Жанна Дмитренко для антології “Подільський краснослов” (2021)
ЖАННА ДМИТРЕНКО
Дмитренко Жанна Віталіївна народилася 25 листопада 1951 року у селі Носівцях Гайсинського району Вінницької області. Випускниця Вінницького державного педагогічного інституту (1972). Працювала в системі освіти та культури на Вінниччині, була на державній службі. Займається громадською та просвітницькою діяльністю. Депутат Вінницької обласної ради.
Поетеса. Авторка збірок, передусім громадянської лірики та віршів історико-краєзнавчої тематики: «Берег щастя і надії» (2006), «Витава» (2008), «Дорогі мої земляки» у 3-х т. (2010-2013), «Носовецька левада» (2011), «Дві райдуги» (2013), «Іменем Майдану» (2015), вибраного «Нитка Аріадни» (2016); публікацій у періодиці, у тому числі наукових і науково-популярних статей у фахових виданнях з питань історії та культури.
Нагороджена грамотами та подяками Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, відзнакою «За заслуги перед Вінниччиною» (2017).
Членкиня НСПУ з 2019 р.
Живе у м. Гнівані Тиврівського району на Вінниччині.
«Ми, земляки, сприймаємо Жанну Дмитренко як берегиню народних традицій, духовних цінностей, берегиню рідного краю. З цікавістю чекаємо на вірші, які потужним джерелом б’ють з її ніжної душі, і найкращі з яких присвятила нам же, гніванчанам».
Світлана Блонська, 2011
«Одне з головних достоїнств Жанни Віталіївни – писати пісенні твори… В її віршах, одначе, можна знайти і сарказм, і іронію… Та найважливіше – поетеса має чітку громадянську національно зорієнтовану внутрішню позицію, тонко відчуває суспільні радості і болі. Її твори патріотичні… Поетеса досконало володіє всіма прийомами художнього слова. В творах влучні метафори, які додають образності. Тут і епітети, що підкреслюють визначальні якості, характерні риси, події, явища. Творам притаманний алегоризм конкретних художніх образів».
Леонід Куций, 2014
«Поезія Жанни Дмитренко полюбилася моїм землякам давно і добре відома на Поділлі та й далеко за його межами. Патріотична й культурологічна тематика віршів, що становить основу її творчості і знаходить щирий відгук у серцях подолян, свідчить про глибоке розуміння поетесою сучасних суспільно-політичних процесів, любов до рідного народу, його багатостраждальної історії і фольклору, до майбутньої долі України».
Тетяна Яковенко, 2016
НАМАЛЮВАТИ Б ЗАМЕТІЛЬ
* * *
Сторіками лилась мужицька кров,
І довго чувся плач Ієремії…
Рядилось зло пекельне у добро,
Тяглись шляхи недолі верстовії.
А ти все бачив, всім перекипів –
Тяжкою українською добою,
І голодом, і жахом Соловків,
Новим кріпацтвом, бідністю новою…
І знову ти страждав і помирав,
Орли довбали серце Прометею,
А твій народ все сіяв і орав,
Все під твоєю думою-зорею.
І всі несли тобі пісні й вінки:
Хто від душі, а хто – лише по чину,
І в ґудзиках цинових землячки
На розсуд свій творили Україну.
Не сердься на дітей, не хмур чоло,
Що ми себе не вмієм шанувати,
Що на своє пісенне джерело
Не боронили ставити загати.
Подай нам знак, і нас нарозуми –
Дітей своїх, і досі нерозумних,
І відведи всі блискавки й громи,
Розвій невіру і невчасний сумнів.
Оце такі ми, батьку, отакі,
Самі до себе, часом, як чужинці,
І знов дороги наші нелегкі,
Та виживем, як завше, українці!
БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ВАСИЛЮ СТУСУ
Якби дожив – посивів би, Василю,
Аякже, проминуло літ і літ…
З щедрівками – свят-вечір на Поділлі,
Століття двадцять перше на Землі.
Нащадки силкувались зрозуміти
Суворий твій стражденний заповіт.
Сусідонькам за дружбу платять мито,
Щоб мав про що балакати весь світ.
