Василь Пастушина у проєкті “Вінницький текст”
З нами Василь Пастушина, поет і воїн. Потужна чоловіча поезія з шанців, бо щира і талановита. Наш перший учасник проєкту “ВІННИЦЬКИЙ ТЕКСТ”, започаткований Кафедрою української літератури ВДПУ і Вінницькою міською письменницькою організацією. Далі буде!
ВАСИЛЬ ПАСТУШИНА – письменник, журналіст, філолог, критик, кандидат наук у галузі соціальної комунікації, старший викладач (Інститут журналістики КУБГ), за темою дисертації «Ідея державності України в журналах «Сурма» та «Розбудова Нації» (міжнародний контекст)» опублікував ряд досліджень. Народився 1 травня 1989 року в м. Бар на Вінниччині, співзасновник і лідер літературно-мистецького об’єднання «Новий Шинок», член НСПУ, доброволець, у лавах ЗСУ із початку повномасштабного вторгнення (позивний “Доцент”). Закінчив Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського за спеціальністю «журналістика», Київський національний університет імені Тараса Шевченка за філологічною спеціальністю, аспірантуру Львівського національного університету імені Івана Франка. Лавреат міжнародної премії з українознавства імені Ковальських, володар гран-прі міжнародного поетичного фестивалю «Підкова Пегаса» (2010), конкурсу одного вірша «Малахітовий носоріг» (2011), конкурсу літературних критиків порталу «Буквоїд» та ін. наукові зацікавлення – публіцистика й періодика міжвоєнного періоду ХХ століття. Дипломант поетичного фестивалю «Ватерлінія» (2013), літературного проекту «Молода Республіка Поетів» (2013). Осібні видання творів: «Дівчино, дівчино, де твої крильця?..» (Вінниця, 2006р.), «Паперова зозуля… Як Вас звуть, панянко?» (2008), «Стероїди» (серія – Бібліотека «Нового шинку», 2012), «Зелені кролики» (Луцьк, 2013).
***
тут запах ти розумієш змінює значення змінює рух годин
сосновий ліс десь трохи лип запах вогню і прілості
ще піт і пліснява що проникають таке враження в ядро клітин
хлопчиків на старті своєї старості чи то пак зрілості
я от так от щоб чесно не мився 21 день
я так як і 300 інших “пахну” спермою і війною
і мені знов сьогодні як і вчора снився великий басейн
ну як басейн – більше ти – більше як ти плаваєш під водою
ти була безпечною з тебе скрапував тебе облизував хлор
ну вода з хлором ти розумієш хіба тут особлива є різниця
я теж облизувався мені пахло милом доки зляканий майор
не розбудив волаючи: КАСЄТИ! ВСЄМ ЛАЖИЦЦЯ!
+++
Викорчовую цю пітьму і безсилу злість
Чорну прірву любові
Ти – маятник
Я – провалля
знову сиджу в темному укритті
Зовсім чужий не тільки тобі а й собі
І вдень і вночі та й загалом – взагалі
Приліт. Переліт. Десь метрів 15 далі.
Твоя білосніжна рука снилась мені
За тих дві години поміж нарядами
Та й важко спати довше в броні
Коли тебе обстрілюють градами
Твої ключиці тендітні снились /слинились/ і груди
Такі безсоромно чужі для цієї війни
Безкінечно чужі до військового бруду
І для мене чужі не з твоєї вини
+++
От я розмовляю з тобою, але ж тебе немає.
Як холодний павук в легенях тягне весна на дно
Сьогодні твоє день народження, я тебе привітаю
Хочеш можеш мовчати вдавати що тобі все одно
Я прийшов із війни і я переважно мовчу
Порожній як мушля випотрошена, викинута на скелю
Сіль у суглобах, а голос хрипкий і жовтий як пікачу
Пізно. Зараз собі ще щось тверде постелю
І ляжу. ні дому ні гулу ні вибухів ні тебе ні стелі
+++
Переживи це кохання як невиліковну хворобу
Кажу собі щоразу коли прокидаюсь
А потім заладжу у піксель як в робу
І вдягаю лице нове і усім усміхаюсь
Після вибуху КАБу до чортиків збуджений
Никаюся в підвалі серце бахкає в голові
Пишу тобі мала я здається контужений
Пишу але не відправляю бо нащо воно тобі
+++
Двоє людей кохаються
В мокрому будинку на березі хвойного лісу
Роблять один одному боляче –
Відкривають сховище темряви і насолоди
Потрібні рани щоб жити далі
І чим вони більші чим глибші і чим новіші
Тим більше місця у цьому світі
І треба цей біль як скарб берегти
Крізь кожен шрам що вони зробили
Вилазить око і бачить світло
І вся заскарузлість стара вибухає
Як плоть у яку поцілив осколок
У лісі немає нікого лиш бісяться дикі звірі
Від запахів і від стогонів цих обох
І пахнуть сильніше дерева і розквітають
На тілі одному та іншому подряпини і укуси
І так відчувається, що це найбільше
Що може дати одна людина іншій –
Оживити… Цією ніжністю і тривогою
Залишити свіжі, глибші і більші шрами.
