Павло Кобець для антології “Подільський краснослов” (2021)

ПАВЛО КОБЕЦЬ

 

Кобець Павло Васильович народився 13 травня 1968 р. у м. Самбір на Львівщині. Вчився на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Вищу освіту отримав у 1992 р. Працював на будівництві, у юриспруденції. Займається підприємницькою і громадською правозахисною діяльністю.

Прозаїк. Автор книг: «Середина літа, судний день» (1989), «Рухома мішень» (1991), «Любов у стилі ретро» (2004, 2018), «Тільки мертві діти народжуються без крику» (2005), «Діана повертається з полювання» (2005); публікацій у колективних збірниках та періодиці.

Лауреат літературної премії «Подільська пектораль».

Член НСПУ з 2005 р.

Живе у м. Вінниці.

 

«Пише про молодь, її непрості дороги в сучасному світі, органічно поєднуючи реалістично-філософську і детективну оповіді».

Анатолій Подолинний, 2013

 

«Повість Павла Кобця «Любов в стилі ретро» я прочитав у березні-квітні 1989 року… Те, що я прочитав у молодого прозаїка, сповнює вірою: Павло Кобець уже прийшов… Якщо не і літературу, то, принаймні, наблизився до свого таланту на таку відстань, яка дозволяє побачити його не як міраж, а як незаперечну данність».

Євген Гуцало, 1989

 

ЛЮБОВ У СТИЛІ РЕТРО

(Уривок)

 

Маришка зразу відзначила про себе, що він боязкий. Говорив пошепки, потім відвів убік Ізю, примовкав, коли повз них хтось проходив. Погляд не відводив від речей – саквояжа, сумки, чемодана зі штучної шкіри.

У кінці розмови бородань здивовано виправдовувався, намацав у задній кишені джинсів і витягнув дві десятки. А Ізя передав йому червоний годинник-браслет, отой, бракований. Потім Ізя, плескаючи товариша по плечу і запевняючи, що все буде добре, підійшов до Маришки.

– Не переживай! Значить, як і домовилися, через два місяці на дачі…

– Про що мова? Звичайно!

І бородань розтанув у натовпі за скляними дверима. Двері постійно рухались. Туди-сюди, ледь не повертаючись навколо осі.

Вперше їхала в купе спального вагона.

Безтурботно зраділа, коли поїзд нечутно рушив. Вагон лише колихнувся, м’яко, як «Хонда». Дивно, навіть перестуку коліс не чути. Але ні, чути, ледь-ледь, а не так як в електричках, якими їздила колись за продуктами до Києва. Це було так давно… Чотири роки тому. За чотири роки змінилось її життя.

Відчинила вікно.

Увірвався весняний вітер, змішаний із димом хімкомбінату. Гидким, але знайомим, навіть рідним, бо руді хмари оцього диму, керуючись розою вітрів, якою не керувалися проектувальники комбінату, час від часу осідали в районі автовокзалу.

Потім вікно прикрила, залишивши вузьку щілинку, увімкнула і вимкнула радіо, освітлення і впала на м’яку полицю. Вона була не гірша, ніж її старий диван.

Натягнула мікронавушники із синіми поролоновими подушечками і поринула у світ «Аліси», у світ героя дня і героя на три хвилини, який втомився мовчати, хвалився застелити соковитими травами барвисту постіль, пропонував іти за ним, якщо йому віриш, говорив, що настав час змінити імена, і віднині він буде співати так, і тільки так. Звичайно, «Аліса» – це не «Альянс», але теж слухала із задоволенням.

Якусь яскраву звукову фразу, мабуть, повторила за Костянтином Кінчевим, бо Ізя здивовано повернув до неї голову – розглядав якийсь рекламний проспект. Моргнув їй і посміхнувся. Недбало кинув проспект на стіл, підбив подушку і, не вкриваючись, а лише скинувши свої італійські шузи, влігся. Полежав трохи на спині, потім повернувся на бік, до стіни, й заснув.

Під рівномірний перестук коліс і погойдування засинається швидко. Згадала, що читала про це в якійсь книжці. Зняла навушники. Ті жалібно попискували. Щоб не «садити» батарейки, натисла на «стоп».

Теж вирішила поспати. Вляглася, заклавши руки за голову. Зовсім як на своєму дивані. Тільки постіль тут свіжа, випрасувана. Майже як накрохмалена. Сама вже й забула, що таке накрохмалене простирадло. Колись були вони і в неї, а зараз… Сама не береться до цієї роботи. Не лінується, а просто не хоче. Назбитки матері. «Нехай пам’ятає, що в неї є сім’я, а не гуляє. Вона про себе і не подумає погано, бо робить все культурно, а не по підвалах, як думає про мене. А-а, в неї ж іще висока ціль є – вона жертвує собою в ім’я сім’ї! Дурна! Втратила свою гідність і совість, втратила сім’ю. На роботі жінки теж про дещо здогадуються, посміхаються їй услід. А додому приходить лише роль матері грати. До брата сюсюкає, той ще малий, не розуміє, що до чого. За карбованця на обід, тицьнутого мамою, ладен плювати всім в обличчя і запевнювати, що мама в нього найкраща. А того, що сніданок їй часу нема зготувати, бо крутиться перед дзеркалом, масуючи зморшки, і білий комірник на шкільній формі місяцями не міняний, він іще не розуміє. Колись зрозуміє…

Та й мама колись зрозуміє, бо й на неї плюнуть, і закінчиться скрадливе інтимне життя, і вона відчує себе пустою, виснаженою і холодною до всього, ніби висохлий латунний листок.

Цікаво, як вона тепер? Після моїх слів.

Мабуть, не думала, що я все знаю?

Мені було і самій цікаво, от і стежила.

З гіркотою й водночас з якимсь нахабним викликом роздумувала про свої стосунки з матір’ю.

Гуляла з Черепом. Гуляла, бо треба було самостверджуватись. Нехай лише в їхній компанії. І справді, крім нього ніхто до мене не доторкався. Я так і залишилась дівчинкою. А потім, після тієї батькової бійки, коли ковінька вперше і востаннє скакала по материних плечах…

Батько вже тоді здогадувався, а може, й знав, з ким мати забавляється щосуботи.

Боротьбу він почав дивно і, як на його характер, рішуче.

Прийшов додому чистий, з прилизаною чуприною і свіжим обличчям – був у бані. Роздягнувся у кімнаті, де спала мама, переніс брата до мене на диван, а сам ліг коло мами. Це було після того «вигнання» за сморід від бензину.

Мати прокинулась, відсахнулась від його рук і пішла у велику кімнату. Нічого не сказавши, пішла.

Батько зірвався, вхопив ковіньку і за нею. Шарпнув раз-другий двері, старий замок вивалився. А мати вже крісло-диван розкладає.

– Ах ти ж курва! Що, знову тобі смердить?

Брутальна лайка вперше шкварчала в цій хаті. Ковінька, хоч і була закоротка, виявилась замашною. Маришка, тоді ще впевнена в батьковій неправоті, бо ще нічого про матір не знала, кинулась ї захищати. Дісталося обом.

