Валентина Сторожук для антології “Подільський краснослов” (2021)
ВАЛЕНТИНА СТОРОЖУК
Сторожук (Буздиган) Валентина Петрівна народилася 28 березня 1966 р. у с. Білашках Погребищенського району на Вінниччині. Закінчила філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту (1988). Працювала у системі освіти та культури, з 2010 р. – заступник головного редактора журналу «Вінницький край», з 2019 р. – заступник директора видавничого дому «Моя Вінниччина».
Поетеса, прозаїк, дитяча письменниця. Авторка понад 10 видань, у т. ч. поезій: «Без тижня рік» (1990), «Пам’ять шипшини» (1999), «Дивина» (2002), «Сонцепоклонник: поетичний вінок Михайлові Коцюбинському» (2002), «Третя Пречиста» (2005), «Зелена Неділя» (2006), «Голос трави» (2010), «Я-зичниця» (2015); роману «Чорна черешня» (2011), збірок оповідань «Переклад з ластовиної» (2015), «На узбіччі війни» (2017); книг для дітей «Рукавичка: стара казка на новий лад», «Сосонка», «Рятівник». Окремі твори покладені на музику. Упорядник багатьох колективних літературно-мистецьких видань, авторка різножанрових публікацій у періодиці, у т. ч. з питань фольклористики, краєзнавства, рецензій, передмов до книг інших авторів.
Заслужений працівник культури України (2006). Лауреат літературних премій ім. М. Трублаїні (1989), М. Коцюбинського (2000), Є. Гуцала (2002), «Благовіст» (2006), ім. Марка Вовчка (2007), М. Стельмаха (2010), А. Бортняка (2013), член журі фестивалю «Підкова Пегаса» (2011, 2012).
Член НСПУ з 1998 р., НСЖУ з 2009 р.
Живе у с. Сосонка Вінницького району на Вінниччині.
«Поетичному почерку Валентини Сторожук притаманні надзвичайна увага до деталей, надзвичайна спостережливість. І разом з тим кожний вірш ніби зсередини світиться її чистим душевним світлом, про що б вона не писала – про розлуку з коханим чи про подільську природу».
Віктор Мельник, 2000
«Коли гортаєш другу поетичну книгу Валентини Сторожук «Пам’ять шипшини», мимоволі порівнюєш і її з шипшиною. Таке ж ніжне цвітіння душі, така ж відданість кореням роду. Прагнення золото сонця і щедрість землі вкласти у запашні пелюстки і цілющі ягоди. Та вміє Валентина бути і колючою, коли ідеться про тих духовних покручів, котрі забули материнську мову, батьківські традиції, не дорожать честю свого народу і не дбають про його розквіт».
Ніна Гнатюк, 2000
«Поезії Валентини Сторожук пахнуть квітами з її саду, городу і дикорослим зіллям з берегів і лук села Сосонки Вінницького району, де поетеса живе з родиною. Від природи вона збагачується оптимізмом і снагою, а від сільських трударів – віковою мудрістю, народною піснею та гумором, сюжетами для нових творів».
Тетяна Цвигун, 2008
«Дебютувавши в 1990 році збіркою лірики «Без тижня рік», Валентина Сторожук непоспіхом, але впевнено розвивалася й розвивається в бік вочевидь більш питомого для себе поєднання ненав’язливої сповідальності та зображально-пластичного малювання словом, що, врешті, уже нині логічно призвело її до прози».
Михайло Стрельбицький, 2011
«Прочитавши цю книгу [«Чорну черешню»], я відкрив для себе відому поетесу Валентину Сторожук (Буздиган) ще і як прекрасного прозаїка».
Вадим Вітковський, 2011
«Поезія Валентини Сторожук, хоча і містить у собі багатий спектр почуттів і поривань, іноді навіть зболених і трагічних, усе ж загалом засвідчує усталеність утворюваного життя, яке ми по-іншому називаємо долею… Слово Валентини Сторожук якраз і впізнається у суцвітті сучасної української поезії своєю, якщо можна так сказати, схвильованою виваженістю думки, почуття, сонячністю картин і портретів, не скаламученою джерельністю життєвих настроїв і переживань».
Анатолій Подолинний, 2016
«Поезія Валентини Сторожук – справжня скарбниця не тільки для учителів – філологів та істориків, а й для краєзнавців, ботаніків, а найпаче – викладачів початкових класів».
Тетяна Яковенко, 2016
«Вітаїстична, неосяжно привільна й масштабно глибока в своїй філософській етно педагогічній та етнопсихологічній сутях поезія Валентини Сторожук живиться з народного коріння – з етнографії, із фольклору, вона рясно прикрашена пареміями (приказками, прислів’ями, примовками), притчева, напівлегендна».
Ірина Зелененька, 2019
МОВО, СПІВУЧА ПТАШКО
ГОЛОС ТРАВИ
Я зелена трава. Лісова. Польова.
Я росту по степах і на плаї.
Мене сіють вітри, дощ рясний полива,
а засуха і раз не лякає.
Я проб’юсь крізь асфальт,
між камінням зійду,
на гудроні і на хмарочосі
серед ночі, як у молодому саду,
кришталеві гойдатиму роси.
