Володимир Рабенчук для антології “Подільський краснослов” (2021)
Володимир РАБЕНЧУК
Рабенчук Володимир Семенович народився 2 липня 1944 р. в с. Зозові Липовецького району на Вінниччині. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету (1973), юридичний факультет Національної академії податкової служби України (2001). Працював у журналістиці, на державній службі; очолював Вінницьку обласну організацію НСПУ (1992-1995, 2006-2009 рр.).
Поет, прозаїк, кінодраматург. Автор десятків книг, передусім поезій, від дебютної «Червоний вітер» (1975) до вибраного «Мріяння зорі» (2004), двотомника «Громові дерева» (2018); віршованих та прозових книг для дітей. Окремі поетичні твори і казки друкувалися англійською мовою у США. Автор понад 20-ти сценаріїв, за якими на кіностудії «Укртелефільм» створені документальні стрічки про С. Руданського, М. Стельмаха, В. Перепелюка, В. Забаштанського, видатних державотворців часів Гетьманщини, про унікальну сакральну архітектуру Поділля, польсько-шляхетські палаци на Вінниччині та інше. Упорядник колективних збірок, антологій, літературознавчих досліджень та спогадів про письменників.
Заслужений працівник культури України (2011). Лауреат літературних премій ім. М. Трублаїні (1979), П. Желюка (1982), С. Руданського (1994), «Кришталева вишня» (2000), ім. М. Коцюбинського (2005), І. Вільде (2008), Є. Гуцала (2009), ім. І. Огієнка (2013), міжнародних – «Ярославів вал» (2009), «Корнійчуковська премія» (дипломант, 2015), ім. В. Гроссмана (2015), «Поетичний олімп» (2017), ім. В. Забаштанського (2018).
Член НСПУ з 1984 р., член НСЖУ з 1970 р.
Мешкає у м. Вінниці.
«Мне твои стихи понравились, Володя. Особенно на украинском языке. Избегай общих мест. Никому не подражай. И никого не бойся!»
Євген Євтушенко, 1964
«Справжнім поетом Володимира Рабенчука робить народність… Не густо прикладів, коли молоді літератори наважуються вимірятись в жанрі поеми. Похвально, що В. Рабенчуку виявилось це по плечу. Трагічне, вузлувате, як коріння дерев, письмо твору з стефанівським лаконізмом… В гурті вінницьких літераторів з’явилося ще одне яскраве ім’я…»
Михайло Каменюк, 1975
«Володимир Рабенчук має неабиякий хист поета-публіциста. Маємо справу з дуже талановитим поетом, творцем неквапливим і чесним, розважливим, непоступливим у своїх почуттях. Не за жанром, а за станом душі, він завжди йде по «межовій» емоційній грані, полюбляючи вірш сюжетний, відкритий, атакуючий».
Володимир Яворівський, 1983
«Видавши книгу спогадів про Володимира Забаштанського, Ви зробили чергову велику справу. «Блискавка з темряви» допоможе молодим українцям побачити, що може людина, яка живе ідеєю служіння Вітчизні».
Іван Дзюба, 2010
«З Володимиром Рабенчуком ми народилися майже в один день. От і пише він майже так, як я: серце завмирає в захопленні і мимоволі виступають сльози…»
Іван Волошенюк, 2013
«Збірка «Небесний аудит», над якою автор вимогливо працював багато років, здається мені вершинною книгою поета, а страчені на неї роки – зоряними і золотими. Світ людських переживань Володимир Рабенчук малює світлом таких слів, яких немає більше ні в кого».
Олег Чорногуз, 2013
«Читаючи молоду енергетичну поезію і прозу Володимира Рабенчука, радію, що такими яскравими, самобутніми і невтомними талантами родить українське Поділля».
Анатолій Кичинський, 2017
МАМИН РАЙСЬКИЙ САД
Вірші для дорослих,
які ніколи не були дітьми
СКІФСЬКИЙ УРОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Мов орел із гори, оглядає Гаттила
на банкеті усіх, –
аж відважних – кидає у млість…
Полководець Гаттилів – Зеркон –
привсевіч обсміхає латину:
ліпить мову авсонську із унською
саме в отой каламбур,
у якому геть римські посли
зображають щось схоже на сміх!