Мати ночувала у сусідки. Маришка побігла до себе в кімнату, вдягнулася – і через вікно – на вулицю. На автовокзалі з автомата подзвонила до Вірського-старшого. Він колись був їхнім дільничним і кімнату в них наймав. А зараз якийсь начальник, квартиру дали, але заїжджає інколи. Лише потім зрозуміла, що заїжджав не просто так, а до матері. І почав лише тоді, коли батько покалічився, запив…

Трубку підняли швидко.

– Майор Вірський, – представився, ніби на роботі.

– Дядь Рома, це Оленка…

– Оленка? Щось сталося?

– Ага, батько п’яний прийшов, б’є мене й маму.

– Так що, ви зараз на вулиці?

– Та ні, мама до сусідки побігла…

– А ти ж чому ні?

– Я хочу, щоб ви батька втихомирили, бо вдома брат залишився, спить.

– Та ну, втихомирювати. Я його знаю: побіситься і засне. А ти приїжджай до мене. Або ні, краще в інспекцію біля училища. Це недалечко. Знаєш?

– Знаю, за два квартали.

– Ключик має бути під килимком. В кімнаті, там де велосипеди всілякі, стільці, є два матраци і подушки. Розстеляй їх і спи.

– А якщо зранку хтось прийде.

– Не переживай, все буде нормально. Я, може, ще скоріше за тебе прийду. Розберемося, що до чого.

Здивувалася, для чого йому йти в інспекцію, краще б додому прийшов. Але хтозна, може, так треба.

– Йди сюди, Оленко!

Від однієї думки про те, що капітан Вірський уже лежить (мабуть, роздягнутий!) і кличе її, похолола.

Але йшла. Як загіпнотизована, як робот. Тихенько сіла, простягнулась на спині, боячись навіть дихати.

Гарячі волохаті руки почали знімати теніску. Ліфчика ще не носила.

– Дядя Рома! – жалібно скрикнула, підтягнула ноги і відвернулась.

– Чого ти, чого ти… Не бійся… Волохаті руки стягували спортивні штани і дешеві дівчачі трусики.

– Ну от і все…

 

– Чого ж ти не сказала? Я б ніколи не повірив… Батя п’є, мати теж вільно почувається, та й тобі років шістнадцять.

– Чотирнадцять… – Маришка схлипнула.

– Чотирнадцять?! Золотце… Ну вибач старому козлу, вперше таку красуню бачу. Не стримався. Але ж ми друзями залишимось, правда? Ти ж тільки нікому…

Майор брехав. Про шістнадцять років. Знав, що Олені не більше п’ятнадцяти. Брехав і про допомогу при вступанні до інституту. Це мало бути колись, тому його могло і не бути…

Вірський інстинктивно піднявся о сьомій. Від шуму прокинулася й Оленка. Лежала не під ковдрою. Соромливо прикрилась руками.

Майор, який до того пожадливо і безсоромно розглядав її і довго не міг потрапити ногою в сіру формену штанину, відвернувся до вікна.

– Ну як, зайчику? Все добре?

Щось буркнула і почала швидко одягатись. Лише коли Вірський складав постіль і з матрацу визирнув краєчок простирадла, жовтого, гидкого, ніколи не праного, стало не по собі. Затряслась і вискочила в коридорчик. Двері лише на ланцюжку. Скинула його і побігла від тієї затхлої кімнати. Вірський догнав.

– Ти що… Що сталось?

Тримав за руку, розвернувши до себе, «щиро» зазирав в очі.

– Відпустіть мене! Відпустіть! Нікому нічого не розкажу, не бійтеся.

Рука ослабла, відпустила.

– Ти ж знаєш, я завжди… Єсть!

Знову побігла. Хотіла десь виплакатися. Але так і запеклись ці сльози. Ніби й назавжди. Не було сліз і тоді біля дачі – лише гірке схлипування.

 

Після цього випадку знову гуляла лише з Черепом і його товаришами. Але вже по-іншому. Сама просила.

А потім вистежила маму. Перенапружена свідомість і нерви вимагали відпочинку.

Забулася школа, батьки, брат. Хлопці приходили додому, пили, танцювали.

До ранку залишався лише Череп.

Схаменулась, коли порвала джинси, а більше не було в що вдягнутися. Як баба над розбитим коритом, сиділа перед ними, думала, де б узяти латку, як зашити, коли у вікно спритно залізла Аліса. Вона вже була студенткою, отримувала стипендію і могла чимось допомогти.

– Аліско, позич сотню, – попросила замість привітання.

– Зачєм она тєбє?

Аліска приїхала вчитися з Росії. Українську розуміла добре, бо батьки – переселені в Сибір українці. Але говорила російською.

– Та ось, штани порвала. Інших немає. Сиджу в халатику, а навколо вирує життя…

– Ха, ти нашла у кого одалжівать. У студєнткі. Кстаті, о штанах. Даю два полєзних совета. Пєрвий – шутка, второй – дєльний. Єсть в Англіі сказка о добром человєкє. Заходіт он в дом. Відіт – сідіт на шкафу чєловєк і горько ридаєт.

– Что с тобой?

– Ти что, дурак? Не відіш – я весь в сіняках!

– А что же стряслось?

– Да ти что, совсєм бєстолковий? Я уж которий раз со шкафа пригаю, да всьо головой об пол.

– Зачєм же ти со шкафа пригаєш?

– Нє сідєть же мнє здєсь дєнь-дєньской! У мєня работ полон рот!

– Ну і шол би ти трудіться!

– Да ти глаза-то протрі! Я ж бєз штанов. Что, мнє так бєз штанов і во двор ідті? Ну і понятія у тєбя, я скажу! Вєк жіву, а такіх дураков нє встрєчал!

– Так надєл би штани. Вот оні пєрєд тобой на спінкє кроваті розвєшани.

– Я і стараюсь іх надєть, да всьо нє получаєтся. Десятий раз в ніх впригіваю, а всьо промахіваюсь.

Довго і щиро сміялися. Нарешті охололи.

– А тєпєрь дєльний совєт. Я тєбя с однім парнєм познакомлю, с барменом із кав’ярні. Я с нім погуляла нємного, но у мєня другоє стратєгічєскоє направлєніє. Он тот екземпляр, что тєбє нужен. Вєчєром сходім, познакомлю.

– А штани?

– Єрунда, прінєсу своі…

 

Колісні пари перестукували на стиках, а Маришка прокручувала своє життя, Як мало яскравих фарб. Чорна, біла, знову чорна…

Коли засинала, згадався Робік. Усміхнувся їй, щось розказував, і більше у сні не розлучалися.

Прокинулась, коли у вікні миготіла злякана поїздом ніч. Притулилась до вікна, намагаючись щось розгледіти. Десь далеко село. Лише кілька хат, кілька освітлених вікон. Мабуть, усі виїхали у міста.

