної лірики, пише й твори громадянського змісту. Домінують в них світлі, сонячні барви…»
Борис Хоменко, 2005
«Вражає несподівана юнача свіжість, якою «дихають» поезії Анатолія Подолинного. Щира правда й унікальна образність поштрикує під серцем, коли розгортаєш нову книгу цього прекрасного подільського поета… Майстер. Блискучий майстер – запалювати золотом ліхтарі буденного епізоду… Мудрець, зачарований потоком не власного життя, а вічної ріки власного роду».
Володимир Рабенчук, 2005
«Самовіддана праця професора Подолинного зайвий раз підтверджує, що на теренах відродження України у нас роботи непочатий край. І Вітчизна чекає таких невтомних трудівників, як вінницький ентузіаст і патріот А. Подолинний».
Леонід Пастушенко, 2007
«З великим інтересом читаю Вашу книжку «Тільки б голос твій чути…». Вже не раз обговорена (але завжди невичерпна!) тема постає у Вас у несподіваних ракурсах і в безлічі промовистих подробиць та епізодів – у рухливому калейдоскопі життя».
Іван Дзюба, 2010
«Я, повірте, просто захоплений Вашою майстерністю оповідача. Ви так легко, довірливо, переповідаєте різні історії ще ХІХ-ХХ століть, так уміло захоплюєте в полон своєї оповіді читацьку увагу і уяву, що просто душа співає».
Микола Жулинський, 2010
З ГЛИБИНИ ЗЕМНОЇ УКРАЇНІ
МОВА
Мово,
щойно я народився –
ти поцілувала мене
молодими вустами моєї матері.
Як я любив гратися з тобою:
на груші, наче на сьомому небі,
у гінкому чорнобилі
й полинах на межі,
на долині, у лозах червоних,
в очеретах Немії,
в грабових лісах,
зарослих ясною папороттю,
коло вивершуваної скирти,
на густих стернях,
де ноги мої
скапували кров’ю.
Мово,
ти смалила мене
гострим вогнем
і обкладала кригою.
Пригадуєш:
вихудлого тата,
що на одній нозі
придибав додому з війни,
рідку кукурудзяну бевку
в сорок сьомім,
арешт батька
і постріл п’яного міліціонера
в хаті,
бригадира, що, як вітер,
гнув матюками маму
і гнав на роботу?
– Ольго! – галакав під ворітьми. –
Гайда на буряки!
Мово,
як я жахався тебе,
коли пас льоху з поросятами
в полі, коло скошеного гороху,
а скажений Арсень,
побачивши поросят у шкоді,
гнався на коні,
лаючись і періщачи нагаєм
то коня, то льоху, то мене.
Як я ненавидів тебе,
коли в школі нерозумний учитель
шарпав мене за куфайку
і кричав:
– Твій батько в тюрмі!
Ти до нього хочеш?
Але ж мово,
ти, наче вибух,
підкидала мене
до самого Бога,
коли співали жінки,
вертаючи з поля,
і вдова Ганка
так виводила в цьому хорі,
немовби ножем,
самим гостряком,
протинала мою душу;
коли за столом підпилі дядьки
грубими, мов бруски, голосами
розбуджували півтисячі років:
– Гей, хто в лісі, озовися!
Та викрешем вогню,
та запалим люльки,
не журися!
Здавалося, хата трісне
і трісне моє мале серце,
пойняте солоною хвилею
невстояної ще любові
до цих
найрідніших у світі дядьків.
Мово,
ти жбурляла мене з реготом
у весільний вир,
у мідні горла музик,
у неймовірно радісний голос
тітки Наталки:
– Весілля! їй-бо, весілля!,
у якому було стільки динаміту,
що всяке горе людське
він розривав на шматки
і розкидав
по найглухіших ярах.
Сам Бог
гуляв на весіллі,
стискаючи серце
солодким болем безсмертя.
І виріс я,
мово,
на твоєму хлібі.
Зізнаюся тепер,
у літах будучи:
почувався я більше безсилим,
аніж рішучим,
коли тебе роздирали,
толочили,
місили ногами,
чавили лавою до стіни,
як колись татарва дітей наших,
ґвалтували,
ламаючи ребра,
і тяжко били по голові.
Та ще й нині тебе
відпихають у куток,
але ти вже пручаєшся,
блискає твій погляд,
прагнеш вернути собі своє.
Мово,
через довгі роки
гукни лише до мене:
– Сину!
І я почую тебе.
Я стрепенуся в серці
у когось із роду мого
і горлом того нащадка
обізвуся,
співаючи:
– Зеленеє жито, зелене…
Мово моя,
яка ти молода!
– Дорогії гості у мене…
Яка ти щаслива!
– Зеленеє жито ще й овес…
Яка ти багата!
– Тут зібрався рід наш увесь…
Яка ти добра!
Щойно я народився…
СОРОЧКА
Виходить сусідка з хати
й сідає собі під явір, –
скоро картоплю копати,
а в неї мішки діряві.
Дивлюсь: на колінах в неї
сорочка, як цвіт лілеї;
тримає ножиці гострі,
веде ними по сорочці.
