Анна Кіссо для антології “Подільський краснослов” (2021)
Анна Кіссо
АННА КІССО
Візнюк Анна Іванівна народилася 11 липня 1976 р. Має педагогічну і економічну освіту, закінчивши відповідно Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського та Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ. Працювала на державній службі, зараз – у тележурналістиці. Займається громадсько-політичною діяльністю.
Поетеса. Автор збірок інтимної лірики: «Чай по-слов’янськи» (2013), «Хранителі храмів» (2016). Друкувалась в регіональних альманахах та періодиці.
Лауреатка фестивалю «Відродження поезії» (2018).
Член НСПУ з 2019 р.
Живе у м. Вінниці.
«Її головна тематика – розпечене сонце почуттів молодої жінки. Мало хто не захотів би стати героєм її глибоких ремінісценцій. Поєднання одвертості і цнотливості – ось суть впливу віршів Кіссо на читача. Анна наполегливо шукає сучасну форму вірша, її образна система: від Космосу (серця, душі також) до страшних глибин самотності і неминучих одкровень».
Михайло Каменюк, 2004
«Провокація розкутості. Провокація правдивості. Щирості, що межує з наївною ще дитинністю. Я гадаю, що подібну «провокацію почуттів» зустріне читач і в книзі «Чай по- слов’янськи» моєї протеже і вінницької землячки Анни Кіссо. Ця чарівна молода поетеса належить до того літературного покоління українок, які рішуче із себе скидає паранджу».
Дмитро Бураго, 2013
АБРИКОСОВИМ ПОДИХОМ
* * *
Чомусь з тобою
пахне осінь мохом,
і пудрою,
і хрустом листя дуба.
Мережкою морозяного лугу,
туманом ранку,
ковдрою
на дачі.
Ромашкою, засушеною з літа,
і смаком слив
продимлено –
гарячих.
Так пахне осінь.
Так тобою пахне.
* * *
Дихаємо тихо
Хвоєю.
Хвалимося – вихваляємося
Волею.
Скромно в долоні
Правимо Славу.
Предки у снах
Проявляються рідко.
Родимки на тілі –
То їхня віра.
То схеми до дому,
У рідні сузір’я.
ВПОЛЮЮ…
На почуття – табу.
На задоволення – широка автономія.
Вполюю тихо
Стрілами старого Купідона –
Старого Воїна.
Він – не такий старий.
Він просто старший
На дванадцять перевтілень,
Дванадцять мрій,
Розсипаних поміж долоні ліній.
Вполюю лагідно,
Без бою і без болю,
І без пояснень, і без обговорень.
Вполюю вранці –
Друга і коханця.
ТУМАН
Я сьогодні вві сні розмовляла з
Туманом:
Він так тихо лягав на долоні мої.
Це так мило з тобою кохатись уявно
У вогкому повітрі соснових борів.
Ти, здається, заснув?..
Ти так дихаєш рівно,
Абрикосовим подихом падаєш в ніч.
Погортай мене ніжно
В туманному ліжку.
Ми з тобою таємні космічні книжки.
Я сьогодні вві сні розмовляла з
Туманом…
* * *
Можна?..
Можна, я тебе вкраду
На ночей дванадцять?
Доки вимолю, вилоскотаю,
Виполоню, –
Мине років двадцять.
На краю Раю
З тобою побалакаю,
Розгадаю,
Розсмакую,
Позалякую.
Ти впіймаєш сигнал засекречений,
Ти впізнаєш себе між посвячених.
Я – твій код потаємний, приємний.
Пригадай, – ми любили взаємно…
Хочеш, я тебе вкраду.
Хочеш?..
* * *
В Твоїх висловах стільки інтиму…
І Тебе так багато повсюди.
Коли Місяць за чверть до повні,
Я знайду Тебе.
Я прийду, коли з’явиться Сіріус
У зеніті спекотного літа.
Коли Місяць за чверть до повні,
Я знайду Тебе.
На просторах лавандових квітів
Я вдихну Тебе…
Коли Місяць за чверть до повні,
Я знайду Тебе.
СОБІ
У небі маленькі зорі.
Вони щоночі розглядають
Твоє тіло (під червоним атласом).
Тому ти часто не можеш заснути.
Це погляд замріяних очей
Із інших галактик.
Це їхні мрії
На твоєму папері.
Це слова інопланетні.
Це їхні поети.
Вони передають свої сюжети
Через прозоре жіноче тіло.