Злякалась, коли за спиною відчинились двері. На фоні світлого коридору – Ізя. В руці – декілька пляшок «Пепсі-коли» і целофанові пакетики.

– Як спалося? Я от вечерю приніс. Черга в ресторані велика і народу за столиками тьма. То ми краще тут. Правда, міс?

– «Правду» продали, але є ще «Труд» по три копійки.

Розсміялися обоє.

– Нехай ворогам так платять, а ми люди серйозні, нам гроші ого як потрібні!

Повечеряли холодною смаженою картоплею з м’ясом, що була в пакетах, і пепсі-колою.

– Хотів тобі сьогодні подарунок зробити… – Довго порпався у саквояжі, поки витягнув пакет з орлом і золотими буквами «Монтана».

– В тебе сорок шостий… Поміряй оце.

 

Лише тиждень відпочивала так, як мріялось. Вранці виходила з готелю і бігла до моря. Навіть в ранковий час було велелюдно: всі хотіли зранку зайняти кращі місця, тапчани.

Оглядалися, чи то на неї, чи то на рідкісний спортивний костюм: сталево-синій, що виблискував під сонцем, із червоним клином на грудях і рукавах, як на «чмезику».

Прибігала на пляж, займала два крайніх лежаки. Прикривши рушником плеєр, лягала горілиць. Загорала і слухала музику – касет вистачало. Ізя в сучасній музиці не розумівся, але записи в нього найновіші. Слухала Шаповалова:

 

«Во времена застоя,

Когда я молод был,

Я так привык к застольям,

Что все слова забыл.

Но я молчу, я нервы портить не хочу.

Сегодня демократия,

Но кто мне даст гарантию,

Что завтра будет так же?

Но я молчу, я завтра тоже жить хочу».

 

В Ізі зранку була робота. Тому він приходив пізніше. Лягав на сусідньому лежаку і розказував, що і за скільки встиг сьогодні штовхнути.

Але Маришці це було нецікаво, тому вона зразу ж тягнула Ізю у воду.

Торгівля йшла погано. Товар розходився повільно, і, якщо так буде надалі, то за місяць всього не продасть. Знайомих, постійних клієнтів тут не було, а нахрапом у торгівлі не виходить. Хіба що, як циганка на Приморському бульварі: «Молодой-красівий, купі колєчко, а я тєбє погадаю – всю правду скажу». Вона теж перебудувалася: колись говорила просто правду, тепер дізналась, що то була півправда і пропонує вже всю правду.

Торгувати Ізя не хотів як циганка. Боявся. Йому була потрібна гарантія непогрішності, а не спекуляція.

Ввечері, коли Маришка дивилася в номері телевізор, він ішов у бар чи ресторан.

Придивлявся хто що замовляє, п’є. Але грошовиті застільники дивились на нього як на шахрая і запевняли, що у них все є, що їм нічого не потрібно.

У комерційній справі допомогла Маришка. Випадково, але дуже ефективно.

Одного разу, коли Ізя довго не хотів випускати її з ліжка, прийшла на пляж пізніше. Майже всі лежаки були зайняті. Лише на крайньому від води сиділа прибиральниця із пікою в руці. Піка – це залізна шпичка, якою наколювала папірці, щоб не схилятися.

Сиділа і розмовляла із знайомою. Маришка стояла обіч. Знайома несла перед собою тацю і викрикувала на весь пляж: «Казєнакі, казєнакі! Зробіть приємне своїм дітям! Обов’язково купіть їм казєнакі! Казєнакі – найкращі ласощі для дітей!» (жінка добре знала психологію і батьків, і дітей).

Маришка підійшла до прибиральниці. Та хотіла встати, звільнити місце.

– Бабуля.

– Ти до мене?

– Бабуля, павутинка потрібна, чорна?

Розуміла, що чорну павутинку на себе та не вдягне, але, по кульчиках і перстнях, видно, що стара грошовита. Може хоч комусь із знайомих запропонує…

– Павутинка? По чому?

– Тридцять-тридцять п’ять.

– Ану, покажи.

Витягнула із кейса, де носила плеєр, маленький пакетик із яскравою етикеткою.

Бабуля відвернулась до моря, щоб менше хто бачив, а Маришка, ніби й нічого не маючи спільного зі старою, почала роздягатись.

– Добре, по тридцять беру.

– Ха, по тридцять, це якщо багато берете, щоб зацікавленість була, а як одну – то за тридцять п’ять.

– То давай багато, скільки там їх у Тебе?

Маришка здивувалась її рішучості.

– У мене оце лише одна пара, але якщо вважати, що контракт укладено, то десять пар я гарантую.

– Десять мало. Пар п’ятдесят буде?

– Скільки? Це ж на півтори тисячі, – Маришка здивувалась ще більше.

– Сама здогадуюсь.

– А коли ж ви їх зберете?

– Через десять хвилин. Я живу на сусідній вулиці.

– Так, може, зараз і підемо. Чи у вас робота?

– Та яка там робота!

Стара вкинула під лежак піку – свій єдиний інструмент, та й пішла до сходів.

Маришка одягнулася і догнала її біля кіосків із довгими чергами гарячих тіл.

Ізю клієнт теж здивував. Спочатку. А потім, зрозумівши, що п’ятдесят речей справді буде продано, до нього прийшло якесь особливе натхнення. Почав відкривати саквояж із великими речами. Заспокоївся, вирішивши, що не треба радіти передчасно, аби потім не розчаруватись.

Бабуся виявилася досить обізнаною в комерційній справі. Коли перед нею розклали п’ятдесят вісім пакетиків, вийняла з господарської сумки дві пачечки купюр.

– Ось півтори. А це, за оцих вісім пакетиків, іще двісті сорок. Пальчики вправно відрахували п’ять зелених папірців, поклали їх поряд із десятками і одну десятку забрали.

Ізя теж працював професійно. За хвилину перерахував гроші, вклав їх у нагрудну кишеньку теніски. І на ґудзик зашпилив.

– Може, вам іще щось треба?

– А що є?

– Є багато чого… Спортивні костюми, «недільки».

Стара при цьому усміхнулася.

– Їх можна і в держави купити.

– Годинники, «варьонки», кросівки, вельветові сорочки, теніски, купальники… Все, що хочете є.

– Все, чого я хочу, у тебе нема, а пару купальників візьму. Товар ходовий.

Ізя поклав перед нею два німецькі бікіні – «чотири трикутники» .

– Вісімдесят.

– Беру за сімдесят.

– Іде! Ви клієнт солідний, а десятка мене не врятує.

– Що й кажу…

Коли бабуся вклала товар у сумку і задрапірувала його хустиною, стала знову звичайною прибиральницею.

– Пішла я.

– Ага, – Ізя поспішив відчинити двері. – Тільки я думаю, все буде тихо…

– Не переживайте. Я ж не казинаки продаю. Взагалі вам краще їхати звідси кудись недалечко і в спокійне місце. Курортників зараз мало, а так, по людині, не розбереш чи він інженер на сто двадцять, чи мільйонер підпільний.

– А куди ж їхати?

