Анастасія Ісько для антології “Подільський краснослов” (2021)

АНАСТАСІЯ ІСЬКО

 

Ісько Анастасія Андріївна народилася 22 листопада 1999 р. у с. Конатківцях Шаргородського району Вінницької області. З 2014 р. здобувала освіту у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі ім. М. Грушевського (фах «Видавнича справа та редагування»), із 2018 р. студентка Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.

Поетка. Авторка дебютної збірки віршів «Калиніти» (2017), публікацій у регіональній пресі. Учасниця ЛІТО «Інверсія серця» (м. Бар) та «Автограф» (м. Вінниця). Лауреатка літературних фестивалів «Малахітовий носоріг» (2015), «Підкова Пегаса» (2016-2018), «Сурми звитяг» (2017) та інших, літературної премії «Кришталева вишня» (2017).

Член НСПУ з 2018 р.

Живе у м. Чернівцях.

 

«Анастасія Ісько – самобутня молода поетка зі власним сформованим поетичним стилем та нестандартним світосприйняттям. Збірка її віршів «Калиніти» – оригінальний культурний проект».

Дмитро Штофель, 2017

 

«Настя росла на хорошій літературі. Недаремно ж «зелений асфальт» чи «смарагдова земля» (щоправда, без кроликів) там періодично вигулькують. А якщо серйозно, то подобається в цьому рукописі підбір тематики та мелодійність. Вірші виглядають органічними і чистими. А це якраз те, чого не досягнеш вправляннями в поезії або тренуваннями. А ще мені Настя близька любов’ю до слів. Ну як можна спокійно пройти повз слово «невмирака»? Хочеться побажати спробувати не розгубити прозорість, якою наповнена ця книжка. І побільше тобі, Насте, драйвових слів».

Василь Пастушина, 2017

 

«У Анастасії багато віршів про війну, що на сході України. Скажу вам відверто (і маю на це право як «переміщена особа») – «наша» війна далеко не всім болить так, як цій юній вінничанці. Їй пече кожна смерть на передовій, болить вся охоплена горем Україна. Здається, ніби перед її очима вибухають снаряди і на її руках вмирають люди. Багато молоді зараз пише про війну, бо це «модно», «актуально» і «таке точно надрукують». Мені, як і багатьом моїм землякам-донбасівцям, подібне використання теми для власної розкрутки – ніж у спину. Але це не про Настю – відчувається, що вона щиро співчуває, вболіває, горює, страждає і обурюється у своїх віршах».

Богдана Гайворонська, 2018

 

«Анастасія Ісько – типова представниця неоекспресіоністської фемінної поезії та химерної неоготики, адже її життєвий досвід, переломлений через внутрішні колізії, особистісні трагедії та випробування волі, а також через філософські й культурні набутки Ренесансу, перетворюється в болючий за рівнем сугестії та динамічний за формальною організацією згусток, де присутні відьомство й покута».

Ірина Зелененька, 2019

 

ЩО БУДЕ, ТЕ БУДЕ…

 

* * *

 

У дикому полі травиночки голі

зеленим відтінком утішно горять…

До присмаку солі підсиплю бемолів,

вдихаючи дим чудотворних багать…

 

Небес диво синє, котре десь у скрині

ховає від кулі малих лелечат,

несу Батьківщині та кожній дитині –

зливаються дзвони журливих Карпат.

 

* * *

 

Смарагдові китиці, кроки навпроти.

Весняно-безтямно затиснена мова.

Співати для тебе – спокуса й морока.

Я – без передмови, фінальна, багрова.

Надкушую губи – до зради, супроти…

Ти грішний, не гірший, а вільний, як вітер.

Можливо, спадково, ховаймось у ґроти?

Ти потім залишиш мене КАЛИНІТИ…

 

* * *

 

Пасивний день, одноманітний стиль,

захмарна ніч відштовхує думки.

Мене засмажать, покладуть на гриль –

от, сьогодення. Хай би навпрямки

знущалася нова доба й війна!

О, люди! Потомились ідучи.

А ти – мій алкоголь, розрив-трава.

Про тебе не розкаже Лао Цзи.

 

* * *

 

Моє село – моя колиска.

Як свіжий подих вітру,

мов акварелі довга низка,

захована в палітру.

Покрита перлами та росами,

припала до маленьких ніг…

Травиця стелиться покосами.