Хто ім’я моє зна? Все трава і трава…
Аміаком вбивають, бензином.
Можна знищить за день не гектар і не два,
але мати Трава не загине.
Кожен промінь ловлю,
кожним днем дорожу.
А як стану пахучим я сіном,
то надовго ще запахи ті збережу,
що дала мені рідна Вкраїна.
НА СКІФСЬКОМУ ГОРОДИЩІ
Не гни мене, печале, не вали:
висока ти, а я удвічі вища.
Поїду, поповзу ще на вали
найбільшого в Європі городища.
Несіяна, неорана земля
таїть в собі загадок стільки, міфів!
Не коники голосять – то здаля
озвалась Вічність голосами скіфів.
Понаді мною – неба оксамит,
і різнотрав’я дивне пахне п’янко.
Забутися достатньо хоч на мить,
щоб уявити – я також скіф’янка!
Відчую в жилах дику скіфську кров
і стану ще дикішою від того.
Чіпляю – скіфську пектораль немов –
на груди гілку дроку золотого.
А ген лелека в небеса зліта,
йому долати скоро даль за даллю.
Нехай мені Надія крізь літа
не стомиться світити пектораллю.
Схитнуся й завагаюся коли
і повиймають вороги рапіри,
хай від уколів захистять вали
Любові невмирущої та Віри!
Ніщо для мене чорнорота рать
і недолугі комарині орди,
бо я не дам нікому потоптать
душі своєї городище горде!
БАБА ГОЛЬКА
Хтось казав: «Людина – це не голка,
що зненацька падає у стіг».
Чом же загубилась баба Голька?
Чом її забути світ устиг?
Он цвітуть квасолька і красолька,
щось пахуча м’ята пам’ята.
Люди! Ще ж не вмерла баба Голька!
Чом ніхто не пише, не віта?
Скоро кріп розпустить парасольки,
на вербі розвісить шишки хміль.
Є рідні багато в баби Гольки,
та вона не хоче йти звідсіль.
Всохла за повіткою тиролька,
та зрубать чи зрізати шкода.
Бачила й вона колись, що Голька
теж була красива й молода.
І не Голька – Ольга, Ольця, Оля,
Олечка, Олюня, Оленя…
Баба не бурчить давно на долю,
але всякі згадки проганя.
Бабця до самотності вже звикла,
кілька років й радіо мовчить.
Раз у місяць внук на мотоциклі
із харчами й ліками примчить.
Був колись в старої телевізор,
та біда занадилась, бере…
То в комору уночі залізе,
то половить у хліві курей.
Та нехай йому під ребра колька!
Це вже, мабуть, світ зійшов на пси?…
Як селом проходить баба Голька,
з хат забутих чує голоси.
Є у баби Гольки древній Барсик,
ще прибилось кошеня дурне.
Не в кіні село це, не на Марсі
і не в зоні… Й (точно!) не одне.
А село угробили реформи:
то у цім районі, то у тім.
…А колись сапала Ольга норми
і співала в хорі зі «своїм».
Бо ж були сільрада, клуб, аптека,
і життя кипіло – що не крок.
Діточок носив й носив лелека –
щебетали школа й дитсадок.
Вже давно в руїнах вітер свище,
зі снігами всі пішли сліди.
В проводи прийдуть на кладовище
із довкружніх сіл баби й діди.
Запитають: «Голько, чи жива ще?
Як ти не здичавіла отут?»
Літом ще нічо’ – зимою важче,
як сніги по стріху заметуть.
Хмиз навкруг збирає баба Оля,
у повітці кільканадцять куп.
Просить Бога: «Забери у холод,
бо у спеку сточать черви труп».
Баба Голька, мов свіча, погасне –
берегиня мертвого села.
Хай би реформаторів сучасних
в Ольгівку дорога привела!
Хай би повиходили із джипа
і почули (хто ще здатен чуть!),
як село занапащене хлипа…
Бо у Гольки й сльози не течуть.
* * *
Людське життя – і цур, і пек! – то ралі.
(Куди тепер устигнеш на гарбі?!)
А дивен місяць в небі голубім,
як відблиск золотої пекторалі.
Сміються діти: «Мов козацька чайка,
через віки і хмари проплива».
А там, дивися, через тижнів два
він стане, як від сита обичайка.
Опівночі, рум’яний, повновидий,
Із-за старезних вийде яворів.
Його уздріти зможуть в тій порі
закохані, поети і сновиди.
Лише вони щасливчики… А решту
світило неспроможне схвилювать.
Моя ж душа заходиться співать,
звільнившися з-під пут, як з-під арешту.
Закохана, сновида і поетка,
чи ніч подібну знала досі я?
Для мене кожна зірочка сія
у небі, як новісінька монетка.
* * *
Пацьорки в коси заплела верба
(аж всі кущі здаються золотими),
питає: «Ти не тішишся хіба,
що зиму затяжну пережили ми?»
І я, що переписую в блокнот
про невмирущість душ якісь цитати,
за серце ухопилася: «От-от,
яке це справді щастя – зранку встати!»
