Людмила Любацька для антології “Подільський краснослов” (2021)
ЛЮДМИЛА ЛЮБАЦЬКА
Любацька Людмила Вікторівна народилась 28 лютого 1961 року в с. Мурафа Шаргородського району Вінницької області. Закінчила Вінницький державний педагогічний університет (2002). Працює в галузі культури, займається громадською діяльністю, зокрема літературно-мистецьким проектом «Русалка Дністровая». Захоплюється живописом, етнографією.
Поетеса, краєзнавець. Автор книг віршів «Кровообіг» (2016), «Неначе молитву, несу хризантеми» (2019); літературознавчих розвідок «Ласкава зірка України» (2011) про М. Коцюбинського, «Михайло Каменюк: post scrіptum» (2019); малої і документальної прози «Татове небо» (2013), «Ягоди для тата» (2017), «Вікно в Пеньківку» (2019); публікацій в альманахах та періодиці.
Лауреат літературних премій «Кришталева вишня» (2015), ім. Л. Гавриша (2018), ім. В. Тимчука (2019).
Член НСПУ з 2020, НСЖУ з 2010.
Живе у Вінниці.
Людмила Любацька має в поезії свій голос, свій стиль, свою тематичну палітру. Якщо в першій збірці «Кровообіг» Людмила Любацька експериментувала (і досить вдало!) на теми мистецькі та соціально-побутові, використовувала білий вірш і короткі поетичні форми, то друга її збірка має стрункіший, впорядкованіший лад насамперед в тематиці. Тема Любові: до рідного краю і до коханого – два чудових зрілих яблука в наддністрянському саду авторки. Вірші пристрасні, глибокі, пройняті громадянським неспокоєм!… В них справді жура і щастя обнялись, бо обоє породжені сучасними реаліями життя».
Михайло Шевченко, 2018
Вже добре відома в Україні, активна й талановита вінничанка з дуже пластичним, сказати б, мудрим по-народному письмом. А тому її поетичний і прозовий таланти рясно позначені, з одного боку, афористичністю народних паремій, а з іншого – мелосом української народної пісні. До її краєзнавчих і глибоко ліричних творів не зможе залишитися байдужим жодний читач, оскільки талант живлять народні джерела, а це те, що в першу чергу позиціонує рідне слово українців у світі. Це талант справжній, він має свій тембр і характер, у чомусь – стихійний, схожий на талант українського Петрарки з Поділля Михайла Каменюка. У книгах вінничанки – і гуманізм, і сердечність, і народні свята й обряди, і щемлива сповідальність та спазматичність. Вельми цінно, що Людмила Любацька зуміла поєднати дар відвертого хроніста й верлібриста з імпульсами своєї епохи, не загубивши за словами такої цінної жіночності, підтексти, недомовлене.
Ірина Зелененька, 2019
Цікава своєю літературною творчістю, як поет, есеїст, публіцист. Вагомою її заявкою в царині поезії стала перша книжка «Кровообіг». Основна стильова ознака книжки: новаторське імпресіоністське начало, яке наче відповідає роботам поетеси в малярстві, орієнтація на народно-поетичні традиції, відчуття сучасності, кольористика слова. В наступній, другій збірці поезій «Неначе молитву, несу хризантеми» Людмила Любацька розширює тематичні обрії поетичного світосприйняття та осмислення сучасності, глибшою стає її інтимна лірика.
Михайло Каменюк, 2020
ДОРОГА У ЗРІЛІСТЬ
* * *
Ти – як причастя,
моя пречиста,
зерня цілюще – до слова слово,
мово матері,
мово дитинства,
мово любові,
Мово…
Треба розради,
смутна година,
адже в житті не усе чудово –
пісня приходить,
твоя дитина,
Мово…
Треба надії,
як же без неї?,
душу, мов хату, убрати святково –
ти свої мальви нахилиш
й лілеї,
Мово…
Ти в колисковій
для мого сина
і у печалі
по мамі тризни…
Бути без тебе,
моя глибинна, –
це, як без Бога,
як без Вітчизни.
ЧОРНИЙ ШЛЯХ
Помину Замостя, П’ятничани –
острівці батьківської землі…
Далі – Чорний шлях гуде ночами,
непомітний у нічній імлі.
Ніц-нікого тут не може бути,
та гуде… Не бачу ні сліда –
тільки тіні предків незабутих
в Крим жене безжалісна орда.
Всіх їх заарканили татари,
збивши у беззахисну юрму….
…а іще червоні комісари
люд женуть на люту Колиму,
не даючи жодному й присісти,
хто помре – поглине ковила…
…а іще під танками фашиста
молоді розтерзані тіла…
Йдуть і йдуть, роковані роками,
йдуть мовчазно, затаївши гнів…
…а іще вози із буряками,
по війні, в упряжці із корів…
Чорний шлях…
Чому так серце б’ється,
наче вість отримало лиху?
Швидше за усе, йому здається:
ми й тепер на Чорному шляху.
ПОКУТА
1.
Нікого не лякаючись,
себе, можливо, гублячи,
люблю – смиренно каючись…
смиренно каюсь – люблячи.
2.
Я напишу тобі те, що було,
те, що згадати зумію:
сонце без тіні там висвітлить зло,
гріх, що прислужував змію.
Потім криві і правдиві слова
ляжуть на праведні ваги,
й совість довершить свої жнива,
де ні брехні, ні одваги.
РЕВОЛЮЦІЯ. ПОСТ МОДЕРН
…складіте коругви свят у найдальші кутки
…викиньте із кишень учорашні квитки
…най полощуть вітри свист і ревіння площ,
їм – хоч іскри снігів…
їм хоч свинцевий дощ…
СЬОГОДНІ
Пора проклять, прокльонів і поклонів,
Коней загнав безглуздий п’яний час
Й ті, що ішли між ваших всіх загонів,
Тепер стоять й дивуються на вас.