Хай лиш спробують огризнутись! –
тятивою басовою бренькають
лучники тим,
хто із скіфської мови дурника глупить,
потішаючи Рим…
Ніхто не збирається промахнутись! –
дзижчить тятива глумивцям святинь.
…Мов орел із гори.
А ми, – ніби миші з нори:
надто здрібнілі, щоб глянути в вічі
тому, хто мовою нашою світ підкорив,
й за образу її розвалив
Римську імперію – двічі!
МАМИН РАЙСЬКИЙ САД
Любов до тебе, мамо, як ріка,
як стежка диму, що від хати – в небо:
із душ дітей твоїх перетекла
вона, крізь внуків-правнуків, –
у тебе.
На древі роду в’ються птахи лунко
із-під сердець то сина, то доньки…
І там, де блискавка
стару повалить бруньку, –
вибризкують міцніші ще бруньки.
Це все минуще – громовиці й гради;
й брудна вода з підтоплених левад
осяде мирно, втихне виноградом…
І з молодим вином наш рід уряд,
із правнуками, між дядьків і дядин,
столами переповнить мамин сад!
…Бо й мама рід наш величала садом:
любов’ю щеплений, –
за смерть він і за зраду
безмірно вищий –
мамин Райський сад!
РЯТІВНА МАХОРКА
До мене досі йде гора,
а як прийде, – роботі свисне:
збирати ж яблука пора,
із того саду, що зростив сам!
Молодших кличу сестринят:
вони дрібні хоч, та цупкенькі –
траву перічать для телят,
і ручки в них, немов обценьки…
Збирати ж яблука – несіть
мені малу й велику тару:
оці, дрібнесенькі – на сік;
а ці, що кращі, – для базару.
Посортували по мішках,
по рюкзаках і по корзинах –
та й вирушаєм пішака
в містечко яром, між лозини…
Схитнулась кладочка – хить-хить,
упало яблучко з-під серця:
не зупиняймось ні на мить,
а то базар вже розійдеться!
Сестрички знають: я – крутій!
Викручуюся із мороки…
Торгую яблуками – і
на склянки міряю махорку…
До мене черга, як в буфет:
стоять і заспані, й ледачі…
Беруть тютюн, а я на те, –
даю лиш яблучками «здачу!»
Сестричкам встид за мій «халтур» –
глупіють, шморгають носами;
побачать вчительку – й за мур
ховаються, як партизани!
А я тим часом вже мішки
порожні тріпаю, щоб скласти…
Купую сестрам пиріжки;
що спродався – сусіди заздрять…
Так рідко, радощами вмиті,
всі троє, – як нове вікно…
Допоки ще не в мами «виторг», –
даю сестричкам «на кіно»…
Обом, обом – в засмаглі жменьки
гарячі сиплю копійки,
й вони в долонечках маленьких
дзижчать, як впіймані жуки.
ГОЙДАЛКА
На взір ти до зір навіть ближча очима
відтоді, як я, твій гайдар чи гайдай –
вночі оцю гойдалку не безпричинно
до самих небес розгойдав.
Летиш одним махом в сузір’я Центавра,
за другим – встигаєш вміститись на Віз…
І заздрять дуби нам – засніжені маври,
ще й гурт підліткових встидливих беріз.
Прокаркне ворона, підтьохне гаїчка –
збадьорили парк ми, що ніччю зацуп…
Устами озерце, чи може й то річка,
повторює гойдики: хлюп собі, хлюп.
На кожній орбіті обпалююсь трунком:
встигаю до уст твоїх – носом у ніс…
І ти експортуєш мої поцілунки:
один – до Центавра, а другий – на Віз.
Кумедна ця гойдалка, навіть – кометна:
у небо летить, як в салат олів’є,
й хихикає Місяцю одномоментно:
«Зніми чобітки їй, бо ріжки зіб’є!»
«Зніми чобітки їй, чи гойдалку з неба!» –
сховавшись за тином, сигналять мені
і Місяць, блідий зі страху, як амеба,
й позбивані зорі – з озерця на дні…
Конспекти сполошаться в мить гальмування,
й неначе метелики – врозтіч з узбіч…
І гойдалка – наша колиска кохання –
туманом без нас попливе через ніч.
…Під ранок, немов по нарубаних дровах,
крадемось у тьмі до кімнат через двір:
паркет гуртожитку студентського Львова
нас викаже стражі, як ревний жовнір.