Враз стрепенулась від гірких думок,
немов крізь мене пропустив хто вольти…
Спинився крокус від весни за крок
і тихо просить: «Зацвісти дозвольте».
Дурнесенький, всміхається, немов
хтось буде розсипать йому похвали…
Щоб ждали ми сприятливих умов,
то, мабуть, не зацвівши, повсихали б!
* * *
Цвіте чебрець, чебречик, чебрик
чи Богородиці трава…
Це так принизливо йти в жебри,
круті пороги оббивать.
Митці знедолені – ганеба
для тих, які біля стерна.
Охлялим що – бентега неба?
Турбує босих лиш стерня.
Митець у розкошах не в’язне,
він не приміря швидко роль:
Не стане блазнем, ані плазнем,
хоч і накаже сам король.
Митець бере в народу соки,
щоб повернуть йому стократ.
Митець не дивиться звисока:
він – не месія, не пірат.
Митець і незбагненний Всесвіт…
Митець і проминуща мить…
Магічно, ніби кава в джезві,
у ньому творчість так шумить.
Він буде Господа прохати,
щоб надійшла щемка мить ця.
А хто порожній і пихатий,
далеко тому до митця,
неначе рачки до Світила!
(Це довше, ніж у Крим по сіль!)
Зацвів чебрець на крутосхилах,
і бджіл скликає звідусіль.
СХІДНИЙ ФРОНТ
…Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти
Андрій Малишко
Можна піти в астрал, блукати знічев’я доменом,
вірші під ніком ставити… Хто там тебе упізна?!
…Якщо ж на світанку «ан» прогуркотить над комином
схопишся й перехрестишся: це вже не сниться війна.
Та й побредеш на луг, рівненький, немов летовище.
Доки не озиваються звірі потворні – шосе
і в куширах пташки не починають розмови ще,
огиря білогривого Янгол Господній пасе.
Кажете, це міраж – ранки тепер із туманами.
(Ніби не можу туману я відрізнить від коня!)
…Бідні ті небеса так розколошкані «анами»,
і білокрилого воїнства більше стає щодня.
Тож на землі пасуть їх, людям здаються примарами.
А коли сонце заспане випливе на горизонт,
знов тоді охоронцями стануть і санітарами,
бо аж до неба самого тягнеться східний фронт.
Долями, мов коток, – бійня та неоголошена,
подих її відчувають Харків, Поділля й Волинь.
Падають охоронці, наче трава покошена,
вже і на шатах янгольських – грона червоні калин.
…Інший сталевий птах із бойовища вертається,
вслід йому радо хрестяться верби, що біля ріки.
Янгол коня сідлає – день вже благословляється…
а над моєю хатою – з фронту й на фронт літаки.
* * *
Клялась: «Останній раз пробачу хама»,
та повсякчас кололась об «рази»,
і кожен день – суцільна панорама,
де Образи, образи, образИ.
Тут Образів – як в полі квітів завше:
одні сховались, інші замість них.
а є такі, що навіть і зав’явши,
живуть у наших душах мовчазних.
Тож вічності безжальної тумани
рис найрідніших стерти не змогли.
Образи що? Вони – мов ті дурмани.
Не даймось, щоб цілком нас пойняли!
А образИ – це обереги хати,
у всьому сповідаємось їм ми
та любимо квітками прикрашати
і рушниково-білими крильми.
Пишається калинонька разками,
від паморозі першої сліди…
Але чому, скажіть, між образАми
вже Образи отих, що – назавжди?
Я на життя не матиму оскоми
і ще не раз усе почну з азів…
Мені не обійтись у світі цьому
без Образів, обрАз та образІв.
ДИМИ
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес.
Станіслав Чернілевський
Є сто причин, щоб не любить зими,
та я назву одну, що дасть їм фору, –
у місячному сяєві дими
гориничами тягнуться угору.
Комусь розкажеш – піднімуть на сміх,
бо зігріває газ оселю кожну…
Це тьмаві згадки із життів моїх,
отих, що пригадать ніяк не можу?
Внесла дрівцят і звістку до небес
послала, як колись робила мама.
А вийшла до воріт – куток увесь
схололе небо зігріва димами.
Люльки поважно курять комини,
вечеря пахне в кожному обійсті…
На мить здається, що нема війни,
спинився час й Земля стоїть на місці.
Від подиву і вечір занімів:
не чується ніде ні скрип, ні гомін.
І я сама стаю на тлі димів
така легка, спокійна й… невагома.
* * *
Як до обрію день вороного коня дожене
і віддасть брату-вечору злотом гаптований повід,
то, дерева мої, дивовижне клечання земне,
я приходжу до вас, сподіваючись щиро на сповідь.
О, якби я могла щось змінить в цьому світі! Якби…
Я б не стала чекати на друге чи третє пришестя,
наказала б садити дубочки, дубки і дуби
на усіх роздоріжжях Вкраїни і на перехрестях.
Я люблю вас усіх, проросту поміж вами колись,
але центром вкраїнського Вирію-раю є прадуб.
…О, природо, зроби, щоб за рік, як за десять зросли,
і навчили народ, як потрібно стояти за правду.
Ми занадто вербові, бо хилимось, тре чи не тре,
упирям дозволяючи кров з нас точити калинну.
