Анатолій Мартинюк для антології “Подільський краснослов” (2021)
АНАТОЛІЙ МАРТИНЮК
Мартинюк Анатолій Іванович народився 9 травня 1966 р. у с. Скоморошки Оратівського району на Вінниччині. Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут (1989), Міжрегіональну академію управління персоналом. Приватний підприємець. Займається громадською діяльністю.
Поет. Автор збірок лірики: «Вірші для нот Анни» (2003), «…Жити в тобі один сон» (2004), «Коли сіль несолоною стала» (2013), «Поетичні уславлення» (2014), «Розкрилений імажинізм» (2016); публікацій у колективних збірниках і періодиці.
Лауреат літературної премії «Кришталева вишня» (2003), всеукраїнських фестивалів «Підкова Пегаса» (2015), «Відродження поезії» (2016, 2017).
Член НСПУ з 2016 р.
Живе у м. Вінниці.
«Може, ті з його метафор, що видаються поза межами художнього смаку, створені за законом якоїсь нетутешньої пластики?»
Василь Герасим’юк, 2015
«Бунт Анатолія Мартинюка уже в тому, що він різко осібний в ряду традиційноголосих вінницьких поетів. Більше того, Мартинюк не епатажний, не хуліганськи свавільний – чим ще може привернути до себе нині увагу поетичний неофіт? Він – глибинно реформаторський. Бо реформує традиційні читацькі уявлення про образи, строфіку вірша, риму. Він поступально шукає свій стильовий поетичний код».
Михайло Каменюк, 2008
«І дійсно, хочеш вірити, що, як пише Мартинюк, «десь в тунелях душі, але глибше, ніж фантазії сексу» таки перебуває дивовижна птаха цнотливої любові-самопожертви, лицарської ніжної вірності і відваги, серце жертовної самотньої молитви, не любимої, але не покинутої людини. Заради цього треба писати такі книжки, а іншим – читати їх самим собі та іншим людям».
Михайло Каменюк, 2004
«Свідомий свого покликання і наш сучасник Анатолій Мартинюк. Тому не бравує словами чи строфами, відповідальний буквально за кожне слово. Можливо тому постійно пам’ятає, що кількість не впливає на якість. Ось звідки, очевидно треба шукати «самособоюнаповнюваність» (вислів Василя Стуса) в такому поетичному кредо».
Валерій Лазаренко, 2004
СИЛАБІКА ПОДИХУ
* * *
Болить… Болить… Біль – то кров душі…
Пече – як в пеклі!
Зашморгують вересневі петлі
Неформатні аркуші.
Біль – то кров душі…
Загадкові і підсвідомі,
Найінтимніші –
Зачерпуються тире і коми,
Щоб вистоятися у ківші.
Я божеволію –
Жовтогаряча узвичаює колію!
Тліють неформатні аркуші,
Біль – то кров душі…
* * *
Потоки тепла доривають шипшину,
На пательнях озер шмат дичини.
Линяє вересень, і я з ним шкіру скину,
І осінь виплюну, як струмінь – качани.
Люблю це Боже зречення,
Рудий прив’ялий мох.
Три крапки опісля речення,
Три крапки опісля строф…
* * *
Зачаєна понурість величного жасмину,
Безкрай навздогад…
Затаїлася душа, ніби конокрад,
Я – натхнений… Я – вітер перестріну…
Та покину
Усе підряд:
Зачаєну понурість величного жасмину,
Безкрай навздогад…
Не залишивши, як Сократ
Письма,
Лиш свідчення, що ти була сама –
Душа, яка таїлась, ніби конокрад,
Де Безкрай навздогад…
* * *
Примеркання… Щем під дощем…
На поручнях коливається хмарка.
Змоклі янголи під Божим плечем,
Вечір струшується – як цигарка.
Сірий попіл до сих пір
На антени транслює зорі!
Й розмах зашурований до дір
Майже на повторі…
НА НЕЗАБУДЬ
Мих Камю
Бистротічність – вже нескінченний ряд…
Рука поета з долонь Христа читала осінь…
Ми прицвяховані назовсім
У цей листковий циферблат.
У готику калюж,
У авангардовий накат.
«Очі, Господи, розплющ,
Коли бистротічність – нескінченний ряд!
Напропале і в невпопад
Зглянься на Вкраїну,
Яку покинув,
Бо з долонь Христа читають осінь
Й досі…»
* * *
В мою поезію приходить
Не та сподівана, а інша…
Пощораз змінюючи коди
Вірша.