Він так розскрипиться, паркет той, що й годі
сховатись, засісти, повзком проповзти…
Яскравим вогням – доведи, що не злодій;
й очам коменданта, – щоб гріх відпустив…
Ну й шпетить «застуканих» баба Тамара
на «зась» проживальцям, щоб чули усі:
– Ти звідки? – до мене.
– З сузір’я Центавра…
– А ти, певно, – з Воза: солома ж – в косі!
ІСХОД ПОЛОНЕНИХ
Любити ворога,
який несе погибель,
у козаків це – залюбки!
В полон зловивши москалів,
як риби,
старійшини стають поперед диби:
та відпустіть!
Вони ж іще – мальки!
Шаблі підгнувши в церкві
під колінця,
хоча б зняли
бронежилети…
Не перемлійте!
Не перемоліться,
а то не духа злого, а себе
із рідної землі ви проженете!
…Все повторяється,
як музика на дримбі, –
і полоненим козаки прощають:
вони ж у вірі й мові
ледь не згибли, –
ламати корені,
щоб суфікси тріщали
на язиках, замучених прищами!
Таки не варт цапам
трощити роги
об нашу стійкість, крепшу за чутки.
Не як з Єгипту,
а виходьте – з Богом
на всі чотири сторони й дороги,
хоч варті ви
іти й під… три чорти!
На ваш ісход
не вистачить півлітра:
наллємо бодню, пивзаводний чан…
Водою не пошлемо вслід погоню,
лиш пошкодуємо, із каяттям в очах:
чому не відпустили вас з полону
раніш на вік ворон безперелітних –
на років триста з хвостиком, хоча б!?
Бо знову вас в полоні,
ніби риби,
що воду переплутала з повітрям…
І знову, знову заступають дибу
ті ж самі, січені у зраді, козаки:
спиніться, хлопці!
Жадність помсти вмірте,
і пощадіть: вони ж іще – мальки!
…У Сіверськім Дінці
чи на Дунаї,
а чи на Рейні «доростуть мальки»? –
кобзар на гуслах сам себе питає,
хоч жодна вже струна
не пам’ятає
таких «прощаючих» народів,
як батьки…
Кобзар на гуслах досі ще питає,
щоб щось нарешті і сказати нам…
Та ворог, ворошилячи потайно,
і сам застиг
кривавлячим фонтаном,
на полинах стліваючи у прах:
так фітофтора ще на помідорах
СВОЄ доводить НАМ
на баштанах…
ЗАПРИНАДЖЕНІ КОНІ…
Леонідові Куцому
Ніби люди знайомі, ще й коні
служать ревно – лише запринадь…
Приручили їх ми – не сторонні! –
підрізаючи не посторонки,
а лиш єдність копита й підпруг;
і тепер вони риссю вже –
на перегонки –
мчать туди, де в руці рафінад!
Коні, коні – в солодкім прикормі
породинені з вітром невірним,
ви стрибучі у сідлах коштовних,
наче бризки вогнів ювелірних…
Вам огранить на шиях коль’є
дожене хто, вкраде чи уб’є!
Люди добрі, – забули, що й в коней
вдвічі сльози із кров’ю – солоні…
Люди добрі колишні, як вишні,
й підфарбовані коні в зимі,
потяглись лиш до цукру, а вийшло, –
що пішли за приманкою в дишлі –
й досі тягнуть те дишло самі…
А під пужалном –
лиш підсолоджений звук,
і копита в багні, – туки-тук!
Коні загнані – коні поштові:
ані цукру уже, ні новин…
Слід на крупах від сідел коштовних,
а в очах – тільки пам’ять трави…
Тре вам шию страпата шлея,
а над ранами – ґедзень шниря…
Люди добрі, – забули, що й в коней
вдвічі сльози із кров’ю – солоні…
2010-2018
Вірші для дітей,
які хочуть стати дорослими
ВОРОНЯЧА ПЕНСІЯ
Така навіщо парку охорона,
Що сонно на алеях маячить?!
За білочкою бігає ворона,
Голодний дзьоб роззявила, – карчить!
Мов блискавка, поперед неї білка:
То шасть на гілку, то на землю – шасть!
Набігалась ворона і пригіркла, –
У білки більше швидкостей і щасть!
