Микола Завальний для антології “Подільський краснослов” (2021)

Микола ЗАВАЛЬНИЙ

 

Завальний Микола Якович народився 12 грудня 1946 р. в с. Крикливець Крижопільського району на Вінниччині. Закінчив Одеський сільськогосподарський інститут. Працював на будівництві, був на управлінській роботі, займався журналістикою.

Поет, прозаїк. Автор понад 20 книжок, у т. ч. збірок поезій: «Гомін доріг» (1992), «Закохані проліски» та «Сонце України» (2000), «Я вас люблю» та «Море душі» (2001), «Зореграй» (2002), «Троянди Гіппократа» (2003), «Запрошую на побачення» (2004), «Дорога до Тараса», «У чарах осені» та «Іменем Богдана» (2006), «Весна моєї юності» (2007), «Кам’янські зорі» (2008), «У моєму серці – Придністров’я» та «Хай пісня буде поміж нас» (2009), «Березневий гай» і «Вересневі стежки» (2010), «Скерцо сердець» (2012), «Твоє нескорене ім’я» (2015), «Перстень Маріанни», «Молитва за Україну», «Мелодії потоків» (усі – 2017); книг прози «Чекай» (1990) і «Постріли на кордоні» (2001), збірок гумору і сатири «Крижопільські сувеніри» (1992), «Гарні чоловіки» (1993), «Як козаки були моряками» (1996); публікацій в альманахах і періодиці.

Лауреат премії ім. А. М’ястківського (2003).

Член НСПУ з 2010 р., НСЖУ з 1999 р.

Живе у смт Крижополі.

 

«Це Микола Завальний, наш земляк, поет з моєї Крижопільщини, пише мовою старшого російського брата. Я раджу Вам, Миколо, перейти на рідну мову, у Вас будуть чудові вірші. Ще колись згадаєте мене…»

Андрій М’ястківський, 1970

 

«В оточенні роси, квітів, духмяних пахощів і озонної чистоти довкілля народжуються вірші, сюжети, книжки Миколи Завального, виростає постать, що примагнічує до себе загальну увагу».

Іван Волошенюк, 1996

 

«Микола Завальний є спонтанним продовжувачем кращих традицій рідної літератури, що корениться в писемних пам’ятках Київської Русі, в поезіях І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Тичини, Л. Костенко, Д. Павличка, І. Драча, чи то в патріотичних мотивах вінницьких письменників – М. Рябого і В. Кобця. Вони воскрешають животворний дух національних святинь, здорові потенції народу, облагороджують суспільство, просвітлюють віру, надію, стосунки поміж людьми. Поезії Миколи Завального багаті конкретними мотивами і образами. В тканину поетичного слова він залучає найрізноманітніші картини чи враження з власного життя, або життя своїх краян, рідного села, близьких йому людей» Долю цих людей він поєднує з долею Батьківщини, бо ж вона одна – Україна, є конкретною історичною реальністю нашого минулого і запорукою надійного майбутнього».

Григір Мовчанюк, 2000

 

«Він безумовно поет рясного Дністрового грона… Вірші його переважно дидактичні, публіцистичні через надзвичайну відвертість, прямолінійні, часом колюхаті, але тому, що щирі – зрозумілі читачеві».

Андрій Стебелєв, 2019

 

 

Я ВДЯЧНИЙ ВСІМ

 

МІЙ РІДНИЙ КРАЙ

 

Пісенний край – моє Поділля,

Безмежжя нив і Буг-ріки,

Сріблястих верб шовкове гілля

Спадає в дзеркало ставків.

 

У пшеницях тужіє колос,

Сонцями соняхи навкруг,

Лунає перепілки голос

І чебреці рум’янять луг.

 

Зринає в вись веселий жайвір,

Тополі у село ідуть,

Біля осель рожевим жаром

Троянди й шавлії цвітуть.

 

Красиві й милі подолянки

Стрічають з усмішками день,

І ллється з неба синь краянам

І в пшениці дзвінкі паде.