Не та сподівана, а інша –
Мій невситимий стид.
Непримиренна й більша
За Пастернакове навзрид…
* * *
Зачиняю вікна від світу,
В мене є Біблія і ти.
В мене стихія є, та підкова вітру,
І залишки висоти.
Не збираю реальність,
Не сподіваюсь, запалити свічку для самоти.
Здається, я тобою спасаюсь,
І мною, здається, спасаєшся ти!
* * *
Зачерпни кохання,
Не вкради – сотвори, коли відпускає Бог.
Я пізнав страждання,
Я узрів, що від таланту бере поет і лох.
Не замовляй страхи,
Не зрікайся мавчиного аби відмовляти
Обездолених від жаги
Старий Заповіт переписати.
* * *
Зоря – як пси Домініканського Ордену,
Вмочає у ранок руді смолоскипи.
І з ночі за дощ оддану
Віночок знімають липи.
Хмари перуть хустини свої,
Ними покрив їх колись Вінграновський.
По складах читаються рубаї
І розщеплюється кристалічна ґратка Сваровскі.
* * *
Ти летіла від зірки до зірки
Впала на Землю.
Це випадково, і ось –
Люди шукають на тебе ще мірки,
Я, як молитву, шепочу:
«Збулось!..»
* * *
Зустріну тебе у великодню п’ятницю,
Як Лауру Петрарка.
Впадемо в епохальну каналізацію,
Ніби відламана скалка.
Я відкрию урбаністичні рими,
І модерн по вертикалі –
Аби тільки були ми
В діалектичній спіралі!
* * *
Вона шлюбна жінка. Вона не моє щастя,
Десь, як інтуїція ангелятка
Над символами причастя,
Й стисла про сутінок згадка.
В неї наголос ямба,
І губи, ніби дотик цитат.
Або ж загасаюча лампа,
Що звужує в мені квадрат.
Випадкові фрагменти цілісності
Загачує вересневий тромб.
Які перла без неї та цінності
Стануть у мої рядки замість ком?
* * *
Затужу! Душа не спила з черепа днесь…
Заради неї стану абатом
У перехлюпі осені ввесь
Спомин за мамою і татом.
Так журбить лише сирота,
Стлумлена сумою.
Чи за світами – світа
Довгого супокою.
Від розладдя так захлинаються камінці,
Яких відкинули, аби потім збирати.
І як гідність маєш – б’ють по правій щоці,
Щоби не стелився, щоб учився вставати!
* * *
Білі таргани поїдають цвіль,
Лютий, мов перед потопом.
Улиця насипає у кишені сіль,
Повечір’я викликане стафілококом.
Замість тебе, щось й ніби нове –
Взаємопов’язане, як потяги, напрямки, шпали.
Здається, у Франсуа-Марі Аруе:
«Хто викупив право, продає ухвали».
Відаю, що злодіїв б’ють,
Що згодом прощають.
Хіба одинокість лише не крадуть,
Хіба безнастанні, хто мають?
* * *
Віднайшов себе в «Книзі прощ»,
У другому одкровенні Рільке.
Де недомислений дощ,
Силабіка подиху, і не тільки…
Посеред суєтного сіра суміжність,
Пластикові фонтани в імпрезі.
Спрощений реалізм і ніжність
Розладнаних поезій…
* * *
З крил Янголів пилок злітає і розквітає чорнозем.
Розквасився травень на медовому хрущі.
Навдивовижу ілюмінації емблем
Освітлюють кущі.
Підходять води до коріння,
Крізь стовбури їх смокчуть хмари.
І бавно розповзається наповненість, і бавить час терпіння,
Весна, немов лампадку, запалила капіляри.
* * *
Ще мить й почнеться переддень,
За щоки витягають Сонце.
Роса, як камертони для пісень,
Як запліснявіла синька у віконце.
Взасос цілують грушку комарі,
Хвоста комета відчепила.
І в попелу на пустирі
Минувшини напруження та сила.
* * *
Цей дощ видзьобують стріхи,
Антени, площі, трава.
Хмари, мов спілі горіхи,
Або про любов слова.
Небо скошують райдуги,
І біга по колу час.
І розриває кордони дуги
В калюжах збулькочений газ.
* * *
Любити тебе – слабке божевілля.
Остання хвилина на зламі віків,
Простіша, ніж випите з рук твоїх зілля,
Ніж вічний конфлікт дітей та батьків.
Ходою емоцій, обставин, здорового глузду
До тебе не прийдеш. А від себе… від себе втечеш.
