Михайло Каменюк для антології “Подільський краснослов” (2021)
МИХАЙЛО КАМЕНЮК
Каменюк Михайло Феодосійович народився 10 листопада 1948 р. у с. Григорівка Могилів-Подільського району на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Усе життя працює в журналістиці, займається видавничою справою й громадською діяльністю. Був заступником голови НСПУ, у 1986-2018 рр. чотири рази (з перервами) очолював Вінницьку обласну організацію.
Поет, публіцист, перекладач. Автор десятків книг, передусім 15 збірок поезій – від дебютної «Чотири струни» (1971) до «Нотаріуса вічності» (2016), кількох книг публіцистичної прози, драматургічних творів, спогадів, есеїв, перекладів американських, білоруських, німецьких, польських, російських, румунських, авторів. Упорядник багатьох колективних видань, ініціатор відновлення й редактор альманаху «Русалка Дністровая», а також проведення з 2010 р. на Вінниччині однойменного всеукраїнського літературно-мистецького свята. Його поезії покладені на музику. Численні твори різних жанрів надруковані у періодиці.
Заслужений працівник культури України (1998). Кавалер відзнак «За заслуги перед Вінниччиною» (2013), НСЖУ «Золоте перо». Нагороджений грамотою Президії Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом». Лауреат літературних і журналістських премій ім. М. Трублаїні (1971), К. Гришина (1976), М. Коцюбинського (1984), А. Малишка (1986), О. Олеся (2010), Є. Гуцала (2010), А. Бортняка (2016), В. Тимчука (2018), В. Забаштанського (2019).
Член НСПУ з 1979 р., НСЖУ з 1975 р.
Живе у м. Вінниці.
«Ваші кращі поезії справляють гарне враження: є свій образ, своє бачення світу, своє слово…»
Михайло Стельмах, 1971
«Ваші поезії овіяні справжнім поетичним теплом, смутком, надією…»
Микола Бажан, 1976
«Інтимна лірика Каменюка є тією артерією, що зв’язує нас з європейською літературою, зокрема, з поезією Франческо Петрарки, робить, фігурально кажучи, Вінницю східною околицею Риму».
Микола Холодний 1997
«Лірика для нього не жанр, а дух. Шлях до тонких, вищих субстанцій. Ловитва невловимого. Словесна матеріалізація зникомого… Кращі його ліричні вірші мають міцну композицію, досконалу внутрішню форму… У ряді поезій бринить якась трансцендентна – то небесна, то інфернальна – таємниця: серця, Духу, плоті…»
Михайло Стрельбицький, 1998
«Свіжість погляду на світ – його одвічний супутник».
Віктор Мельник, 2003
«Поезії Михайла Каменюка – це ті, про які Іван Дзюба казав «чуттєва магма», де переплавлено мохи, мінерали, людську плоть і світло місяця – й усе це має однаково важливий стосунок до життя… Уміння легко оприсутнити міф. Актуалізувати генетичну пам’ять у зорових образах, не вдаючись до сюрреалістичної втрати свідомості, – це та незбагненна риса Каменюка, яка дозволяє йому вже зараз перебувати серед класиків літератури».
Віталій Борецький, 2011
«Поезія Михайла Каменюка зачаровує ніжністю, ліризмом, кучерявими, як колись його волосся, метафорами, несподіваними римами…»
Вадим Вітковський, 2018
«ТАМ-ТУДИ»
АВТОБІОГРАФІЯ
Вже поминуло із тисячу років:
гнав із грозою скажені бики,
ринув із градом у ринви потоків,
землю штовхав у вологі боки.
Зваби бентежної першопричини:
верби цвітуть і багаття горить,
кігтик пташиний гірської шипшини
небо трима, що на вітрі тремтить.
Березень хвацько футболить м’ячами,
перше кохання бунтує цвісти.
Вже Богородиця ходить ночами,
де у повійках від церкви – кістки.
Її побачила тітка Ликера,
що все життя проходила в дівках.
Втім, це була заборонена сфера,
і Богоматір сіяла в думках.
Сапи циганські. Єврейські безмени.
Дивних базарів дрантиві боки.
Вже у моїй Григорівці без мене
скіфські корони несуть будяки.