– Хоча б у Гурзуф. Там, в яку хату не зайдете, зразу ж гроші на стіл покладуть. Можу навіть адресу сестри дати. Син має з армії прийти, то вона половину оцього візьме. Та й старший теж одягнутись гарно захоче.

– Звичайно, якщо можете, то…

Бабуся вивела в блокнотику карлючку з оригінальним скороченням – Крут. 13, що мало б означати – вулиця Крута, 13.

– Скажете, що сестра Лєна дала адресу, попросила, щоб поселила вас.

Коли бабуся вийшла, радість вимусила Ізю щиро стрибати до стелі. Підхопив Маришку, довго кружляли, доки не впали на ліжко.

– Дурний, задушиш! А ще в цю «урзу» їхати.

– Не в «урзу», а в Гурзуф, сонечко, – поцілував востаннє і, потираючи руки, зіскочив з ліжка.

Маришка так і лежала, доки він не спакував свої речі в чемодан, сумку.

– Пішли. Берем саквояж і в маленький вояж.

– Краще б не їхати нікуди, тут чудесно! Але… – Перекинула через плече ремінець чорної студентської сумки, напівспорожнілої, але все одно добре напханої. Вже спіймала таксі, коли Ізя вийшов із готелю – забирав у адміністратора свій паспорт. Маришка ще не мала сімнадцяти років, отож була без паспорта. Та все одно її дуже навіть щиро впускали в номер. Без зайвих запитань, бо Ізя ще в перший день пояснив ситуацію і «позолотив» руку адміністратора.

– На вокзал!

Ізя сів на заднє сидіння, до Маришки.

Водій увімкнув передачу, але зчеплення не відпустив.

– На який?

– А які є?

– Авто, мор…

– Нам в Гурзуф.

Але право вибору випало Маришці:

– На мор, катером хочу, ще ніколи не плавала катером.

– Тоді без питань.

Водій різко відпустив зчеплення і, газонувши, круто вивернув руля.

За якихось п’ять хвилин, коли зупинились перед світлофором, до передніх дверцят підбіг дідусь. Загорілий, із вибіленим сонцем і морем волоссям – місцевий.

– Хлопці! Помилуйте! На катер запізнююсь. Підкиньте до морвокзалу.

– Сідай, саме туди їду.

– Зараз-зараз, тільки багажничок відкрийте, бо речей багато. Водій під’їхав на першу смугу, вийшов, вкинув у багажник два величезні чемодани і купу сумок. Знову рушили.

– А коли ваш катер? – запитав.

– У десять нуль п’ять.

– О, ще цілих сім хвилин! Встигнемо.

Та виявляється, що міліціонери все ще мають владу над таксистами, і хвилини три водій не міг порозумітися із постовим. Нарешті витяг гаманець, заплатив штраф і біля машини викинув квитанцію.

Міліціонер не любив безпорядку – свиснув, аби той підібрав папірець.

Таксист теж був достатньо гордим, щоб не відреагувати. Вірніше, він зреагував по-своєму:

– К-козел! Фараон задрипаний!

Хряпнув дверцятами, і машина рвонула до морвокзалу.

– Дідусю, а куди ви їдете?

– У Гурзуф, молоді люди, додому,

– У Гурзуф?!

Маришка здивувалась і зраділа.

– А ви що, теж туди?

– Туди, але ми вперше їдемо, поможете нам на вокзалі?

– Що ж там помагати, речі в зуби і на катер. За білети не переживайте. Тільки речі допоможіть перенести.

Коли під’їхали, катер уже завивав сиреною, пробував сили на високих обертах.

Ззаду пінилась встояна вода, вся в цигарках, сірниках, драглистих мертвих медузах і бичках.

Без допомоги водія не обійтись. Ізя витягнув троячку, дав йому в руку, коли відкривав багажник.

– Здачі не треба! Речі допоможіть перетаскати.

Першим вибіг до катера дідусь. На диво звучно свиснув. Хлопець, що забрав трапик і розмотував швартові, озирнувся.

– О-о, батя! Привіт! – зістрибнув з борта і потис руку.

– Привіт, синок! Приймай чемодани. Молодята зі мною.

Матрос вискочив на катер, узяв речі, подав руку Маришці.

Потім знову кинувся розмотувати канат, вкинув його за борт. Коли катер на метрів два відплив, і в чорну прірву між ними і причалом впав перший недопалок, хлопець скочив на борт.

Жінки захоплено оцінили цей трюк і зітхнули, що у їхніх чоловіків уже животики, деякі почали інстинктивно вишукувати переваги своєї фігури і одягу, порівнюючись із сусідкою.

Зійшли на нижню палубу – велику носову каюту, засклену, як акваріум.

Дідусь, як дізналися з розмови, виявився зовсім не батьком тому юнакові. Він був капітаном катера.

– Колись був… Тепер я – екс-капітан. Але самі бачите – пам’ятають і поважають. Оцей хлопець з восьмого класу на кораблі. Безбатченко, а мене батьком називає. Днював і ночував у кубрику. І мотористом був, і за капітана може. Зараз готується. Вступати буде. З характером хлопчина.

Сяде в мене на верандочці і цілу ніч задачки розв’язує. Каже, на мою спеціальність конкурс найбільший, бо в загранку всі хочуть ходити…

І зараз він, мабуть, теж книжку читає. Лише коли швартуватись, то виходить з комірки своєї. Чи квитки перевіряти.

Я, до речі, вісімнадцять років капітаном був. На пенсію випровадили – сам не хотів іти. Так от, маршрут оцей напам’ять вивчив, де ближче до берега можна, де швидше. Красиво плавав…

Дідусь довго розказував про оті колишні роки, тлумачив різноманітні географічні назви на узбережжі і заспівав дитячу пісеньку про Чорне море, в яке вилили чорнило, і тому воно чорне.

– Пішли, молоді люди, на палубу. Гурзуф з моря – це диво! Всі втрьох вийшли на верхню палубу, стали біля капітанської рубки.

– Айдалари, – дідусь показав на дві скелі, викинуті далеко в море. Лише чайки обжили їхнє круте й високе каміння, але якийсь маленький жовтий намет все ж зміг примоститися в чаїному царстві.

– А он там, далі, за «Артеком» – Аю-Даг. Ведмідь-гора. Це ведмідь воду пив і закам’янів. На цій горі камінь є. Що на ньому задумати – збудеться. Дітьми ми туди залазили, мріяли. Тепер і не піднімусь на цю гору.

– А що, хіба «Артек» тут?

– А ти думала де? В Австралії?

– Та ні, я просто не знала що на Україні. Завжди – «всесоюзний лагерь, всесоюзний лагерь…» Коли катер почав підрулювати до причалу, підійшов матрос.

– Батя!

– А-а, Влад, ти чого там закрився, не підійшов…

– Готуюсь. Вже мову скоро забуду. Алгоритми, синуси, косинуси… Ви зараз усі додому?

