Ольга Зайцева для антології “Подільський краснослов” (2021)
ОЛЬГА ЗАЙЦЕВА
Зайцева Ольга Віталіївна народилася 1 вересня 1986 р. у с. Бірків Літинського району Вінницької області. Закінчила Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського (2007). Працює у радіожурналістиці.
Поетеса. Авторка збірок лірики: «Край мого дитинства» (2001), «Дощ до тебе» (2002), «Білий трамвай» (2011); публікацій в альманахах і періодиці.
Лауреат всеукраїнських літературних конкурсів «Єднаймося, брати мої» (2000), «Сурми звитяги» (2001), «Свою Україну любіть» (2004), фестивалю «Підкова Пегаса» (2014).
Член НСПУ з 2012 р.
Живе у м. Вінниці.
«Ольга Зайцева – закохана в слово відьма чи відунка подільської літератури?»
Тетяна Яковенко, 2005
«Викохане на подільськім мелосі, хлюпа сонце в серці, мов у келисі, В бік її малої України жовті птахи і привиддя линуть…»
Віталій Борецький, 2010
«Бачити красу в буденних речах – лейтмотив збірки віршів Ольги Зайцевої «Білий трамвай». Книга наповнена роздумами про буття, власне місце у світі, в суспільних і особистих стосунках».
Василь Пастушина, 2011
«Міфічно-дохристиянська піїтка любовного трему – Ольга Зайцева».
Анастасія Рудницька, 2016
«Поезія Ольги Зайцевої – шаманістична, пов’язана з дохристиянськими культами, із найдавнішими українським фольклором та календарними обрядодійствами. Міфологічні, містичні, космологічні яви, а також різноманітні (фаунічні, флористичні) обрядові практики в ліричній інтерпретації Ольги Зайцевої густо перемережані метафізичними смислами, історіософськими ідеями й одкровеннями інтимного характеру, перетворюючись із шаманізму або на її особисту релігію, або на вербальну техніку екстазу чи катарсису».
Ірина Зелененька, 2019
ЖИВИЙ ВОГОНЬ
* * *
…а дев’ятого дня
Вона піднялася в небо
хотіла побачити Бога
розказати Йому
про безглуздість земного існування
про те, що той чоловік
не зрозумів Її
і закидав камінням жорстоких слів
а та жінка
замість радіти
щоразу розтинала собі Нею груди
як ритуальним серпом
а кров’ю писала вірші
чудна
для цього ж існує веселка
квіти
кулькова ручка зрештою
Вона хотіла попросити в Бога
трішки дива для тих людей
і дев’ятого дня піднялася до неба
а в небі були хмари
а в хмарах сніг що завтра випаде
а над хмарами зорі
а за зорями…
і хто б Їй сказав
коли дев’ятого дня
блукала небом
що Вона і є Бог
ЖОВТИЙ ПТАХ
Жовтий птах летів над небосхилом.
Жовтим смутком ранок захмелів.
Чом, скажи, ти, душе, попросила
У Всевишнього дощів,
дощів,
дощів?
А вони прийдуть блакитно-сиві,
То лукаві, то якісь чудні,
Може, тихі, може, галасливі,
Та потрібні й дорогі мені.
Заспокоять, пригорнуть у краплі…
За шаленством невгамовних злив
Заховати жовту мрію кваплюсь,
Аби світ її не погасив.
Жовтий птах летів над небосхилом.
Жовтим смутком ранок захмелів.
Дай мені, Всесильний Боже, сили
І дощів,
дощів,
дощів,
дощів…
* * *
Подорожній,
коли ти прийдеш у Спа…
а куди, власне, ти йдеш,
подорожній?
поклонитись Святому Місту?
подорожній,
чому хрест у твоїй руці
схожий на меч?
подорожній,
чому вітання на устах твоїх
схоже на погрозу?
подорожній,
чому ти прийшов СЮДИ?
де метелики молитов
квітнуть на деревах
де храми
ловлять ротами вікон
проміння Сакральної Зірки
в ніч перед…
де ріки
витікають з пам’яті Тих Що Були
і впадають в душі Тих Що Будуть
де Сонце було Богом
де Сонце є Богом
де Сонце буде Богом.
Подорожній,
до Святого Міста
в інший бік
* * *
Якщо поруч себе страшно мене захочеш,
Якщо стане терпко і тісно там, де душа,
І прядиво слів обернеться раптом в клоччя,
Й коня зажене останній, восьмий пішак…
Свічку світи і молись її теплому тілу
Жадібно й тихо. І знай, що в долинах рік
Дикі русалки змережили білі крила,
В дикому серці тамуючи дикий крик.
Йди говорити з Небом на Лису Гору,
Не взявши до пояса ні полину, ні меча…
Якщо ти мене раптом дико захочеш поруч –
Крила згорну і схилюся тобі до плеча
* * *
Пам’ять дерев тут таїться в мохах і в камінні.