І буде в житті і мирно, і пусто,
І віри не буде, і ти не взійдеш.
І я не напишу про душу, про тіло,
Про електричний стілець, до якого байдуже мені.
Про те, що сьогодні дощем моросило
І «пузилось» небо три дні.
* * *
Заклинаю на зорі: «Люби!
Силами світлими,
Вірою грішною;
На останню краплину води
Заклинаю…»
І образом вішаю.
Заклинаю твій шлях: «Прилети!
Небом звалися на голову!..
Вирвись, як осінь.
Спаси.
Сохрани від синього холоду».
Заклинаю сніги : «Не метіть!
Заклинаю морози і сонце.
Сльози кляну – відслоніть
Це єдине,
Єдине віконце…»
Заклинаю на слово: «Кричи!
Бийся, як птиця».
І знову
Заклинаю тебе: «Не мовчи!»
Заклинаю цю муку та злобу.
* * *
Мені залишилося жити в тобі один сон.
Маркетинг природи нічого іншого не передбачив.
Я не повернусь, не ґвалтуватиму твій телефон,
Не сповіщу землян про те , що для тебе я значив.
А всяке кохання не стерпить пихатих образ,
Класичний трикутник і спробу вгамувати дві правди.
В ньому він і вона знаходять себе тільки раз
Та втрачають себе один раз і назавжди.
* * *
Давно уже мені подобаєтесь Ви,
Такі поважні, мудрі та красиві.
Ваш погляд – змочені у крові батоги,
Котрі смугують вересневі сливи.
В усю цю Класику ще б трохи осені й вина,
Банкнот, манер, упущень, поцілунків.
Так чітко вада умовностей окреслена,
І нас обходить привід для стосунків.
* * *
Безсоння… утримувати стелю очима,
Шепотіти молитву і кликати небо.
Звіріти, що там за дверима
Не вмію жити без тебе.
Одушевити джаз, мов промінь пейзажі,
Сподіватись, що потрібен, як інсулін.
Отямитись, ніби за крок до кражі,
Лиш очі та стеля без змін…
8 БЕРЕЗНЯ
У вікні фіранки, ніби крила протягів,
Згортають простір, шибка вигнулась, як сфера.
Схожий на струну електропотягів
Сріблястий струмінь розкидає перла.
Інтимно сходе сніг, властивий еросу весни,
Лід розлазиться, як латка, і води, мов слина
Я споглядаю, листи від Бога – сни,
Де тобі поетизують червоні крапельки вина.
* * *
Місяць, мов сережка в усі хмари,
Вітер пензлить небо, як митець.
Променіють колони пари,
Над землею йде Творець.
Я чекаю без знамення
Янголів та суд.
І драбину, як натхнення,
Що вони несуть.
* * *
Галактика на флешці. Гравітація – «вихлюп» поезії.
Частота розширилась на одну ноту.
Алюзії Еліота, інтексти, інверсії,
Як вітряки Дон Кіхоту!
Як підвалини світу де Саду,
Де спіраль імовірностей реактивно несе
Таланти, мов збентеження чи досаду!
Мов з нічого в усе…
* * *
Накладався шов на шов, вприскувався звук,
Спіраллю відпружувався місячний Ієгова.
Я торкнувся твоїх рук,
Мовби силабіка – слова.
Інволюція думок пустоту заповнить,
Ще й душа на вухо шепотить…
Рими – то ж, насправді, розтин,
Через те й воно болить.
* * *
Резюме ангелу відправляю,
Навстріч факс невпору приймає затемнення.
Розторочені краї осені обриваю
І оголюю заземлення.
Смирення не спасає світ –
Воно лише лишилось слідами…
Склади, Безмежжя, новий заповіт,
Щоб не упали ми в небо рабами!
* * *
Ми, як тісто, підходимо…
Затухаємо, ніби печі.
До Таємної Вечері сходимо,
Схопивши янголя за плечі.
Завмираємо, наче міль на краях суконця,
Коли мачає у миску хліб апостол Петро.
І цівки світла з дійок Сонця
Вміщуємо, мов відро.
* * *
Душа не проминула небеса,
Щоб вернутись до тебе – янголи дали крила.
Розкидаю перла та чудеса,
Створений з подоби Бога – є перше диво!
* * *
Посилаю Вам, мамо, суботу з поклоном,
Труском невідомим, що плавко змалів.
Соромливим сільським дзвоном
Сльозу, як свічку в куті.
Посилаю в небо, може, й не треба,
Зріле своє каяття!