То осиковий трепет коліна частенько бере:
боїмося за себе. А слід би вже – й за Україну!
Раз віки скрипимо, тож і з соснами схожі, мабуть,
але, як і вони, буревії ми зносим терпляче.
Як чужі і хатні, наче липку нещасну, деруть,
над своїм безталанням кленово-гіркими заплачем.
Ростемо бузиново по темних ярах-пустирях
і шипшинами мужньо на випалах, вирубках сходим.
Але тільки дуби нас навчать, як, приборкавши страх,
відчувати себе величавим і древнім народом.
МОВІ
Анатолію Подолинному
Мово вкраїнська, Мамо, щедра і незбагненна!
Пісне понад піснями, ружо восьмираменна!
Мово з святої ликом, древня і невмируща!
Доти народ великий, поки у мові сущий.
Мого життя окрасо, квітко на чистім плесі!
Мово Франка й Тараса, Сковороди і Лесі.
Хай не цвіте круг хати чортополох чужинський.
Як тебе шанувати, вчив мене Коцюбинський.
Мово, співуча пташко, дивна моя перлино!
Кажуть, що нині – важко… Легко було коли нам?!
Щоб не пообмерзали в тебе добірні гронця,
вже сівачів замало – треба ще оборонців.
В пору асиміляцій робить доба нам виклик.
Скільки у світі націй тих, що безслідно зникли!
Серце неохололе стука шалено в грудях:
биймо тепер па сполох – завтра вже пізно буде.
* * *
Аби прогнать тривогу, стому,
хоч на годину в ліс ходім!
Там, у малиннику густому,
побудував собі Хо дім.
Нехай я знов оторопію
і захмелію від меліс.
Найкраща в світі терапія –
червневий викупаний ліс.
Дуби, черешні, сосни вкупі.
От де роздолля є луні!
Цвіт бузини йому у купіль
гроза трусила цілу ніч.
Із кимось в жмурки одуд грає,
кричить: «Ду-ду, я вже іду».
Бідненький ліс, він ще не знає
про головну свою біду.
Зозуля обізвалась жвава,
либонь, зозулин льон бере…
Зітхає ліс: «Я вже поставив
дубів старезних у каре.
Поглянь, ожина поснувала
усе, немов колючий дріт.
А як появиться навала,
дасть дятел барабанний шріт.
І навіть крук, старий самітник,
згуртує птаство проти тих,
які зробити хочуть смітник
із володінь моїх святих».
* * *
Мов заєць, попетляла стежка в яр,
котячих лапок обминувши плесце.
Ген ягоди червоні, мов кав’яр,
але ніхто не рве делікатес цей.
Мурахи доробляють трудодні
в гігантському своєму териконі.
Лишилось літа крапелька, на дні.
Чи не про це сюрчать зелені коні?…
Чалапає стернею чорногуз,
метелик сів на квітку повитиці…
У світі є один-одненький вуз,
який вивчає мови звіра й птиці?
Та де там людям зрозуміть тварин,
коли вже одні одних – не спроможні.
(Ще сонце гріє із-за хмар-перин,
але чомусь на серці так тривожно).
В сімействі кожнім коїться розмир,
немов то ворогуючі племена.
(Дерева втраплять вересню в ясир,
піднявши пурпуровії знамена).
Я ні стебельця знов не принесу,
гармонію та спокій не порушу.
Вбираю мовчки цю скупу красу,
аби взимі було чим гріти душу.
* * *
Іти, забувши, слава Богу, де, –
у дійсності, у спогаді чи мрії…
Хай тільки монотонно джміль гуде
і коров’як на сонечку чамріє.
Йти не крізь літо навіть – крізь літа,
поміж Петрових батогів огрому,
де бабка неполохана зліта
з деревію, немов з аеродрому.
Підспівувати жайвору щокрок,
вітати полини і дев’ясили.
І дякувать від царства ящірок
отим, що поле це занапастили.
По анемічній стежечці кривій,
що серед будяків сивоголових,
туди спішить, де рідні всі живі,
а смерть – всього лиш персонаж казковий.
Ледь не щоночі крізь життя стерню
іти і йти без втоми, без оглядки
на полиски купальського вогню,
мелодію священної колядки.
Так само – крізь батист і шовк зими,
де віхоли – як над гречками бджоли,
і згадувати предків, що слізьми
(а то і кров’ю) оросили поле.
Іти у сні чи в грози навісні –
туди, де у вінку з півоній хатка.
…І навіть перейшовши у пісні,
Іти і йти у пам’яті нащадка.
* * *
Жовтневі дні – похмурі, куці.
На тиждень злива? Чи на рік?
…Так пращур мій любив ріку цю,
що Божим іменем нарік.
Тому поміж двома Богами
постійно ходимо усі:
Бог на землі, між берегами,
Бог понад нами, в небесі.
Мости єднають місто здавна –
в одне його материки.
Ми є нащадки предків славних,
ми – діти Божої ріки.
Тут рай земний. Тікать куди ще?!
Ґрунти – родючі: тільки сій!
І наше Скіфське городище –
найбільше у Європі всій.