– А Боже мій, тітко Ганно,
яка ця сорочка гарна,
яке вишиття багате,
а ви ним – мішки латати!
– Це мамина, ще весільна…
Ніколи й не одягала…
Вона все одно б зітліла, –
розказує тітка Ганна.
– Як же її одягати,
вона ніби геть про свято,
а тут цілі дні при ділі,
не маю навіть неділі…
І з цими словами Ганни
щось сталося дивне з нами:
вона на мене не гляне,
а я не гляну на Ганну.
І ще здалось мені раптом,
що бачу Ганнину матір,
яка щось хоче казати,
та де вже тих слів узяти.
Здалося: онуків бавить
і разом з городом, садом
сорочку дівоцьку з баби
онукам лишає в спадок.
Бо вірить: на ній, вчорашній,
змережано долі наші,
мереживо те хрещате –
то наше добро і щастя.
ВОЛОШКИ
За оповіданням Марфи Тимченко
Дівчинка веселоока Марфа
їхала з батьками на луги.
Там, де сонце заступила хмара,
золото стріляло навкруги.
Житнім полем у козацьких лавах
до самої річки і дубів
колоски бриніли: слава! слава!
Викликали хмарище на бій.
І між ними де-не-де волошки
у росі яскріли молоді.
Ті волошки, мов якісь ворожки,
зчарували дівчинку тоді.
Як на луг приїхали росистий,
Марфа мала бавити сестру,
тато й мама рушили косити
в ранішньому блискові траву.
А в очах у Марфиних – волошки,
пишні та великі, та ясні.
Подивитися б на них ще трошки!
Хай сестра посидить на рядні.
Тато й мама косять конюшину.
Розірвало хмару на дубах.
Ні, таки не втерплю і полину
на волошки глянути в хлібах.
Довго Марфа бігла і добігла,
і знайшла той волошковий скарб,
і сиділа в житі до обіду,
а на возі плакала сестра.
Те блакитне сяйво серед жита
опинилось в Марфиних руках…
О казковий, волошковий світе
у її осяяних роках!
Вже малює, має стільки слави,
а живе тим чудом із чудес,
як волошки небо прихиляли,
як вона торкалася небес…
СУСІД
В сорок п’ятім він тікав з Донбасу
разом з другом, теж подоляком.
Вітер рвав січневу білу рясу,
паровозним захрипав гудком.
Липли хлопці до вагонних східців,
мов сумні, обшморгані листки.
Як далеко їх, як довго звідси
вітровище гнатиме смалький!
З дому їх забрали по вербовці
в ремісничу школу на Донбас.
А тепер тікають бідні хлопці,
доки пломінь в серці не погас.
Від вошей, від голоду і нуди,
матюків, злидоти і злоби,
хлопці, завербовані облудно,
тягнуться до рідної верби.
Скільки ще до неї горизонтів!
Вимерзає у душі дупло.
Ніч летить по рейках, а напроти
смерть летить, аж очі замело…
В тамбурі міліція… Ліхтарик…
Пальцями показує: до нас!
Він злякався: ще дверима вдарить,
і присів, неначе заховавсь.
Ну й дурний! Міліція –до нього
і наганом блискає важким,
і хапає за плече, за ногу:
– Лізь сюди, бо випустим кишки!
Мусив лізти, довідку явити,
видану у рідному селі,
щось брехати. Божечку мій, світе,
пронеси, помилуй, пожалій!..
На базарі змерзлому в Одесі:
– Дайте хліба! – Ви чиї, сини?..
Товарняк… та рейки перехресні…
вітер… степ… і поночі Рахни.
Пішки вісімнадцять кілометрів,
тонучи по пахви у снігах.
Вдома, в хаті – синій, напівмертвий
Батьків подив, біль і мамин страх.
– Ти ж утік, а що ж тепер нам буде?
Це ж по тебе ще когось пришлють!
Угадала, їх забрали, блудних.
Проковтнула їх січнева муть…
І тепер сидить переді мною
зламаний, покручений, зморщів,
казаном хита – не головою,
а у нім – московські кислі щі.
Наварили і не запитали
служба флотська, доля заводська,
столочили мову копитами
руского твердого язика.
Сталінські, затяті до нестями,
збовтані, рідесенькі думки.
З ними покладуть його до ями:
був Яким і лишиться таким!
Що йому сьогодні Україна!
Тільки й мріє: Сталіна б тепер!
Правду мовлять: є одна причина
в нашім горі: Сталін ще не вмер.
І сидить, і квилить за тюрмою…
Диво дивне, як же він забув,
як тікав колись зимою злою
на Поділля, на ласкавий Буг.
Як тоді він плакав, неборака,
на погибель важив – все одно!…
Знову щось заштокав і закакав
геть струхлілий сталінський пеньок.
Ці дядьки отечества чужого,
ніби у пекельному чаду,
крутять-крутять ненаситні жорна,
мелють-мелють український дух.
Боже, як не я, то ти, єдиний,
з високості цих людей прости,
а мені по смерті – України
дай, бо вірю, що почуєш ти.