 

І ГНІВ, ЯК ГРІМ…

 

…І гнів, як грім, б’є в серце й душу –

Чому ж отак на цій землі,

Що нас трясуть, як вітер грушу

Й мою Вкраїну сотні літ?

Чи не ганьба нам – українцям,

Що нашу долю, невтямки,

Вирішують москвоординці

Та із Європи чужаки?

І з інших всюд, з-за океану,

З країн далеких, що в пісках,

Й мою Вкраїну незрівняну

Кладуть на карту на торгах.

І сором, гнів! Невже в нас мізків

Немає, щоб обрати шлях

Нам рідний і святий, вкраїнський,

Чи не така у нас земля?

А в ній є – золото, перлини,

А в глибині – джерел биття,

Тож встаньмо всі за Україну –

За наше в сяйвах майбуття.

 

БІЙ ПІД КРУТАМИ

 

На крутих дорогах – три вітри розп’яті,

Де незламні Крути у печалях літ,

Полягли у битві молоді хлоп’ята

За свою Вкраїну у січневій млі.

Їх колола мертвих голотьба Росії,

Вибирала очі зброєю в живих,

Бій затих нерівний, вечір снігом сіяв

І вітри стогнали на полях сумних.

І просили чорних муравйовських круків –

Не чіпати мертвих і живих не бить,

Бо вони постали, за свободу й злуку

У своїй Вкраїні, у новій добі.

Не спинились круки з чорної навали –

Убивали, рвали хлопців на шматки,

І вітрів од люті на шляхах розп’яли,

Вмили кров’ю руки грізні бандюки.

На крутих дорогах, де вітри розп’яті

І печаль над краєм на усі віки,

Полягли у битві молоді хлоп’ята

І до Крут зі всюди йдуть сумні стежки.

 

ХТО СІЄ БРУД?

 

Хто сіє бруд в моїй країні

І крутить правдою століть

Про волю й славу України

На кров’ю скропленій землі?

Моїх дідів, що вже в могилах

І дужих пращурів з сивин,

Котрі Вкраїну боронили

Од кровопивць з усіх чужин.

Що охопили землю потом,

Серцями гріли в час негод,

То хто дав право, чорнороті,

Вам лити бруд на мій народ?

На славну матір Україну,

Де б’ють джерела із глибин.,

Моя країна – це перлина,

В ній волі вічний передзвін.

То хто ллє бруд на нашу славу?

Іуди, зайди гнів кують…

Та лиш вкраїнці мають право

Писать історію свою.

 

ВМИРАЮТЬ СЕЛА

 

Вмирають рідні села

у мовчазних тривогах

І на коліна тихо

падуть хати в журбі,

І моляться в нарузі

перед Всевишнім Богом,

Щоби простив за гріх цей

і за нестерпний біль.

За забуття народу

і шлях до міст великих,

І за свавілля підле,

і божевілля влад,

За фарисейську ницість

і таврування віку…

Перехрестивсь до сходу

печально-сивий сад.

А навкруги – татарник

і терени колючі,

Ставок заріс у вербах,

відлинули пташки,

Спадає сум з тополі,

немов з гірської кручі,

Чорніють в сірих вікнах

засмучені шибки.

А скільки тут лунало

пісень у щедрих ранках

І над ставком сріблилось

захмелених світань,

І на стежках, що в травах,

у ніжному серпанку,

Було таких красивих

цілунків і кохань.

Все відійшло в минуле,

немов у чорну темінь,

І змовкли у оселях

дитячі голоси,

Покинуті домівки –

село забуте, темне,

Печаль-журба нестерпна

і посмутніла синь.

Вмирає сад і квіти –

чарівний світ у далях,

І моляться до Бога

оселі, як в пітьмі,

Вмирають рідні села,

Вкраїна у печалі…

Й чому в серцях і душах

ми отакі німі?

 

ГОСПОДИ, БЕРЕЖИ УКРАЇНУ!

 

Господи, нам бережи Україну –

Усі її села повсюди й міста!

Як істино славну, перлинну, єдину –

Країну од Твого святого перста.