Свої здіймали прапори в нас
козацькі горді ватажки.
І золота сарматська гривна
велично сяє крізь віки.
Від щастя серцю в грудях тісно,
тож хоче вирватись, мов птах.
…І Леонтовичева пісня
щедрує по усіх світах.
* * *
Якщо мені не допоможуть вірші,
то вже не допоможуть лікарі.
Дмитро Павличко
Коли спіткає невблаганний збій,
що вже не розірвать закляте коло, –
у вірші, як в запій або забій,
чи навіть в бій, піднявши забороло,
бо кожен вірш, передусім, – набій,
коли рішуче писаний, некволо.
Колядки птахів з чотирьох сторін –
й розвіялась тривога недолуга.
Таку знайдеш у місті просторінь,
аби посамувать годину-другу?
Поезія – це вам не просто рінь,
а переліг, що потребує плуга.
Подякую Тому, що угорі,
за всіх, у кого вчилась на стезі я.
Відчую, що нестерпний біль згорів:
Поезія – також анестезія.
…Давно уже не вірю в лікарів –
на себе і на вірші вся надія.
РАНКОВЕ
Яблуневоцвітні конфеті
серед ночі злива натрусила.
Як потрібно мало у житті!
…Щоб – домівка і родина мила.
Погукаєш – прилетять умить,
перероблять будь-яку роботу.
А коли за вікнами гримить,
навіть не замислюєшся, що то.
Не складаєш по кутках ензе,
не біжиш ховатись до підвалу,
не боїшся – погань приповзе,
все навкруг понівечить і спалить.
На кульбабок сяйво золоте
дивишся. Радієш знову й знову:
не уб’ють тебе лише за те,
що шануєш материнську мову;
що, коли від диму чорний сніг
заплямили крові перші маки,
то ніхто із друзів не побіг
на той бік Майдану з переляку.
…Спів зозулі з лугу долина,
десь клекочуть бусли величаві.
Мало (й так багато!) треба нам –
мир і спокій у своїй державі.
* * *
Поезія – не горласта,
за барки не вміє брати.
Поети – найвища каста,
і справжніх не так багато.
Вони собі душі крають,
щоб легше жилось народу.
Поети не помирають –
зірками на небі сходять.
ВИШИТА ХМЕЛЕМ СОРОЧКА
Наталка довго не могла зрозуміти, чи справді телефон розривався, чи їй лише примарилося. Дотяглася до тумбочки, тремтячою рукою взяла старенький «Самсунг» – пів на третю і два пропущені дзвінки з незнайомого номера. «Яка нечиста сила не спить о цій порі?» – пробурмотіла, натягаючи ковдру на голову. Але якщо хтось добивається глупої ночі, значить, дуже треба. А-а-а, що сталося, того не відвернеш! І двічі натисла клавішу виклику. – Здрастуй, Татко! – крізь гуркіт, крики, стогони й прокльони почула дивний і водночас до болю знайомий голос. – Я розбудив тебе?…
У першу мить хотілося розбити мобілку чи бодай вилаяти абонента, але вона стрималася.
– Алло… Алло-о-о!.. Ти мене чуєш? – долинало, ніби з іншого кінця світу. – Не мовчи, благаю!…
– Чого тобі треба, мучителю? – простогнала, тамуючи гнів.
– Якщо у твоїй душі залишилося хоч трохи жалю – на більше не розраховую – вислухай… – почав так, наче попрощалися не десять років тому, а всього кілька місяців.
– А ти… маєш що сказати? – схлипнула і притисла вільну руку до серця – аби не вискочило. – Для чого ворушити минуле?…
– Ти обіцяла колись, що пробачиш, – як завжди, він не слухав до кінця – правив своєї. – Де моя сорочка? Ти ще не порвала її на шмаття?…
– Ні, кажи адресу – вранці надішлю «Новою поштою».
– Не треба… – відповів, важко дихаючи. – Мій товариш дасть тобі звістку… Не тримай на мене зла, Татко!… Я любив тебе одну! ЗізнаЮся, як на сповіді…
Останні слова потонули в перекатах грому. (Який грім, жінко, у третій декаді січня?!) Далі – короткі гудки…
Набирала разів п’ять – «поза зоною досяжності…» Та й чи він то дзвонив? Може, дійсно дідько з самого пекла?…
– Боже! – заголосила у розпачі. – Невже я не варта іншої любові?… Кращого чоловіка!…
…Він приснився їй у п’ятнадцять перед андріївськими вечорницями – ставний, вродливий, зі сліпучою посмішкою, розкішними червоно-жовтими кучерями, очима кольору молодої трави і в зеленій вишиванці. «Це твоя доля, – таємниче прошепотів невидимий голос. – Не думай тікати, бо іншої не матимеш».
– Куди ніч – туди й сон, – розраяла її вранці мати. – Рано ще тобі про заміжжя думати! Я он у сорок вийшла, а встигла, бач, і тебе народити, й намучитися з твоїм таточком-п’яницею, царство йому небесне… А від рудих чоловіків хай бог береже, бо то – одні волоцюги і джиґуни!
