Вінницькі письменники у селі Качківка

21 вересня 2025 року. В селі Качківка (Ямпільська міська громада Могилів-Подільського району) на святі День села відбулося громадське обговорення-презентація книги В.ДЯЧКА «МОЯ КАЧКІВКА» (серія «Моя Вінниччина» випуск 112 ).

Скажу відразу, ми, творча група письменників і працівників обласної комунальної установи Видавничий дім «Моя Вінниччина», могли б і не потрапити на це цікаве дійство – День села Качківки, бо відбувалося воно за традицією в неділю, вихідного дня, якби не допомога відомого ямпільчанина, депутата Верховної Ради України кількох скликань, ректора Вінницького Національного аграрного університету, академіка Григорія Миколайовича Калетника, який надав транспорт для нашої поїздки.

Коли ми приїхали у Качківку і я побачив величну споруду Будинку, ні, палацу Культури, то був приємно вражений цією величною багатоповерховою спорудою, що височіла над селом і гідна була б прикрашати і столицю! Нам сказали, що це заслуга колишнього голови качківського колгоспу-мільйонера, що стала йому довічним пам’ятником, таких у Радянському Союзі було лише…три!

На одному з поверхів, у залі на півтори тисячі місць і відбулася презентація книги-історії села автора світлої пам’яті Віктора ДЯЧКА, підготовлена Михайлом ДЕВДЕРОЮ, батьком нашої відомої письменниці Катерини ДЕВДЕРИ. Книга ця видана коштом громади, де головну роль відіграла родина БЕЖНАРІВ – Миколи Анатолійовича, Сергія Анатолійовича, Тетяни Анатоліївни та їх численних друзів, які отак, народною творчою толокою, постановили вшанувати пам’ять свого талановитого земляка.

Скажу, що з автором ми обидва ровесники, бо ходили до приблизно однакових шкіл: він до приміщення колишньої церковно-приходської школи, а я – до вівчарні поміщика Маньковського, прилаштованого під школу, бо величний палац поміщика зі скульптурами і картинами відомих художників мої надто революційні односельці спалили і все знищили, навіть сліду від фундаментів не залишили. Ми обидва вчилися за дерев’яними партами з відкидними частинками, писали перами «зірочка», вмочаючи їх у фарфорові чорнильниці, не митими їли яблука і груші, лише витерши їх об штани, пригощали шматком хліба зі смальцем товаришів на вулиці, його кусали всі – і ніхто не хворів!

Я так само, як і Віктор, починав з віршів, але потім покинув, послухавши мудрої поради Вчителя, світлої пам’яті Богдана Васильовича Леськіва.

На презентацію в залі зібралося майже все село, приїхали земляки з близьких і дальніх місць, сиділи сестри Віктора Дячка – Євдокія і Зінаїда Олексіївни, бо мама, 95-літня Олександра Василівна, залишилася вдома чекати нас на гостину, щоб пом’янути талановитого сина свого Віктора.

Про автора книги говорили МИХАЙЛО ДЕВДЕРА, голова обласної організації Національної спілки письменників України, директор обласної комунальної установи Видавничий дім «Моя Вінниччина» ВАДИМ ВІТКОВСЬКИЙ, поет ВІКТОР ЦИМБАЛ, з фотоапаратом у залі працював ВІКТОР КРАВЧЕНКО.

Пом’янули полеглих на фронтах Героїв-односельчан, згадували приклади героїзму і мужності, зокрема, я прочитав фрагменти зі щоденника італійського військового кореспондента минулої війни Курціо Малапарте, який 8 серпня 1941 року в Качківці зробив запис про мужність радянських воїнів, які тримають фронт, гинуть, але не здаються, і перекинув умовно місток на бійців сучасних Збройних Сил України, в жилах яких також козацька кров пульсує і кипить… При цьому я добавив, що у другому томі історії Качківки, що його обов’язково напише МИХАЙЛО ДЕВДЕРА, буде згадано це, а також у розділі Гордість села – того голову колгоспу,який збудував такий палац культури, і Віктора Дячка, і самого Михайла Девдеру…

Староста села ІГОР ПОПОВСЬКИЙ вручав переможцям конкурсу читців імені Віктора ДЯЧКА відзнаки, , а нас, гостей свята, пошанувала громада розкішним короваєм…

Завершилося наше перебування в Качківці гостиною в обійсті світлої пам”яті Віктора Дячка, де він жив і творив, поминанням його.

А коли вже виходили зі старенької хатинки, що нагадувала музейну, і поет Віктор Цимбал поцілував руку 95-літній мамі Віктора, яка сиділа на лавиці під виноградом, я помітив, як засяяли забутою радістю враз очі літньої жінки, їй до 100 літ залишилося якихось 5, і вона хотіла б їх прожити з Божою допомогою.

ВАДИМ ВІТКОВСЬКИЙ