А диво – що не бачите облуди,
Яка немов затягнута петля,
Й забули люди, що вони лиш люди,
Та й то лиш, доки носить їх земля.
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ РИБАЛИТЬ
День засвітить знов сонячну грудку
між хмаринок, а кожна, як гриб…
Ви із неба закинете вудку,
хай пограється в золоті риб.
Вам знайомі ці київські плеса,
що таких не зустрінеш ніде –
й не одна на землі поетеса
«Сто поезій» до вуст прикладе.
Гляньте: знов он Король наш рибалить
із дядьками… на плесові – тінь.
А тим часом сірятину палить
його слів полум’яна жарінь.
ВІННИЦЬКИМ ХУДОЖНИКАМ
Ви – маляри,
ви – скульптори,
ви – навіть ковалі,
ви вибрали всі соки
із рідної землі:
калинові, малинові,
трояндові, ялинові,
небесно-голосні…
Такі б нам у пісні!
Ви любите пожежами,
(щоб всяк ось так любив!),
замішуєте фарби ви,
як тісто для хлібів.
Ви кольорами дужі,
ви юні до сивин,
рятуйте наші душі
безоднями картин.
МОТИВ
Браїлів. Чайковський. Пори року
Весна одбирає розум…
Літо медом вмивається…
Складеш це докупи разом –
ніяк не складається!
Крізь вітрів листопадову битву,
що несуть зимову коляду,
хризантеми несу, як молитву,
і на паперть зимову кладу.
ГРОЗИ
Грози
грізно
говорять з людьми
та й всміхаються
райдуги
сяйвом…
Грози ходять
так само,
як ми,
і вмирають
повільно
так само.
ВСЕ СЬОГОДНІ У СЕРЦІ ВМІЩУ…
Шаргородського неба,
шаргородського світу,
шаргородського хліба,
шаргородського цвіту
і пісень, що, як райдуга після дощу –
все сьогодні у серці вміщу.
Золота, дорога,
шаргородська родино,
ми в подільськім вінкові
сплелись воєдино,
й видно добре усім:
в узголов’ї століть
наша слава козацька
стоїть!
А вона народилась
не з доброго дива,
земле рідна,
хоробра моя
і вродлива,
самостверджена міцно
у рідному слові,
невичерпна і щедра
в труді і любові.
Хай святиться ім’я твоє
у труді і в бою –
я на цьому стою!
НАДДНІСТРЯНЩИНА РІДНА
…ця далина, як дивина,
цей дивоглядний край землі –
край яблунь, скрипки і вина,
де мої радощі й жалі.
Туди вертаю знов і знов,
в край яблунь, скрипки і вина…
Йде закосичена любов
по стежці, що в житті одна.
Хоч ти не був ще в цім краю,
кажи, як я, ми ж – два крила:
«Упізнаю, упізнаю…
пробачте, що давно була…»
ПІД НЕБОМ ПЕНЬКІВКИ
(цикл)
- ХАТИ РІДНОЇ ВІКНО
Пам’ятаю я донині,
хоч минулося давно:
тепло світиться в долині
хати рідної вікно.
Де роздолля нив безкрає,
вся Пеньківка у садах
й над усім оцим витає
голубий дитинства птах.
Стежка, що веде до школи,
ковзанки веселе шкло…
Не забудешся ніколи,
дороге моє село!
Тут мені казала мати,
що життя мене навчить
по-пеньківськи працювати,
по-пеньківському дружить.
Тож по цих словах звіряю
долю я тепер свою,
їх ніде не забуваю
й синові передаю.
Ти достойне слави й шани,
ти величне між людьми,
здрастуй знов, село кохане,
як доньку, мене прийми!
- БІЖУ ПО СТЕЖЦІ
Майоріють ягоди,
пахнуть чебреці.
На старому цвинтарі –
мутлі-промінці.
Вікопомне світло
сяє день і ніч.
Як його угледиш –
не одвести віч.
На старому цвинтарі
похилився хрест,
на могилі Яшиній
розквітає без.
Конюшина ніжиться,
бджілки – як в Раю,
тчуть і тчуть медвяну
пісеньку свою.
Люцерка засіяла
всю «польську межу»,
де по в’юнкій стежечці
я кудись біжу.
Барвінкове зіллячко,
наче в платті нить.
Кізочка пасеться он,
мак аж пломенить.
Знову Олька молиться
он – за перстом перст.
На старому цвинтарі
похилився хрест.
Підкорився ранкові
вітер, в житі стих.
І у смерть не віриться
в розкошах оцих.
- ПОЗОЛОЧЕНА ЛІТОМ
Мальва навіяла сон
з акації жовтоцвітом.
Хата батьківська в нім,
позолочена літом.
Я визираю з воріт,
боюсь схарапуджених коней.
Братик зі школи прибіг.
Бабуся коло ікони.
Тато ще молодий.
Мама усміхненолиця.
Мальва навіяла сон,
Він вже не раз мені сниться.
- НА ВІДСТАНІ СЕРЦЯ, А, МОЖЕ, Й СЛЬОЗИ…
Аптека моя – 117-та здравнице,
де квартирувала вся наша сім’я.
Благенькі віконця, затінені липою,
Світанки дитинства у квітах й росі.
І тихо бабуся спішить розбудити нас,
несе паляничку – як сонця макет.
Аптека моя… Тамарки – дружечки мої,
ви й досі в Пахомів і в Ганки усміхнені,
і Ксеня, мов ружа, жартунка така!…
Вдивляюсь у вас крізь прожите і пройдене
на відстані серця, а, може, й сльози.
Аптека й бабуся…
«Мабуть, ви ровесники?» –
сміюсь до бабусі, що сива, як світ.