Стягує вік, як снопи, мої ребра –
Ви б побачили, ким живу і що тепер я…
* * *
Сутулі пагорби. На сильну долю початок джерела,
Навшпиньки гами, як підчищений аґрус.
Осінь з господнього ребра,
Gaudeamus! Gaudeamus!
Квінтесенція латиною,
Ніби диск новомісяччя, що підпилює бильця.
Я посланий у Всесвіт розлущитися людиною…
Де час – найманий вбивця!
* * *
І до хреста не прицвяховані.
Й на Біблії не присягаємо.
Один від одного приховані,
Чужих ми обіймаємо.
Алілуя нам і в кабаках
Не замовлятимуть друзяки п’яні.
Де простелився передвічний страх,
Предстанемо непокаянні…
* * *
Ми вже все погодили. Просто в око
Заскалка впала, витягни її.
Відчуваю себе пророком,
Посланим у страхи твої.
Мабуть, така несвоєчасність…
Щось випадкове й приватне стає малим.
Ось вона, наша сучасність –
Повертатись додому чужим.
* * *
Прочахлий березень без перспектив.
При надій молода доба.
Чомусь недокришив
Господь і ранок, і слова.
Береза потекла, немов стіна,
Й незавершена цвіль
Чорнилами вина
Допише біль.
З намулу, як жовток,
Тяглість простих речей
Живить ковток
Нерозділених ночей.
* * *
Хаотичний атом у кисні
Райдуги канонізує святі.
Кока-кола з подільської вишні,
Мов Явдохи Зуїхи пісні.
Венера у диску Сонця –
Це брови П’ятничан.
Парапети, балкони, віконця,
Лише свічники краян.
Ще й небо пухке над нами
З подушок вибиває час.
Вінницький гамір, мов над церквами
Розхристаний Спас!
* * *
Небосхил – перевернуте море,
Березень розлив парфуми.
Я – твоє згризене горе,
Блазенство і думи.
На чотири октави
В діапазоні весни
Тиха розмова до кави –
Неквапливо, на «Ви».
* * *
Змочіть спраглі уста старої хати…
Чомусь на четвертому поколінні
Сполохані півні
Додзьобують крихи розплати.
Що можна у неї забрати?
Вже впала несуча стіна…
Змочіть спраглі уста старої хати,
Хай меншою буде наша вина.
І лежить Вона не одна!
Вже розбігся по світу народ
Владарює тепер патріот!
Не намагайтеся правду долати –
Змочіть спраглі уста старої хати…
* * *
Ти губишся – мов есемес…
Мов другий том «Мертвих душ».
Замовляю, не руш
Мій сюрреалістичний стрес.
З усіх спогадів я обідрав шкіру,
Не скошую кульбабу на небесах.
Я більше не вірю
У всесильний страх.
У ворожіння на снах,
У твоє каяття,
У моє вороття.
Замовляю, не руш –
Мертвих душ…
* * *
Троянди в мінорі… На одній струні Паганіні…
Колір часу Пікассо,
Вірші Анни Кіссо
І дощі у піні.
Троянди в мінорі… На одній струні Паганіні…
Тиша мутує з голосом Робертіно Лоретті
Повертається міні,
Віруси – ніби мотлох в пакеті.
І стоять на планеті
В кольорі часу Пікассо,
У віршах Анни Кіссо
Троянди в мінорі –
Майже у вазах зорі!
* * *
А я не купав Вас стареньким тату,
Не пив вишуканий коньяк.
Відремонтував нашу хату,
Підказував Ваш Зодіак.
Коли прочиняю до неї двері –
Ввижаєтеся з мамою мені…
Пробую на папері
Переписати ті дні…
* * *
Вертикаль міряла ковтками тиша.
Минущості стояли без підпори.
Неначе миша,
Хитавиця шурхотіла об штори.
Шкалу Цельсія перевернути б вдруге –
Ніщо не зміниться, проте,
Й такі потуги
Запишуть у святе.
Лише поезію, немов вакцину,
Випробовують на собі,
Коли виписують калину
Й рвуть м’язи на дибі.
* * *
Україна підніметься з туги за Богом!
Опанує Велесові письмена.
Впаде її Берлінська стіна,
Народе, ми не за, а перед порогом!
Земляки, на чужині Вам живить калину
І ліплянки – пуповина Дніпра.
Возвеличую левів, що презріли скотину –
Українці, – пора!
Вже розступилася земна кора,
Нас поведуть вулкани,
Перегриземо зубами капкани,
Затопимо нижні поверхи Космосу –
Україна стане символами розголосу!