І квіти, й мед, і перший гріх…

Моє село – пісенна згадка,

дерев зелена, тиха гра,

де небо – як свята лампадка.

Та в місто їхати пора…

 

ШЕВЧЕНКО, ШКЛЯР, УКРАЇНА

 

Сeрдитий вітeр завивав.

Зривались голоси нe вовчі

Над Україною, у Трощі…

У стосі зір чумацький досвід…

І Молодик збирає сльози,

що залишились від облав.

 

Щe трeті півні нe співали,

Ніхто нідe нe гомонів…

А скільки із плeчeй голів

зірвали більшовицькі «звьозди»?!

 

Хрипкий візник збирає сльози…

За Стрипою і за Дніпром…

Хорали та прощання…

Кров.

 

«САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ»: PS

 

Тяжіли букви на папері,

мов ті сніги над головою.

Садок одцвів, Свята Вечеря…

Зірки – до сповіді святої.

 

Ялини туляться до хати,

димар виштовхує тепло.

А мати рада б научати…

Та сонце Сходу запекло…

 

Якби воно її спалило,

за мить ніхто би й не згадав…

Злетіли воїни двокрилі,

а серед них – її Степан?

 

Ховала до хустини сльози…

Ламала пальці та хрести…

Давити в землю, ні, не може

всіх тих, кого він не простив.

 

Колючий сніг скалічив ноги –

солдати до зірок ідуть…

А матері, згадавши Бога,

їх день і ніч вечерять ждуть.

 

* * *

 

Інфаркти змінили строфи

або розіпнули груди?

На гострих уламках лютий

вкарбовує синь. Епоха

сміється собі крізь зуби.

І чваниться, наче дрохва,

і ріже усіх на дрова…

Що буде, те буде. Грудень

гострів ще недавно цвітом.

Його принесли на цвинтар –

там душі стрічає митар…

І струшує сніг зі світу,

і струшує з гілки строфи,

котрі відгойдали січень.

Не глянувши цвіту в вічі,

ніхто не зітхне нітрохи.

 

* * *

 

Був день, як день, а ніч – цикута,

до раю й пекла неприкута,

приходила навзнак, надвечір.

На шиї шаль у стилі печворк.

 

У повні попелу озера

кидала долі жовті зерна.

Твої ж очиська-океани

мені лишили стигми й рани.

 

Усе здавалося правічним,

а ми в усьому, знай, комічні.

В омані тлуму, наче сфера,

всміхнувся образ Люцифера…

 

ЗА ЧИТАННЯМ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

 

Собор, велично катедральний,

тримається на павутині.

Своєю святістю й понині

вибілює шрамівню рук.

Навколо шаурма, паніні,

гармонь і ряснота кадрилі.

У чому ми віками винні?

Довкіль оре понурий плуг…

 

Не пристановище печальне.

Причастя тихе, хлібно-винне.

Десь херувима голос рине –

не розуміють за вікном…

Ні соловейка, ані крука…

Болюча сповідь білорука…

То революція, то злука…

Прадавні бані – жовте тло.

 

Як на хресті безгрішне тіло,

рушник видніє помарнілий…

І цвяхи вирвано… Замріло

кадильне небо по кутках.

Чи то на руки взяти стіни

і помолитися уклінно?

А раптом пан Господь зустріне,

а з ним і ті, що в порубах…

 

КРУТИ

 

Смута зросла по руті.

Кров’ю залиті Крути.

Зброя життями крутить.

Снігом забились груди.

Мізки схололи. Звуки…

Постріли і розлука.

Біс у ворота стукав –

кидав дітей у пута.

 

* * *

 

Сьогодні у сивім тумані дерева,

оголеним гіллям чіпляються в серце.

Тому і спокуси немає для Єви,

яка би раптово хотіла усе це

залити смолою і так, щоб навічно;

уста не зімкнувши, лягти в домовину.

Для чого кохати без тями, навіщо?

Коли кровоточить у лімфі провина,

коли у мовчанні твоя кривда-правда.

Занадто багато у репліці змісту.

Віднині ти носиш «Versace» і «Prada».

Гублю наші спогади втретє за містом.

Прощаю осінню беззахисну тугу.

Без мене, напевно, давно би загинув

або полюбив би неліпшу з наруги.

Носи біля серця мою домовину.

 

ОСВЕНЦІМ

 

Смерті під музику

бувають різними.

Волосся вузликом –

його відрізали.

Серця – на досліди.

Дріт під напругою.