Мати діждеться студентських вакацій,
сина зустріне, над снами – сльоза.
Місячна ніч між кістлявих акацій
пнеться у гори, як біла коза.
Знов колядує у нашій долині
днів різдвяних голубе помело…
Все це читаю й дивуюся нині:
що це? навіщо? і з ким це було?
* * *
…ви хочете чути,
як річка в зимі замерзає?… –
так само, як серце моє
те, що сталось учора, терзає
…це так тихосумно,
що годі таке описати
…ви, може б, хотіли
од вічності людство спасати?
…дивіться ж на мене,
шукайте в моєму іменні
людину, що танучу сніжку
тримає у жмені.
ЗА УЧАСТІ МІСЯЦЯ
1.
…ще не склювали зір дощі голодні,
ще крутить м’ята кучері буйні
…в зелену ніч опудала городні
несуть по черзі місяць на спині
.…знов кличе далечінь,
де місяць – ночі князь,
й камінь стара латинь,
й лісів слов’янська в’язь…
…куди не ходить гнів,
і лиш для нас обох
кирилицю вогнів
по небу пише Бог…
- НАТЮРМОРТ ГОТЕЛЬНИЙ
…он Мольєрів томик на столі –
в нім дідусь торкає днів щаблі
…келих он іще…
склепить повіки…
від любовної недуги
ліки
…та кривавий місяць над рікою –
серце ночі,
вирване рукою.
ЦІ ПОБАЧЕННЯ
1.
…а наша зустріч нависа, як хмара
…думок намисто бризнуло під стіл
…о клята нерішучість голубів,
коли усе почне звичайний дотик!…
2.
…як вертався – то місяць чіплявсь за ліщиновий зруб
по-дитинному тепло,
пахнув тілом твоїм, мов калиною щеплений дуб,
пахнув терпко
…і питався у Бога, і чув щось таке угорі,
що не чули ще люди
…і сіяли усе наді мною дві маленькі зорі –
мов ціловані груди
3.
… о, цього літа небувалий мед!…
Намова вод відьмарська і таємна…
Скупаймося! Заплиньмо в очерет,
де знайдуть нас дідусь Адам та Єва.
Я трепетно пускаю серце вглиб,
шукаючи твоїх таємних ліній.
Зречімось тіл в п’янкім дрижанні риб
на кладовищі зелені та лілій…
Зречімось тих, кого уже нема.
Зречімось тих, кого уже не буде.
Я – острів, і земля моя німа,
хоч крешуть хвиль безцеремонні груди.
Я – острів, гострих скель безумна креш.
Прийди. Пройди. Не розкришись на скалки.
І вічна будеш. І уже не вмреш
у хижих пальцях п’яного рибалки.
4.
Все гаразд, мій любисточку –
а з екрана напливає: ол райт!
Як безсонний літак, я чекаю твоїх вогнів.
Пам’ять моя – 1 мільйон коханомегабайт,
Пристрасть моя – 2 мільйони любимоднів.
В ТРАВНІ
…і обтулять дерева будинки грудьми,
наче риби в консервах, в будинках цих ми,
і мене у будинку сон хвилею б’є,
зачіпає штормами минуле моє
…до дерев закричу я крізь штилі вікон,
що солоний, солоний, солоний цей сон,
і почую від них, як останній привіт,
що солодкий, солодкий, солодкий
цей світ.
* * *
Дороги села в зимі.
Небо – бездонний дзвін.
Зоря у вікні. Ми самі.
Казку каже камін.
Серце колись воздасть
пам’яті це тепло.
Мав я багато щасть –
кращого не було.
ТУТ
…де вигнані Брежнєв
і Єльцин, і Путін,
де всі голосують
й самі собі шкодять;
де, як Гулівери
в краю ліліпутів,
письменники ходять.
* * *
…є моменти в житті,
непідвладні для розсуду,
ті, що не відвести
й під загрозою розстрілу:
зачинає любов
божевільний свій танець –
і врізаюся в тебе,
як айсберг в «Титанік»,
і пускаю на дно,
і спускаюсь на дно,
де шептання,
як
титри в німому кіно.