Вона, в дупло заскочивши, горішки
Взялася роздягати від шкарлуп…
Знесилена ворона ходить пішки:
На неї шкарлупиння – геп та й гуп!
Карчить стара, дупло пригрівши оком,
Де крутить жорна білка ще й верстат:
«Була б молодша хоч на двісті років –
Не залишила б з тебе геть хвоста!»
Ворона Божа, від нужди ворожа,
По шкарлупинню – скік собі та й скік!
…За пенсію воронячу не кожен
На пенсії стрибатиме хоч рік!
СПОНСОРСЬКА ЛАВКА
Спонсорська лавка – одненька на парк,
Носять над нею ворони свій «карк!»
Напис над лавкою більший за лавку:
«Лавка встановлена – «ЛевБарбосбанком»!
З острахом всілись дідусь і хлопчина:
«Хоч би не трісла під нами лавчина!»
Тільки подумали вголос – і дійсно:
Білка підсіла, а лавочка й трісла!
Впав дід із вигуком дуже коротким:
«Це ж обдере мене банк на відсотки!»
«Ще й покусає! – із жахом хлопчак, –
Цей ЛевБарбос десь тут близько – в кущах!»
«Не покусає! – всміхається білка. –
Тріснув, як лавочка, банк з понеділка!
Міцністю банк був, як спонсорська лавка…
Грізний лиш напис лишив на уламках».
ВІРНІСТЬ
Відпихає Ганнуся цілунки бабусині
І рішуче погрожує пальчиком
ще й дідусеві:
«Не цілуйте губами й колючими вусами,
А то заміж мене
не покличе Альоша за себе!»
І на вухо бабусі тихенько, чого вона
Так боїться цілунків,
вуркоче, як пташечка, в хаті:
«Як Альоша побачить, що я – зацілована,
То покине мене
і залюбиться в Катю-вухатю!»
ПРИГОДИ ШИЛОХВОСТОЇ
Пустувала Мишка-задавака, –
Аж під нею тріснула гілляка…
В легковик упала, шилохвоста,
Й стала в ньому пасажиром шостим.
Мчить машина, – поряд море стогне:
Ой! Боїться Мишка, що потоне!
Мчить машина – Мишка очі мружить:
Швидкості боїться Мишка дуже.
Легковик на кораблі колише…
«Плавати не вмію!» – стогне Миша.
…Та за рік, моря здолавши ловко,
Повернулась в порт «заморським Вовком».
1998-2012
НАША МАМА – ЦВІТЕ БАРВІНКОМ…
(Новела)
Я знала магічне слово – «мама». Мені, наймолодшій з восьми братів і сестер, лише два рочки. Я товклась на маминих грудях, а мама вмирала від чогось такого, чого я вимовити не вміла, а всі вміли…
Потім мене перенесли з маминого ліжка в ясла до корови, яка зовсім не збиралась мене їсти, а тільки дмухала в личко й дивувалась, як я давно не купана і як запахи моєї голівки шкодять пахощам сіна…
Замість моєї мами в хаті з’явилася мачуха, яка вірила в якогось особливого свого бога, тому й повикидала зі стін всі мамині образи в ясла до корови: я на них спала, цілувала матір Боженькову й вірила, що то моя мама.
До восьми сирітських батькових дітей мачуха додала ще трьох спільних, і я виявилася зайвою не тільки на дерев’яних іконах в коров’ячих яслах, де перебирала квітки й годувала ними корову, а й в обійсті. Не було мені ще й семи рочків, як мною почали запихатися: посидь біля манюніх дітей бригадирки Франі; витягни з печі горщика, коли закипить; виклич зі ставка каченят…
Мені це було робити неважко, я знала багато слів, але повторяла про себе «мама» та й «мама».
Мачуху Христю дорослі чомусь називали Кристаліною або коротенько – Крися. До кінця не розібравши, як саме вимовляється мачушине зменшене ім’я, я до неї зверталася так:
– Тітко Крисо, хочу їсти!
– Їж мене! – зовсім незлостиво відповідала «тітка Криса», бо колгоспні злидні обсіли її голову страшніше, ніж воші.