«Гайда вже до школи, моя непосидонько!» – бабуся вже й кіску мені заплела.
…Давно це було.
Напливає у спомини,
що журно курличуть, немов журавлі.
- * * *
Я згадую бабцю
у дні Різдвяні
і зірку на небі,
ягнятко в хліві,
колядки барвисті
та страви пісні.
На покуті сіном
обвита Кутя,
і тиша Різдвяна
колише Дитя.
У пахощах печі
ще мліє узвар.
Молитва бабусі –
справжнісінький дар.
Щось шепче до Бога.
Ми нишкнем, агій!…
Як та Богоматір –
до наших Марій.
Тепер уже знаю,
в якій це ціні…
Я згадую бабцю
у дні різдвяні.
- * * *
Коли у саду зацвітають морелі
й здаля озиваються перші громи,
то сонця і вітру ясні акварелі
в цій казці весняній нас роблять дітьми.
Черешня білюга мене знов колише,
а поруч зі мною – веселі шпаки,
і серце знов прагне, і сниться колишнє,
і все відбувається мов навпаки.
Щезає десь досвіду зарозумілість
і від необачності не встереже,
й дорога у старість,
дорога у зрілість
позаду,
позаду.
позаду
уже.
- ТВОЇ ЛИСТИ
1.
…на прозорий лід
йде веселий люд,
я впізнав тебе
із мільйонів Люд
…на льоду небес
ковзанка світів
…я уже іду –
виглядай сватів
- ***
…щасливі, хоч не маємо готівки,
закохані, хоч важко так бува…
Я – твій старообрядець із Пеньківки,
і чи ж потрібні ще якісь слова?
Я бачив, як тебе тримає бабка –
мою майбутню крихітку-любов:
із кісками, що справді, мов кульбабка,
з очима –
промінці їх бачу знов.
І ти не вір, що ваблять інші брівки.
Відколи стрів осяяну, мою,
я – твій старообрядець із Пеньківки,
на Огруді, мов соняшник, стою…
- СТАРОВІРИ
Пеньківку, що в Шаргородському районі на Вінниччині, заснували російські старообрядці, ховаючись від переслідування царського уряду та його церкви в нетрях подільських дібров.
(з краєзнавчих розвідок)
Їм така судилася дорога,
що дано не кожному пройти:
від царя вони ховали Бога
і тікали з Богом у світи.
Царський сиск за ними правив лови,
але Бог їх на Побожжя вів,
й добрели до нашої діброви,
й розлякали в нетрях всіх вовків.
Хоч були лиш пилка та сокира
зброєю в умільця-старовіра.
Правнукам їх сни вже інші сняться,
але знають «Господи, спаси!»,
Де поля сьогодні колосяться,
ними розкорчовано ліси.
Он капличка їхня за городом
і криничка чарівна десь там…
Поріднились із козацьким родом,
поріднились полем й майбуттям.
І була лише молитва щира
зброєю земною в старовіра.
- АДАМ
(до портрета надзвичайної людини-односельця)
САД ВІД АДАМА
Наприкінці ХІХ століття аж до революції 1917-го землями Пеньківки володів Адам Собанський, справжній місіонер європейської цивілізації на Поділлі. Він заснував в селі промислове садівництво, яке згодом виросло в радгосп-гігант «Сад Поділля» і перетворило Пеньківку за нових часів у яблуневу столицю краю, заклав основи садово-паркового мистецтва
…коли тисячі яблунь малих перший квіт
підняли, як свічки,
він навколішки став помолитися Діві Марії –
зацвіли наяву у саду його радісні мрії,
коли тисячі яблунь малих перший квіт підняли, як свічки.
Закохався в Поділля, приїхав сюди юнаком
з неймовірним бажанням засіяти зерна науки.
В ці поля, в це село, в кого важко натруджені руки,
закохався в Поділля, прибувши сюди юнаком.
…знову месу в сільському костьолі я слухаю серцеві влад,
вже на друге сторіччя з тих давніх часі повернуло.
Слава Богу, що й досі Адама село не забуло…
І стоїть біля вікон костьолу і молиться сад.
ЗАЛІЗНА ВІТЬ
1870 рік. Адам Собанський збудував у Пеньківці гуральню, найпотужніший на Правобережній Україні паровий млин. Щоб повноцінно брати участь у європейському ринку, провів крізь село залізницю, «уламавши» інженерів ризиковано змінити лінію її прокладення в проекті, затвердженому царем Олександром ІІ, на відтинку Жмеринка-Вапнярка. Так з’явився в Пеньківці полустанок, а тепер станція Ярошенка.
Село в цей час день при дні продукувало ручні тачки для робіт по насипанню полотна колії, яких гостро бракувало. За одну тачку платили 37 ½ копійки сріблом.
Покоління проходять – мають місця потроху:
Як лани огородять – то лишають дорогу.
Ципріан Каміль Норвід,
польський класик
…Вплелась в сади сільські залізна віть,
омріяна безсонними ночами.
Проект царя підправили сміливці,
достоту ризикуючи життям
або ж засланням у сибірські далі.
Але царів потрібно поправляти,
бо їх завжди випереджа життя.
Бенкет Адам улаштував на славу,
якого ще не бачили тутешні,
був сам в простій селянській вишиванці
і власноручно частував гостей –
відомих інженерів, демократів,
чиї батьки й діди були в боях
в часи антиросійського повстання,
придушеного «огнєм і мечем».
«Віват!…
Нехай оця залізна кість,
застряне в горлі нашому вампіру!»
То був, звичайно, небезпечний спіч,
а хто сказав – охранка не дізналась.
А гасло щоб пом’якшити оце,
знайшовсь Собанський Норвіда словами:
«Схоже на поторочей
Людство, що знає дві слові:
Як там суспільство? – Грошей!