То чубляться, то ніжно-солов’їно
Щебечуть, аж оскома на словах,
Співають «Ще не вмерла Україна…»
Це значить, Україна ще жива?
Бо так собі нічого не дається,
Бо рабству лінь піднятися з колін.
Щоб так, як ти, – допоки серце б’ється! –
Не знаю, чи знайдеться хоч один.
Якби дожив, то став би зовсім сивим,
Але тобі назавжди – сорок сім,
Ти – молодий, незламний і красивий,
Не зовсім зрозумілий. І не всім.
З тривогою – до тебе, як до Бога,
Засвоїли іще один урок…
Благословен твій хрест, твоя дорога
І кожен, кров’ю писаний, рядок.
ВОЛОДИМИР ПЕРЕПЕЛЮК
Перепеленят своїх покинув
І Вороновицю, й Україну,
Землю цю, любов свою співучу…
Де ти зараз, наш Перепелюче?
Може, ти у Бога за дверима,
Може, на гостині у Максима –
На золотострунній кобзі граєш,
З високості землю озираєш,
Де ходив ти просто – у калошах,
Знехтувавши панство і розкоші.
Так зійшов і на шкільне подвір’я…
Правда. Але хай в це не повірять.
Говорив так тихо і ласкаво
Про пісні, про славу і неславу,
Відкривав природи таємниці,
Зором цілував дитячі лиця,
Голосом – і гладив, і голубив…
Добромисле наш, людинолюбе,
Златоусте, піснею натхненний,
Пам’яті твоїй вклонюсь доземно!
ДВІ РАЙДУГИ
Дві райдуги у вінницькому небі –
Таке я вперше бачила… А ви?
Сади повідцвітали яблуневі,
Цвіт опадав на оксамит трави…
Подумаєш! – Веселка після зливи!
Уже й не кожен вибіжить надвір
(Як у своє дитинство галасливе),
Побачити… А тут одразу – дві!
Ви кажете – заломлюється світло
В дрібнесеньких краплиночках води?
Чому ж вони обидві тут розквітли,
Аж здивувались парки і сади?
В два голоси хотілось заспівати,
Чи йти удвох у росяні поля,
Де в пшеницях засіялись блавати…
Де барвами пишається земля.
Ви ж фізик – вас так важко здивувати,
Чому ж їх – дві? Тож поясніть мені:
Це явище? Та ні! Подвійне свято,
Або звичайне диво вдалині.
Дві стрічки, дві стежини кольористі
З землі – до неба, з неба – до землі.
Дерева вмиті, небеса в намисті
І дві знайомі пташки на гіллі…
ДО РІДНОГО СЕЛА
В думках іду до рідного села
Дорогами-стежками незабутими,
Колись тут хата мамина… була,
В смарагдові плющі до стріхи вкутана.
І мама раптом вийде до воріт,
Моїм приходом втішена і вражена,
І вклоняться антонівки старі,
А кожна – дідусем Марком посаджена.
Любов і смуток в лагідних очах,
І зморщок промінці – немов від сонечка,
Пташиною пригорнусь до плеча –
Для мами я завжди – маленька донечка.
До рідного села в думках іду,
Шукаю опертя – присутність мамину…
Як сонечка, – антонівки в саду
Так рясно обліпили гілку зламану.
ВЕЛИКДЕНЬ
Матінка наша побілить хату,
Паску духмяну спече до свята,
А біля хати квітки посіє,
Ситцеве платтячко доні пошиє
Та ще й напише писанки дивні
На світлу радість усій родині
Що на тій писанці – знаки одвічні:
Всесвіту символ – ружі величні,
Волове очко, поле, насіння –
Добробут вдома і в Україні.
Що на тій писанці – сорокаклинці
На урожаї всім українцям.
Вазон розкішний – дерево роду,
Що в ньому милують злагоду й згоду.
А безконечник в’ється і в’ється,
Село згадаю – серце заб’ється
Тягне в дитинство, хочу додому,
Де хтось маленький в платті новому,
Плаття квітчасте, до Паски шите…
Все – сокровенне, все – пережите.
