Відгук Олени Герасименко на нову книжку Олександра Ватаги “Люби її”

Маючи за плечима чималенький життєвий досвід, нерідко озираюся назад і розумію, якими шаленими темпами рухається життя. Волі-неволі задумуюся: якби обставини склалися інакше, чи зуміла б осягти те, чого не встигла? А ще трішки заздрю молодим допитливим дослідникам, ентузіастам, яким відкривається стільки інформації, можливостей, про які ми, представники старшого покоління, в найсміливіших своїх фантазіях навіть не мріяли. Цікаво спостерігати за еволюцією талантів.

Взяти, наприклад, Олександра Ватагу – молодого поета Вінничини. Доводилося читати його ранні твори. Про такі часто говорять: «Щось у них є». Багато юних авторів закінчують свою творчість на аматорському рівні. Для когось це – природній стан розумових здібностей, вище яких йому не сягнути. Інший, зачувши схвальні відгуки на свою адресу, вирішує, що й так «вхопив Бога за бороду», сягнув вершин, тому залишається на рівні дилетанта. Та ці визначення не про Олександра. Його спраглий знань розум в постійному наступальному русі, прагне глибин і висот. І він їх черпає з усіх відомих джерел, розширює, відкриває, збагачує власними дослідженнями. В свій час Мікеланджело прийшов висновку, що «кожна кам’яна брила має статую всередині, і завдання скульптора — виявити її».

Нещодавно отримала з рук Олександра подарунок: збірку поезій та есеїв, яку присвятив найдорожчій людині МАТУСІ. Назва з широкою амплітудою тлумачень «Люби її». Хто чи що за назвою – кохана, Батьківщина, ненька? Виявляється – все це. В цьому слові закодоване все прекрасне одночасно, чому лине назустріч відкрите серце молодого поета. Зізнаюся, ще книгу ще не прочитала до кінця, а вже хочеться поділитися своїми враженнями.

Це книга одкровень. Ні, не якогось святого – звичайної людини з незвичайним обдаруванням бачити, мислити, чути, осягати. Вочевидь, не кожному у ній все буде зрозумілим. Проте, ерудовані, залюблені в поезію читачі зачаруються свіжістю викладу, образністю, глибиною. Його творчість дає змогу зазирнути у можливості, на які тільки спроможна уява. «Перетворіть свій біль на творчу енергію. Це секрет величі». – Аміт Рей, письменник і духовний учитель, відомий своїми вченнями про медитацію, йогу, співчуття. Ці слова напряму стосуються Олександра. Одна людина замикається в своєму горі, інша – навпаки, з новою силою відкриває світ і сама відкривається світові. Ще досить свіжа рана від втрати матері. Здається, автор прагне пробити астрал, аби її душа відчула синовий смуток від вічної розлуки. Енергія присутності найріднішої в усьому й скрізь. Це дозволяє поетові любити прекрасний земний світ з новою силою вражень, бо в усьому й повсюди ВОНА: в пораненій Батьківщині, осінніх дощах, мові…

«Мова – це люди, а люди в обіймах вічности.

Свічечку літери «Ї» не замінить хай свічка скорботи».

Серед простих речей автор знаходить щось особливе, небуденне. Його філософія закликає зупинитися і вслухатися. Життя набуває нових образів і барв, обростає ліричними деталями, вібрує новими звуками, набуває нового змісту.

«Відходять за обрій потроху усі, кого знав ти,

А світ навперейми натомість все менше іде.

Земель агрономи чи, може, небес аргонавти,

Це плем’я чорняве і русе, біляве, руде.»

Ловлю себе на думці, що сам автор нагадує юного аргонавта, який під супроводом лише йому відомого Ясона вирушає в похід по «золоте руно».

Є в О. Ватаги ще одна пристрасть (хіба тільки одна? Швидше, одна з багатьох) – досліджувати своє довкілля допитливим і прискіпливим поглядом натураліста. Думаю, не я одна невіглас не тільки в питанні рослин, а й комах, плазунів, кажанів, птахів. Всі ці істоти час від часу стають персонажами його поетичних творів. Він бачить світ їхніми очима, бо

«У селі аж кортить із дібровами погомоніти,

Обійняти очима рогозу розпушений мед.

Де сузір’я загвинчені, ніби сонця – амоніти,

Де ночами краса ведмедиць-терезів-андромед…»

Автор повсякчас фіксує власні враження, наповнює поезію не простою описовістю, а чуттєвістю.

Для нього сучасність – не засіб споглядання, а співучасть через поетичне вираження дійсності, що нерідко сусідить із алюзіями на минулість.

Йому близька тема війни – він доторкнувся її серцем через втрати близьких людей, які встали на захист рідного народу («Моєму родичеві Андрієві Гринчаку присвячую»).

Юність неминуче супроводжується найніжнішими почуттями. Куди ж без них поетові? Мимоволі напрошуються слова: кохай, Олександре! Кохай і будь коханим! Бо, як сказав класик, «молодість не вернеться, не вернеться вона». Кохай – попри війну, сльози, втрати, бо тільки почуття закоханості стимулює життя, здатне відроджувати, продовжувати рід і традиції, сіяти, жати, писати музику і поезію, полотна, чути шелест миттєвостей у мушлі Вічності.

Рекомендую книгу Олександра Ватаги «Люби її». Впевнена, поціновувачів сучасної поезії вона не розчарує.

Олександре! Твій талант заслуговує на увагу, а твоє творче зростання – на повагу. Пиши – це твій спосіб самовираження. Але ніколи не зупиняйся на досягнутому. Немає межі досконалості, як і немає досконалості в самій творчості. Тоді ти виростеш до справжнього зрілого майстра слова, матимеш свого вдячного читача – твій талант заслуговує того.

Олена Герасименко, поетеса, член НСПУ