Як там історія? – Крові!»
ЗІРНИЦЯ ВІД АДАМА
Дружні між собою поміщицькі родини поляків Адама Собанського з Пеньківки та Грохольських з П’ятничан коло Вінниці реально дбали про українізацію як власного побуту, так і про промисловий розвиток Подільського краю. Дорослі і діти цих родин, як правило, ходили в українському національному вбранні. Граф Тадеуш Грохольський та Адам Собанський стали засновниками просвітницького тижневика для селян «Світова зірниця». Перша друкарня тижневика запрацювала у Пеньківці, тут надруковано і перші наклади «Світової зірниці»
(з краєзнавчих досліджень)
Читає селянам газету
один на село грамотій,
й дивуються люди, як просто
про рідне розказано в ній.
«Ти ба, і для нас є зірниця!…»
«Та ще й не проста – світова!…»
Вусаті усміхнені лиця
пожадано ловлять слова.
Під вітами світлого саду
читання триває, й дядьки
газету – розумну пораду,
не скурять на цигарки.
Таке і у сні не присниться,
прийшло не чужинське – своє!
В селі народилась «Зірниця»,
друкарня в селі уже є!
Лови слова правди у вуха,
наука в них для сівачів.
…а пан усміхнувся у вуса,
угледів здаля читачів.
СКОРО СПАЛАХНЕ «ФАТА МОРГАНА»…
На початку 1890-их років молодий Михайло Коцюбинський, долаючи сімейні нестатки, працював домашнім вчителем в с. Лопатинці на Шаргородщині. Цікавлячись народним життям, часто бував у довколишніх селах, не оминувши й Пеньківки, звідки ширилися розповіді про незвичайного пана Адама Собанського. Старожили розповідають, що письменник побував і в пеньківській гуральні, де його щиро частували робітники.
В діжах хмелю набродило вдосталь –
з яблук, слив, годиться й алича.
У гуральні запах кальвадосу,
та не це цікавить панича.
Диво: по-народному гуторить,
приказки записує, пісні.
Голосно записане повторить,
очі в нього лагідні й смутні.
З виду пан, а панського ні дрібки,
пихи і зухвалості нема.
Він людей питає про зарібки
і зітхає скрушно з усіма.
Мовив хтось: «Гуральня – п’яна кухня» –
засміявся: «Хміль усіх рівня».
А таки сьорбнув вина із кухля,
проводжали: «Це вам на коня!…»
Згадувалось довго – «кухня п’яна» –
про життя, що плине без надій…
…скоро спалахне «Фата моргана»,
і згорить гуральня панська в ній.
СТАНЦІЯ ЯРОШЕНКА
Де із небом бавляться
вишенька і сосонка,
із вагону бачиться
станція Ярошенка.
Попід лебідь-хмарами,
небесами срібними,
не за крутоярами –
за садами рідними.
Станція Ярошенка
з поїздами-лунами,
проведи у подорож
за літами юними.
Попроси пробачення
за всі непобачення,
за усі запізнення,
сталися по-різному.
Квітами уквітчана,
снігом запорошена,
виглядає вічно нас
станція Ярошенка.
ЧИТАЄМО СОСЮРУ В ІРПЕНІ
Ще й досі чітко бачиться мені:
надвечір світлий з сонцем уповні,
твої кохані очі насупроти,
схвильованість – її не побороти…
Читаємо Сосюру в Ірпені…
Читаєм, як колись читали в школі,
але не так сприймаючи слова,
чи ж не тому, що в інших друзів колі,
що інше вже життя на видноколі
й свобода вже по-іншому сплива?…
І війни, й революції – все де те?
А ти так само молодий, Поете!…
ВІХОЛА НАДВОРІ
Віхола надворі.
В хаті світлотінь.
Соснам сняться зорі.
Січень.
Ніч.
Ірпінь.
Ці сніги колючі
впали на гаї.
Ах, які палючі
дотики твої!
Пташкою прибилось,
стукнуло у скло…
Це комусь наснилось…
В когось так було.
ПІЗНІЙ СНІГ
Сніг паде, наче манна небесна,
запізнивсь, а причина – хтозна…
Над Пеньківкою зоряні весла
опустила у небо весна.
Сніг іде, наче пісня журлива,
але чорні дерева в саду.
Сніг іде. Сподіваючись дива,
й я по ньому до тебе прийду.
Сніг іде по весняній дорозі,
і пояснення цьому нема,
мабуть, нам і за нас у тривозі
щось забула сказати зима.
КОЛИСКОВА ДЛЯ КОХАНОГО
Спи із моїми словами
так, якби спав ти зі мною…
Поле простелю зелене
yявіть зимою.
Спи із любов’ю земною,
завтра прийде небесна –
наші моря і гори,
наша кожнісінька весна.
Пахне бузком і любистком
наша з тобою хата,
в ній на тебе чекають
наші слова-немовлята…
…спи із моїми словами
ПРОСТО ПІСНЯ
…я ніколи тебе не знайду,
навіть якщо довірюся чуду,
та на щастя своє чи біду,
я ніколи тебе не забуду
…я ніколи тебе не знайду,
хоч в молитві весь вік перебуду,
хоч пустелі й моря перейду
…я ніколи тебе не забуду.
…не віддам, але і не вкраду,
захищу світлу пам’ять від бруду
…я ніколи тебе не знайду
…я ніколи тебе не забуду.
ОБРАЗКИ МОГО ДИТИНСТВА
(з книги «Ягоди для тата»)
…ріки в море біжать, а не з моря…
…море в небо біжить, а не з неба…
…небо в очі вбирає людина,
котра шукає ріку.