Не боячись того свого бога, спроваджувала мене «тітка Криса» з обійстя без крихти хліба, без крапельки води. «Це вона тільки на вид, як вибракуваний здохляк, а їй вже скоро вісім років!» – випихала сапати кацапам кавуни в Нестер’яр: дорослим жінкам по два рублі за день платили, а мені – по п’ятдесят копійок, хоча я деяких жінок навіть обганяла в рядках… Поки не впала – без води, без їжі… Зате заробила до першого вересня на портфелик і на фартушок. І мала вже з чим піти до першого класу…
Зі старших братів і сестер найбільше мене жалів Іван. Він уже був оженений, мав свою хату і дуже ледачу жінку, яка прокидалась від сну тільки тоді, коли треба в обід доїти корову…
Іван працював за п’ять кілометрів на якійсь залізниці, якої я ніколи не бачила, і «забивав» у ту залізницю якійсь «костилі», яких я теж ніколи не бачила, бо Іван ходив без милиць…
Якось, коли я хоч трішечки хотіла погицати в Івана на руках, він каже: «Потім! Мама померла… Треба піти на похорон»… І додає, що померла мама такої-то жінки. Якої жінки померла мама – я вже не слухала, а тільки вчепилась в найстаршого брата: «Хочу з тобою!» Іван так і поніс мене на ті похорони у себе на шиї. Я сиділа тихесенько, вчепившись в кучерявого Іванового чуба, поки якась жінка, коли опускали домовину в яму, не залементувала: «Ой, мамочко моя рідн-а-а!» І я зрозуміла, що хоронять саме мою маму. Бо рідніших, ніж моя мама, бути не може… Ніби блискавка, зісковзую з братової шиї і гепаюсь прямо на домовину, вже трішки присипану землею. Копачі по інерції шурляють на мене ще кілька лопат напеченої сонцем землі. А я відпорпую краєчок домовини, згортаюсь на ній калачиком і плачу-приказую: «Ой, мамочко рідна! Хай дядьки мене краще закопають разом з тобою, ніж бути коло мачухи-Криси!»
«Це не твоя мама!» – вслід за мною стрибає в яму Іван. «Це не твоя мама! Це не твоя…» – стривожились і чомусь по-справжньому плачуть жінки з чоловіками, які до цього лише вдавали скорботних…
– А де ж моя мама? – питаю в Івана, який несе мене на руках, обтараґуняну цвинтарною землею.
– Зараз покажу, – каже він зривистим голосом, потайці промочуючи лиштвою мого платтячка свою велику сльозу. А я все бачу: в Івана теж є сльози! Не одна я на світі «рева й кисля», як каже на мене мачуха…
Іван проходить рядами забур’янених могил, що хльоскають його кирзові чоботи зеленими батогами, ставить мене на ноги поряд з горбиком, оброслим хрещатим барвінком.
– Отут наша з тобою мама!
– Наша мама цвіте барвінком!? – щиро дивуюся. Бо мамині цвинтарні сусіди чомусь ростуть лопухами…
Іван своїми величезними долонями згортає мене в оберемок, кладе мою голову собі на плече, говорить якійсь слова, але ж я відчуваю, що крапле мені на ноги дощик не із сонячного неба, а з Іванових очей. І я вириваюсь на землю, бо не треба мене вже так жаліти, що геть на жалкій кропиві попід дорогу сльози повиступали!
Іван виорав город і хоче завтра садити бараболю. Але його ледача Мартося врізала пальчика, обв’язала голову рушником – і лежить: ніякої помочі!
– Понакидаєш мені в ямки зранку, поки піду на роботу? – спльовує Іван на підкладку свого піджака й прибирає нею з мого личка слізно-земляну розмазню.
– Піду, якщо занесеш мене на шиї з цвинтаря через все село аж на саму піч. Хай всі бачать, як зі мною носяться!