Хай я стану у її корінні
корінцем найменшим, щоб повік
з глибини земної Україні
добувати живодайний сік.
КІСТОЧКИ
З газет про тридцять третій
Ледве іде від плоту,
ніби чогось боїться;
тихо сказала: «Тьотю, –
і ще тихіше, – хлібця».
Вилиняла сукенка,
ніжки побиті, босі;
стала й стоїть, худенька,
тільки шкіра та кості.
«Хліба нема, дитино,
гинуть і в мене діти».
Попід очима синьо,
синьо очима світить.
Довга хвилина, довга…
Стій, а нема що дати…
Дівчинка від порога
хоче зайти до хати.
«Що то у вас на кухні?»
Тітка до неї вийшла
і показала кухлик,
в нім кісточки від вишень.
«Дайте мені їх»
«Добре, –
і зраділа, здається. –
Ось молоток. Подробиш –
там є малі зеренця».
А молоток підняти
Дівчинці вже й несила,
цей невеличкий дятлик
має підбиті крила.
Дзьобне, спочине й знову…
«Де твої татко й неня?»
«Вмерли… ще на Покрову,
потім сестричка… Ксеня…
Дякую. – Звела брови.
Чемна така дитина. –
Вибачте, я вам трохи
тутика насмітила».
Тітка провела: бідне!
Хилиться набік небо.
«Ну і куди ти підеш?»
«Та… піду куди-небудь…»
КИЇВСЬКА ЛЕГЕНДА
Леоніду Кисельову не було й сімнадцяти, коли його надрукував московський «Новый мир». Молодий киянин писав російською мовою і це було для нього цілком природно: він жив у Радянському Союзі, української крові не мав, ходив до школи з російською мовою навчання, а його батько Володимир Кисельов – знаний російськомовний письменник.
Та вже один з перших опублікованих в «Новом мире» віршів – «Цари» – викликав роздратування шовіністичної Москви. Леонід підтримав нищівну Шевченкову оцінку Петра Першого і навів два його рядочки без перекладу.
Відтоді його в Росії не друкували.
До голосу Кобзаря Леонід Кисельов прислухався протягом усього свого недовгого життя. Триптих «Стихи о Тарасе Шевченко» він закінчив строфою:
Я знаю, что твердил Тарас Шевченко.
И, как его завет, я повторяю
Одно-единственное это слово:
Ненавиджу!
Ідеал свободи був дорогим для молодого поета.
З дитинства він важко хворів. Помер рано, маючи двадцять два роки. Написав 114 російських віршів і 30 українських. Всі українські – останнього року свого життя, 1968-го. Іван Драч назвав його київською легендою, розповівши перед цим японську: «Існує легенда в японському фольклорі, зв’язана з історією однієї чарівної і глибокої танки, це легенда про принца Ота Докван. Вона розповідає, що цей принц поїхав одного разу в гори на полювання в супроводі почту. Мисливців застала буря, і вони добряче промокли. Діставшись до придорожнього заїзду, принц постукав у двері і попросив у служниці, що вийшла до нього, якої-небудь накидки.
Дівчина спішно побігла всередину заїзду, проте незабаром повернулась і, зашарівшись, низько схиляючись, подала йому на розгорнутому віялі квітку ямабукі – жовту гірську троянду. Принц прийняв це як грубу нетактовність супроти власної особи, спалахнув гнівом і пішов геть. Аж потім один із придворних згадав і продекламував йому танку, зв’язану з цим промовистим і глибоким звичаєм: «Це ямабукі, квітка чистоти, вона має пелюстки і найзеленіше листя, мені ніяково, що ямабукі не має накидки».
Ось у такий соромливо-делікатний спосіб служниця дала зрозуміти юнакові, що, мовляв, у заїзді бракує того, що йому потрібне.
І принц потім довго згадував про те, що проста служниця з глухого заїзду край дороги виявила таку чутливу душу і таке тонке знання поезії, на яке він не одразу спромігся!
Отож про легенди. Життя, соромлячись глянути у вічі вельми обдарованого і чистого юнака, дало йому в пальці ніжно-жовту троянду розлуки (не побоїмося тривіальної метафори). Та квітка спалахнула живим вогнем поезії. Отож – київська легенда. Вічно ходитиме нашими вулицями цей дивний юнак і переконуватиме нас у тому, що легенди народжуються в усі часи, в усі покоління».
Окрім Шевченка, він любив з дитинства українську народну пісню. У сімнадцять років написав класичні рядки:
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке.
За півроку до смерті перейшов на українську. Коли його запитали, чому, він відповів: «Мені так хочеться». Якби захотів відповісти серйозно, на це довелося б витратити багато часу. Та й чи зрозумів би його той, хто запитував? Тому, що є Шевченко, є пісня, є Київ і Дніпро, є Тичина, Драч, є мова, яка:
Над життя і згубу у космічнім віці
Вічністю бринить.
Тому, що має друга, українського письменника Гелія Снєгірьова, який у боротьбі з радянським тоталітаризмом прагнув стати першою ластівкою, тією, що провістить весну свободи.
Тому, що є народ, на горло якого наступили ногою, і треба комусь його рятувати.
