Наталя Струтинська для антології “Подільський краснослов” (2021)
НАТАЛЯ СТРУТИНСЬКА
Струтинська Наталя Іванівна народилася 8 лютого 1959 р. у с. Заболотному Крижопільського району на Вінниччині. Закінчила філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (1981), відтоді працює педагогом, керує літературним гуртком.
Поетеса. Авторка збірок лірики: «Освідчення» (1999), «Прогулянка під дощем» (2000); публікацій в альманахах і періодиці. Окремі твори покладені на музику.
Відмінник освіти України.
Член НСПУ з 2005 р.
Живе у смт Крижополі.
«…Душа її струменить почуттям самовираження, що виливається в поетичні рядки. Краєвиди рідної землі, шепіт житніх колосків, духмяні квіти, спів жайворонка, «сріблястий оксамит снігів», «синє волошкове божевілля», «шалений маковий вогонь», а головне – люди, їх душі і руки з трудовими мозолями – все це надихає Наталю Струтинську на творчість».
Олександра Предоляк, 1999
«У ній і досі живе оте дзвінкоголосе дівча з проліскової Вільшанки, а з ним і окриленість, здатність щодня щось відкривати в собі і світі… У збірці поезій «Прогулянка під дощем» Наталя Струтинська постає щирою і довірливою, закоханою і сміливою. Вона змалку знає ціну хліба і ціну слова. А це дає право вірити у її професійне зростання від збірки до збірки. Скільки у людині доброти, стільки у ній і життя. Наталя Іванівна володіє природженим даром доброти. І тому її вірші, що так і просяться стати піснями, не залишать байдужими тих, хто візьме до рук цю книжечку».
Ніна Гнатюк, 2000
«Коли ми поїдемо до отієї вчительки з Бортнякового краю? Пам’ятаю її вірш про пелюстковий чай!»
Петро Осадчук, 2000
Я – ЖІНКА
НАТХНЕННЯ
Шукаю я у віршах одкровення,
Шукаю сили, мужності й натхнення,
Шукаю, як загублених ключів…
До віршів я звертаюсь на пораду,
Коли зазнаю радощів чи зраду,
Слова приходять гострі, як мечі…
У віршах я живу, кохаю, мрію,
Горю і гасну, миттю даленію,
Бо рими як сполохані дощі…
Знаходжу я у віршах одкровення,
Знаходжу силу, мужність і натхнення.
Знаходжу, як загублені ключі…
УКРАЇНІ
Ти болиш мені, моя Вкраїно,
Гірко і нестерпно, день при дні,
Болем ненародженого сина,
Що убив Чорнобиль у мені…
Ти до мене соняхом смієшся
І струмком веселим гомониш,
Україно, серце моє рветься, –
Ти мені двомовністю болиш.
Ти болиш мені, мій любий краю,
Ще від ясних зір і тихих вод
Владою, що про портфелі дбає,
А не про державу і народ!
Україно! Вічні твої чари,
Як несхитні нелині в гаю.
Боляче, що знову яничари
Обдирають матінку свою.
Нещаслива ти, моя єдина…
Тож гукай козацтво до коша.
Ти болиш мені, моя Вкраїно,
Зганьблена неправдою душа…
* * *
Ні слави не бажаю, ні ганьби.
Одного хочу: зрозумійте, люди,
У хижі дні щоденної облуди –
Не жебраки ми, не чиїсь раби!
Ні слави не бажаю, ні хули!
Одного прагну: озирніться, люди,
Хіба колись не соромно нам буде,
Що волю ми свою не вберегли?!
ЗИМОВА НІЧ
Зимова ніч…
В колисці – немовля.
Туди раз по раз лебедіють руки.
З великої любові – не з принуки
Так хочеться попестити маля.
Предовга ніч.
Хурделиця думок.
І за вікном – розвихрена завія.
У матері – одна-єдина мрія:
Щоб не хворів малесенький синок.
Щаслива ніч…
Спокійно спить хлоп’ятко.
І лічать стрілки марафон годин.
Шепоче мати: «Миле ластів’ятко…»
А батько гордо промовляє: «Син!»
ЛІРИЧНЕ
Ще лиш сонце з-за гаю встає
І світанок спадає росою,
Синьооке дитинство моє
Вибігає у поле босоніж.
Розполохає птиць у житах,
На вінок назбирає волошок
І з серйозністю не по літах
На ромашці собі поворожить.
Потім гляне в синяву небес
І помчить собі легко й крилато,
Швидко зникне за обрієм десь,
Ледве встигну я з ним розпрощатись…
СОН–ТРАВА
Беру в долоні квітку сон-трави.