– Ні, чого це всі. Молоді люди допомогли мені в таксі, то я їм про Гурзуф розказував – вони перший раз тут. Мабуть, квартиру шукатимуть. Десь біля моря їм хатку покажу, щоб…

– Ой, почекайте, нам же адресу дали.

Маришка вийняла з кейса блокнотик, знайшла запис.

– Ось, дивіться. Крута, 13.

– А хто це вам її дав?

– Якась Лена, прибиральниця. А що таке?

– У тринадцятому будинку сестра моя живе, Влад – її син, а Лена – це її давня подруга. Журналістка. Вони як сестри. Я оце в Ялті до неї заходив. Каже: матеріал збираю. Буду про спекулянтів, проституток і всяких наркоманів писати. Вже пробувала під п’яничку «косити», каже. Синяк під оком намалювала, спідницю стару, в’єтнамки і – в чергу за вином. І облаяли, і такого наслухалась, що ні одна газета не надрукує. А я живу в п’ятнадцятому будинку. Хата від хати за метр. То будемо сусідами.

Дідусь простяг руку.

– Для вас – дядя Коля.

– Ізя. Дуже приємно!

– Маришка!

– А це племінник мій – Владислав, Влад… Будете знайомими.

Влад був типовим моряком. У всякому разі, Маришка їх уявляла саме такими – завжди усміхненими, широкоплечими, загорілими і чубатими.

Катер швартувався. Зійшли з нього першими. Дідусь махнув на прощання капітану, про щось перемовився. Підхопили чемодани і всі четверо пішли додому.

Ступали крутими вузенькими вуличками. Розпечений асфальт прогинався під ногами як гума.

Біля маленького гастроному, де продавали все, навіть морозиво без черги, повернули в провулок.

Перший будиночок був чомусь пронумерований одинадцятим, другий тринадцятим.

Влад поспішав, виніс на ґанок чемодани, і коли всі ще були на вулиці, він біг униз, щоб катер не затримувати.

– Ввечері зустрінемося! – крикнув.

– Щасливо! – а коли хлопець відбіг, дідок продовжив, – вивчиться, буде телеграми надсилати з Одеси, з Ґонгконґу… Росте зміна… Пішли, до сестри заведу.

Сестра його була набагато молодшою, ніж думали. Років сорока п’яти жінка вийшла на ґанок, коли дідусь підійшов до рукомийника із мідною ніжкою-клапаном. Хотів умитися.

– О-о, вже повернувся, не витримав! Вона збігла і розцілувалася з братом.

– Привіт, привіт, як ви тут без мене?

– Та ніби нічого… А це ти постояльців привів? – зацікавлено запитала.

– Якби ж я! Це Лєна твою адресу дала! А я з ними в дорозі познайомився. Гарні хлопці, розмісти їх і нехай ідуть загорати. Нема чого в хаті сидіти.

«Хлопці» стояли в тіні абрикоси, яка обсипала рожевими пелюстками подвір’я.

– Пішли, покажу кімнатку…

– Тільки оту, що з великим вікном! – Дідусь піклувався про своїх нових знайомих.

– Звичайно, не в мансарді поселю. Якщо від Лени, то треба щоб по-людськи…

Кімнатка була справді з великим вікном, але маленька – три на два плюс ліжко. Одне, зате широке, і буржуйка.

– Пічку, якщо хочете, винесіть, це в мене зимою один чоловік жив, а так, думаю, вам сподобається. У сусідів – гірше. В мене ще, правда, мансарда-курник є, але то лише для літа, коли людей – тьма. Якщо хочете, можете зачинятись. Ось ключ висить.

– Та ні, не треба. Людям треба довіряти, бо інакше як жити… А ми вас ще одну послугу зробити просимо. Щоб ми по їдальнях не ходили, ви нам, будь ласка, їсти готуйте. Якщо не важко, звичайно, а за гроші не переживайте…

Жінка за гроші не переживала, зразу побачила, що грошовиті. Одягнуті гарно. Та й дивляться прямо у вічі, а не по підлозі зиркають, як бідний журналіст чи інженер.

– Добре, йдіть до столу.

Після вечері Ізя покликав Влада в кімнату. Вирішив довго не тягнути, бо час відпустки краще наповнити змістом, а не морськими пейзажами.

Маришка лежала на м’якому довгому ліжку, навіть під простирадлом мліла. Не допомагало відчинене вікно. Спека туманом бродила між хатками.

– Влад! – почав, коли той зачинив двері, – в мене до тебе справа. Ось тут, – розкрив чемодан, – деякі шмотки. Глянь, може щось і потрібне, – а сам вперся в підвіконня.

Влад перебирав речі.

– Сорок восьмий, четвертий? – кивнув на пакет зі спортивним костюмом.

– Так, все як написано. Ніхто не розкривав. Сто вісімдесят рябчиків…

– Ще є?

– Чотири штуки.

– Беру всі.

– А в нагрузку ліфчиків не хочеш?

– Таке добро мамі віддайте, а я краще купальники візьму. По чому?

– По тридцять п’ять.

– Піде! А в сумках теж речі?

– Дивися… – Ізя запопадливо розкрив саквояж і сумку.

Влад перебирав наповнені пакетики з годинниками; кросівки, «вариво», плеєри…. Коли підрахували загальну суму, вийшло тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ять. Влад приніс гроші.

– Ось тут сорок папірців. Можеш не перераховувати.

Хлопці потисли один одному руки. Влад зібрав речі в якусь стару рибацьку сітку.

– Мене днів три не буде, то ви завтра старій запропонуйте, що залишилось. От і кімната вам окупиться. Ви скільки думаєте жити?

– Днів п’ятнадцять…

– Це дрібниця, сімдесят п’ять.. Якби в сезон, то сотня.

– Спасибі за консультацію.

– Щасливо!

Коли Влад вийшов, Ізя зачинив на гачок двері і влігся біля Маришки. Мріяли, як тепер будуть відпочивати.

– Може завтра знову в Ялту?

– Ні, мені тут сподобалося. Красиво, чисто, обід зготують, коли схочеш, та й людей на пляжі мало, вода чистіша.

– Дивись, мені все одно, я товар здав, гроші в кишені, тепер можу по-справжньому відпочити. Хочеш, піднімемось на ту гору, що старий показував, позасмагаємо, а ні – то цілий день на гальці проваляємося, крабів половимо. Бачила, того я сьогодні спіймав? Ух! Треба на мурашник покласти, щоб лише хітин залишився. Буде сувенір з Чорного моря.

Плани були привабливі, однак…

Наступного ранку почався дощ. Думали, за годину вщухне, але так і просиділи в кімнаті до обіду.

Їхня господарка згодилась продати речі, що залишились.

– Але гроші тоді, коли все спродам, бо хтозна, як воно піде.

Після обіду пішли шукати розваг.

В барі зустріли свій товар: хлопця і дівчину в «варьонках» і куртках від спортивних костюмів. У дівчини на поясі плеєр, отой, що його Маришка слухала.

Коли стихла музика, Ізя підійшов до їх столика.

– Вибачте за нескромність, по чому «варьонки» брали.