«Кровообіг»
ПРО ЧЕРЕШНІ-БІЛЮГИ ТА БУКЕТИ ВІД ЛИЦАРІВ
Казкова дерев’яна хата ледь маячіла з-за паркових заростів, височенних сосон та ялин. Перехожі помічали: їх очі завжди притягує якась магічна сила цього двору. Хоч як поспішаєш, а ноги самі затримують тебе біля екзотичного куточка. На велетенських деревах завжди сидять тут чорні гаркітливі ворони і зовсім не бояться людей. Кущ кримського тамариску обліплений сімейством живих, з ляльковими очима сов. Дивовижно гарних.
А на цій садибі жили дві літні сестри, самотні та одинокі. У селі їх називали старими дівами. Розповідають, що батько у них був колись лісником, тому й господа виповнилась таємничими чарами і вишуканістю лісу. А клумби вивершені різнобарв’ям рідкісних квітів, крім звичайних тюльпанів, гвоздик – чимало небачених, часом зовсім несподіваних суцвіть!… Королевою клумби тут – зелена папороть. Від її магічної незбагненої краси панує в дворі особлива атмосфера. Аромат лілеї та рожевих півоній просто дурманить голову, діє гіпнотично. На варті всього цього дивовижного довкілля – густі темні ялини, навіть дві дворові собаки наче спеціально підібрані до повноти кольорової гами: руді, аж вогнисті.
Зупинялись біля двору не тільки дорослі, а й, звісно, ми, діти. Ще б пак: нестерпно манили, притягували до себе нас рідкісні для села дві черешні-білюги з плодами, що аж стікали налитим соком. Солодющий, напевне!… А он на невеличкій акуратній грядочці – суниці. Просто рай земний!
Вдень хлопчаки нашої вулиці проводили стратегічні бойові наради про вилазки до цього двору пізнього вечора. Примітили: собаки на прив’язі, до черешень не дістають. Коли надворі темніло – «операція» розпочиналась. Як правило, все закінчувалося успішно: ягід наривали вдосталь, біда лиш: квітів малі розбійники не щадили. Трохи витоптували, трохи наривали в букети дамам серця: найменшій – мені, та Тоні – найстаршій з цієї веремійної компанії. І що характерно, ніхто з нас над скоєною шкодою не задумувався ані на мить. Весело бавились та сміялись. У вирі дитячого безтурботного нашого життя щодня народжувалися нові ідеї, задуми та плани. Одна гірша другої.
Придбане під час того розбійницького промислу тут таки на вулиці смачно з’їдалось всією командою, додому нести не можна: батьки покарають, бо пройти їх суворий «митний» контроль удома практично неможливо. Ризик провести решту канікул на пильному домашньому арешті тяжів над кожним. Ну, а що було робити з тими букетами від лицарів? Натішившись красою квітів досхочу, ми попутно покладали їх до пам’ятника Невідому Солдату в центрі нашого села…Тут таки, на лавочках біля того пам’ятника, ще довго гомоніли, підбиваючи підсумки чергового нескінченного (таких довгих тепер немає!) літнього, сповненого пригодами веселого дня. Планували, що вчинимо завтра. Аж потому, добряче потомлені, розходилися по домівках.
БРАТ
Маленький Гаврошик дитинства
учора приходив до мене,
усівся на підвіконні,
щоб слухати разом зозуль.
До нього була неуважна:
ці клопоти хатні щоденні,
цей гавкіт інформаційний
про віру і патріотизм…
Маленький Гаврошик дитинства
заплакав і щез у тумані,
спохопилась раптом, згадавши,
що схожий на любого він.
Маленький Гаврошик дитинства
без мене тепер виростає,
як всі ми, на жаль, виростали,
як щезнем з образою всі.
Припікає сонце, ранок умивається щедрою холодною росою. Сонячні зайчики засліплюють очі. Біжу на свій улюблений горбик, де скоро знову збереться цілий гурт таких самих, як я, дітей із чотирьох сусідніх з нашою вулиць. Поспішаю туди підтюпцем, аж метляють мої дві кіски та гупають по спині. На горбику всі давно в зборі. Я припізнилась, бо люблю довгенько поспати. Бабуся заохочує мій ранковий сон, я в сім’ї найменшенька, улюблениця, через мої солом’яні кіски вдома мене зовуть «Кульбабкою». Запізнюється на ранкову «козацьку раду» і мій старший братик Алік, але зовсім з іншої причини. Вдома він справжнісінький господар, щоб здобути право погратися з усіма, має наносити спершу качкам рясту із лісового озера та виконати інші наряди. Поки брат прийде, то у нас уже суцільні реготи, забави і балачки про минулі пригоди.
Вася Козюк, як правило, розповідає анекдоти, з яких регочуть усі. По моєму та братовому приході розпочинаються «наукові читання». Алік не лише неперевершений гуморист та жартівник, але він цікавиться усіма новинами світу: в науці, техніці і бозна ще в чому. Щодня ділиться цим з уважною аудиторією нашого горбка. Ми з батьками в цьому селі не місцеві, а приїжджі, наші тато й мама інтелігенти. Отож, мене друзі зовуть «дохторкою», а брата – «малий завклуб». Декілька років батькові за станом здоров’я заборонили працювати рентгенологом, тож він обіймав тимчасову посаду завідуючого нашим сільським клубом. У дитячому товаристві ми з братом легко стали лідерами і з цим одразу погодилися усі.
Цей ранок віщував щось нехороше. З дитячих років я бачила віщі сни. І ось цієї ночі марилось щось страшне, а що саме – пригадати не можу.
Всі звертають увагу на те, що крім мого брата, який запізнюється з відомих господарських причин, немає і Віталика, хоч він живе неподалік від місця наших збіганок.
Ділимося на дві групи: один розпочинає гру в «цурки», інший – в «штандира», це гра з м’ячем. Захопилися так, що не помітили Віталика. А він, задиханий, переляканий надбіг і як гукне: «Люда, Алік підірвався, скоріш додому!».