Закінчила Наталка містечковий коледж (далі мати не пустила, аби не потрапила під вплив подруг, які пройшли Крим і Рим, і мідні труби), здобула спеціальність офіс-менеджера. Дядина працювала прибиральницею в лісгоспі, то прилаштувала її туди секретаркою. Там стрівся молодий лісник – приїжджий, неодружений. Захоплено розповідає про дерева і звірів, натякає: якби трапилася йому роботяща, порядна дівчина, то пустив би коріння в цьому селі.
Дядина каже: «Не комизись – хлопець дуже серйозний. Тобі як-не-як двадцять. Що, будеш глядіти матір до свого сивого волоса?»
Наталка завагалася, бо не схожий поклонник ні зростом, ні поставою на образ, що явився їй вві сні, і очі каламутно-сірі, й лисіти почав зарання. Та через деякий час хлопець зізнався, що придбав шмат землі, аби побудувати хату й викопати криницю, і несміло запитав, чи не погодиться вона стати його дружиною, народити сина та доньку. В їхньому роду, мовляв, заведено садити на честь хлопчика дубочок, а на честь дівчинки – калину.
Тут вона перелякалася не на жарт, бо не вишила ще сорочку для коханого. (Адже той, який приснився, був у вишиванці!) «Добре, – погодився лісник, – я почекаю до весни…»
Почала Наталка шукати узір. Хотіла, аби він був дивовижний, не схожий на інші та пасував обранцеві. І здалося, що немає кращого орнаменту за дубове листя з жолудями – як уособлення сили, надійності, довголіття.
Купила вона домоткане полотно, зелені нитки десяти відтінків і кинулася до місцевих майстринь: може, хто вишиє за помірну плату? Де там! У кожної – черга на весільні сорочки на кілька років уперед, бо нині це в моді, й за витвори свої правлять, як за рідну маму. Одна ще й покепкувала: «Щось у тебе, голубонько, полотно дешеве і нитки неяскраві… От я вишиваю червоним і чорним, щоб аж очі вбирало!»
«Хіба я сама не впораюся? – подумала дівчина. – Ходила ж у школі на гурток вишивки. І покроїти – не проблема». Знайшла в журналі викрійку, запаслася крейдою, ножицями, лекалами і терпінням. Справа просувалася начебто непогано, але на один рукав не вистачало полотна. Хотіла зробити два коротких, але з ними сорочка здавалася куцою. Тільки зіпсувала той шматок. От халепа! Кинулася Наталка на базар, перепитала всіх перекупок, ледве знайшла полотно на довгі рукави, але було воно трохи світліше…
Вишивала довгими осінніми й зимовими вечорами, весело наспівуючи. Пошила теж сама: зняла з горища швейну машинку – «зінґерку», що прабаба в сорок п’ятому привезла з Німеччини.
Наступного дня примчав лісник, узяв сорочку, замилувався нею.
– На доброго козарлюгу!.. – вигукнув радісно, але тут же скривився: – Не бачив я таких серед тутешніх…
– Ой! – сплеснула руками Наталка.
Вона аж тепер зрозуміла, що мірку не зняла…
– І хміль гарний, як живий, – хлопець ще не втрачав надії. – Щось я не зустрічав його в цих краях.
– Це дубове листя з жолудями.
– Ні, хміль з шишками, – сказав сумно. – Прощавай! Бажаю, аби ти знайшла того, кому ця сорочка підійде…
З іншою побудував він хату у два поверхи, викопав дві криниці – у дворі й на городі, з часом на його обійсті потяглися до сонця чотири дубки та калина…
Ходила Наталка цілий рік як у воду опущена, уникала велелюддя, аби не кпинили з неї. Ніхто не прибився до її берега, колишніх зітхальників теж наче вітром змело: хтось – оженився, ще хтось – у чарці втопився. Завагалася дівчина, чи той узір підібрала. Може, слід було інший?..
Якось улітку збирала вона в берегах ожину і здибала однокласника, який косив кролям траву. Сіли на вербі, що схилилася до самої води, згадали дитинство… Він мав уроджений ґандж – накульгував на ліву ногу, через те в молодших класах хлопчиська глузували з нього. А в старших прозвали ботаніком, бо багато читав, на уроках постійно тягнув руку, виступав на шкільних концертах, їздив на олімпіади. Після школи, поки ті жартуни гнули спину на спритних скоробагатьків і вечорами пиячили в забігайлівці, він три роки попрацював, закінчив педунівер і повернувся в рідну школу учителем біології.
Почав той однокласник у вільний час учащати до неї додому. А на Покрову прийшов святешно вдягнений, з хлібом і горілкою, й завів мову, що потрібна йому хазяйка в домі й господарстві, бо самому важко, а немічна мати ледве собі дає раду.
Винесла Наталка вишиванку, простягла сватачеві.
– Велика – не біда, – зауважив він, – гірше, коли замала. – Уважно обдивився узір і похитав головою: – Вишивала поспіхом, бо на вивороті ґудзі. О, ще й рукави з іншого полотна… Хоча якомусь зеленоокому сорочка з хмелем личила би…
– Це, взагалі-то, дубове листя з жолудями, – не здавалася дівчина.
– Не базікай! Коли кажу: хміль, значить, він і є! – тупнув ногою. – Не люблю, коли жінка в сім’ї верховодить!