* * *
…царевичем, укинутим до черні,
гукать від плуга: «Музико, дзвени!…»
…в біблейському саду вогкого червня
збирати цвіт п’янкої бузини
…жалю утрат не відати ніколи –
збіжать собі, як осінь по ярках…
з підпаленої місяцем стодоли
нести тебе, як злодій, на руках
…царевичу будеш в усьому рівна
…не возвернуся в царствіє пусте
…хай всохне в тузі там моя царівна
й поганками престол мій заросте…
* * *
Жінко мого минулого!
Що я маю тобі сказати,
щоби моє майбутнє
болісно оправдати?
Жінко мого минулого!
Жінко, що не минула…
Наче плаття циганки,
молодість промайнула.
Жінко мого минулого,
кладко над річку бистру,
зіркою над криницею,
квіткою у любистку
скільки мені насвітилася,
що і сама не знала…
І не взяла нічого –
тільки подарувала.
* * *
Попри життя ахінею
І дурнувату «родину»,
Як Дон Кіхот Дульсінею,
Люблю я свою країну.
Не Дульсінею Тобоську,
А з Жабокричок Тодоську…
Хоч носить вона помиї,
На пана гарує поденно –
Серце благоговіє,
Іншої знати не вміє,
Любить вогненно!…
Здрастуй, земляче! Хто ти?
Засвоїв «нові порядки»?
Всі, хто не Дон Кіхоти,
Мають пристойні статки.
Швидко виросла зміна,
Що і конем не догнати…
Наймичка-Україна
Їй прибирає кімнати.
* * *
…чому я часто думаю про них –
про глухоту подільських сіл глухих,
де лихо спочиває при дорозі,
як предка дух, спочилого у Бозі,
не гірше від усіх можливих лих?
…чи хочеться на долю озирнутись,
яку покинув, щоби не вернутись
в цю резервацію останніх поколінь
й розмила серце люта далечінь?…
* * *
…і знов село,
я тут повсюди свій,
та не всьому подам вже допомогу:
он там зламав
черешню буревій,
гніздо дитинства
впало на дорогу.
ЦИТАТА З МИКОЛИ ХОЛОДНОГО
Твої, Миколо, просто неба
перелицьовую слова:
«Є патріотів більш, ніж треба,
а Україна ледь жива».
РОДИМКА
…не пампушки й часник до сала,
й ідей отруєне вино,
а запопадливість васала
тебе означила давно…
і вимагали рідні трутні,
а не чужинці, далебі,
щоб ти сміялася на кутні,
передні вибивши тобі…
* * *
…життя відносить далі й далі,
немов Яга в своїй ступі,
всі наші золоті печалі
і наші радощі скупі.
…були ж слова –
черешні ранні,
чи поцілунки, чи каприз…
Але душа у дозріванні,
мов колос, хилиться униз.
* * *
Я – грішний!
В жіночих очах я шукав себе світлих
і вишень вустами торкався розквітлих
я,
грішний…
Не догми програмні, як заповідь Крішни,
а ставлю любов там, де камінь наріжний,
бо грішний…
Де гроші,
трапляється, що і безгрішний,
обманутий часто, то й легкоутішний
я,
грішний…
Я – грішний,
мене охрестила пора солов’їна,
така лиш в кіно є.
На вітрі космічнім життя, як пір’їна,
вузеньким каное.
* * *
…прийде потяг
без машиніста,
хтось підштовхне:
сідай!
Юна,
смертна,
пречиста,
щезнеш за виднокрай.
Дні будуть
гострі й щасливі,
не опишеш й пером…
Якби не ця
неможливість
знов бачити
той перон.
* * *
…буває мить: забудеш все, що знав,
та все ж мене цей досвід не минув:
Господь приходив – але я ще спав…
Господь приходив – а я вже заснув.
СОН
Прийшла. Вселилась у мені
і розбудила звіра.
«Ти хто така по імені?…»
Сказала: «Віра.
Але мені ти не належиш,
тож гніватись на все облиш.
Ти ні від кого не залежиш,
як не залежить сніг від лиж».
* * *
…у теплі дні збирання винограду
Максим Рильський
…у теплі дні збирання кукурудзи
я ностальгійно згадую Хрущова,
якого надсилав щоразу Кремль
ланковим виробничої бригади
у наш простецький григорівський клас.