В променях сонця – спомин сердечний,
В’ється дорога, як безконечник.
МАМА
Вона стояла під кущем бузку,
Сама – як квітка, у квітчасті платті.
Пишалися нарциси в квітнику,
Купався день в теплі і благодаті …
А я плелась з портфеликом в руці,
І світ травневий був мені немилий –
Сміялись з двійки навіть горобці…
А мама так чомусь і не сварила.
Вона всміхалась, гарна, як весна, –
Скінчились вмить мої переживання!
Чи знала я, що усмішка ясна
На маминім лиці цвіла востаннє.
Біля воріт поплачу крадькома,
З бузком не вперше поділюсь журбою.
Він ще цвіте. А хати вже нема…
А мама вмерла зовсім молодою.
МАТЕРИНСЬКІ ОБЕРЕГИ
Це тільки в нас, це тільки в Україні,
Живе чудесне слово оберіг,
Живе прекрасне слово Берегиня,
Що ревно береже співучий рід.
Це тільки в нас – як придане, як віно,
На щастя і на долю – рушники
Нащадкам простеляла Україна
На всі, як є, натруджені роки.
І вишивала кожному сорочку,
В узори вплівши всю любов свою:
– «Носіть здорові, донечки й синочки,
Живіть щасливо в рідному краю!»
Всього надбала дітям рідна мати:
Полотна в скрині, скатерки, хустки
І ті пісні, що їх гуртом співати
В два голоси, з душею, залюбки.
Авжеж, на вечорницях, на весіллі,
Як йшов за молодою молодий,
Гостей стрічала мати хлібом-сіллю
І зичила усім – з роси й з води,
Бо сила є у материнськім слові,
У вранішній молитві до зорі,
Що в ній – огром надії і любові,
Це справді – найсильнішій оберіг.
Так нам говорить звичай український.
Чи не тому ми вижили? Авжеж,
Що є в нас обереги материнські.
Хай кожен вас довіку береже.
ЯКУ ВЕЛИКУ СИЛУ МАЄ ПІСНЯ!
З грудей сухотних видобула голос
І заспівала пісню про Устима,
В очах довіку – те стражденне соло:
Тремтіння, хрип… аж кров у жилах стигне.
Ой, матінко, навіщо ж я просила
Співати про жалі Кармелюкові!
А голос піднімався через силу,
Міцнів, тужавів, розривав окови,
Блукав по тих сибірах несходимих,
По хащах української недолі…
Співала мама пісню про Устима,
Забувши про свої нестерпні болі.
Руками груди притискала тісно,
Притлумивши на мить думки печальні…
Яку велику силу має пісня! –
Кармелюкова … й мамина прощальна.
* * *
«Зеленка», «Бетеери», блокпости…
Розбито… вбито… спалено мости.
Така страшна й пекельна ця дорога,
Та до останку мусимо пройти.
Похмура осінь. Мокрі бліндажі.
Ідуть важкі, найтяжчі вантажі…
Журавлики, кровиночки, синочки,
І звідки ж виглядати вас? Скажіть.
* * *
Ідуть у барвах осені роки,
В пучках калини, в гронах горобини,
Ще квітнуть чорнобривці і жоржини,
Хоч приморозок впав на пелюстки.
Жовтіє листя кленів і беріз,
Усі плющі – в червоних оксамитах,
Земля сріблястим дощиком обмита,
І святечко, і жаль чогось до сліз.
Тополі ще зелені вздовж доріг,
Тремтять під вітром срібні осокори,
Повітря знову – чисте і прозоре,
Упав цей рік під ноги, як горіх.
Всміхнулось сонце після холодів,
І павутинка бабиного літа
Безжурно так гойдається на вітах,
І сад осінній в рясноті плодів,
Небачена палітра кольорів,
Буяння хризантем, лісів смарагди.
І знов душа чогось нового прагне,
Ще буде стільки літ в календарі.
ІВАН ГОНТА
Звідусіль нагнали посіпаки!
Подивися, Гонто, – тиск людей!
Де ті відчайдухи-гайдамаки?
Де твоє козацтво? Хлопці – де?
Де та Україна, що повстала?