Треба землі, де завжди пульсує
Шевченкове серце, Шевченків гнів
Здається, він уже бачив її на видноколі:
Та коли покличе й блискавкою блисне
В сяйві корогов,
Пам’ятайте серцем: наша мова – пісня,
І в словах – любов.
Василь Стус у своєму «автопортреті» «Двоє слів читачеві» писав зокрема: «З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім – М. Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова».
У ЧЕРЗІ ДО ПОЕТА
Минуло декілька років, як не стало Володимира Забаштанського. Його мужнє примирення з жорстокою долею нагадує життєписи святих мучеників, а творча жага і рвійність і досі не можуть не вражати. Протягом сорока років вести безперервний двобій з фізичною неміччю, бути поетом і не бачити світу, не тримати пера в руках, ніколи не бачити своїх віршів написаними чи надрукованими, тільки словом, «свічечкою слова» осявати вічну темряву – такого в історії української літератури ще не було. Були важкі долі: згадаймо Шевченка, Лесю Українку, Стуса, проте навіть вони не можуть дорівнятися до цілком трагічної біографії Забаштанського, до його чаші життя, налитої горем по самі вінця. Згадаймо й сліпців-кобзарів. Але й вони мали велику втіху: могли тримати в руках кобзу, торкатися голосних струн, пестити пучками пальців свою незрадну співучу супутницю по гіркому життю.
Володимир Забаштанський – винятковий образ поета двадцятого століття. А тому, що воно теж було винятковим у своїй небувалій трагічності, як для всього світу, так і для України зокрема й передусім, стражденний шлях поета став одним з його символів. Незважаючи на те, що очей і рук Забаштанського позбавив не якийсь лютий ворог України, а нещасний випадок, усе одно поет є символічним знаком минулого пекельного століття. Ще, напевно, не всі муки, призначені українському народові, було виплеснуто в той час, а тому дісталася й веселому юнакові добра пригорща вогняного пекельного питва. І Володимир Забаштанський довів кожному з нас і тим, які будуть після нас, що людина здатна витримати неймовірну вагу випробовувань і не перегнутися, не переламатися. Більш того, вона може написати такі рядки:
А я радію, сестро, в темнині –
Комусь на світі легше, ніж мені.
Лизнула й його невідчепна іржа радянської казки, тим більше, що на нього тиснули по-особливому (аякже – новий Микола Островський), та серцевину свого творчого єства він зберіг недоторканною і як же піднісся в останнє десятиліття!
Піднесеним його я й запам’ятав.
Того дня, на Покрову, у Браїлові свої й прибулі зі Жмеринки, Вінниці, Києва збиралися зранку на монастирському дворі. Чекали молебня. Потім мали відзначити 560-річчя Браїлова і 60-річчя поета-земляка Володимира Забаштанського.
Під дзвіницею рух і гомін. Сам монастир над Ровом, річкою, запнутою у зелену хустку рогози, блищав на сонці свіжою білизною високих стін. Поблискував і Рів, дригоніючи під поривами різкого вітру. На тім боці парк, розкинувши поли, затуляв річку од вітру. Далеко, з його гущавини, стримів дахом колишній палац Надії фон Мекк, в якому кілька разів гостював Петро Чайковський.
Гарно було того дня в Браїлові. На пам’ять спливали слова композитора про це подільське містечко: «Ніколи за кордоном серед дивовижних красот я не знаходив таких хвилин святого натхнення від природи, яке вище навіть від насолоди мистецтвом; тут є широчезне поле для уяви».
Не дивно, що тут народився поет! Володимир змалку вбирав тут у своє серце весь безмір і людського горя, і нечастих радощів, красу й велич народної душі, що вимовляє себе в піснях і думах, казках і легендах, мудрослів’ї та гуморі. Поет любив рідний Браїлів, що «стоїть на граніті», рідні пісні: в них знаходив розраду у найважчі хвилини, багато писав про свій чесний, працьовитий рід, у нелегкій долі якого, мов у прозорій воді Рову, відбивалися вибоїсті історичні шляхи нашого народу.
І ось тоді, після відправи, коли нескінченна нитка людей почала висотуватися з бічних дверей церкви, Володимир – весь у напрузі слуху, здавалося, кожною клітиною свого єства ловив слова, стояв між людей і впізнавав голоси. А браїлівці стали в чергу, щоб привітатися з ним. Такого мені бачити ще не доводилось. Тут, у монастирському дворі, а потім у залі паркового палацу, де поет промовляв свої вірші, справдешня щирість взаємин вражала до щему. Було все таким безпосереднім і природним, ніби на весіллі чи іншій оказії, де зійшлася рідня. Діти бігали по залі, багатьом було ніде сісти, легкий святковий гул стояв протягом усього часу, а зі сцени лунав хриплуватий, розбентежено-добрий голос Володимира: проказував напам’ять десятки віршів і згадував події зі свого життя, розмірковував про нинішню Україну, дякував за виданий у Жмеринці блакитний том вибраних поезій «Свічечкою слова»…
Я тоді побачив, відчув, що Володимира любили. Це було видно у кожному поруху, відгуку громади. Особливо вразила мене черга коло монастиря, рідкісне видовище, що не забути його ніколи. І стоятиме в моїх очах ця черга завжди, і вірю, що й до поезії Володимира Забаштанського, до слова й пісні української вона не перерветься.