Що вірить у Тебе у Всесвіті вічнім

В Святую Марію із ясним дитям,

Дай мир нам, Всевишній, навіки-правічні

Й творить добро й щастя на довгі літа.

Уквітчай цю землю садами, ланами

Для рідних нащадків, чий рід із Русі –

Русі, що хрестилась у храмах з святами:

Різдвом, Великоднем на вічні часи.

Осяй над народом добробут та спокій,

Щоб сонце та зорі ясніли всякчас

Й не йшла на Вкраїну навала зі Сходу

І їх спопелила Стрітенська свіча.

І хай Україна із волею й правом

Живе вічно в мирі із світом усім,

Й з тобою, Всевишній, у сонячнім сяйві

І рід наш великий з Святої Русі.

 

ЗЕМЛЯ І МОВА

 

Земля і мова – два скарби, два серця –

У кожного народу і у всі часи.

Не раз в світах гриміли люті герці –

І день гудів од криці, і тьмяніла синь.

За Україну – скільки доль в минуле

За рідну землю й мову полягли?

І мовлять нам сторіччя, що їх чули

І ці скарби народу вічно берегли.

Бо є земля – і ниви колоскові,

Є материнська мова, ніби світ увесь,

То не народ, який втрачає мову

І землю свого роду, на якій живе.

 

ШАБЛЯ БОГУНА

 

Чи так здалось і уявилось –

В сторічних спалахах вогнів

Моя земля в світах святилась –

І я – на гнідому коні.

І з шаблею з міцної криці –

У герці за рідню свою –

Мою вкраїнську, де в зіницях:

І гнів, і біль, і дзвони б’ють.

Й воліють землю шматувати

Нові ординські вороги,

Щоби згубить Вкраїну-матір,

А люд – в неволю, на торги…

Як цінний скарб – моя країна

В нащадків давньої орди –

Та я не дам свою перлину

На глум, наругу, в чорний дим.

Зітну у гіркоті полинній

Їм голови, як лютий змій,

Підуть зі мною й друзі вірні,

Весь рід козацький славний мій.

На те і воля в наших душах –

І шаблі, й слава Богуна,

Щоб розквітали всюди ружі

Й моя Вкраїна, як весна.

 

БОГДАНОВА КРИНИЦЯ

 

Мов з грому і неба у камені гордім,

Козацька криниця на сивій горі,

Отут українці збирались в походи

У рідній столиці – Чигирині.

Й води набирали, в ній – сонце й зірниці,

Мов сили й снаги у далекі шляхи,

Аби на Вкраїну не бігли чужинці –

Татари і турки, і кляті ляхи.

…І я до криниці підходжу в замріях:

– Дозволь доторкнутись до твоїх цямрин,

Мені по-козацьки із кухля напитись,

Щоб сили додала з цілющих краплин.

Напийтеся й вірні сини – і в дорогу!

За волю і правду Богданових мрій,

І буде для всіх нас свята перемога –

Всій нашій Вкраїні, у сяйвах зорі.

 

БЕРЕЗНЕВИЙ ГАЙ

 

Нас зустрів чарівно вранці

Березневий гай –

Білих пролісків серпанок,

Рясту дивограй.

 

Срібні роси осявали

Ніжні пелюстки,

У яругах вигравали

Струнами струмки.

 

І красунь-берізок віти

Чарували гай,

Посміхалися нам квіти,

Ніби зореграй.

 

Л в твоїх, очах дівочих –

Березнева синь,

І шепоче гай, шепоче –

Любові, вам, з роси…

 

ЗОРЕГРАЙ

 

Ранкові промені торкнулись

Пелюсток пролісків і рос,

І гай весняний осяйнули

Мільйони райдужних зірок.

 

Я в колі пролісків, а зорі

Навколо ніжно виграють –

В березах білих, в осокорах,

У березневому гаю.

 

І я закоханий весною,

А в серці – ти, немов зоря,

Стоїш між зорями зі мною

Й кохання наше не згоря.

 

Кохання весняне, красиве,

Як роси й проліски в гаю,

І линуть зорі, наче злива,

У душу сонячну мою.