Де товариш рідний – Залізняк?
Гримнути б, щоб сліду не зосталось!
Та в степу розкидана рідня.
В натовпі… Привиділось? Здалося?
Ой чи то жона, чи то мана?
Непокірно вибилось волосся,
Сплакана, змарніла… Це – вона…
Під горсову хустку не сховати
Панську вроду, непохилий стан…
Нащо їй дивитися на страту,
Бачити, яким він став, Іван?
«Славний і пристійний, і вродливий», –
Як напише нам мемуарист…
«Скільки буде крику, крові й дива!» –
Крячуть чорні ворони згори.
Це кінець, чи це лише початок?
«Зрадив! Не проси і не моли!»
І сказав козак, як запечатав:
«Не діждетесь! Гонті не болить!»
Відрубають руку, потім – ногу,
Шкіру – на реміння, на паси…
Легку смерть не заробив у Бога,
Кулю хоч, Іване, попроси.
Та просити сотнику не гоже.
«Знать, така вже доленька моя…
Чим лютішим будеш ти, вороже,
Тим сильнішим в смерті буду я!»
«Де ж ти візьмеш сили, пане-брате?
Як ти муку витерпиш таку?»
«Козаку не страшно помирати,
Так, як тому Байді на гаку».
Обступила шляхта, як осельня,
Щоб почути стогін, плач і рев…
«Гей, Іване, муки ждуть пекельні!»
Він же насміхається, «пся крев»!
Реготав, сміявся просто в очі,
Люто лаяв шляхту і круля!
«От би все скінчилося до ночі…».
Від речей зухвалих кат закляк.
А тим часом ти згадай про Умань…
Час нових наплодить кріпаків.
Хтось зросте, щоб скласти пісню-думу
Про твоїх… останніх козаків,
Про зрадливу вольность і покуту.
Кат підняв сокиру… серце, цить!
Розриває тіло мука люта,
А душа – свобідна і розкута.
І гукає Гонта: «Не болить!»
* * *
Чому ми такі терплячі?
Бо жили у нас волячі?
Чому ми такі покірні?
Бо ярмам одвічним вірні?
Що кажуть погоничі наші?
Що нам – аби пійло і паша?
А ми посхиляли шиї,
На рідній землі – чужії,
У наймах – на власній ниві,
Забідяні, нещасливі…
На кого ж тоді нарікати?
Чи не на себе, брате?
* * *
Намалювати б заметіль,
На вікнах – білі візерунки,
Зими останні подарунки…
Ласкавих слів твоїх купіль.
Останній сніг, весняний сніг,
Скороминущий, березневий,
От-от прокинуться дерева…
Намалювати б хоч у сні,
Як ті підсніжники малі
Проклюнулись шовково-білі
У березневій заметілі,
Щоб розбудити синій ліс.
І де б узяти барв таких –
На заметіль і на підсніжник,
Щоб білосніжні, біло-ніжні,
Щоб на сніжинки й пелюстки,
На безкінечність білих піль
У таємничому чеканні?…
В час розтавання й розставання
Намалювати б заметіль…
НЕ ЗВЕЧОРІВ МІЙ ВІК, МІЙ ДЕНЬ
Така любов, така печаль.
А голос – тихий і тривожний…
Осінній ліс. Прозора даль.
В чеканні дива – жилка кожна.
Горить на молодих вітрах
Гаряче листя черешневе.
Тріпоче серце, наче птах.
Лягають тіні полудневі.
Покірно стелиться трава
Під золото дощів кленових,
І розчиняються слова
У згуках різнокольорових.
Червоне листя черешень
І сонце – золотим овалом…
Не звечорів мій вік, мій день –
Це тільки тінь від клена впала.
НИТКА АРІАДНИ
Тумани впали, наче сиві рядна,
Несите вороння кричить в полях,
І де вона, та нитка Аріадни,
Що нашу долю виведе на шлях,
На ту вселюдську сонячну дорогу,
Де ні обмов, ні зради, ні олжі,
І можна йти вперед без застороги,
А не стояти вічно на межі.