– Сто тридцять, з перших рук, –- похвалилась.

Ізя на оте «з перших рук» лише усміхнувся. Для них це вже четверті руки.

– А костюми?

– По двісті. Це нам знайомий з Ялти привіз.

– Я ідіот, – шепнув Маришці, коли сів за стіл, – поспішив. Мав би хоча б дві з половиною. Пішли!

– Куди?

– На пошту. Подзвоню, щоб декілька посилочок надіслав.

Посилка мала прийти на перше сімферопольське відділення, до запитання.

Щоб забрати її в перший же день, як прийде, Ізя поїхав до обласного центру.

Вже четверту добу його не було. Маришка зранку до вечора засмагала на пляжі. Зрідка заходила в бар потанцювати.

– О-о, Маришка, а де твій Ізя?

Обернулася. За столиком, поруч із тими, хто взяв товар «з перших рук», сидів Влад.

– Привіт! Він поїхав у Сімферополь.

– Тоді сідай до нас, чого сумуєш?

Влад був «під газом», але тримався пристойно. Познайомив зі своїми друзями. Потім потанцювали, випили кілька коктейлів і пішли в нічне місто. Спочатку йшли спокійно, говорили про щось пусте й безтолкове, але коли нові знайомі відділилися, Влад почав обнімати, цілувати. Для проформи попручалась, але досить швидко відступила.

Вранці майбутній покоритель морів і нічний покоритель її серця вискочив із вікна маленької кімнатки.

Наступної ночі клявся, що такої красуні ще не бачив, пропонував руку й серце, а Маришка лише усміхалась і затискувала пальцями його ніздрі.

Згадала Робика. Думала про нього в якісь незвичайні моменти. Думала з дратівливим неймовірно жадібним бажанням, хотіла, щоб замість Ізі чи Влада був він.

На третій вечір Влад приніс велику сулію вина. Воно пилось легко, як компот, червоний і солодкий. Але ефект давало заздрісний, навіть як для марочних вин. Після другої склянки, випитої повільно, бо справді смакувало, Маришка втратила орієнтацію. Розсміялась з себе, коли замість того, щоб поставити склянку на край столу, впустила її собі на коліна.

– Ой, я вже сп’яніла.

– Я й кажу, завжди треба допивати, – повчально мовив Влад, спорожнив склянку і взявся знімати штани.

– Світло вимкни! Будеш тут…

Влад п’яно усміхнувся і поскакав до дверей – напівзняті штани заважали йти. Навпотемки зачепив крісло, гранчаста склянка покотилась до дверей.

– Ти довго там, возитися будеш? – запитала вже з ліжка.

– Зараз-зараз, тільки вікно зачиню. Прохолодно зранку буде.

За хвилин десять, в самому апогеї, хтось рвучко відчинив двері.

Обоє завмерли.

– Ідіот, двері не зачинив, зараз мама верещатиме, – шепнула.

Клацнув вимикач. Влад зіскочив з ліжка. Він побачив, хто це зайшов. Почав щось злякано бурмотіти і натягати штани.

– Ні хрена собі! Я, бачу, тут зайвий!

Маришка прикрилась простирадлом.

– Ну, вдягнув свої портки!.. Ти що, вирішив у перепихнушки побавитись, доки мене нема?

Ізя скинув із себе футболку, що була жовта під пахвами. Тіло вигравало вузлами м’язів, було червоним, спеченим – у Сімферополі хапав сонце.

Влад щось там промимрив. Фактори вина і вини вирішили все, хоча й був кремезнішим, зате слабшим духом. Побачивши на долоні кров після кількох ударів, заскиглив і впав на коліна.

– Вона сама, вона сама мене затягла! Не бий, я не винен.

– Краще провалитись крізь землю, ніж слухати цей спектакль. – Маришка скипіла. Підхопилася на ліжку і, замахнувшись, вдарила Влада ногою в обличчя. – Скотина! І вино теж я приносила?

Обмоталась простирадлом і стала за спиною Ізі, ніби й не лежала щойно з Владом в одній постелі.

– Ну ти й гад! Для чого ж старших обманюєш…

Ізя бив зі смаком. Любив конкретність. Влад вперся ліктями в стіл, обхопив голову руками. Стогнав. На нього хлюпнули червоного вина, і воно стікало на штани.

– Поверни морду сюди… Я ж сказав, поверни голову!

– Ось тут, в саквояжі шмотки, там – «шузи». Всього на три куски. Минулого разу ти взяв сімсот зверху…

– Шістсот…

– Не перебивай, це не важливо! З трьох набігає одна. Чотири тисячі мені потрібні зараз, вже! Зрозумів!

Влад дивився злякано, монотонно витираючи долонею кров і вино, лупав очима.

– Скільки?

– Чотири і вже! Якщо не хочеш, щоб справа закінчилась розколотим черепом чи судом. Ти ж закон поважаєш?

Влад знову обхопив голову руками і заскімлив.

– Не скигли тут, як собака. Бабки тащи!

В принесеній пачці було не менше чотирьох тисяч. Лише п’ятдесятками. Віддав її, а коли виходив, нагадав щось.

– Там чотири з половиною. Дай здачу.

– Ха, я тобі зараз таку здачу дам, не порахуєш… зуби. Двері зачини. І помийся, щоб мати зранку впізнала. Вибрешешся.

Зачинив двері на гачок, усміхнений підійшов до Маришки. Вона стояла як грецька богиня, засмагла, з накинутим простирадлом. Обійняв, поцілував.

– Вибач, сонечко, затримався. Не думав, що так довго посилка йде. Зате продали в одну хвилину, завдяки тобі. Придумала все, як Мегре!

– А запропонував же ти. Я була підставною лялькою, освоїла ще одну гидку професію: шантажист-продавець любові.

– Хм, цією гидкою професією володіють мільйони, а щодо спектаклю, то акторам ставки підвищуються… Знову поцілував. Довгий, але холодний поцілунок – аж серце застигло.

Вночі знову згадала Роберта. Його несміливі руки тоді, на дамбі, під вербою, його красиві очі і прості слова.

– Ти що, не слухаєш мене? – нарешті почула.

– Га? Та ж слухаю, слухаю… Задрімала вже, втомилась від такої любові. Хочу відпочити.

– Відпочинем, не переживай… Завтра гроші в старої заберемо – і до цивілізації.

Заснула, коли абрикосовий цвіт рожево спалахнув під сонцем.

 

Ялта зустрічала мрякою.

Погода зіпсувалася ще в дорозі. Тільки-но катер відплив у море, хвилі загойдали ним, як іграшкою. Пасажири заховались од вітру на заскленій нижній палубі. Коли причалювали до Ялти, хвиль і вітру не було, зате над містом висіла осіння мряка.

Сонце надійно задрапіроване хмарами, і узбережжя згорбилось під холодними мокрими пісками.

Два тижні погода насміхалась над відпочиваючими, що мліли в пансіонатах і санаторіях, в готелях і на квартирах, а вечорами заповнювали ресторани і бари.