НЕБО ЗАВЖДИ З ТОБОЮ
Малим хлопцем я любив заглядати до скрині, ледве піднімаючи її важезне віко. Стояла вона в бічній кімнатці нашої великої хати. У ній було складено сорочки, хустки, спідниці, рушники, а збоку, в прискринку, серед різного дріб’язку лежала книжечка з хрестиком на обкладинці. Це був поминальник або пом’яник, як у нас казали. Олівцем і чорнилом хтось давно повписував туди імена померлих родичів. Їх було багато, і коли я вичитував ті імена, то переживав дивне, не зовсім усвідомлене почуття якогось жалю чи, може, провини. Хто вони, чому я їх не знаю, якими вони були? Навіть моя мати, коли я питав про це, іноді задумувалася над якимсь ім’ям, губилася. Колись, либонь, знала, а тепер, бач… Від великого роду залишилися нашкрябані незвичними до письма руками рядки у геть списаній книжечці.
Навіявся мені цей спомин, коли прочитував книжку Галини Тарасюк «Янгол з України», точніше, перший роман у ній «Грішні, чесніші за херувимів…», жанрово означений як сповідь. Можна б уточнити: як спогад-сповідь – про батьків, про своє сільське родинне гніздо… Яким же розрослим, розкішним постав переді мною її рід, наче якесь мереживне плетиво гілок у густому яблунево-вишневому садку або ліщинові хащі десь на сонячному узліссі! Багатою виявилася родова пам’ять у авторки, високою – хвиля щасливих (і не тільки) спогадів! Не в поминальнику було поховано і призабуто імення предків, а явлено в Слові, «здатному оживити і прах, і тлін, продовжити життя на землі навіть тих, хто вже став пам’яттю мертвих». Варто письменниці повернути свій чарівний золотий ключик у невидимих дверях пам’яті, – і він одчиняє їх нарозтвір в осяйний простір минулого, де лунають рідні голоси, мигтять рисочки дорогих облич, вирує реальне і легендарне – і все те у сприйнятті дитини, душечка якої росте і високо підноситься відчуттям зрощеності з родовим корінням, наче яблунева верхова гілка чи ліщинова стрімка галузка.
І те відчуття живе в ній і досі, інакше цей роман не міг би з’явитися.
«– Ой, як хочеться хоч на минутку назад, на те Різдво, де ще є тато з мамою, Тьома молодший і Тьома старший… і обидві Ксені… І ми з Верою – молоді, і ви – малі… – якось на Різдво, тоді, коли, відспівавши, відлетить у вирій ключ за ключем увесь наш рід, скажуть, як схлипнуть, мої тітка Марія, нагадавши мені мій обов’язок…»
Роман складається з новелок-малюнків і починається якраз із «Різдва». Мала Галя бігає по занесених снігом горбах і долах свого села, запрошуючи родичів на вечерю й колядку, а утішні думки її тим часом витворюють чарівну казку родинного сполу: «…як це воно так виходить, що Василь і Віра, дядькова Тьомова дочка, твої двоюрідні брат і сестра, а молодша за них тітка Маруся – твоя тітка. Отож, ти першим тикаєш, а тітці Марусі – викаєш. А от тітчин Ганин Василь дядині Ксені, мачусі Віри, тикає, бо дядина йому по лінії дядька Тьоми – дядина, а по своїй лінії – сестра троюрідна. А разом: сестра – дядина. Отож виходить, що дядина Ксеня тобі – тітка – дядина, бо по маминій лінії вони тобі ще й тітка. А баба Лукія, нагадуєш, минаючи ворота своїх родичів Плясунів, аж за троє – баба – тітка – дядина. Але ти до них вечері не несеш, бо вони, каже мама, нам дальші родичі».
Одна з романних новел таки справді нагадує поминальник: у ній названо коло сорока родичів, і чи не про кожного щось пам’ятається донині: місце в родинній ієрархії, або щось з його гіркої долі, або врода небачена, гідність висока… «Були в нас козаки, гайдамаки й духовні особи, теслі й орачі, багачі й злидарі, навіть одна поміщиця, довгожителі й на війнах убієнні, більшовики й петлюрівці, анархісти й націоналісти (…)
І ще сорок святих мучеників».