Буйні вітри спершу кличуть до танцю траву,
Потім визвучують лонги у рурі каміну,
Потайки в мушлях північного моря живуть.
Де я взялась в цьому наскрізь суворому світі?
Де мої луки – угіддя моїх Богів?
Холодом серце пече мовчазне післяліття.
Хтось мене зве на ім’я до пустих берегів.
Я тут чужинка? Чи зайда з сурмою в правиці?
Руну моєї душі час у мох загорне.
Срібний туман явить древню, як сам, таємницю –
Постать Того, Хто поверне мені мене.
* * *
Моє життя – пухнаста заметіль,
Наївно біла і така морозна…
Знайти вогонь в єднанні спраглих тіл,
Напевно, можна, тільки ж… несерйозно.
А де ж шукать? на картах? по зірках?
В свідомості, змордованій до краю?
Візьму й зліплю собі сніговика,
Зігрію руки чорно-білим чаєм…
І, може, й справді, зовсім не біда
Врочистий танець снігу невеселий
Й моїх думок непрогнана орда
У заметілі, наче в каруселі…
Я навмання іду на твій вогонь,
Несу з собою гіркоту й надію…
Візьму жаринку з лагідних долонь
І, може, врешті душу відігрію…
* * *
По Стрітенню розквітли вікна біло:
Протопчеш стежку до моєї хати –
І на плече тобі бузок зраділий
Обтрусить іній срібно-синюватий.
На небі янгол літопис гортає
При свічці миготливій до світання…
Він відає, він щось важливе знає
Про нас з тобою, про сніги останні.
На Стрітення наплакалися стріхи –
На весну сподіватися зарано…
В твоїх очах така жадана втіха
І на тепло надія несказанна.
* * *
Я горизонт перекреслю
Крильми здичавілого птаха,
Щоб не пішли воскреслі
В безвість Чумацьким Шляхом,
І зорі не рвали спілі
Там на шляху агоній.
Місяць долоні білі
Сонцю кладе на скроні.
У трансформації осей
Танець мегагалактик.
І лиш астероїдним осам
Не вистачає такту.
Крига пекуча скресла,
З’їла обледеніння.
Завтра прийдуть воскреслі
Визбирати каміння.
* * *
Сердечко неба кронами дерев
Намалювали сутінки осінні,
І місто посміхнулося старе
Моєму дивовижному прозрінню,
Подарувало чорного кота
Між лавами у скверику пустому,
Створивши із котячого хвоста
Сердечко ночі й затишок у ньому.
Ще показало дивні ліхтарі:
Як придивитись – в них сердечко світла.
А у одному із міських дворів
Дощу сердечко на асфальті квітло.
І мерехтіли радісні світи,
Мінилися, мов скельця кольорові…
Я знаю, милий, то для мене ти
Малюєш всесвіт барвами любові.
* * *
Між Світла і Пітьми,
Де очі Всесвіту глибоко непусті,
Є точка зустрічі, і там з тобою ми
Стаємо разом до нових життів.
* * *
На захід сонця втекти трамваєм…
До божевілля єдиний крок!
Ми в стратосфері думок згораємо,
Не долітаючи до зірок.
Кляте кохання блокує розум –
От дисертація у столі!…
Ми у життєвій товчемося прозі,
Не відриваючись від землі.
Необґрунтовані заборони –
Сірий відбиток затертих схем…
Де йому знати, Тутанхамонові,
Про піраміди наших проблем!
Душу окрилену душать стіни!…
Зі мною залишся, не поспішай.
Вечір багряний, морозно-осінній,
Нас почекає тут білий трамвай.
* * *
Відчуй тепер тепло моїх долонь.
У них енергія космічна, вічна.
Під ними струменить живий вогонь,
Та мова рук змістовна й лаконічна.
Не треба слів, не треба зайвих слів.
Нехай зоря впаде і розіб’ється
У безвістях давно забутих снів!
Печуть долоні? Ні. Тобі здається.
Не бійся бути спаленим. Повір,
Мого вогню захочеш знову й знову,
Як одомашнений і дуже ніжний звір,
Що тільки рук і розуміє мову.
* * *
Розуміти мене непросто,
А ти просто мене зрозумій.
Я – маленький забутий острів
У країні розбитих мрій.
Там минають мене гольфстріми,
Рай-ріка між долин тече,
Сонце, вкрадене херувимом,
І не гріє, і не пече.
Там завжди злотосяйна осінь,
Хоч прекрасна, та все щемка.
Там думки мої ходять босі
По тернистих моїх стежках.
Стань моїм пресміливим гостем,
Крізь земні й неземні світи
Відшукай мій маленький острів,
Знову сонце мені засвіти.