…я згадую сільську бібліотеку,
в якій пізнав глибини світові,
і свят усіх оркестри духові,
і місячні стежки велосипедні,
й морозний ліс, що звався Снігорев,
і очі всіх дівчат – в одних очах.
…чом, чом гризе залізними зубами,
як золотого жовтня кукурудзу,
моє минуле невситимий пес,
чужий, безродний, жадібний і змерзлий?
…чом не дано мені вже повертатись
у теплі дні простецького життя?
…я тихо й ніжно думаю про це
у теплі дні збирання кукурудзи.
ПОМИНАЛЬНА НЕДIЛЯ
У цих словах гіркотних
ви не шукайте фарсу,
юнацького сумління
іржаве долото.
Я в це село приїду,
неначе гість із Марсу,
бо тут не пам’ятає
уже мене ніхто.
А, може, пам’ятають
ці кручі з крейди й глини,
ці мамонтові вуха –
у лузі лопухи,
калинові краєчки
вербової долини –
моєї Григорівки
небесні пастухи?…
Он кам’яної церкви
зруйнована примара.
Он шумовиння річки,
як мамине прання.
I я хотів би пасти,
та де моя отара?
Та де моя вітчизна?
Та де моя рідня?
Несе мене в яруги
пелюсткою народу,
не втримала нас доля
колискою дерев –
і з цих долин на небо
ми дивимось зі споду.
Перестрибнув ці гори
колись червоний лев.
БУРШТИНОВЕ НАМИСТО
О, чом за цими буднями проклятими
Все постає, як кажуть, без прикрас!…
Ніхто так не хотітиме, як я тебе,
І ти про це зітхнеш іще не раз.
Ніхто вогню так хижо не черпатиме
З оцих очей, в яких жура і сміх.
Колись ти затулялася Карпатами –
Й я відкидав, немов серпанок, їх.
Була мого натхнення ти пір’їною,
Я бавився тобою на льоту.
Ніхто не назове вже Україною
Тебе одну – і грішну, і святу.
Не раз ще в пісні захлинуся болем я,
В нім і тепер тону й не потону.
Ніхто, ніхто не зрозуміє полум’я,
Яке застигло в краплі бурштину.
* * *
Подай надію золоту
не на любовні сіті –
поцілуватись на льоту
і щезнути у світі.
Зібрати в мить одну усе,
що довгі роки квітне –
і не страждання принесе
твоє тепло блакитне.
І будеш в пам’яті легка,
як лісова дорога,
і сяятимеш здалека,
як зірка вечорова.
Твоєї пам’яті герой
сприйму це світле горе,
як берег цей, як берег той,
коли заходиш в море.
КАЗКА ПРО ІВАСИКА-ТЕЛЕСИКА
Казкові гуси.
Вигин срібних ший.
В очах дитячих мрія спочиває.
Пісюнчик внука – ключик золотий,
о, скільки змій на тебе вже чигає!…
БЛАГОСЛОВЕННЯ ЧЕРГОВИМ УРОЧИСТИМ ЗБОРАМ
Благословен запал нового дня!
Благословенні німота і слово!
Благословенні правда і брехня,
Бо ще вони вживаються чудово!
Благословен голодний на вітрах
І рушники, й під вікнами калюжа!
Благословенні ненависть і страх,
Бо кров без них скипається – недужа!
Благословенна заданість мети,
Що прапорами піднята крилато!
Благословенна, підлосте, і ти –
Без тебе нас би було забагато!
Благословен і ти, лакейський вірш,
Такий чіпкий, немов ожина дика!
Благословенні кусень хліба й гріш,
Що їх мені протягує владика!
Благословенні розпач і печаль,
З якими нас щодня несуть до ями!
Благословенна й ти моя МЕНТАЛЬ-
НОСТЕ, якою бавились віками!
І вождь, який то ОВЕН, то ОВЕН,
Але завжди у нашому городі…
Поете, будь і ти благословен –
Безсилий і безсмертний у свободі!
ВЕЧІР ПОЕЗІЇ
Це роздуми, що іноді нестерпні,
не в моді тут сентиментальний плач.
Переконатись, що й поети смертні,
іде сюди з надією читач.