– Звідси я тебе о четвертій ранку й заберу, де поклав, – вкриває мене на печі рядюжкою Іван, – сплакану, зморену, але щасливу, бо я тепер знаю, що моя мама цвіте барвінком. Іван дає мені довгу цукерку, з якою й засинаю. Мачушині діти дуже швидко поцуплять ту цукерку і з’їдять, залишать тільки обгортку в брудній долоньці. А я кілька днів зітхатиму: гарний був сон – приснилась така солодка цукерка!…
Ще темна ніч зносить мене з печі. Не розплющую очей і навіть не усвідомлюю, що насправді зносить мене з печі о четвертій ранку Іван. От тільки сорочинка на мені надто благенька, щоб не відчути, що це Іван, – такі його здоровецькі руки колючі, ніби борони, якими скородять город. Він ставить мене біля відра з крижаною водою, своєю задиркуватою дротяною пригорщею вмиває так, ніби й справді щік торкається зубцями борона, між зубцями якої позастрягав сухий мишій. Я хникаю. Іван дмухає на мої подряпані щічки і цілує мене так, як, напевне, цілує свою ледачу Мартосю – ніжно й тепло. Я втихаю, думаючи, що це сон. А якщо сон, то знову засинаю…
Такою мене й ставить Іван на своєму свіжозораному городі серед кошиків і мішків з бараболею: босим ніжкам холодно й вогко; від ранкового дихання туману я не просто тремчу, – я цокаю зубами, наче лелека дзьобом. Іван виносить з хати теплу подушку, що пахне ледачою Мартосею, кладе мене на неї і вкриває своєю залізничною куфайкою, що пахне ним самим. А сам іде доїти корову. За якусь мить мої ніздрі спочатку відчувають солодкий подих парного молока, а лише потім до вух долинає Іванове: «Пий! Пий!» За двома передихами, не розплющуючи очей, жадібно випиваю всю металеву кварту. Випиваю – і засинаю. Навіть не відчуваю, що Іван поверх куфайки вкриває мене ще й кропив’яним мішком…
Мої щасливі очі розплющує сонечко, що таке густе, як яєчний жовток. Сонечко зовсім близько – за Івановою спиною. Зате сам Іван далеченько від мене, бо вже засадив бараболею добрячий кусень городу.
– Ну що, моя помічнице, виспалась?! – сміється Іван, верґаючи заступом.
А мені смішно й соромно: Іван сам копає, сам накидає… І сам своїми здоровецькими ногами затоптує город! А все через мене!
– Ти чо мене не збудив?! – докоряю. А Іван:
– Ще наробишся! А зараз йди-но, – закутаю.
Все вміє Іван робити на білому світі: доїти корову, ліпити вареники… Не вміє тільки дівчаток закутувати. От як вив’яже він на мені хустку своїми грубезними дротяними руками, до яких чіпляються нитками не тільки шовкові, а й перкалеві хустки, то всі люди питають: «А хто це тебе так закутав, дитино?» Я кажу: «Іван!» Люди сміються. І я сміюся з ними теж, бо знаю, що Іван закутав так, що на мене нарешті звернули увагу. А то ж ці люди з сиротами навіть не вітаються!…
Бігаю за Івановою лопатою швидше фурґала: встигаю вкинути в кожну ямку жменьку перегною та ще й покласти по дві картоплини вверх паростками. Іван спітнів, а мені хоч би що. Я навіть переганяю його, стою над ним, поки він довбається над новою ямкою, і засаджена ділянка городу наближається до вікна, з якого чується хропіння Іванової Мартосі, яку він чомусь дуже жаліє і береже від роботи…
Я нарешті вловчилася так, що стою посередині рядка, влучаю в кожну ямку на відстані, а Іван мене хвалить: «Ну й спортсменка! Ну й баскетболістка! Ну й молодчина!»
Величезною картоплиною потрапляю в жабу-ропуху, що зачаїлася в ямці. Жаба шугнула в сусідські грядки. Іван до мене:
– А жабу навіщо прогнала?
– А прогнала, – відповідаю, хитруючи, – що вона може вирости до осені на твоїй бараболі більша за корову. І порося з’їсти… Чи Мартосю налякати, як вийде бараболю шпортати…
Іван застромлює в землю лопату, піднімає мене своїми дротяними руками вгору і цілує, голосно сміючись…
– Ти так само цілуєш свою Мартосю? – питаю Івана, хіхікаючи, бо відчуваю від лоскоту його ніжності дивний наплив тепла не тільки в ноженятах, а й навіть під ребрами.
– Ні, тільки тебе! – сміється Іван і дістає з глибокої кишені своєї залізничної куфайки довгу цукерку в зеленій обгортці. Ну точнісінько таку, як приснилась…
1984-2011
КАЗКА ПРО ОМЕЛУ Й ОМЕЛЮХА
Це було тоді, коли дуже й дуже Старе Місто над Богом Руським ще не йменувалося Вінницею, але було дуже важливим форпостом східної Артанії; і кожне таке місто було маєтністю і спадком ще давніших предків, яким правили, правом славні, маленькі царі чи невеличкі князі та князівни.