* * *
В осінній ясеновий сум
вплетуся стрічкою вітру
прозорою стрічкою
в безлистий сум ясеновий
на вершечку
закручусь вузликом
і вдивлятимусь
у сірий мольберт неба
уявляю
свою геніальну картину
сірий осінній сум
сумний осінній ясен
і я
прозорий вузлик вітру на вершечку
зосереджено гризу пензлик
ще мить
ой
що ж ти накоїв
прийшов веселкою
у мій світ
* * *
На дисплеї вікна sms-ка дощу,
Ліхтарів маяки у туманах по груди.
Якщо зараз підеш – я собі не прощу,
Бо такого, як ти, знаю, більше не буде.
Чай давно захолов. Чаю вже не до нас.
Ми ж натхненно кодуємо сни від сусіднього дому,
Закипаннями чайника лічимо час
Й проганяємо в безвість життєву утому.
Заколисує ніч срібна пісня дощу.
Не прийде на світанку нам в душі остуда.
Й ти уже не підеш. Я тебе не пущу,
Бо такого, як ти, знаю, більше не буде.
* * *
Кілометри, кілометри, кілометри,
Відстані, кордони, зими, ночі…
Я б тобі сплела вовняний светр.
Жаль, не вмію. Та навчуся. Хочеш?
Кілометри. Мрії. Близько ніби…
Я тобі загрію руки… й чаю.
А мені мороз малює шиби,
Й до вікна синички прилітають.
Кілометри. Поїзди. Вокзали.
Ти на мене, світе мій, не сердься.
Я б твою застуду лікувала,
Затишок несла б тобі у серце.
Кілометри, кілометри, кілометри,
Відстані, кордони, зими, ночі…
Я тобі сплету вовняний светр.
Як не вмію? Я навчуся. Хочеш?
* * *
Впала ніч раптова і терпка
В жовті шатра гордих ліхтарів…
Ще твоя, така легка рука
Береже тремку відвертість снів.
Впала ніч, як зірка, в полини
І в п’янкій згубилась гіркоті…
Полони мене чи прокляни
В погляду світінні золотім.
Заглядають ліхтарі в вікно,
Синій клен малюють на шибках…
Твої руки пахнуть полином,
І дрімає ніч в твоїх руках.
НАША МОВА
Розтерзана, розіп’ята, незгасна,
Кохана, рідна, вистраждана мова.
Народом виплекана, власна.
Перлина в світовій скарбниці слова.
Прозора, ніжна і жовто-блакитна,
Зігріта сонцем і струмком умита.
Багата, стоголоса, колоритна,
Пропахла духом золотого жита.
Осяяна сріблястою росою.
Краплинка у краплинку – слово в слово…
Палаєш неповторною красою,
Прекрасна, рідна українська мово!
Слова, мов намистинки, нанизати –
Й намисто ти отримаєш чудове…
І волю українську не зламати,
Й нікому не згубити нашу мову!
* * *
Мільйони криків зберуться в зграї
І кігтями дертимуть Небеса,
Коли олтар твого серця осяє
Альфа Великого Пса.
Вдягаючи гордо вогненну корону,
Побачиш пророчий знак:
Печалі гіркої зоря нейтронна
Пульсує із серцем в такт.
Благатимуть неба твої долоні,
А з погляду в ніч проросте трава…
Не плач. Бо де серце твоє схолоне –
Вибухне наднова.
ПОТІК СВІДОМОСТІ
Так банально про руки і очі,
Так затерто про пам’ять і біль…
Так заманливо голуб туркоче,
А йому резонує джміль.
Так нескладно по спалених стернях
Прочитати свої сліди…
Так багато каміння і терня,
Так джерельної мало води!
Так нестрашно іти в Нікуди,
Страшно просто Кудись іти…
Все ж – упасти б Комусь на груди,
Звідусіль, від Усіх втекти!…
Гаснуть зорі в небесних вікнах,
Гасять штучні зірки міста…
З нами грається… грає Вічність
За лаштунками. Без вистав.
* * *
Там п’ють молоко небесне
дерева з корою теплою,
В їх кронах місяць пасеться,
й ладнає гніздо комета.
Так довго чекаю тебе там –
від дати тричі затертої,
У скриньці смертного серця
ховаю наші секрети.
Той ліс виростає щовічності
з цілунків богів незвіданих.
Течуть його теплими венами
душі старих світів…
Той ліс амплуа містичності
для нас береже, як придане.
Стежками його священними
приходять нові святі.
А ти ж бо якщо й з’єднаєшся
з ратних полів обіймами
Й для когось у тому вимірі
загубишся назавжди –
Тебе проведу крізь таїнство,
ліс радо в глибини прийме нас,
Хтось Мудрий, але незримий, там
сховає наші сліди…
* * *
Гіркавий присмак пізньої черешні
Залишив дощ в долонях лопуха…
У двері привідчинені сінешні
Крадеться темінь тепла і терпка.