Такий відпочинок Маришці вже остогид. Не знаходила в ньому ніякої насолоди, і колишня веселість вивітрилась. Остогидли і щонічні одкровення Ізі, який, не витираючись після душу, падав до неї в ліжко, і загравання з новими знайомими – потрібними йому людьми, кожен з яких намагався посадовити собі на коліна, приголубити і поцілувати.

Коли дивилася в їхні вицвілі очі і заслинені губи, аж пересмикувало з відрази, зіскакувала з обтягнутих котоном колін і йшла танцювати. Крутилася на маленькому дансингу, де її обрали абсолютною королевою після старовинного вальсу «Неаполітанські ночі». Його ненав’язливість і своєрідність мелодії нагадували Маришці нових романтиків із їхнім особливим звуковим простором…

А після цього знову п’яні Ізині розмови, заслинені губи.

– Ізя! – вперше за ці вечори, повернулась до нього і сама обійняла, – Ізя, я хочу додому. Я вже не маю сили…

– Коли бігала по ювелірних магазинах, то мала, а коли…

– То що, я тебе по магазинах тягала? Чи, може, не заслужила оті твої триста карбованців? Хочеш – забери їх собі.

– Та ні, вибач. Це я щось не те бовкнув… Зранку подумаємо.

Обняв і фальшивим басом затягнув пісню старого барда з його бару:

 

Я твой рыцарь, останься со мною.

Королева моя, королева!

Кор…

 

За стіною стрельнула під кимось пружина, жіночий фальцет смачно вилаявся і важкий чоловічий кулак гримнув у стіну.

– На добраніч, король! – Маришка повернулась до стіни, загорнулась в ковдру.

– Спи спокійно, моя королево… – «Король» позіхнув і натягнув на себе простирадло.

 

Квиток на сімферопольському вокзалі купили швидко. Доки не підігнали до перону фірменний поїзд, сиділи біля невеличкого привокзального базарчику. Лузали насіння і сміхом привертали увагу перехожих: згадували «ніч ревнощів», яка обійшлася повелителю морів у кругленьку суму. Коли симпатична провідниця в міні-спідничці, звабливо піднявшись навшпиньки, махнула прапорцем і щось сердито сказала молодій парі на пероні, котра ніяк не могла націлуватись (самовдоволено помітила, що чоловік через плече жінки), Маришка вже була у своєму купе.

Бачила крізь вікно, як Ізя з порожнім чемоданом у руці зник за дверима вокзалу.

А за день Маришка була вже на своєму рідному вокзалі. Дивилася собі під ноги, наступаючи на великі блискучі заклепки, як на старих пішохідних переходах. Думала, що сказати мамі, татові, взагалі, як її зустрінуть…

Раптом великі теплі долоні закрили очі. Зупинилась. Перебрала всіх друзів. Ні, ніхто не має звички так здороватись. Великі теплі руки…

– Робік, ти?

Руки ослабли і лягли на плечі. Різко обернулась, обняла і розцілувала. Робік, не сподіваючись на поцілунки, загубив давно заготовлену фразу і лише усміхався.

– Ти чого на вокзалі?

– Вже на службу їду. Досить тащитись, треба дембельський акорд відробити.

– А з тобою, можна?

Йшли поряд, тримала його за руку, в другій руці – кейс.

– Як це зі мною? Ти що, служити хочеш? – розсміявся.

– Ні, лише проїдусь із тобою. Ти ж поїздом…

– Угу, он мій стоїть, п’ятнадцять хвилин до відправлення. А білетів уже, мабуть, нема.

– Не біда, – Маришка була сповнена Ізиної рішучості, вирішуючи складні життєві проблеми. – Зараз домовимося з провідницею. Який в тебе вагон?

– Сьомий.

– Ого, аж біля «підземки»…

Роберт стояв недалечко, зиркав на провідницю, яка вислуховувала Маришчину байку. Побачив, як та кивнула головою, мовляв, заходь.

Коли увійшов у вагон, помітив на руці меткої провідниці голубий браслет. Маришка саме взялась руками за жовте поруччя, і годинника на її руці вже не було.

– Дорого тобі обійшлося місце. Я краще заплачу… Забери…

– Хм, забрати. Вона виділила нам своє купе. Уявляєш, на цілих чотирнадцять годин.

Купе, в яке завела їх провідниця, було непомітно заховане у вузенькому сірому коридорчику старого плацкартного вагона. Вузенька кімнатка, два плацкартних місця одне над одним і антресоль. Ще маленький столик і вузеньке вікно. Двом встояти в купе важко. Єдине, що було привабливим – свіжа постіль і відчинене віконце.

– Зачини двері на защіпку.

– Для чого, і без того ніхто не зайде. Все ж повернув ручку замка.

– Знаєш, я кожен день тебе згадувала.

– І я тебе теж. Лише три рази після того ходив у лікарню, а то цілими днями лазив по кімнатах. Надоїло – страх. Жалкував, що не дав номера телефона, може б подзвонила.

Виходили на кожній станції, купляли лимонад і печиво, котлети зі шкоринкою хліба, потім знову говорили. Про щось пусте і веселе. Так, як це буває у всіх.

 

– От і все! Кінець початку. Ось моя станція.

– Така маленька…

– А ти думала… Я приходив сюди у звільнення і сидів на лавочці біля бочки з квасом. А годинник тут відстає на годину. На літній час не переведений… Ну, щасливо… – Роберт взяв дівчину за руку, хотів поцілувати. – Ой, мало не забув, – кинув у тамбурі чемодан і побіг до купе.

Поїзд не постояв і хвилини, тихо, без гудків, рушив.

Ніяк не міг відчинити двері сусіднього вагону. Нарешті, коли вагон смикнувся, двері піддалися. З розгону влетів у купейний вагон. Тут, у купе провідників (це ще помітив за дня) пила чай провідниця у чужому годиннику-браслеті. Мабуть, спить у подруги.

Смикнув убік двері і застиг.

Розчервоніла провідниця сиділа у бригадира поїзда на руках і про щось захоплено розказувала. Формений бригадирський кашкет валявся на килимку.

Бригадир відсахнувся, п’яно вилупившись на солдата і чомусь почав зашпиляти свою сорочку. Молодиця обсмикнула спідничку.

– Ти чого, солдатик, купе помилився? – бригадир нарешті згадав, що він бригадир, а не сполоханий коханець і що провідниця не хто інша, як його власна зареєстрована дружина, на яку він має усі права, тому посміливішав. – Ти чого вриваєшся?

– Годинник сюди!

Довго пояснювати не мав часу.

Провідниця глянула на зап’ястя, потім на столик, де був браслет.

Перехопив її погляд і випередив на секунду. Вхопив голубий браслет, який лежав біля «Портвейну». Мило вибачився, побажав приємної палкої ночі і, перед носом геть заплутаного в блискавичних подіях бригадира, зачинив двері. Маришка стояла в тамбурі з чемоданом в руці.

– Що тепер буде? Ти куди бігав?

Роберт зашпилив на її засмаглій руці браслет.