Вона тремтить: «Не рви мене, не рви…»
А я у відповідь: «Ні, квітонько, не бійся –
В моїх руках від холоду зігрійся!»
Зраділа я, бо від мого тепла
Розкрилась швидко зіронька мала.
Отак і люди: з холоду і стужі
В добрі й любові розкривають душі.
* * *
Січень – заметілі і льоди.
Все в лещатах сивого морозу.
Знову обіцяють холоди,
А для серця не складеш прогнозу.
Лопотить хурделиця крильми.
Вибачайте, клопоти і хато!
Закохалась я серед зими.
Закохалась!
Серцю треба свята!
* * *
Укрив дбайливо січень всі поля
Обрусом білим для гостей на свята.
І спочиває до весни земля,
І до Різдва прибралась кожна хата.
Куди не глянь – сніги, сніги, сніги…
Здається, навіть замело крайнебо.
Сніг вибілив любові береги,
Та замело усі стежки до тебе.
Сьогодні біло в мене на душі,
Так сніжно-біло, що аж часом гірко.
І хоч спіши до тебе – не спіши,
А ти – далеко, як полярна зірка.
НА СВЯТВЕЧІР
Батьку Вітре з Княжої Гори!
Високо літаєш ти й далеко.
Сядь між нас, отут, поговори,
Бо тепера скрізь усім нелегко.
Ми куті насиплемо тобі
У полив’яну – найкращу – миску, –
Розкажи про ранки голубі
І про ту, що скупана в любистку…
А щоб ти у нас не сумував,
Навесні щоб не чинив негоди,
На Святвечір, на дванадцять страв
Ми гукнем Мороза до господи:
Ой Морозе сивий, не лютуй,
А відпий духмяного узвару
І куті із медом покуштуй –
Не морозь ні саду, ні товару…
І такий хороший в хаті дух,
Любо Вітру із Морозом в парі,
І сміється в покуті Дідух –
Всім дарує мудрі свої чари.
Він – святий, він – праця трударя,
Він дитя землі, хороше й чемне,
І яскраво сяє всім зоря,
Особлива, та, що з Віфлеєма.
* * *
Коли втомилася земля
І вечір взяв її під крила,
Мені наснилося, що я
Вас чаювати запросила…
Нема шампанського, на жаль,
І холодильник – справжня пустка…
Я Вас запрошую на чай –
На чай з трояндових пелюсток.
До них я трохи додала
І чебрецю, і звіробою…
Ви скажете: «Не куштував
Такого дивного напою…»
Гаряча склянка чарів тих
Нас налаштує на розмову:
«Отих пелюсток запашних
Улітку назбираю знову».
Зрадію я – помре печаль,
Розтане вмить розлуки згусток:
«Я Вас запрошую на чай,
На чай з трояндових пелюсток».
Прокинусь я – і сон мине,
Вас обірвавши на півслові,
Чому ж так схвилював мене
Той пелюстковий чай з любові?
…Я Вас запрошую на чай.
* * *
Втомилась від розлук душа моя,
Та тільки я сама в усьому винна:
Хоч швидко плине часу течія,
Та в серці не вщухає хуртовина.
Моє серденько, ти прости мені,
Що я тебе ув’язнювати мушу, –
Інакше я горітиму в огні
Або навіки відморожу душу…
СЕРЕД СІЧНЯ
Сьогодні падав найбіліший сніг,
Чи, може, так мені лише здалося.
Хурделиця із голубим волоссям
Жбурляла ковдру зоряну до ніг.
Сьогодні справді незвичайний день –
Мов серед січня розпустились вишні.
І заспішили знов до серця вірші,
Неначе ноти до нових пісень.
Сьогодні падав найбіліший сніг
І танув від тепла руки моєї.
А я брела по зимовій алеї
І згадувала твій весняний сміх.
Сьогодні падав найбіліший сніг…
* * *
Печаллю розіб’юсь об твій поріг,
Крилом об шибку, як хуртеча в січні…
Любив чи не любив, а не вберіг.
Життя – то мить.
А ти гадав, що вічність.
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
На зустріч вже й не сподівались ми.
А тут – театр… Та ще й навпроти ложі.
А надворі зима собі ворожить,
Але яке нам діло до зими?
Серпанок люстр і відстані вуаль,
Акторів гра, майстерна й романтична.
І ваша гордість, вперта, чоловіча,
А їй навстріч – беззахисна печаль.
Не гетьман і не Мотронька, а я…
На сцені – я, а поряд Ви зі мною…
І погляд, що пронизує стрілою:
– Що сталося, голівонько моя?