Мчимо усією командою. Сльози мені не дають бігти, котяться градом, переляк паралізовує розум: Алік неживий! Сон справдився!
Вбігаємо в двір і – слава Богу, Царице небесна! Під хлівом сидить Алік, живий-цілісінький, зануривши руки в діжку з дощовою водою. «Що таке?» – запитую стривожено – «Руки обгоріли!». Мені все стає ясно. І аж тепер й для інших наша з братом таємниця стає явним для всіх.
Крім посади «завклубом», мій брат був ще й «Мендєлєєвим». Мав свою справжнісіньку хімічну лабораторію, яку тишком-нишком обладнав у хліві. Поробив там стелажі, розмістив на них усілякі апарати, різні розчини – рідкі та сипучі речовини, всілякі пляшечки. Пробірочки, колбочки. Алік фанатично любив хімію та постійно робив якісь досліди. Справжнісінький тобі дослідник-науковець. Вчителька хімії Бугайова Тетяна Іванівна за хороші знання дарувала учневі все, що він тільки забажає. Приносили з лікарні для братових дослідів все необхідне і наші батьки.
Та пошуково-дослідницька діяльність брата тривала довго, аж до цього невдалого дослідного дня. Від невдалого досліду наш «Мендєлєєв» отримав страшенні опіки аж до ключиць.
Із горя та радощів, що все ж таки Алік живий, я з Віталиком побігла до місцевої лікарні за мамою, аби надати братові невідкладну медичну допомогу. Мати прийшла, зробила все необхідне, перебинтувала обпечені руки. Все літо Алік ходив у бинтах. Пригадую: ліки, якими зцілювали його, пахли мені свіжими огірками.
Надвечір прийшов з роботи батько і запитав, що це в хаті пахне огірками. Біда була у тім, що всі вдома хотіли приховати від тата те, що скоїлося з Аліком, тим паче, що тато застерігав: ці хімічні експерименти добром не закінчаться. Нікуди було діватись, розповіли про пригоду. Карати брата тато не став, а от всю лабораторію «великого хіміка» розтрощив та знищив. Довго ще довелося вислухати нам батьків «молебень», яким закінчилася кар’єра хіміка.
Але непосидючий Алік довго тим не журився. Скоро у тому ж хліві запрацювала його майстерня по ремонту телевізорів, магнітофонів. Стали збиратися біля нашого хліва хлопці з дівчатами, слухати музику, танцювати. А бабусі нашій від того радість: пригощала дітей своїми печеними коржами. Це був прообраз майбутньої дискотеки, правда, безкоштовної. Часто-густо музичні розваги розбавлялися інформаційними хвилинами, коли вдавалося налаштувати приймач на радіостанцію «Голос Америки», яку і забороняли, і з усіх сил глушили в ефірі. Але Алік навчився долати ті офіційні заборони. Пізніше сам змайстрував «світломузику» на базі старого телевізора, яка додавала шарму нашим танцям.
Всі друзі з горбика перебазувалися до нас на подвір’я. Подобалось це і батькам, бо діти у них на очах, подалі від заборонених пригод.
Всі знайомі та друзі носили до брата в ремонт різні електроприлади. Так було протягом усього його короткого сорокарічного життя. Хоча за фахом він став аж ніяк не інженером, не хіміком, а військовим, дослужившись до звання майора.
Однієї літньої ночі на Півночі СРСР перестало битись його молоде неспокійне, романтичне серце. Коли його ховали, в кишеню піджака дружина поклала йому улюблену викрутку, з якою він ніколи не розлучався.
Так само вранці припікало сонце, так само ранок усміхався північною росою, але не сонячні зайчики засліплювали мої очі, а сльози горя, від якого нікуди втекти я не могла. Так само зібрався гурт братових друзів, але не подільських, не з нашого села, а жителів Півночі. Північний край взяв назавжди мого брата в свої вічні обійми. А вже подільські росяні квіти ніколи не запахнуть моєму братику.
Домовину з його тілом засипали північною землею. А коли цей процес було завершено, Аліків друг, розігнувшись, вдарився головою об пам’ятний знак на могилі, промовивши улюблений братів жарт: «Якби мав мозок, був би струс…». Цей вчинок дуже характерний: Алік ніколи не розпускав нюні, жив весело і нас, і друзів учив так само жити. Зараз фото Аліка й Віталика висить над моїм ліжком. А в кутку моєї кімнати зберігається стара Алікова радіола, яка була нам в дитинстві і втіхою, і інформаційним вікном у заборонений світ. Все!
СОЛОДКИЙ СПОГАД ДИТИНСТВА
Я згадую бабцю
у дні Різдвяні
і зірку на небі,
ягнятко в хліві,
колядки барвисті
та страви пісні.
На покуті сіном,
обвита Кутя,
і тиша Різдвяна
колише Дитя.
У пахощах печі
ще мліє узвар.
Молитва бабусі –
справжнісінький дар.
Щось шепче до Бога.
Ми нишкнем, агій!..
Як та Богоматір –
до наших Марій.
Тепер уже знаю,
в якій це ціні…
Я згадую бабцю
у дні різдвяні.
…Рівне полум’я лампи-керосинки ніби надихало на щось прекрасне, мудре і древнє, в голову лізуть різні думки… В селі частенько вимикали електрику. Людям це не подобалось, а я завжди радісно очікувала на це, щоб залюбки спостерігати за фантастичним миготінням червоно-жовтого світла гасової лампи. Вона по-своєму пахла, наче підморгувала мені, від чого душа моя просто поринала в якісь чудернацькі світи, заобрійні мрії.