* * *
Ворони лущать горіхи
На найвищих гілках
Найвищого дерева – ясена.
Лічать карканням
Картатих хлопчиків,
Лікують ліками сезонними.
В змові всі ворони світу:
Про смак життя
Вони знають.
Вони його попивали
Триста три роки.
Ворони.
Хлопчики
З великими крилами карими,
З очима зеленими
Говорять про мене…
* * *
Навіть не знаю…
Важко сказати…
Важко сказати, – чий то ворожбит?
Та його пір’я ніжно лягає на мої коліна.
Він просинається зліва,
Справа стривожені півні
Будять свідомо світанок.
Ранок.
Руки на ранах,
Тих, що зализує ворожбит.
Чий ти, ворожбите?
Робиш любов мені,
Замішану на полині,
Квітах магнолії й маслі сандалу.
Навіть не знаю…
Важко сказати…
Важко сказати, чий то ворожбит?
* * *
Ти знов приснився, як цвіли іриси.
І я тебе дивилася в польоті.
На зльотній смузі, там сідали
…Бджоли.
Вони до нас впросилися у Бога.
Вони тебе поїли раннім медом,
Щоб ти зумів літати без польоту.
Ці дикі бджоли жовто-жовтим цвітом
Будили світ і тих, хто в передсвіті.
Приснився знов.
І знов цвітуть іриси.
ПЕРЕВТІЛЕННЯ
В твому імені знаки – Ра –
Пам’ять з минулого
перевтілення.
В тобі – любов моя.
В тобі – моя ідилія.
Пий
Сяйво
Зоре – Місяця.
Ковтай
Його подихи.
Вранці
Прийду
З келихом,
Благословінь
Повним.
Ти не втікай далеко,
Зовсім себе не знаєш.
В сивих земних картотеках –
Спрагу свою ховаєш.
Пий
Сяйво
Зоре – Місяця.
Ковтай
Його подихи.
Вранці
Прийду
З келихом,
Благословінь
Повним.
Перекривляться дзеркала.
– Перекраються.
Шлейф минулих перевтілень
– Переплавиться.
Пий
Сяйво
Зоре – Місяця.
Ковтай
Його подихи.
Вранці
Прийду
З келихом,
Благословінь
Повним.
* * *
Хитромудрі хранителі храмів,
Що гойдаються в пащах драконів,
Бережуть вогняних самураїв
Від блакитно-клінічних законів.
Там, в далеких краях Муракамі,
Де цвітуть диким спокоєм вишні –
Перешіптуються королівства
Про майбутнє земних коронацій.
Їм не хочеться храмів і раю,
Хоч і знають вони про Ханамі.
З висоти, де літають дракони, –
Споглядають старі самураї.
Хитромудрі хранителі храмів.
* * *
Там світляки у травах
І пахуча кава,
І тихі співи
Ельфів лісових…
* * *
Ти – в сузір’ї Персея,
Я в центрі Європи живу.
Ми літаємо в снах
І на ранок стираєм ефір.
В світі квантових хвиль,
Між далеких і близьких Світил
Поодинці… ідем.
Щоб вночі розказати про день.
Поодинці живем зі своїми –
чужими людьми,
Щоб пізнати процес
Комбінацій тілесних чудес,
Щоб кохатися в снах
І на ранок стирати ефір.
Я – у центрі Європи,
Ти в серці Персея летиш…
* * *
Кратер вулкана
І ти стоїш на узбіччі.
Сяєш полум’ям,
Ловиш блискавки радарів.
В лаві купаєшся.
Чи може бути
Кращий за тебе
Тут, в обіймах осені?
Колись просила
В небес просторих
Такого ясного,
Щоб разом дві постаті
По вогню босими.
Чи може бути
Інший за тебе
Тут, в обіймах осені?
Через місток йду
До Везувію –
давнього друга.
Десь там сяєш ти
На краю кратера.
Ти і Везувій.
У великому Всесвіті
Два моїх друга.
* * *
Ластишся?
Любисток п’єш – умиваєшся?
Про мене у Світу питаєшся?
Вже скоро ранок прокинеться,
Зірками на ліжко посиплеться.
А Сонце із Ірію дивиться…
Ластишся.
До круків біжиш, що на пагорбі,
На лисому дереві – грабові.
Коліна збиваєш, – хвилюєшся.
Не встигнеш до них – не повернешся!
А Сонце із Ірію дивиться…
Ластишся!
Питаєш птахів, все випитуєш:
– Що збудеться, що забудеться?