Несемо на собі неволі тавра,
Що людність їх давно здала в музей,
Ми й досі в лабіринтах Мінотавра –
І досі не з’явився в нас Тесей.
Тяжкі часи, година непорадна,
І стільки вже оманливих предтеч…
Жде лицаря прекрасна Аріадна.
Кому довірить і клубок, і меч?
ОТ ЩО МИ ЗАРОБИЛИ У БОГА
Диво-дивне, краса первісна,
Чар мелодій, згусток слів…
Українська народна пісня –
Хто не чув її, не хмелів?
То морозом сипне за плечі,
То розбурхає в серці жар.
В ній – бентежний порив молодечий,
Біль пекучий, нестримний жаль,
Незбагненна душі відрада
І любові цілющий лік,
Світла ниточка Аріадни
В лабіринті вкраїнських літ,
Де неспішна чумацька дорога
І козацький загін вдалині…
От що ми заробили у Бога,
Чим живемо донині, − пісні!
ТОЛОКА
Будували хату толокою.
Цілий день пісні лились рікою.
Їздові з ставка возили воду.
Скільки ж тут зібралося народу?
«Хто молодший – гайда до замісу!»
«Хто малий – у ґрасу хай не лізе».
До очей зав’язані хустками,
Молодиці блискали литками.
Високо закасані спідниці…
«Швидше повертайтесь, молодиці,
Лінуватись будете удома!»
Білі ніжки дряпає солома.
Ох, які тяжкі ті вальки з глини!
Витримали б рученьки і спини.
«Забирайте, хлопці, не баріться!»
«Ввечері скупатися б у річці».
«Хто там тарабанить про купання?
Подивись на сонце, ще зарання.»
Наче в казці, виростали стіни.
Гарна буде хата – через сіни.
Тепла і простора буде хата,
Верх під осінь можна викидати.
«Висохне, бо дні стоять погожі!»
«Викинуть тоді, як будуть гроші!»
Нам, малим, − веселощі, привілля,
Стільки шуму, наче на весіллі.
Нині – тут, назавтра – до сусіда,
Може, стелю вкрутять до обіду?
Слава Богу, довгі дні у червні.
Господиня кличе до вечері.
За столи всідалися тесові.
Задивлялись зорі вечорові,
Як ходила чарочка по колу
І як примовлялося до столу,
Як пісні співалися до ночі,
Що звели з ума дівочі очі…
І туман стеливсь до рання яром,
І родила пшениченька яра,
І журилась дівка під вербою,
І гукали Галю за собою
Козаки, незнані козаченьки,
Що вела їх з Дону доріженька.
Хто ж це так виводить підголоска,
Аж на серці солодко і млосно?
Як заплющу очі – чую й досі
Носовецьке дивне двоголосся.
Ті роки згадаю – повоєнні,
Непрості, бідові, та пісенні,
Коли весь куток – немов родина.
Так би збудувати й Україну:
Усім миром, дружно, толокою,
Щоб дзвінкі пісні лились рікою,
Щоб співалось нам на повні груди
І жилось без злості та огуди,
Щоб з душею, з радістю – по-вінця −
Дружна толока всеукраїнська.
У СЕРЦІ – ТИ
У серці – ти. Рікою тихоплинною,
Шевченковою тополиною,
Чумацьким шляхом, думою провісною,
Козацькою снагою, диво-піснею,
Вогнем купальським, зорями травневими,
Подільськими садами яблуневими.
У серці – ти. Шляхами многотрудними,
Майданами гучними велелюдними,
Новими сподіваннями розкутими,
Святими іменами, незабутими,
На рушниках – прадавніми узорами,
Безкраїми пшеничними просторами.
У серці – ти. Красою предковічною,
Веселкою над берегом заквітчаним,
Пахучим кропом, ставом за городами,
Нев’янучою сонячною вродою,
Левадою дитинства солов’їною,
Єдиною у світі – Україною.
ХТО ТЕБЕ ТАКУ ВИГАДАВ?