У цей час ми сім’єю збиралась у бабчиній кімнатці, батьки згадували своє минуле, міркували також про теперішнє. Але найбільше мені подобалось слухати свою любу бабцю Лізу. Її гомінкий голосок наче заколисував, я слідкувала за кожнісіньким її слівцем, мова у неї була дуже цікава – запорізької говірки, звідтіля бабуся родом була.
Моя бабуся Єлизавета Андріївна – мамина мама – народилась і виросла у козацькому краї на Запорізькій Січі – в селі Тарасівка Положського району. До 1922 року село називалось Петропавлівка. Розташувалось воно на лівому березі річки Токмачка. Вся бабусина родина проживала в цьому мальовничому степовому селі.
Дівоче прізвище моєї бабусі – Скачко (в одруженні – Ведмідь). Народилась вона у 1900 році 17 жовтня, одійшла в засвіти 26 серпня 1984 року. В їх великій родині було 13 дітей з матір’ю, батьком, дідом та бабою.
Тарасівка знаходиться неподалік від райцентру Пологи. Це селище виникло у ХІХ ст., коли тут побудували залізничну станцію. Це сталося в 1894 році.
Слово «пологи» по-місцевому означає «степова западина», «рівнинні луки та сіножаті». Вони і є ознакою запорізьких степів, що їх завжди оспівувала моя бабця. Колись малою вона возила мене до себе, аби показати свою батьківщину, хату. Гостювали ми і у її сестри Галини Нємчиної. Згадую і пам’ятаю: куди не кинь оком – степ, кавуни, абрикоси в посадках. І хліби, хліби!..
Вразив мене величезний бабусин двір, хата під соломою на дві половини. В одній – хлів, в другій – помешкання. Оселя чепурна, стіни біло-біло вимащені, помаранчева призьба. В солом’яному капелюшку стоїть хата, немов красуня степова, вся в білому одязі. Чепурна, ошатна, заквітчана зіллям. Тоді саме було храмове свято – Зелена Неділя. Нас із бабусею пригощали м’ясом із голубів. Подали до столу величезну тацю його, повну з вершком.
У Тарасівці в кожному дворі утримують голубів. І всі вони різні. Дуже красиві, різного окрасу і кольору. Та й голуб’ятники привабливі різноманітною архітектурою. Кожний господар будує оселю для птиці на свій смак. Вражень різних набралася я в тій поїздці на все життя.
Бабуся Єлизавета Андріївна була людина творчої та креативної вдачі. Не маючи ніякої освіти, вважалася першорядною сільською модисткою. Придумувала есклюзивні, неповторні моделі одягу. Шила всім – і дорослим, і малим. З кольорових ниток творила дива – килими, доріжки. Все виготовляла власноруч на ткацькому верстаті. Виткані нею вироби розкуповувались на поцінювались.
А ще голкою моя бабуся вишивала рушники, серветки, доріжки. Вишивала переважно птахів та квіти. І її вишиванки неодмінно дивували усіх, замовлень мала без кінця-краю.
А що вже казати за город біля бабусиної хати!… То просто кольоровий килим був, вигравав веселково гамою кольорів. Посаджену картоплю бабуся перемежовувала рядами насіяних квітів – айстр, ромашок, нагідок, настурцій, гладіолусів, півоній, жоржин, лілей. Такого городнього килима не мала жодна тутешня господиня.
Доглядаючи свої насадження, бабуся завжди співала: інколи веселої, інколи сумної, бо не діждала з війни коханого чоловіка Петра, мого дідуся. Овдовіла вона у 40 років. Вірність коханому пронесла крізь усе життя.
…А повертаючись у бабусине дитинство, хочу відзначити, що не могло дівча навчатися. В сім’ї панували голод, холод, злидні. До школи ходив лише старший бабусин брат Сашко, який і став для неї вчителем. Тож уміла старенька читати, рахувати, допомагала й мені розв’язувати задачі. Гарно розмовляла німецькою. Співала й німецьких пісень. Все те перейняла від німців, що проживали колонією у Тарасівці. Юнкою пішла до німців у найми, заробляти на прожиток. Там всього й навчилась. З вигляду то була ну просто німкеня, пані. Завжди акуратна, шляхетна у всьому. Від німців на все життя перейняла моя бабуся культуру, педантизм, пунктуальність, охайність та шляхетність.
Моє почесне місце було на теплій лежанці, яку побудувала сама бабуся. Вміла вона, здається, все на світі, бо замолоду зосталася сама, без чоловіка… Так і зосталася вдовою на все життя. Покривальце на лежаночці також зшили її працьовиті невсипущі руки. Різнобарв’я кольорових клаптиків зібране в загальний узор з неабияким смаком, вийшов справді мистецький твір, красиве полотно покривальця просто причаровувало й наших сусідів. Полюбляли вони приходити на посиденьки до нас. При світлі лампи я часто сідала вчити уроки – письмо чи математику. На мої зошити чи книги падали химерні тіні. І хоч загальна розмова соталася неквапом і неголосно, бабуся іноді застерігала: «Цитьте, дитина уроки вчить». Та які вже там уроки: як вата всмоктує воду, так я вбирала чуту інформацію: і плітки, і новини села, і новини районні, та й геть обласного значення новини. Про що тільки не говорилось при світлі чарівної лампи. Наче вона, мов та лампа Аладіна, дивовижно міняла людей. Особливо невичерпними на новини були сусідки: Варушка чи Чорноока Манька. Тільки встигай запам’ятовувати і газет передплачувати не треба.
В такі ліричні вечірні години бабця частенько пригощала усіх смаженим гарбузовим насінням. Цікавим було те, що вона, хоч і охайна господиня, але дозволяла лушпиння від зернят кидати на підлогу собі під ноги, приказуючи, що так смачніше їсти. А потім, коли вечорниці закінчувались, бабця акуратно змітала все і спалювала в пічці. Додаючи при цьому: «Оце все згоріло, нехай і ці розмови залишаться у нас в хаті, не передавай, дитино, почуте нікому. Не гарно так!»