Любисток все п’єш – умиваєшся,
Думками про нас примовляєшся…
А Сонце із Ірію дивиться…
* * *
У траві – кульбабі
Бджоли носять воду.
Носять бджоли воду –
Сонце умивають!
Там, де ми ходили –
Вже медові соти!
Там, де ми любили –
Зорі засвітились!
Поміж снів і весен,
Крізь зелені штори
Виглядають серцем
Любі своїх любих!
Вже мільйони років
У траві – кульбабі
Бджоли носять воду –
Сонце напувати!..
* * *
Квіти космічні
Падають в вічність,
Зашифрувавши своїх
І колишніх.
Ми в переповнених
Чашах Всевишніх
Скрапуєм тихо, –
Розсипані душі.
Заспані в снах,
У скуйовджених лапах
Тих, кому нічого більше
Втрачати…
Тих, в кого голос
Солодко-плаксивий.
Перехитрили нас
Знову… красиво.
* * *
Баобаби ідуть по Галактиці,
По шляху з молока і зірок.
І в Тунгуському кратері, в Арктиці
До цих пір пам’ятають їх крок.
Їхній спів у Північному Сяйві
Та казки для ведмедів – на сон,
Для Волхвів – заворожені трави,
Як таємний маршрут в Небодон.
Їхня мова та їхнє мовчання –
Це скорочення серце-гілок.
Баобаби ідуть по Галактиці,
По шляху з молока і зірок!
* * *
Ми на краю галактики живем,
Поміж спіральних рукавів
Ховаєм зорі-очі.
Із чорних дір
Звучать
Мелодії
Знайомих нам
Людей, і дорогих, і тих,
Кого шукаєм серед ночі…
І тих, кого, здавалося, любили,
І берегли, і так… колись хотіли…
Збагнути, доторкнутися, вдихнути…
Перевернути рукави-спіралі…
Із уст в уста сказати тихо:
«Буде далі…»
В Коловороті світла і подій,
І відкриттів, і прагнень, і турботи
Ми всі кудись літаєм уві сні,
Ми всі давно чекаєм миті розвороту…
* * *
Зимно-зимно…
На Андрія
Зночі комин
дихав димом.
На світанку коні білі
Між зірками пролетіли.
…Частувалися снігами
Та солодкими губами.
Марципаном, калитою –
На Андрія.
Ми з тобою.
Зночі комин
дихав димом.
На Андрія.
Зимно-зимно…
* * *
Я вперше тебе відчула
У просторі сьомого тіла,
В обіймах невидимих ліній
Твоїх світлосяйних рук.
В мережах блукають люди,
Таємні шукають коди.
А ми між систем та бродів
Себе бережемо вдвох.
Так тепло за кавою зранку
В твої заховатися крила.
І дихати в ритмах хангу
І пити із губ твоїх.
Я знову тебе відчула…
Сьогодні тебе відчула…
У просторі сьомого тіла
І тілом своїм також…
* * *
Колись вологе Небо захотіло
Поцілувати Землю снігопадом.
Щоб впавши, – неодмінно полетіти.
І танути.
І на вітрах стогнати.
І так її любити… – аж до краю,
До того краю, де стежками море
Малює заморожені узори.
І так проснутись раптом
Десь о третій.
І покохатись в небі.
І летіти…
Летіти снігом
Теплим білим снігом.
Колись вологе Небо захотіло…
* * *
Мої обійми пахнуть будяком
І карамеллю.
Фіалок білих ароматом
Із диким зіллям.
Весіллям.
Пахнуть губи й руки
Твоїм похміллям.
Я розливаюсь по тобі
Як аквареллю на папері.
Подвійні двері
Між нами…
Між світами, світанками
І нашими тілами…
На зламі…
А ти такий солодкий,
Солоно-змучений
Дешевими суспільними
Стосунками…
Як подарунки, тобі
Мої обійми
Ранково-карамельні…
* * *
Ти дихаєш так ніжно,
як маленький хлопчик.
Чужий і ніжний
чоловік,
губами ловиш
смак мого бажання,
смак мого сну
і смак гіркої кави.
ЛЮДИ – ТІНІ
Взимку зимно блакитним тіням.
Тим, що любили тілом.
Колись.
Гралися з рисями.
Грілися,
Ховалися
В пригорщах
Темного лісу.
Травами поїлися.
Тіні.
Мої – твої видіння
Були колись діями.
Морозно і вулканічно
В січні
Вночі.
Там, де кохаються…
Люди і тіні.