 

ЗАБУЯЛА ВЕСНА

 

Забуяла весна білим рястом,

Тихий ранок озвався в струмках,

Наче дні мої юні, де рясно

Гіацинти цвітуть на стежках.

 

Тут найперше побачення в квітні

З подолянкою в тиші беріз,

Де з цілунком захмелені квіти

Я уперше до гаю приніс.

 

І відчув її ніжні обійми,

І солодкі дівочі уста,

Синій гай їй рястиночки білі

Тихо в коси льняні заплітав.

 

І кохання вело в дивочари,

Де у тиші весняних беріз

Нам засяяли милі Стожари,

І розквітлий в гаю верболіз.

 

СИМФОНІЯ РОС

 

Скільки рос, ніби нот,

в березневому лісі,

Опадають з гілок

і мажорно дзвенять –

Па галявах, стежках,

у опалому листі,

І лунає симфонія

березневого дня.

Симфонія рос,

де невтомний музика,

Кучерявий вітрець –

лісовий лаутар

Доторкається віт

і гойдає осики,

Щоби роси дзвеніли

у пісенних світах.

 

СОН-ТРАВА

 

Сон-траву – синьоцвіт відшукаю

У веснянім, ранковім гаю,

Де берези чарівно співають

І струмки у яру виграють.

 

І вона поміж трав, ніби небо,

І так схожа на очі твої,

Наче ранок в барвінках квітневий,

Що збудили дзвінкі солов’ї.

 

Диво-квітку тобі подарую

Із цілунком жагучим, п’янким,

Ти всміхнешся й мене, зачаруєш

Щемом уст, що немов пелюстки.

 

І нам буде казково, магічно –

Сон-трава поведе до ріки

І у верби, у чари покличе,

Де в серцях запалають зірки.

 

МЕНЕ ОКРИЛИЛА ЛЮБОВ’Ю

 

Схід сонця півником червоним

Над гаєм тихо запалав,

І гурт берізок на осонні

Нас білозоро привітав.

 

А на галявині – криниця,

Цямрини тесані, руді,

Вода цілюща, в ній – зірниці

І поруч явір молодий.

 

Ти набрала води в долоні

І піднесла до уст моїх,

Неначе з цвітом анемони

Й ранковим співом солов’їв.

 

Й своєю ніжністю й красою

Зірких очей, чарівних вій,

Мене окрилила любов’ю

І проліском в душі моїй.

 

І МЧАЛИ ПОЇЗДИ У НІЧ

 

А ми з тобою цілувались,

І поруч мчали поїзди,

І солов’ї в садах співали,

З’явився місяць молодий.

А ми – в жаданому коханні,

В обіймах трепетно-щемких

Не розставались до світання,

І нам всміхалися зірки.

 

Здавалось, ти в моїх обіймах,

Немов у пролісках весна,

У легкій сукні ніжно-білій –

Така вродлива, осяйна.

 

І ми в цілунках не вгавали,

Неначе там були одні,

І потяги нестримно мчали –

У ніч подільської весни.

 

ДІВЧАТА

 

У моїй Україні дівчата –

Найчарівніші й ніби зірки,

У очах – цвіт барвінків хрещатих,

А уста, мов троянд пелюстки…

 

Коси пахнуть житами у росах,

Стан, неначе в берізок в гаях,

А всміхнуться – розсіється просинь,

І весна забуяє в серцях.

 

У цілунках – звабливо-схмелілі,

І на вроду – красиві, стрункі,

У обіймах – зчаровано-милі,

І тому в нас найкращі жінки.

 

Тож кохаймо їх, як перлинок

І любімо серцями в літах –

Наших гарних, струнких українок,

Що найкращі в квітучих світах.

 

ЧАРІВНА І ЗЕМНА

 

Вечірня тиша, сад в цвітінні,

І не змовкають солов’ї,

Шепочуть вишні і калини,

І ронять цвіт із віт своїх.

 

А ти чарівна і цнотлива,

З устами, наче пелюстки,

В серцях кохання, ніби злива,

В моїх обіймах стан стрункий.