Про це клекочуче вариво суспільних і родинних протиріч та пристрастей мала Галя майже нічого не відала, їй здавалося, що всі навколо (не лише родина, а й сусіди – близькі й далекі) прихильні і спочутливі навзаєм, вона сприймала світ урівноваженим – спільною працею на землі, селянською долею, мовою й піснею, вірою й святами. Та з часом у цю рівну музику життя почали вриватися хрипкі дисонанси: чорна стара ворона, діставши горіха від дівчинки, важко злітає вгору над снігами і на очах у неї виростає в чорного ворона, в того, що минулого Різдва забрав у неї тата; на лавці за ворітьми розмовляють «не тато з дядьком Олексою, а дві білі сорочки». Одна сорочка татовим голосом проклинає Сталіна, друга – дядьковим Олексовим голосом кричить страшно: «Не трож Сталіна! Він бог!» Дві сорочки схопилися, люто крекчучи…
Ті дисонанси наростали з кожним новим роком Галининого віку. Ідилія, якої найбільше у перших новелах, затьмарюється, коли дівчинка починає вслухатися в розмови про першу війну, революцію, голодовку, тридцять сьомий, другу війну, теперішні колгоспні злидні…
Та все одно поезія дитинства в романі домінує над усім. Була героїня у ті часи (а йдеться про п’ятдесяті – першу половину шістдесятих років минулого століття) «ще зовсім лопушком», не все розуміла або розуміла по-своєму, тому трагізм ситуацій втрачав для неї гостроту, та й митець у ній уже прокидався, світ поставав перед нею, як і перед Сашком із «Зачарованої Десни» Олександра Довженка, у шатах барвистих і яскравих, розплітався нескінченною химерною казкою: згадувана вже ворона («Дорогою, коло Черців, до тебе, певно, зачувши духмяний калачик або горіхи, що тихенько туркочуть у вузлику, чіпляється стара ворона. Крокує статечно поряд, похитуючи головою, як татів кум Федула, та позиркуючи гострим, розумним оком то на тебе, то, з натяком, на вузлик з гостинцями»), дві білі сорочки у вечірній темряві, що розмовляють знайомими голосами. Навіть пожежа, а їхня хата горіла тричі, постає образом парадоксальної, неможливої краси: «А зжерши одну, висушену на перець селянську стріху, вогонь набирався сили і в кліп ока перескакував, як здичавілий рудий кіт, на другу, а потім на третю і, заохочений гарячим степовим вітерцем, скакав доти, доки не перетворював веселу сільську вулицю на сумне попелище…»
Культі безрукого з війни сільського листоноші Прокоші дівчина єднала з незрозумілим їй культом Сталіна, «бо й справді, якби не було культу Сталіна, то не було б війни, а не було б війни, то не відбатало би бідному Прокопові руки по самі лікті, а дядькові Пилипові ноги по самі коліна…»
А скільки поезії в описаних обрядах, народному побуті, який ще був тоді, незважаючи на жахливі руйнації двадцятого віку, цілісним, не роздертим, як нині, на клапті, той побут, який почав хутко щезати з повсюдним поширенням неукраїнського радіо, кіно і телебачення, коли так званий радянський спосіб життя, російська мова та «інтернаціональне» виховання пропихалися навіть у найглухіші закутки українського світу, а вічний двигун російсько-імперської ідеології гуркотів безперестанку в якихось шалених, божевільних ритмах.
Сьогодні читати ці мальовничі описи народних свят, навіть таких, як осінній вилов риби, мочіння конопель, коління кабана, і солодко, й болісно. Відходить цілий світ, зоряно-ясний космос українського села…
Відходять чи й відійшли народні характери, типи, які вже не може відтворити сьогоднішнє село, як-от баба Тетяна, котра багато в чому нагадує славнозвісну і подільську Явдоху Зуїху, глибокий знавець, усний літописець і емоційний учасник орлівської історії, носій усної народної творчості, недарма Галина Тарасюк називає її язичницею («Рідко стрічалися, навіть у наших дрімучих краях, такі, як мої баба Тетяна, невгамовно – буйні фантазерки. Та й ніхто, певно, не знав стільки всього про чортів, відьом та упирів, як мої баба знали! Мені здається, що в голові моїх неграмотних баби зібралася, жила й колобродила вся українська демонологія»); лікарка й акторка, навчитель і філософ.
Від новели до новели цей образ набуває незвичайних, легендарних, навіть монументальних рис. Талановита, душевно багата баба Тетяна відіграла поважну роль у формуванні характеру своєї онуки: «Роль баби Тетяни у трагікомедії мого дитинства, та, мабуть, взагалі в житті – друга головна після тата, а заслуги переді мною ще більші…» Була ще в Галі баба Наталка – цілковита протилежність язичниці бабі Тетяні, набожна і сувора. «Між двох бабів, як між двох вогнів». Ще був батько – розумний, начитаний, справедливий, єдиний герой твору з чіткою національною орієнтацією.
Була мати, любляча і жертовна.
Взагалі, роман, хоч і визначений авторкою як «маленький», ущерть наповнений численними подіями, пригодами, людьми та їхніми життєвими історіями, думками та переживаннями… Усього тут вистачає. Та над усім цим білим майовим цвітом полум’яніє чистота народної душі – основний закон співжиття, вироблений сталістю вікового селянського існування, не зрушеного тоді ще до кінця, як я вже писав вище, пеклом двадцятого століття.
На підтвердження наведу один епізод, прочитавши який, гадаю, не зможе його забути вже ніхто:
«Зовсім іншими очима подивитися на свою сувору, фанатично віруючу бабу Наталку змусив мене незвичний, як на ті часи, бабин вчинок, який в родині ніколи не обговорювали, не хвалили й не гудили. Хоча всі були вражені тим, що баба Наталка відмовились від пенсії за двох своїх убитих на війні синів-близнюків – Василя та Ахрема,
– Я за дітей грошей не візьму. Я їх на війну не продавала, – нібито сказали Наталка Пократівна смиренно, але твердо.