От саме тоді у княгині Омеляни й князя Омелі – володарів Старого Міста із роду Тиверців і Турбичів – народилася первістком найвродливіша з-поміж красунь князівна Омела. Дуже тішились князь із княгинею, що росте красуня слухняною: варить їм на багатті борщ із квасолею, витріпує ведмежі шкури й високо підбиває подушки на княжому возі. Одного лише не помічали батьки: древні боги, витратившись лише на красу, нічого не залишили для розуму єдиній спадкоємиці. Роки збігали, красуня красивішала, вчитись управляти Старим Містом не бажала, й лише всміхалась, приховуючи за таємничою усмішкою нібито й малозначущий дефект.
Та одного разу в перед-ніч на Івана Купала завітав до князівни в гості лихий спокусник Перелесник, перевтілений на молодого княжича Тавреля із сусідського князівства Дулібія Рось, щиро закоханого в Омелу. Стрибаючи через купальське багаття, перевдягнений під княжича, вогняний змій підлітав з князівною ледь не під хмари. А князівна сміялася та й сміялася. Спокусникові довірялася. Перелесникові в очі доти вдивлялася, поки не закохалася ще більше, ніж кохала до цього свого справжнього жениха. Домігшись свого, відвів Перелесник князівну подалі від купальського багаття, через яке продовжували стрибати хлопці з дівчатами, зняв з її голови віночок живого квіту й недбало кинув його зі скелі, навіть не поцікавившись, чи долетить до води. Нерозважна князівна відразу ж в Перелесникових обіймах зомліла, втративши й рештки свого нерозважливого розуму. А тим часом спокусник їй за вухами лоскоче й у самісінькі вуха шепоче:
– А хіба ж ти не перша красуня світу, Омело?
– А як і перша, то й що?! – відповідає князівна ледачим голосом.
– А те, – заходиться шепотом Перелесник, – що негоже найвродливішій князівні світу досі варити на багатті своїм підстаркуватим батькам борщ із квасолею! Не велика то честь – витрушувати з ведмежих шкур солому та вивершувати на тронному возі подушки, напхані соколиним пухом!
– То й що?! – ніжиться в Перелесникових обіймах князівна Омела й ні про що не думає.
– А те, що ти, світова красуня, мусіла б сама князювати над всім світом, а не ламати свої красиві нігті, тереблячи квасолю…
– Як це… над всім світом!? – дивується князівна. – Всього світу у Старому Місті нема! Та й той, що є, – мені не належить! Не сміши… га-га-га!
– Належатиме, якщо ми його тобі купимо! – шепітно сичить вогняний змій, ще ніжніше пригортаючи князівну. – Тільки ти спочатку покажи мені таємну дорогу до скарбниці печерного капища, де волхви бережуть коштовності твого батечка. Ось за них ми й купимо всі князівства світу! І борщ з квасолею варитимуть тобі, а не ти – комусь!
– Згодна, мій ніжний і мудрий Таврелю! – аж стрибає від щастя нерозумна князівна, сприймаючи підступного й жадібного змія Перелесника за свого жениха Тавреля, від якого чекає сватів.
Злегковажила Омела – й повела Перелесника за руку в обхід варти у шпилясте підземне сховище. Вхід у підземелля прикрашав лише череп священної корови з розлогими рогами, освітлений факелом. Чотири віслюки ще більше згорбились, коли на них повантажили коштовності. А це, крім срібла й золота, – ще й діаманти з сапфірами та рубіни з ізумрудами в ритуальних чашах та амфорах. Під вагою шкіряних лантухів, які тоді у скіфів називались сабарами, ноги тих чотирьох віслюків тремтіли, ніби струни пандура, сполоханого землетрусом.
Купальські багаття ще вивершували золоті піраміди на тлі зоряної ночі закоханих. Хлопці з дівчатами змагалися, хто кого переспіває жартівливими купайлицями. А крадіям того гамору тільки й треба. В спину їм линуло: «Ой, від купальського дощику Іван сховався у горщику…» І дуже швидко слід за чотирма віслюками з двома вершниками захолов та ще й припав купальською росою.