Гроза недавня полини збудила,
Натомлене стривожила село,
Брела убрід крізь ниви споловілі…
І зникла зовсім, ніби й не було.
Залопотіли гуси по подвір’ї,
Поважного злякали їжака…
Стоїть життя, схилившись до одвірка,
У небо вічне поглядом тіка.
* * *
сині коні в небо бузкове
сині коні з долонь димарів
розгубили свої підкови
у високому небі вгорі
місяць вигнута жовта лейба
бренд польоту в химерних снах
одіймає мене у неба
невмолиме тіло вікна
підвіконня то власна Мекка
поклоніння вечірній зорі
і біжать у світи далекі
сині коні з долонь димарів
ЗЕЛЕНИЙ ВІРШ
Зустріне місто штучними зірками,
А у краю росою вмитих див
Зелену ліс вплітає шифрограмму
В зелені пасма довгокосих злив.
Зустріне місто. Душу заколише.
Думки оберне до скупих дрібниць.
Свою журбу зеленим зливам лишу
Й веселим зграйкам запашних суниць.
Зустріне місто. В лабіринт обіймів
Тебе сховає. Скільки хоч шукай!…
Тужливо крила кленами підійме
Зелених злив зеленоокий край.
* * *
Там, на луках, пасуться коні.
Жовте сонце лягає в трави.
Цвіркунець у моїх долонях
Славить світ золотої заграви.
Цей сакральний серпневий вечір
Ллє по вінця у душу тугу…
В небо знявся боцюн статечний, –
Я сьогодні знову без друга.
Подивлюся, як будуть старіти
Срібні роси в очах жоржини,
Закоркую у серці літо,
Наче в пляшку смішного джина.
І душа розридається гірко,
В ясеновій сховається кроні…
В небі перша зайнялась зірка,
А на луках пасуться коні…
* * *
І коли ти кидав в мене камінь – я тобі відкривала душу.
Те каміння збирала терпляче, в надії – збудую храм…
Ти ішов, оглядаючись, білу сіль зі стовпів лущив
І для чогось писав на руїнах чорним попелом: «Аз воздам».
І тоді у моєму світі раптом гасли усі три сонця,
Всі шляхи до Царства Любові вперто зводились нанівець.
Ти казав, моє місце – в пам’яті, я ж не знала, поміст, чи трон це
І завбачливо відмовлялася приміряти терновий вінець.
А коли, пілігриме стомлений, ти вертав у краї моїх любощів,
На орбіті моєї ніжності спочивав від своїх доріг –
Я співала для Неба радісно! Я молилась Йому за згубу цю!…
Ти ж виймав з мого серця полум’я… і розпалював хмиз біля ніг.
* * *
Ти такий, як усі. І не варто плекати ілюзій.
Синій берег дощів мідно стоншав і геть обмілів.
Диких хмар кораблі повінь щиру сховали у шлюзи…
Щира повінь моя не торкнеться твоєї землі.
Ти такий, як усі. Ти нічим не різнишся від інших.
Знову втечу твою вечір вдягне у чорне трико.
Ти такий, як усі. Біль про тебе народжений в тиші,
Не стривоженій гордо нічним телефонним дзвінком.
Все поволі мине, як минають цвітіння і зими,
Як мости караванів минають у древніх пісках…
Ти такий, як усі. Як століттями завчені рими.
Та кохання моє обезсмертить тебе у віках.
ТРАНСЦЕНДЕНТНЕ
Горить свіча в вікні старого замку.
Ніч.
Там, власне, і вікна немає,
Але його достоту пам’ятає
Фантом стіни
Й старий кудлатий сич –
Єдиний сторож і господар тутай.
Бачиш,
Уже не годен видертись на дах!
Його катма,
Та в це не вірить птах,
У бузині
В органній залі
Плаче…
Хто ж свічку засвітив?…
* * *
Ген синім змієм ліс тікає в дикий обрій
І кров’ю мітить небо його міфічний хвіст…
Я ще тоді була, коли загибли обри
Й тоді, коли трава обжила їх поміст.
Вогні сторожові на вежах древніх замків
Світили і мені в осінню німоту…
Я клеїла тепер Трипілля із уламків,
Та саме я в віках тарель розбила ту.
Я ще тоді була, коли любили Бога:
У сонці, у землі, в солодких думах вод.
Тоді, коли святих ховали під порогом
І низзю вишивали свій генетичний код.
І кров моя тепер насичена озоном
Грози, в якої ліс колись мене одняв…
Лечу через віки глухим, тужливим дзвоном –
В кривий танок вести з бетону душі трав.