Ото ж бо й мої другі баба – Наталка теж мали вдачу нівроку. Тільки через роки я зрозуміла, що й цією відмовою, і всім своїм аскетичним, відданим Богові життям, баба Наталка протестувала проти безбожної влади, яка принижувала таких, як вони, простих людей ні за що й ні про що голодом і холодом, війнами, злиднями, гоніннями за віру, врешті забрала двох синів».
Маленький роман Галини Тарасюк, отже, сприймається як широке епічне полотно, картина в сув’язі багатьох епізодів, з цілими гронами виразних парсун – характерів, з мерехтливою далиною осяйного подільського простору. Картина, написана, уживаючи вислову Лесі Українки, «в гарячці», на стрімкій хвилі душевного піднесення, зі сльозами від щастя чи болючого сердечного щему. Напевно, що так, бо й сам я пережив щось подібне як читач.
На моє переконання, роман «Грішні, чесніші від херувимів…» віднині стоятиме поряд з творами про дитинство таких знаних українських письменників, родом з Поділля, як Михайло Стельмах, Василь Земляк і Євген Гуцало.
Другий у книжці роман «Блудниця вавилонська» має підзаголовок «Від абсурдного». У ньому – фантасмагорія маревних хвиль херсонського степу, немилосердного сонячного колеса над ним і мигтючих коліс чорних авто з кримінальною командою Родіона Новоявленого, яка супроводжує зцілительку і пророчицю Марсалію; видива збуджених юрмовиськ нещасного люду на майданах степових містечок, постать жінки в білому балахоні на кону районного «вогнища культури», очікування чуда зцілення, як у добу середньовіччя… Марсалія, дивлячись перед своїм черговим виступом на каламутну людську повінь, «розпечену лаву стражденних і нужденних», згадує слова Учителя, члена наддержавної таємної організації та служб особливої місії:
«Відпрацьований людський матеріал, живе сміття, традиційний для кожної країни і нації відсоток аномальних відхилень. Вибухонебезпечна і не передбачувана маса для неблагополучної держави, яку може розкочегарити до критичної межі будь-який навіжений із задатками лідера… І жодна армія, жодна поліція не вгамує (…) Тому в кожному суспільстві задля його ж безпеки існують своєрідні гамівні сорочки – гальмівні сили, спеціально підготовлені касти втаємничених, які, власне, і опікуються розрідженням і розрядженням можливих соціальних ексцесів. Це такі люди, як ви: провісниці, провидиці, пророчиці, народні цілительки, екстрасенси, контактери, масотерапевти чи посланці космосу».
Фантасмагоричною бачиться й кар’єра самої Марсалії, колишньої сільської вчительки Марини Бурковської, наділеної екстрасенсорними здібностями, її кружляння на орбіті спецслужб, злет на вершини українського Олімпу, дружба з «першою леді» України, і падіння з високості, майже з безповітряного простору в багнисті випари кримінальної трясовини, втрата сім’ї, дочки, невдала спроба помститися і обірвати власне життя…
Роман різко відрізняється від попереднього і змістом, і настроєм, і стилем. Важко брести цим намулом огидних людських пристрастей, споглядати цілком оголене єство пастирів овечої отари та й розумову вбогість самої отари, хоча розумієш, що перед тобою правдивий сюжет з мозаїки нашої недавньої дійсності. Вона минає, але повільно, неохоче, хвіст її ще волочиться в сьогоденні.
Галина Тарасюк уже не вперше явила себе в іпостасі талановитого сатирика, хоча тепер, як на мене, трохи не дотримала міри в поєднанні сатири й психологізму, і останній, буває, стає на дорозі розмашистій викривальності твору. Велика Марсалія з малою душею, думається, не потребує такого глибокого і послідовного психологізму.
Не менше життєвого абсурду і в новелах, що складають другу частину книжки «Янгол з України». Така «схильність» письменниці до зображення темних сторін життя не є чимось новим в історії українського письменства. Вона породжувана і, на жаль, підтримувана постійно самою дійсністю. Кульмінаційною в цьому плані, стефаниківською за трагічними регістрами є новела «Один на трасі» про кінецьсвітну недолю хлопчика, сина столичної повії.
Одне з найбільших сучасних українських лих – назву його за твором Марка Черемшини «Село вигибає» (ось іще одне підтвердження неперервної трагічності національної історії) – іноді набуває в новелах Галини Тарасюк рідкісної символічної образності, наприклад, нашестя хом’яків, які день і ніч трощать кукурудзу на полях і городах, перестали боятися людей, відгодувалися, мов поросята… Грядуть хом’яки! Села вимирають, – і пустку захоплюють гладкі і ненажерливі, якісь немов ірреальні істоти. Думаю, що в сучасній літературі ще ніхто не зумів витворити такого всеохопного і жахаючого у своїй первісній суті образу українського сьогодення.