(на виставці народного малярства)
Пролітають лелеченьки над Україною,
Над подільським селом, над святою родиною,
Над хатами, в яких поселилася злагода,
Де гарнесенькі діти, як цвіт, наче ягоди,
Де картопля в городі, і щастя – як маківки,
А здоров’я і розум – від батька і матінки,
Де людські сподівання – свічками різдвяними,
А добробут сім’ї – калачами духмяними,
Вишиваним добром, тарілками у миснику,
Рушниками у скрині, дівочим намистечком.
Тут Шевченкова мрія – садами рясними,
Тут Шевченкова доля – очима ясними,
Вільним духом козацьким, коханням безмірним…
Он Мамай невмирущий з тим коником вірним,
Рідна хата-білявка, ріка з крутоярами,
І жнива золоті, й небеса незахмарені,
І вишневий розмай, і гусята на вигоні…
Україно моя, хто тебе таку вигадав? –
У ранковій красі ніжним пензлем мальовану,
Від недобрих очей за садками заховану.
Ти цвітеш тихим сяйвом в очах Богородиці
І даруєш чуття благодаті і крутості,
Щирим серцем у кожному слові оспівана,
Найрідніша, найкраща, завжди несподівана.
ХТО ТЕПЕР У ЧАСУ НА ПРИМІТІ?
Де біжать дороги крізь віки,
Де високі прадідів могили,
Й досі мчать у пісні козаки,
Гей, на вороних, немов на крилах!…
На зелених клавішах землі,
На тремтливих струнах берестових,
Ідучи по втомленій ріллі,
Пісню компонує Леонтович…
По залитих місяцем садках,
По хвилястих врунах безбережних,
Позабутих батьківських стежках
Бродить дух Свідзинського бентежний…
Там, де золотиться простір нив,
Де блакить підвладна тільки вітру,
Новаківський вражено спинивсь
Серед барв подільської палітри…
Від душі пошлеться до душі,
Віднайде когось на цьому світі…
Вершник-час спинився на межі.
Хто тепер у нього на приміті?
ЧОРНОБРИВКО, ДАЙ МЕНІ ВІДЕРЦЕ
Ой да розпрягали хлопці коні
У моїм чи у твоїм селі.
Конюшина мліла на осонні,
Щебетало птаство на гіллі.
Спочивайте, хлопці, на привіллі,
Напувайте коней вороних.
Пахне над ставком татарське зілля,
Трави шовком стеляться до ніг.
У саду вишневому – криниця,
Скільки глянь – городи і сади.
Спочивайте, хлопці, хай вам сниться,
Як іде дівча з відром води.
«Чорнобривко, дай мені відерце,
Я тобі до хати донесу,
Надивлюсь на тебе, моє серце,
На твою мальовану красу».
«Не дозволю, бо побачить мати,
Та й боюсь заїжджих козаків…»
«Ой ти, дівчинонько, з рути-м’яти,
Де взяла червоних кісників?
Заквітчала ними русу косу,
А якби ще стрічки голубі!
По стерні колючій ходиш боса,
Черевички викуплю тобі…»
Хтось цікавий виглядав з-за тину,
Матінка гукала від воріт:
«Як візьму до тебе хворостину!
Ще ославиш, дівко, на весь рід».
Пил спадає, цокають копита,
Тільки пісня в’ється вдалині,
Що вода в відерці недопита,
Що сумує дівчина в вікні…
ІРУШКА
По засніженій дорозі чимчикую до бабці Ірушки. Мороз аж тріщить. Чоботята благенькі. Рукавичок нема. Але так хотілося в село. Склала заліки. Попереду сесія. А зараз коротенькі канікули. В нашій новій хаті порожньо і холодно. Вже півтора року, як померла мама. Вітчим мій затужив, захворів, в лікарню потрапив, тепер – в госпіталі.
А Ірушка, його мати, буде рада. Вона всіма рада. Всіх жаліє, дарма що в самої тої журби – цілі оберемки.
– Хоч у покоси складай! – казала колись сусідці.