Вертали з міста у вечірній час.
Гей, Віннице, вдягай нічну кирею!
Ні про Мазепу, ні про Кочубея
Не думала, бо мріяла про Вас.
У тьмі губилось плетиво доріг.
Хтось пісню починав не зовсім сміло.
І тільки мокрий флегматичний сніг
Студив і гоїв душу розпашілу.
КОХАНОМУ
Не ошукай мене, не обмини
Ні в почуттях, ні в діях, ані в слові…
Мені вже пахли гірко полини
На згарищі далекої любові.
Не обмини мене, не обмани,
Нехай болюча правда очі коле.
Хай краще у любові – полини,
Аніж у нелюбові – матіоли.
ВІННИЦЯ
Терпляче жду, коли мій потяг спиниться,
Коли зітхне полегшено вагон, –
Чекає мене в гості знову Вінниця,
Чекають очі, усмішка його.
До Бугу кличе вулиця знайома,
І я по ній, окрилена, лечу.
Так хороше на серці, ніби вдома,
Милуюсь містом довго-досхочу…
Ось древня вежа юною здається,
Стою, мов заворожена душа.
І в такт годиннику у грудях серце б’ється.
Ні, помиляюся, здається, поспіша…
Ну ось і все, і знову час додому,
Прощальний помах «кінолітака»
Розвіяв враз мені незвичну втому,
А місто «до побачення!» гука.
* * *
Поети завжди вірять у прикмети,
Поети завжди вірять у дива:
В казковий слід космічної ракети,
В живі, іще не знайдені слова.
Поети завжди вірять в день прийдешній,
Як птахи вірять в два своїх крила,
В нектар, прихований в бруньках черешні,
І в те, що папороть таки цвіла…
ДОРОГА ДОДОМУ
Дорога не з асфальту, не з бетону –
Проста ґрунтівка серед споришу –
У котрий раз веде мене додому,
І нею я, мов дівчинка, спішу.
Там, за горою, ясени як вежі
І осокір немов козацький спис.
Берези – у білесенькій одежі,
Полює там на Півня хитрий Лис.
Там Соняшник морга по-парубоцьки,
Дюймовочка блукає поміж трав,
І вередує під столом Пан Коцький –
Йому б на стіл, де стільки різних страв.
Там сяє сонцем найсмачніша паска,
А небо ніби голубий обрус.
В село вертаю, як у добру казку,
У спогади, як в шати, уберусь.
Милують око поля акварелі,
Ставків свічада грають де-не-де.
Рожево так замислились морелі:
«Чи вдарить ще мороз, чи обійде?»
Моя дорого, стрічечко барвиста!
Печаль і радість, тиша і гроза.
В житах роса видзвонює намистом,
Бринить на віях зустрічі сльоза…
* * *
А за вікном тихенько плаче дощ,
Бо нікому сірому приголубить.
Я мию посуд і готую борщ,
Бо чоловік його найбільше любить.
А вітер серцем стукає в шибки –
Мені ж часу бракує прогулятись.
Ще треба замісить на пиріжки –
Їх з нетерпінням ждуть мої малята.
А квітень так раптово завітав
В мою кімнату проліском блакитним.
Я не боюсь усіх буденних справ,
Бо знову з квітнем!
Знову, знову з квітнем!
Дім зігріва невидима жаринка,
Хоч іноді й запрагну самоти.
Я – берегиня, я – сльоза, я – жінка.
І вогник цей я мушу берегти…
* * *
Боюся зустрічі з тобою –
Боюся зустрічі з любов’ю,
А що, як серце не спитає,
А що, як знову покохає?!
І я, весела подолянка,
Мов добровільна полонянка,
В обійми піду, як в кайдани, –
І вже тоді мене не стане…
Боюся зустрічі з тобою –
Боюсь галери золотої.
ВІКНО
Тільки й світу, що в вікні…
Було вікно у мене. В ньому – ти:
мій Бог, мій Князь, мій день і мій світанок,
любисток мій і нескінченний ранок,
і місяць срібний, що мені світив.
Я те вікно вбирала рушником,
квітчала гарно рястом і розмаєм,
та знала: щастя вічним не буває –
з вікна війнуло дивним холодком.
А потім осінь шкодила мені:
на вікна ткала із дощу завісу,
втомилася і потяглась до лісу,
пофарбувавши в сіре наші дні.
Було вікно у мене. В ньому – ти:
зима на ньому вишила фіранку –
не стало враз ні Князя, ні світанку,
мені змаліли раптом всі світи!!!
Було вікно. Чи не було й вікна?