 

І милі перса так чарують,

Немов перлини в тебе дві,

Я зачарований, німію

Од уст, очей і твоїх вій.

 

Навкруг шепочуть вишні білі,

Квітневий вечір і весна,

І вийшла ти у сад з обіймів

Така чарівна і земна.

 

КВІТИ І ЖІНКИ

 

Засперечались два сусіди –

Хто кращий – квіти чи жінки?…

Старий хваливсь: У сад як вийдеш,

Навкруг всміхаються бузки.

 

І розквітають в синіх росах

Рожево-білі чебреці,

Латаття-зорі стоголосо –

На хвилях в ранішній ріці.

 

В гаях – барвінки ніжно-сині,

Троянди й ружі – у саду,

Як дар від Бога, мов перлини

Людських сердець, жіночих душ…

 

Молодший мислив, що сказати

Старому в срібній сивині,

І мовив: Квіти й ваша мати,

Хто найкрасивіший із них?

 

Чи люба Ваша, досі юна,

Яку любили ви роки…

Старий мовчав, згадав минуле:

– Таки красивіші жінки…

 

ВЕЧІРНЯ МИТЬ

 

Вечірнє небо. Хмара сива

Пливла понад моїм селом,

Неначе кінь сріблястогривий,

І місяць срібним хомутом.

 

А на коні – попона в зорях,

І сяють зорі у очах,

І кінь – у зорянім просторі,

І сяйво зір – на копитах.

 

Срібляста грива – вся у зорях,

Що розвівалась на вітрах,

І линув кінь над синім морем

Ланів, що в зоряних світах.

 

І не потрібна з зір вуздечка –

Нехай він мчить у темну ніч,

Де зорі, наче на вервечках,

Горять таємним світлом свіч.

 

УСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ОД ЛЮБОВІ

 

Життя залежить від любові –

До краю рідного й полів,

До мови і дзвінкого слова,

До неньки й матері-землі.

 

Й свого народу, що мов з криці,

Його життя й дзвінких пісень,

І до джерел – перлин в криницях,

І до звеселених осель.

 

Лише тоді ти вірно любиш

І закохаєшся умить,

Й до свого серця приголубиш

Кохану ніжну, мов блакить.

 

Життя залежить од любові –

До краю, матері і мови,

Адже без них й Святого Слова –

Нема любові!

 

ЗАРУЧИНИ

 

Сьогодні у маків заручини,

Їх росами ранок полив,

А трави за сонцем вже скучили

В безмежжі подільських ланів.

 

Шепочуть діброви над кручами,

Прокинулись вранці пташки,

До маків біжать на заручини

Невтомні й грайливі стежки.

 

Ходімо і ми із обручками –

У поле до маків в цю мить,

Звінчаємось на заручинах

Хай ранок нас благословить.

 

ЖИВІТЬ У МОЄМУ СЕРЦІ

 

Я вдячний всім за добре слово,

І хто любив, і поважав,

І повертавсь до мене знову,

У думах з шаною згадав.

 

Нехай – це мить була й годинна,

Що дарували почуття,

Чи найщасливіша хвилина –

На ниві юного життя.

 

У квітах терну чи барвінку,

В рожево-ніжнім чебреці,

Хай це було не так вже й лунко,

Та не у цьому моя ціль.

 

Я вдячний всім за добре слово,

І хто любив мене, хоч мить,

Я вас шаную із любов’ю,

І вам у серці моїм жить.

 

СТРУМКИ

 

Розтали сніги ніжно-білі –

Й струмки задзвеніли в гаю,

Потоки в долину побігли

Й на струнах своїх виграють.

 

Вода у калюжах повсюди,

Неначе малі озерця,

Верба уже котики будить,

Щоби полонили серця.

 

Берези – в піснях, у буянні,

Потоки вирують навкруг.

У сонячних променях ранніх,

У повені гай, синій луг.

 

Співає ріка у долині,

І сонце вітає в гаю –

Підсніжники ніжно-перлинні

Зчаровують душу мою.