Благають – доста вже.

Групою другою

тонуть ув’язнені,

сковані кригою.

Душі незв’язані

ледве оклигують.

 

* * *

 

В оправі нефриту дороги пропащі,

либонь обпікають долоні та п’яти.

Як звір у капкан, ніби звірові в пащу

заходить людина у зону трикляту.

Не дивно, що обрій рожево-багряний

сховався за сірими пасмами зливи…

Давно заліковую сонечку рани…

Усі, навіть риби, занадто вразливі.

Віночком зі глоду-шипшини обвита!

Не дивно, що світло на милиці плаче.

Чорнобильська зона – отруйна щомиті.

І котиться Прип’яттю хмара, як м’ячик…

 

* * *

 

Притихли патлаті фіалки в долоні…

Холодні сліди по розхристаній долі

зійшлися до згарищ лісів. Ми в агонії.

Любові б! А долю квіток не загоїмо.

 

* * *

 

Години, хвилини, секунди та дні

ковтають пронизливі звуки – о, фальш!

Затоплені танки у чорнім вині

ламають спітнілий, зелений асфальт.

 

ВАСИЛЕВІ СТУСУ

 

Затишшя – це маленька смерть твоя.

Вінок терновий вився головою

у кожного правдивого, буяв…

Душило села пахощами хвої.

На Колимі запахло чебрецем…

Взяли ворони спокій, день погожий.

Поет печально, кам’яним лицем

пророкувати й на століття може.

 

* * *

 

Цей післясмак рве й роз’їдає губи,

а листя вишні – кровне, б’ється градом.

Замовкли дзвони – десь тумани гублять.

Дрібні краплини сповістили – зрада.

 

Нема каміння, але збиті ноги.

Благаю дощ іти на тротуари…

А йду сама – навколо дні убогі,

як очі зрадні, зеленаво-карі.

 

Цей жовтень – біль, вибілює повіття.

Він заходився з вечора, з учора.

Була тобі я лебідь-ніжна. Біля

твоїх воріт уже, мов рута чорна.

 

ЧЕРЕЗ ПОЛЕ ШИРОКЕЄ

Образок із війни

 

Дощить безперестанку.

Між криками пекучими

хвилинна лихоманка.

Ставки закаламучені,

і ненависні танки

ввижаються…

Я мученик?

Тоді хай до останку!

І з неба впали стріли.

У чорнопеклій далині

ми подумки згоріли…

І командир збивався з ніг.

Бинти криваво-білі.

Хто ще боровся,

хто вже зліг…

Над нами цвіль та ірій.

 

Вечірнє сонце ховалось у маскувальних сітках. Моя тінь хоче від мене втікати: вовтузиться, розпинається на траві, мовби їй теж наболіло, ніби птахам, чути позад себе канонади і смерть. Урешті я не потрібен їй – тінь відділяється від мене. Абсолютна самотність на війні надто нестерпна: усі спогади – підшкірні, уривками звуків розтинають вуха. Перед очима то Майдан, то птахи: «Гей плине кача по Тисині, плине кача по Тисині…»

Кача виросло й полетіло в ключі… Гей, сіре кача, де твій ірій?

Бруківка та чадний дим від спалених шин у січні допомогли вижити. Бог заховався в тім качаті та квилив над нами тепер, у ключі, восени?

Коли ж я ніс товаришів на дерев’яних щитах, Він торкнувся до мого чола… Пощастило. Опритомнів у лікарні – руки й ноги хутко зажили. Тепер я в окопі, на полі бою, на полі болю серця. Тут вени скручуються вузлами. Тут убивають! Була людина – і нема! Мене теж нема. Я помер зі своїми побратимами, лишилися тіло і лють, автомати й танки, викрики та кров… Ще трохи – і білого тіла не буде.

Калина при всіх вітрах, ніби то я. Торкаюся гілок – згадую матір. Вона співала так, мовби сотня срібних дзвонів відлунювала межи туманом на Покрову: «Через поле широкеє, Та через море глибокеє, Туди йшла Пречистая, Діва Марія…»

 

За нігтями їдке болото.

Уже не страх, уже не гнів,

лише мовчання і нудота.

Я в сотні вистояти зміг…

А завтра смерть – калини дотик,

Покров і мат чумних котлів

на Сході, в царстві чорноротих,

де трохи нас і Мамин спів:

«Туди йшла пречистая,

Та пречистая, Діва Марія…»