– А годинник чому забрав? Чи гроші заплатив?

– Ні, просто так. Щоб не показувала молодому поколінню поганий приклад. По-новому тепер треба жити. І вона, думаю, це зрозуміла.

– А станція вже там…

– Не біда, через хвилин п’ять – вузлова. Перед нею зупинка на семафорі. Мені звідти навіть ближче до частини…

Поїзд справді сповільнив хід. Колеса ліниво перестукували на стиках.

Під ногами хряснув гравій і постать біля синього семафора махнула рукою.

Останній поцілунок притисла долонею до губів, осіла по стіні, і дві великі сльозинки пробили дорогу іншим на сухій засмаглій шкірі.

Хотіла виплакати все, що було болючого і неправдивого, ті сльози, що запеклись.

 

– Ну що ж, – Бородій підвівся, через стіл подав відремонтований годинник, – дещо з’ясувалося. Сьогодні з матір’ю твоєю балакав, дзвонив їй на роботу. Пояснила вчорашню ситуацію.

Напиши адресу Ізиного товариша, який вам речі на вокзалі давав. От і все, що від тебе вимагається… Ага, мало не забув. На пошті хочеш працювати?

– Мені все одно де…

– Будеш листи від солдатика першою отримувати.

Сказав це ніби між іншим, жартома, але Маришку така перспектива захопила. Хитнула головою, взяла підготовлений Бородієм рекомендаційний лист і вийшла. Навіть вибігла, підстрибуючи по м’якому лінолеумі, відвернула на мить увагу чергового, який з державною пильністю шукав вихід із шахового лабіринту, смикнула за сорочку Антоновича, кинувши під роззявлений капот «Уазика» жмут сміху (відтоді він справно заводиться), і повернула до зупинки тролейбуса.

Через вікно на неї дивився Бородій. Виплюнув незапалену цигарку, червоним фломастером перекреслив папку «Справа №… Марицька Олена…» Вкинув папку в маленьку шухлядку стола, до таких самих – хрестатих.

 

На шостий день перебування в санчастині Роберт отримав першого після відпустки листа. Писала мати.

«Привіт, синок! У нас почався дощ, тому на дачу не поїхала, а сіла писати листа…»

Далі писалося іншою ручкою.

«…Перші рядки писала вчора. Перервав мене крик сусідської Ірки, її на сходах били троє хлопців. Голосно лаялись і лупцювали ногами. Відчинила двері. Ті сказали, що заслужила і спокійно зайшли в ліфт. Забрала її «швидка», а батько говорить, що бачив біля диспансеру. Мабуть, на аналізи їздила чи ще чогось. Побили Ірку дуже сильно, бо стогнала на весь під’їзд.

Але краще про хороше…»

Далі Роберт не читав. Відірвав обкладинку з якоїсь брошурки, написав кілька слів і в піжамі побіг сквериком до поштаря. Той саме виходив зі своєї конурки.

– Зьома! Телеграму вдар, термінову. Грошей не шкодуй – віддам.

 

– Василю Петровичу! – Маришка стояла в дверях кабінету і сяяла.

– А у нас спочатку вітаються. Заходь!

– Добрий день! – зачинила двері й підійшла до столу. – Ось, лист і телеграма. Сьогодні отримала. Мабуть, на другого листа не спромігся, лише телеграму дав. Читайте.

– Срочная. Ізвіні молчаніє. Помню люблю целую жду встрєчі Робік…

– А я вам що казала. В любов треба вірити. Ось, іще лист прочитайте.

– Привіт, Маришко!.. Він що, твого справжнього імені не знає?

– А я й не думала над цим. Ви читайте далі…

– Та ні, тут з телеграми все зрозуміло. Претензій не маю. Усі атрибути любові збережено в стилі ретро. Жаль, серенад не було. Вибач за нескромне питання. Воно справі не поможе, але хотів би знати: твоя перша любов. Хто, коли, як?

В історію, де Вірський-старший був злочинцем, повірив. Життя заставляло припускати будь-які каверзи. І все ж – Вірський- старший! Чув його накази по телефону, холоне, коли той із маленькою свитою ходить по їхньому райвідділу і прискіпується до дрібниць…

– І про це ніхто не знав?

– Він, я і ви.

– Він… Дає вказівки, робить зауваження. Я… намагаюсь комусь помогти. Виходжу на вулицю, а навколо – обличчя з окалиною ненависті. Зла не меншає. Добре, що хоч хтось посміхнеться, руку подасть, зате інший плюне вслід.

– Я не плюну…

– Ти – ні, і слава богу. Жаль, тобі плюнули.

– А ви не переживайте за мене. Виживає лише той, хто пройшов природній відбір. Я – виживу.

 

Як зляканий кінь, зриваючись до лету, «Хонда» шматувала застояну суміш повітря і окисів. Наїзниця вплавилася в хромоване тіло свого коня. На віражах жалібно скиглили колеса, стираючись з гумовим пилом до паруючого асфальту.

Сонце перебігало з вікна до вікна, дзеркально зблискуючи, спорожнюючись на отой марний зблиск.

Сріблом з розсіченого асфальту сяяли рейки.

Схилені голови ліхтарів і байдужі світлофори, білі смуги розділу і, закамуфльовані під знаки, мстиві лінзи телекамер, холодні мармурові обличчя і сміливі прапори з підворіття…

Наливаються пружністю вени-вулиці, кришиться бруківка під металевими каблуками хромових чобіт, свистять гумові палиці і порожньо дзеленчать балончики «Рецептури черемхи-10»

Це все там, позаду. Воно вкрите блискітками скла пляшок, вкутане вицвілими дециметровими гаслами, такими ж набридливими, як і мармурові обличчя. А попереду лише паруючий асфальт, срібні рейки і…

Як зляканий кінь, зриваючись до лету, «Хонда» шматувала застояну суміш повітря і окисів.

«Доброго ранку, останній герой! Доброго ранку тобі і таким як ти… Якщо на цьому перехресті з бокової ніхто не виїде, то мені сьогодні щаститиме… Нікого! Я забобонна…

І що з того? Хей-й-я! Який теплий вітер! Ого, скільки бензину випалила, треба заправитися… От, козел, повертає, а сигналу не дає… Ей, дідусю, не спіши… Отак, молодець… А тут можна і сто двадцять… Червоне світло – не біда! А я попри автобус… Нижче схилити мотоцикл, бо поворот затяжний… «КамАЗ» назустріч, ближче до автобуса… Добре… Розітнутий асфальт, срібні рейки і…»

Масна пляма гудрону, виплеснута вночі дорожниками, кленовим листком розповзлася по смузі.

Не мала опору гума, скреготнули дуги безпеки, викинуло з хромованого звіра наїзницю… А назустріч – «КамАЗ»…

…Зухвалий блиск нікельованої «Хонди», заплакані вікна лікарні, жовто-блакитні стяги з підворіть, байдужі вицвілі гасла і стогін покоління…

Бог жорстокий, як і люди…

 

Вінниця – Київ, 1989