Л. Старицька-Черняхівська, роздумуючи над письменницьким ремеслом, писала: «…весь секрет малярства складається з комбінацій світла й тіні (…) Коли малюнкові бракує ясних бліків – немає малюнка». У «Блудниці вавилонській», у цілій низці новел справді не знайти хоч якогось, хоч непевного просвітку. Розраду знаходиш тільки в тому, що літературознавці називають «позицією автора», «образом автора в творі». Душа письменниці проливає неспокійне світло на зображуване і творить викінчений експресивний малюнок. Вона не згоджується, протестує, викриває, бунтує і сподівається, і вірить до останку в добро на рідній землі. Душа – нещадна в правді, в боротьбі з лихом, яке вміє тисячолико маскуватися. Носить маску продажний редактор «чесної і незалежної» газети; колишній директор школи, вірний ленінець, а тепер український патріот з іконостасом Грушевського, Петлюри і Бандери в хаті; міський голова, «перший у нашому місті бандит і злодій», котрий виступає на Майдані на підтримку помаранчевої революції…
Скільки безбережної ницості й підлості в тих, котрі хапають, стільки ж якоїсь опущеності, безпорадності, покори, відчаю в тих, хто не хоче, не може хапати. «Жіноча проза» Галини Тарасюк по-чоловічому не щадить ні тих, ні інших, особливо, коли вони представляють чоловічу стать… Переводяться чоловіки в Україні, нема лицарства, нема тих Тарасів Бульбів, що нібито згори дивилися на слабку «бабську породу», але вміли її любити і бути їй опорою: «– Э, да ты мазунчик, как я вижу! – говорил Бульба. – Не слушай, сынку, матери: она – баба, она ничего не знает. Какая вам нежба? Ваша нежба – чистое поле да добрый конь: вот ваша нежба! А видите вот эту саблю? Вот ваша матерь!»
Тепер ті, що «нічого не знають», гарують по італіях та іспаніях, а їхні чоловіки, сільське козацтво на чолі з «отаманом краю паном Каправкою, а віднедавна ще й лідером козацько-визвольної партії» замість того, щоб хапатися до шаблі або хоча б до якоїсь роботи, не просихають від горілки, давно зламалися, поставали сльозливими «мазунчиками» (новела «Козацька корчма»).
На докори Марусякової тещі один з таких «козаків» плаксиво вигукує:
«Я гет уже через це життє варіятом став… Чи, може, ви думаєте, що я туг, в цій корчмі з добра вісиджую? Що мені більше нема що робити? Йой, тето, та в мене на оборі ще кіт не валявси. Від Великодня не прано. Город не полений… В хаті миші, як коні, гасают, а в городі вовки виют. Йой, тето, йдіть собі, куди йшли…»
Дійшло до того, що наші козачки плачуть по-справжньому за уявним останнім «на всій безмежній нашій планеті» лицарем, навіяним фантазією пацієнтки психоневрологічної клініки («Дама останнього лицаря»).
Про ще більшу ганьбу нашу йдеться в новелі «Довга сповідь перед коротким інтерв’ю», герой якої, колишній полковник НКВС, доживаючи віку в невеликому західноукраїнському місті, прокручує в пам’яті свій післявоєнний жорстокий, нерідко кривавий, службовий шлях і чіпляється думкою за місцевих сексотів чи по-іншому – стукачів. «Сотні, тисячі, мільйони добровільних таємних донощиків, інформаторів, агентів, шпиків (…) Багато йшли на співпрацю з органами заради кар’єри. Але більшість – просто так, від підлості, гнилизни душевної. Цю мерву юдину ненавидів не тільки народ, а й самі службисти».
І не треба нікого винуватити, – вважає полковник, – тому що корінь зла в нас! Самих!
Старий енкаведист знайшов тільки дещицю правди про наш недавній і сучасний макабричний світ. Решта цієї правди – в підтексті інших новел і романів Галини Тарасюк.
Читати її цікаво, заглиблення в її художній світ приносить насолоду; хвилює гама інтонацій: то лірична, то публіцистична, то жорстка, реалістична, то химерно-фантастична, то фольклорно-епічна; тішать блискучі плеса літературного слова й говірок – подільської та буковинської, додають «мальовничості» і ситуативної пізнаваності каламутні цівки суржику, кримінального сленгу, і навіть ненормативної лексики. Стиль Галини Тарасюк характеризується повсюдним поглибленим психологізмом, але він не обтяжує, не тягне слова донизу, він, сказати б, якийсь окрилений, летючий.
Одне з найперших вражень півторарічної Галини (це з роману «Грішні, чесніші за херувимів…»): тато рятує дівчинку, яка могла б упасти на розгрузлій дорозі в калюжу, і високо підкидає на руках.
«Як страшно і гарно злітати, літати, летіти! Виявляється, крім землі, є ще щось неосяжне, сліпуче, радісне, в якому можна літати. Небо!»
– Як важко буває на землі, – каже своїм читачам Галина Тарасюк, – але небо завжди з тобою. Ніхто тобі не боронить літати в ньому. Літай, як я.