А вранці замість того, щоб тихими молитовними медитаціями зустрічати схід сонця, засурмив рід Тиверців і Турбичів у сто рогів степових буйволів та вдарив у сто барабанів різної величини з такою силою і тривогою, що почув їх справжній княжич Таврель навіть у сусідньому князівстві Дулібія Рось. «Так сигналять лише тоді, коли оголошують війну, попереджають про наближення ворога чи сповіщають про смерть когось із князівського роду!» – стрепенувся серцем закоханий княжич, ухопив за гриву першого-ліпшого коня, що потрапив під руки, й вихором помчав у князівство коханої.
А тим часом князь Омеля й княгиня Омеляна, залишившись не тільки без борщу з квасолею, а й без князівни з приданим, зі сльозами на очах приготувалися слухати чотирьох наймудріших волхвів. Адже лише вони мали право застосовувати фізичну і магічну силу до втікачів – Омели та її жениха Тавреля, навіть думки не припускаючи, що справжній жених ні в чому не винен. І що то всього-на-всього чергова ганебна витівка лукавого й жадібного вогняного змія – Перелесника.
От лишень втихли дутичі дути у роги буйволів. А за ними й барабашичі перестали гамселити у натягнуті на обичайки шкури телят священної корови, носорогів та леопардів. І перший з наймудріших волхвів, поцілувавши чорний обпалений камінь, що впав з небес на священних корів Артанії, мовить:
– Смерть земним слідам князівни Омели! Бути віднині їй лише рослиною свого імені, яке писатимуть на дуже великій Землі із най-найменшої літери!
– І ноги цієї рослини ніде на планеті більше не пізнають опори землі! – мовив чавунним голосом, ніби відрубав мечем, другий волхв. А третій додав:
– Усім сімдесяти поколінням дівчат, що візьмуть початок від нерозумної, – віятися світами без дому, без долі і влади власного серця над самими собою!
На цих словах перша красуня Старого Міста перетворилася на вічнозелений, вічно молодий кущик омели, який зірвало вітром із віслюка й приліпило до дуба. Змій-спокусник Перелесник лише зареготав з того дива, підхопив на вогняні крила чотирьох віслюків, обтяжених сабарами із викраденими скарбами – і накивав з-під хмар віслючими вухами. А справжній княжич Таврель, який підоспів й встиг таки побачити видовище перевтілення своєї коханої на кущик паразитки-омели, лише гірко заплакав. Тут його за чужий гріх і настигло прокляття четвертого, наймолодшого волхва:
– А ти, княжичу Таврелю, спокуснику нерозумної, будь червоногрудим птахом омелюхом! І годуйся отруйними ягодами зради всіх сімдесяти колін омели, що бігатимуть планетою, не торкаючись землі!
І перетворився княжич Таврель на свиристеля: трішки більшу пташечку за горобчика, прозвану в народі – омелюхом.
З того часу й мандрує всіма князівствами світу омела, живучи не тільки на грушах і вербах, а й навіть на бамбуках, маслинах і шовкопрядних деревах. 70 видів омели, 70 її колін, не торкаючись коренями ні землі, ні води, перелітають океани. І допомагає їй в цьому коханий омелюх – княжич Таврель із князівства Дулібія Рось. Клює він без перепочинку отруйні плоди коханої. А вона їх все множить та й множить, та ще й без кінця теревенить:
– Чи не я найперша красуня світу?!
– Ти, і тільки ти! – тяжко зітхаючи, відповідає їй закоханий, перевтілений в птаха.
– То чому ж сьогодні – вже у якому тисячолітті! – люди купують непривітні, колючі й страпаті ялинки, а не прикрашають новорічне свято мною, першою красунею світу – омелою?! Я ж не тільки чарую вічно зеленою молодістю! Я ще й зцілюю смертельні недуги не тільки людей, а й звірів і птахів!
– Крім однієї, нібито й не смертельної – обережно зауважує омелюх. – Такі недуги як легковажна довірливість і безглуздість вчинків – тобі, на жаль, вже ніколи не вилікувати.
– Ти що – вже мене не любиш!? – тріпоче плачем омела, а від того перезрілі міхурці її плодів тріскаються прямо в обіймах вітру, обсипаючи коханого отруйним насінням…
– У тому-то й справа, що люблю, – чистить омелюх, припорошені отрутою, крильця. – Люблю, хоча й знаю, що найбільша любов страждає саме від найменшої легковажності, яка дає такий поштовх безглуздим вчинкам, що їх уже не спинити.
1994