Ще є трохи часу, в ногах вже немає сили
Це їхнє випробування одне на двох
Кохати – це не змогти забути як ми кохались
Це плазувати і гладити торкання
Вони лежать з прокушеними губами
Гладять шрами взаємні ніби живих істот
І одна ця ніч буде тривати роками
І наповзатиме словами на горло і рот
+++
Я мушу тобі зізнатись, мене вже так мало цікавить
Уся ця війна й контрнаступи, карти, маневри і страх
Я вже інколи думаю, що може накраще не вижити
Не мучитись і не мучити і не ховатись в словах
Ти лікар мій, пастир мій, мій найвеличніший привид
І знаю на жаль чи на радість
поможеш ззимувати чи ні
Хоч навіть не знаєш цілком
як від думки про тебе губи болять і ясна
І вживаю тебе з повітря патронів і ком
Доторкнись моїх шрамів. Їх не можна побачити
Вийми шомпол з хребта бо не можу нагнутись
Я тебе забував довгих два роки підряд і нічого не вийшло
Я боюсь, що нічого тобі не пояснять ці вірші.
Але вірю – пояснить тіло.
+++
Дивись серце моє летить ніби фугасний боєприпас
Бо світиться а значить не граната
Я знаю
Тобі нІчим збивати
Не лови
Хай пада
+++
Ну які можуть бути новини за ніч
Я сплю у шапці після того як в вухо залізла комаха
Уночі ще пара мишей пробігли по мені
Вони вночі дурні стають і шумні
А я не думаю про мишей
Я думаю, що їм добре бо їх пара
Ми спали семеро у бліндажі
Я крайній був і все обличчя тепер в землі
+++
Мені так хочеться з тобою поділитися цим божественним снігом
Хоч він заважає турляти сізіфовий камінь угору
Вгрузаєм кажуть нас прикривають двадцять дев’ятим мігом
Втомлені і самотні гярячі й спітнілі сніг не друг і не ворог
Він є, він холодна реальність у кожному значенні слова
Мені другий місяць відчутно вже дошкуляє коліно
Мабуть через те що єдине у тілі не погодилось спати на дошках
Воно ніби голодна худоба зимою вимагає хоч інколи сіна
Кажуть що міг прикривають дві сушки
Так цікаво я завжди починаю писати про тебе
Але так часто зриваюсь і пишу про війну
Не думаю що це через те, що ви схожі
Просто тебе настільки мало а війни настільки багато
Що часом здається не вигребу але поки гребу поки гребу
+++
Мені сниться останнім часом
Що я з тобою кохаюсь
Або лечу кохатись
Авжеж до тебе
Та десь на підльоті
я падаю і розбиваюсь
Мене глушать ребом
+++
Я читав тобі вірші. Особливо впевнено в темноті
Це був мій спосіб захисту і боротьби з мовчанням
Ти все розуміла і намагалася у живій пустоті
Не полохати цю безвихідь що звуть коханням
Уся ця вологість дотику і довгі розмови про риб
І що треба рухатись бажано в сторону світла
І може це світло ось тут а не десь далеко згори
Але ж в моменті це так непросто побачити і відчути
Ти знаєш мені здається що після початку війни
Уся моя творчість убога лише про травми і втрати
Кораблі пробиті АК відпливають в нові світи а ти
Не вмієш плавати щоб їх повернути чи хоч наздогнати
Ти співала мені тоді і голос твій часом зривався на хрип
Це ніби кровопускання під час шаленого тиску голкою
І горло стискалось я вдихав кожен твій звук углиб
І я не міг тебе не роздягнути хоч ти вже і так була голою
І ти ніби краб обережна а я як рачок-бокоплав
Полохливо учився рухатись сіпався ніжками
Ти знов мені снилась сьогодні
Хоч я й не спав…
Ми довго крутились розрізнені містами чужими і ліжками
+++
Ти мене цілувала у кожен шрам і кожну пору
Я пив твою слину ніби пустеля дощ
Від ніжності отакої я втрачав залишки зору
І ніби летів на машині прагнучи автотрощ
Я вийшов з війни. Та війна з мене – ні
Лагідність у мені загусала стікала кров’ю
Я думав про зброю коли ти була на мені
І думав про смерть коли говорив ай лав ю
Такий обезшкірений. Сядь біля мене плач
Про трупи буду мовчати і про нічну роботу
Я стріляв у людей. хіба тебе заслужив? Пробач
Тобі треба ця темрява?! Тобі треба це все бороти?!
Тріпався ніби риба вночі, роздягався й тремтів
Особливо під час дощу що нагадував обстріл
Ти тільки казала шшшш і мовчала у темноті
Яка ніяк не могла затулити розмову двох тіл
Stay still