Почухав хлопець потилицю, як не раз робив це на контрольних, мовчки звівся і поплентався, не мовивши й слова. Невдовзі він повернувся і приніс довге запашне стебло з серцеподібними жовтими листками і маленькими шишками.
– Це хміль, ледве знайшов, – простягнув рослину. – Бачиш, таке листя, як на сорочці! У березі все заплів, що не пройти. Листки у нього – зелені-зелені. Правда, зараз осінь, і вони пожовкли… Розумію, що такій красуні потрібен принц. Зичу, аби ти його колись зустріла й не розчарувалася!..
Мати в душі стішилася, що донька не піде в невістки й не залишить її одну. «Не журися, серденько, – заспокоювала вкрадливо. – Тобі ж тільки двадцять п’ять. Доки закінчиш заочно університет, бухгалтерка на пенсію піде – сядеш у її крісло. Директор почав зводити в центрі містечка двоповерховий будинок для своїх спеціалістів. Дядинка замовила слово – матимеш квартиру. Виберемося з цієї околиці, що вже в печінках сидить».
А той однокласник невдовзі одружився – привіз чужу, хазяйновиту й, говорили сусіди, податливу. Довгенько не було у них дітей, але Бог таки послав двійню – хлопчика й дівчинку…
Через тиждень зателефонували з обласного військового шпиталю, сказали, що її хоче бачити важко поранений артилерист. Наталка мерщій сіла в машину і, гублячись у здогадках, помчала до міста.
Бійцеві саме оперували потрощену осколками голову. Вийшла його згорьована мати, простягла банківську картку й записку з якимись цифрами.
– Мій син воював на передовій разом із вашим чоловіком, – мовила, шморгаючи носом. – Мар’ян їх прикривав, коли вони відходили… Візьміть його картку, тут пін-код до неї…
– Ви помилилися… – спробувала заперечити Наталка.
– Ні, Мар’ян власноруч записав ваші адресу й телефон, – хлипала жінка. – Він казав, що не має іншої рідні. Просив: «Коли я загину, хай вона поховає по-людськи. А якщо труп не знайдуть – хай поставить надгробок з моїм прізвищем на цвинтарі у своєму містечку».
«Хай би не знайшли! – подумала спересердя. – Не хочу я цього клопоту». Але відразу ж правицею ляснула себе по одній щоці, а потім – по другій. Так вона робила завжди, переважно на самоті, коли в голову лізли всякі нісенітниці. Жінка кинулася до неї, пригорнула й погладила по голові.
– Тримайтеся, серденько! – заспокоїла. – Ми теж три дні не мали жодної звістки… Дасть Бог, знайдемо вашого чоловіка. У сина було на мобілці фото, де вони удвох. То наші волонтери вже розіслали його по всіх шпиталях і… моргах…
– Але він мені не чоловік… – прошепотіла Наталка і посунулася по стіні.
Тієї весни директор лісгоспу зводив поруч із конторою готель для vip-персон і запросив для цього майстрів-західняків. Вони приїхали зранку: три – поважні вусаті вуйки, а четвертий… Наталка на мить оніміла, побачивши розкішну блискучо-мідну гриву і безтямно-зелені очі.
– Не одружений, – таємниче сказала їй опівдні секретарка. – Приватизувала б ти його, поки хтось не випередив!
Махнула недбало рукою, але навіть своїй приятельці не розповіла про давній сон, бо вже й сама не вірила, що то колись було…
Як не уникала Наталка зустрічі, але жагучі очиська по кілька разів на день пропікали їй душу. Він то пожартує, то моргне, а вуйки, чи то пак стрийки, підхвалюють: «Наш Мар’ян – гожий леґінь. Йой, коби йому ще слічну молодичку, то був би файний ґазда!»
Мати її гризла як іржа залізо: «Дочекайся моєї смерті, а потому хоч за чорта лисого!…» А серед літа захандрила – стогне, голосить, але обстеження проходити відмовляється. Отак і розривалася Наталка між роботою, матір’ю і своїми почуттями до Мар’яна. Та на рішучий крок зважилася тільки після шефової нотації.
Директор покликав її до кабінету й почав без усяких викрутасів:
– Тобі цей гультіпака не потрібен: з нього пуття не буде. Я розумію, що самій тяжко, й дитини хочеться… Але не від такого пройдисвіта!
– Обійдуся без ваших порад! – крикнула дівчина і вибігла, грюкнувши дверима.
– Щоб потім ні на кого не сердилася! – почула навздогінці.
Налякана секретарка уклякла за столом, а наступного дня, не відриваючи погляд від комп’ютера, переповіла деякі деталі Мар’янової біографії. Він закінчив факультет журналістики. Через свою відвертість і принциповість довго ніде не затримувався: з кожної газети розраховувався зі скандалом. Тому в солідні видання його вже не брали, а в ті, де пишуть лівою ногою, не хотів сам. Перебивався з хліба на воду, працюючи адміністратором, кур’єром, двірником, охоронцем, аж поки дядьки не взяли до себе у бригаду підсобником.