Майнула хуга віялом прощально.
І навіть місяць, мій джура печальний,
мою стежину нині обмина…
Тепер здається, – не було й вікна…
ВІРНОЮ БУТИ
Вірною бути пісні пташиній,
Кожній билинці – кожній дитині,
Сонцю і небу, веселці і грому,
Стежці-мережці, що в’ється додому.
Мальві край шляху і чистій криниці,
Храму душі та високій дзвіниці.
Вірною бути землі та зернині,
Ниві подільській, сестриці калині.
Місяцю й зорям, що долю віщують,
Росам пречистим, що в лузі ночують,
Не осквернити, не обманути, –
Власному серцю вірною бути,
Пагонам, що на родинному древі,
слову і Божому Кобзареві.
РАДІСТЬ ВЕСНИ
Зеленого дива зроди мені, весно!
Аби після смутку знов радість воскресла.
Налий мені, весно, зеленого зілля,
Щоб знов закохатися до божевілля,
Творити, співати, у небо злітати,
«Зорю на два голоси» запам’ятати!
Даруй мені, весно, світанки лелечі,
Допитливі очі шкільної малечі,
Щоб діти зростали, вродливі та дужі,
Щоб юні плекали серця небайдужі!
Пошли мені, весно, духмяного цвіту,
Пошли благодаті для цілого світу!
Зрони мені в душу зорю світанкову,
Змалюй в піднебессі веселки підкову!
Збуди в мені радість, вітай мене, весно!
Залиш у набуток пісень перевесло!
Полям і лісам дай поліття і зливу,
Моїй Україні дай долю щасливу!
* * *
Та, що за небом тужила
І палко любила волю, –
Ніколи не ворожила,
Щоб не сполохати долю.
Тій, що серцем шаленим
Могла зігріти півсвіту,
Якось у жовтні черленім
Затрембітала трембіта:
Дівчина, мов причинна,
Блукає, ніби примара,
Закоханими очима
Шукає свого мольфара.
Ворон урочить – кряче,
Крильми розганяє хмари,
Під зорями тихо плаче
Закохана у мольфара…
ТЕРНОВА ХУСТКА
Тернова хустка – подарунок мами.
Вишневе поле – у квітках краї…
Тернова хустка – диво з тороками.
Найбільше із хусток люблю її.
Тернова хустка, кажуть: «Несучасно,
Давно минула мода на хустки…»
Дарунок мами – то найбільше щастя.
Вишневе поле, довгі тороки.
Накину хустку – притулюсь до літа:
Тут мак, і мальви, і барвінку синь.
Ця хустка – пісня. Як же не любити?!
Хоча не той сьогодні в моді стиль.
Веселка барв подарувала згусток.
Вишневе поле, у квітках краї.
Тернова хустка – то життя пелюстка,
Її шаную, бережу її.
ЧАЙКОЮ СТАЛА
Ганні М’ястківській
Прощалася з морем, прощалася з літом,
Чаїно тужила душа понад світом,
Сльозою світилась, бриніла струною,
Прощалася з літом, а може, з весною?
Кружляла над морем зрадливим, студеним,
Злітала душа понад світом буденним!
Шукала бурштину між каменів сірих,
Боролась, щоб скверна її не обсіла.
Бурштину шукала – у літа питала,
Прощалася з морем і чайкою стала !
Світилася сонцем, бриніла струною,
Прощалася з морем, а може, з любов’ю?
* * *
Скільки слів написано про неньку –
Рідну, милу, ніжну, дорогу…
Ми у тебе, матінко рідненька,
Вічно в невідплатному боргу.
Нас у світ покликали дороги,
Та до дому шлях не заросте.
Хай не знає лиха і тривоги
Материнське серце золоте.
За любов, за ласку і турботу,
За гостинний батьківський поріг,
За найважчу Матері роботу
Я тобі вклоняюся до ніг.
* * *
Квіти дитинства – мальви
Ростуть під тином у мами.
Сміються собі під тином,
Мене вітають гостинно.
Усе віддала б на світі
За ці гордовиті квіти,
За ці неповторні мальви,
За те, щоб знову – до мами.
* * *
Вітчизна починається з любові,
З пісень дзвінких, калинових мостів,
З хмільного лісу в молодій обнові,
З напівдитячих безтурботних снів,
Вітчизна починається з польоту
Моїх крилатих друзів журавлів.
Вітчизна починається з роботи:
З жилавих рук і чесних мозолів.
Вітчизна починається із хати,
Де народилася і де зросла,
Із чорнобривців, що садила мати,
Із рідного подільського села…
Вітчизна починається з любові.