Багато цікавих вподобань та незабутніх цікавих історій було у моєму дитинстві, були то спокійні та неквапливі роки, сповнені дитячими веселощами та реготами. Саме через цю нашу сімейну націленість на радощі, веселість, гумор, напевно, і полюбляли збиратись сусіди у нас. І після цих посиденьок з хати справді нічого не виносилось, жодна плітка не доходила до чужих вух.
В кухні було незабутнє і улюблене моє вікно, справді наче вікно самого дитинства, а навпроти лежанки стояв кухонний столик, де ми всією сім’єю сідали за трапезу. Чомусь фольга від цукерок синього кольору завжди й донині нагадує мені оте моє віконце у кухні – дивовижний овид світу на нашому подвір’ї. Цукерок у мене було завжди доволі, адже мама – сільська акушерка, пацієнти підносили їй солодкі дари, дякуючи за допомогу.
Увечері в кухні було завжди темно, краплини роси, як сльози вечора, стікали по темно-синіх скельцях вікна. Я завмирала, заворожена тим, як краплинки води переливались сріблом, а білі фіранки наче приховували від сусідського ока всі хатні події. А тут і бабуся часто просила мене визирнути у вікно, аби побачити надворі «ночанку та дитянку». То було щось казкове і моторошне. Підійду до вечірнього чи нічного вікна, а з нього на мене дивляться чиїсь очі. Не відразу допетраю, що то очі мої, моє злякане лице відбивається у шибі. Й донині маю фобію ночі, боюсь я тих – ночанки та дитянки. Виховуючи вже свого сина, я уникала тих фокусів з чимось незрозумілим і страшним дитині.
Полум’я лампи, червона плита та гомін гостей бачаться і причуваються мені й досі. Смішна Манька Чорноока розповідала, як вранці виряджає на роботу свого чоловіка. Жінка вона була дуже забобонна, тому перед виходом чоловіка на вулицю факелом обкурювала весь двір і палила зайві речі – знищувала можливу ворожбу. А зайві речі вранці знаходилися на подвір’ї завжди, сусіди, знаючи Маньчині заморочки, жартома підкидали їй щось за ворота чи через пліт. Щоранку мусіла Манька знищувати «напасть». На сміх сусідам, котрі крадькома підглядали за її діями зі своїх вікон. А чоловік Маньчин мав від усього того неабияку втіху. Ну, а мені потрібно було все це вислухати, спостерегти і відкласти в чіпку дитячу пам’ять.
Варушка – сільська модистка – була чи не найбільшою пліткаркою. Знала все на світі. Правда, і помандрувала вона за своє життя чимало, щоправда, всі українські санаторії відвідала. Здебільшого її розповіді були про життя відпочиваючих та курортно-санаторні романи, в яких Варушка виглядала першою спокусницею чоловіків.
А от Вірка Блахова все плакалась, бо чоловік її мав коханку на стороні. Зате бабусині старенькі подруги нісенітниць подібних не верзли, були справжні помірковані селяночки. Сусідка Валя приходила до нас рідко, вона уникала будь-яких пліток з тих пір, як її донька за день до весілля народила дитинку. Довгенько по тому ходила Валя в чорній хустинці. Пліток панічно боялась, займалась лише домашніми справами і приходила тільки по справах.
Особлива цікавинка з дитинства – коли татові ми з братом Аліком надокучали, а йому хотілося спати. Тато ляже, а біля ліжка спорудить опудало, схоже на сусіда Миколу Парадуху, якого п’яного ми дуже боялись. Тато спокійно спить, а ми боязко, прочинивши двері, позираємо на «Парадуху», який чатує біля татових ніг. А вже опісля, як «секрет» розкриється, реготом нашим виповнюється уся хата.
Частенькими нашими забавами була гра в піжмурки на старому цвинтарі чи у війну, а ще пізніми вечорами «рейди» в чужі городи по квіти та ягоди. Збиралась вся вулична дітвора – і гайда на промисли! Де тільки не бували! А ще перевдягались в страховища – біле простирадло і в руках вичинений зсередини гарбуз з запаленою в ньому свічкою. Лякали людей, котрі поспішали з останньої електрички. Взимку допізна гулянки на лижах, санях, в які запрягали пса, як тяглову силу.
Дитинство моє: кольорове, дзвінке, веселе і безтурботне! За які луки пішло? За якими горбами зникло?
Мене й досі зворушують давні раритети сільського побуту. Все життя з трепетом збираю, колекціоную прялки, праски, веретена, верети, горщики… Усе те – мовчазні свідки дорогого минулого. Особливі відчуття маю, скажімо, від працюючого примуса. Якась таїна в його полум’ї. М’якенький, живий, такий домашній вогник лампи, вогник примуса дитиною штовхав мене у світ фантазій, мрій. Приносив затишок в душу і в хату.
Примус горів, готував їжу в сінях моєї другої бабусі Марині в Самгородку. Горіла в неї і гасова лампа, але на відміну від нашої пеньківської, лампа в бабуні Марині горіла вечорами постійно, бо чомусь у бабці хата в Самгородку не була електрифікована. Не хотіла бабця Мариня цивілізації, не цікавив її й телевізор. Смішна була бабця, мудра. Було візьме газету, робить вигляд наче читає, а газета догори ногами. Дідусь Антон жартівливо зауважує на це, а вона йому: «Потрібно вміти і тенди, і сенди». Всі сміються, а з ними й «читачка». Грала гарно старенька на балалайці, любила ходити в гості. То дідусь казав: «На годзіньки пішла, та й ніч принесла».