Усі спроби опам’ятати її не дали результату. Мати нарешті лягла в лікарню. І поки медики шукали в неї бодай якусь хворобу, Наталка по ночах відчиняла коханому двері…
Завершивши роботу, заробітчани зібралися додому. Мар’ян кликав з собою, але дівка вперлася: «Або зоставайся тут, або прощай навіки!» Він запропонував компроміс: «Не пали мости. Давай розберемося у своїх почуттях. Якщо надумаєш приїхати, дай телеграму – я зустріну»…
Вона мучилася без нього місяць, а потім не стерпіла й помандрувала у далеке гірське село. Добиралася потягом, автобусом, на таксі, на конях, ішла з важкою сумкою плаями, аж поки не дісталася маленької хатини. Двері їй відчинила дебела молодиця з немовлям на руках.
– Вибачте… здається, я помилилася, – позадкувала Наталка.
– Буває, – відказала господиня. – Але якщо тобі потрібен мій лайдак, то я покличу. – І, повернувши голову, гукнула: – Агій, Мар’яне! Тут кобіта прийшла… Певне, і цій голову задурив…
За поріг, позіхаючи, вийшов невмитий, нечесаний чоловік. Начебто Мар’ян і начебто не він, бо… волосся русяве й очі сірі!
– Таки зважилася?! – пробелькотів перелякано. – Що робити будемо?
– Мар’яне, чому ти так змінився? – не могла отямитися Наталка.
– І ти, бідосю, купилася на руді кучері й зелені очиці?! – зареготала жінка. – Йой! Ніщо так не прикрашає мужчину… як хна і контактні лінзи!
Маля запхинькало, і молодиця понесла його в хату.
– Дитина не моя, – виправдовувався чоловік. – Я взагалі нічого не мав з тією ошуканкою – ми з неї не розписані. Вона працювала у Франику в якомусь генделику, крутила фіґлі–міґлі…
– Це вже не має значення, – простогнала безталанна. – Візьми цю сорочку. Ось тобі туфлі купила… Ми дивилися по телевізору концерт, і ти сказав, що хочеш такі мешти, як в артиста…
Поклала коробку і згорток на перевернуті ночви, а зверху – гостинці, що йому привезла, і з легкою сумкою поспотикалася донизу. Мар’ян доганяв, падав на коліна, просив пробачення, але вона була невблаганна…
Додому Наталка повернулася на третю добу. В дорозі промокла й застудилася, тож опинилася в лікарні із пневмонією. Її врятували, але дитину вона втратила…
Мар’ян з’явився перед Новим роком. Говорив, що з тією молодицею колись любився, але дитину вона таки нагуляла. От і зараз покинула байстря своїй мамі, а сама кудись повіялася… Знову божився-клявся, що не винен. Але й цього разу не розжалобив її…
– Не пробачиш навіть тоді, коли буду на волосинці від смерті? – допитувався гарячково.
– Пробачу, але… живи сто років!.. І будь перебірливіший з жінками. Бо я восени багато чого наслухалася від твоїх односельців…
– Ну, тоді забери назад свою сорочку. Вона дуже гарна, але не для такого халамидника, як я… Зустрінь достойного мужчину, живи з ним душа в душу і… не проклинай мене…
Наталка знайшла його у військовому шпиталі в іншому місті. Він був у важкому стані і спочатку її не впізнав. Зате вуйна, яка сиділа біля племінника, несказанно зраділа. Згодом, коли пили у якійсь забігайлівці каву з льОдами, старенька розповідала, що після неї Мар’янко не знався з жодною любаскою, працював на обласному телебаченні, перед початком «київської бійні» купив квартиру. Зі столичного Майдану він пішов у добровольчий батальйон, з «Іловайського котла» вийшов контуженим, а під летовищем прикрив собою побратимів…
І тоді Наталка запитала про те, що весь час не давало їй спокою. «Йой, то сміх і гріх! – махнула рукою вуйна. – Коли Мар’янко вчився у Франику в універі, закохався в одну дівку. Вона йому покрутила голову і віддалася за якогось рудого зеленоокого хлопа. Страждав наш сарака, тяжко мучився, та й ото з горя зробив руду кучму й зелені баньки. Кілька років був тим клоуном, поки ти не назвала його фарбованим лисом»…
Кинула Наталка роботу, зняла квартиру й доглядала Мар’яна у шпиталі, поки він не став на ноги. Але як не старалися лікарі, рУки довелося ампутувати. Навіть міністр оборони, вручаючи йому орден, не міг потиснути правицю, а тільки обняв за плечі… Залишався єдиний вихід – протезування в німецькій клініці. Тоді вона продала квартиру, машину, стару хату, що пусткою стояла після маминої смерті, паї та котедж бездітної дядинки, яка теж переставилася. Значну суму зібрали його численні родичі та бойові побратими…
І коли ці двоє вінчалися у стародавній дерев’яній церкві в мальовничому гірському селі, дівчата й жінки милувалися його сорочкою, і котрась думала, чи не помережити таким дивним узором вишиванку для свого судженого. А наречена у білому платті, вишитому білою низзю, пересвідчилася, що п’янкий хміль личить до його сірих очей і сріблясто-русявої чуприни…