Тут, якщо стріли критики, то в груди,
публічні тут падіння або злет.
Переконати, що безсмертні люди,
іде сюди з надією поет.
ДІВЧИНІ, ЯКА ЧИТАЄ ПОЕЗІЮ
Ти – рідкісна з’ява, а, отже, даремно,
побачивши тебе, кричати «ура».
Ти вийшла із ретро й повернешся в ретро,
хоч зроблена, певне, із мого ребра.
Естампів старих пасторальна овечка –
вся юнь Ренесансу немов ти, а я…
Тулися щокою до мого словечка,
всміхаючись тайні, яка лиш твоя.
Читай, моя мріє! Це все – не сканворди,
це – погуки давнього царства з-під вод.
На очі-липучки похабної морди
небесних своїх не підводь, не підводь.
Заходь в ці слова, як дитя до Китаю,
як смертний заходив би в пекло і в рай.
Як хочеш – засни, я тобі дочитаю.
Прокинешся – голос і слово згадай.
* * *
Чому ця скрипка крає без жалю?
Чому той жаль негода не покрила?
Чому, чому, я так тебе люблю?
Чому мене ти ще не розлюбила?
Чому немає втіхи в забутті,
немов безодня зразу за ворітьми?
Чому, чому ті іскри золоті
не прозирають крізь холодні пітьми?
Чому це з мене серце поспіша?
Чому твоє обличчя все незнаніш?
Скажи, чому так світиться душа,
коли життя вже повертає наніч?
Чому ця скрипка крає без жалю,
адже у неї лебедині крила?
Скажи, чому я так тебе люблю?
Чому мене ти ще не розлюбила?
ТАМ-ТУДИ
Там-туди, де вітер грає музику,
де гримить, де райдуга струмить,
там, де небо на одному гудзику:
розстебни – посиплеться блакить;
там-туди, де нікуди подітися,
вечорові палячи вогні;
там-туди, де боязко ти світишся
в сороміцьких любощах мені;
там-туди, де котиться долиною
пісня мого чистого села,
де тужу за серця половиною
на вуглі святкового стола;
стежкою одною, тою самою,
там-туди ще хочеться пройти,
там-туди, де літо пахне мамою
навіть для старого сироти.
* * *
Сіяють міста-сателіти
в бинтах розпрозорених нив.
Як хороше тихо старіти
із садом, що сам посадив!…
Як терен цвіте під горою
й шепочуть п’янке явори,
себе обгортати корою
і чути усе з-під кори.
* * *
…не склалася, бач, родина,
та й скластися мала як?…
…вона – домашня тварина,
я – лісовий хижак.
…чує, що я не чую
в домашності у своїй
…я ж живу і ночую
у папороті лісовій
…там, де зорі пророчі,
душі наші німі
…зате мої хижі очі
світяться у пітьмі
СОН-ТРАВА
Старезний яр при нашій – скраю – хаті.
Там кожна скеля – мудра голова.
Коли сніги щезали ніздрюваті,
з-під них спинались квіти волохаті.
Їх називали сестри «Сон-трава».
Й так легко тоді вірилось малому,
як в бабчин шепіт молитов святих,
що ці таємні квіти – символ дому,
що ще ніхто не бачив квітів тих.
Ті квіти… Не зривав я їх, звичайно,
між скель спинався їх блакитний дим.
Нікому я про них не звідав тайну,
мабуть, уперше будучи скупим.
Над яром цим кого мені жаліти?
Над яром цим, де спочиває шлях…
Де ви тепер, мої блакитні квіти? –
я бачив вас в засніжених полях,
я бачив вас у штормовому морі,
у горах, на захмарній висоті,
крізь сльози бачив вас у лютім горі…
Я бачив вас, та ви були не ті.
Де ви тепер? Хто вам підрізав силу?
Які морози і які вітри?
Я б вас поніс на татову могилу
і на могилу старшої сестри.
Я б вас проніс крізь це життя бетонне,
щоб людям не боліла голова,
я б вас тулив до серця – хай не стогне,
хай не всихає, хай іще співа.
Я б з вами бачив маму ще живою.
Але хіба таке в житті бува?..
Уже минуле стало сон-травою,
а, може, і життя, як сон-трава.