За доброту її, мабуть, і прозвали Ірушкою. Малою я, навіть, думала, що це таке собі окреме ім’я, аж поки не зрозуміла, що вона, насправді, Ірина. Можна було б до своєї рідної бабуні поїхати, що за кілька сіл. Але мені треба перед фольклорною практикою записувати народні пісні. А бабуня Ласовета (батькова мати) пам’ятає чомусь тільки «Марсельєзу» та «Інтернаціонал». Розповідала, що був такий учитель, який у далекі тридцяті виводив їх на вихідні з транспарантами, щоб співали по селу, або й до сусідніх сіл ішли з тими революційними маршами. Згодом вчителя арештували, бо виявився «троцькістом», та й по сей день…
А Ірушка знає дуже багато пісень, може й не менше, ніж знаменита Настя Присяжнюк, про яку нам стільки на лекціях розповідали.
Ось вже й панська левада. Зустрічає мене блискучим іскристим убранням. Всі дерева – в білих чумарках. Через город добігаю до старенької хати. Намацую клямку дверей, що ніколи не зачиняються. Тут завше товчуться родичі, друзі меншого сина, а ще діти племінниці, які днюють, ночують і по-сусідськи столуються, що сердило колись мою маму.
– От нема совісті в тої Маринки. Все на Ірушку звалила, ніби в неї нема інших справ, як її дітям борщі варити та млинчики пекти, – скаржилась нам. – Городи, корова! І косити, і полоти, а тут ще й вони! А от допомогти – нікому.
Мама на велосипеді їздила на роботу за кілька сіл під дощами та снігами в лікарню, де була медсестрою, потім захворіла… Ірушка мовчки справлялась сама, ще й нам підсобляла. Маму ми незабаром втратили… Сухоти з’їли її.
Сінешні двері заскрипіли-заспівали, віщуючи мій прихід.
– Добрий день! Це я! Приїхала на канікули! – від холоду аж пританцьовую.
– Ой, моя дитино! Добилася! Замерзла? – Сплескує руками. Радісно обіймає мене, – Роздягайся, лізь на деліжанку.
Сухенька, проворна, вона порається коло печі, а заразом і мене розважає.
– А я тобі подушечку зробила! – хвалиться мені.
– Нащо подушку?
– Як це, нащо? Замуж підеш – придане буде.
– Який заміж? Коли це буде? Ще тільки перший курс! Он завдання дали записувати фольклор…
– Шо-шо?
– Ну, звичаї, обряди…
– Як ти кажеш?
– От, приміром, придане – це звичай такий, застарілий, звичайно… Може, ще й пісню про подушку знаєте?
– Чом не знаю?
І вона починає тоненьким деренчливим голосочком:
Посилала мене мати
Нелюбому постіль слати,
А я йому постіль слала –
У чотири ряди камінчики клала.
– Де ж тут подушка?
– Почекай, май терпіння.
Покотився нелюб згори,
А що згори, то в долину,
То в каміння, то в цеглину
«Слухай, слухай, що далі», – примовляє скоромовкою. То посміхаючись, то кумедно підморгуючи, вона співає, як посилала мати «миленькому постіль слати»:
Покотився милий згори,
А що згори, то в долину,
То в подушку, то в перину…
Так весело закінчує пісню щасливим кінцем і сама сяє, і сяє кожна зморщечка на лиці.
– Бабцю Ірушко, ви знаєте, яке завтра число?
– Та, либонь, я вже не пильную ті числа, дитино. То й що?
– Андрія завтра. А ви ж, певне, колись ворожили чи ще там щось робили. Бо я все лиш з книжок знаю, нас тоді навіть щедрувати не пускали.
– І ворожили, – зітхнула Ірушка, – і балабушки пекли собакам, і дрова складали, знаєш, як: «вдівець – молодець, вдівець – молодець»… і місточок робили, ставили під ліжком…
– Який місточок? Це цікаво.
– Шоб приснилось, хто переведе через нього… за того заміж підеш…
– Ну і що, хоч комусь справдилось?
– Не повіриш… приснилось мені, шо по тому містку веде мене Демид – не той, кого хотіла… Оце-то, думаю собі, приснилося. Він же вдвоє старший. Цур йому!
– І що, засватав? Хіба так буває?
Ірушка задумалась.
– Після Водохрещ він і прислав сватів!
Ірушка смутніє, якось виправляється, розгинається біля печі, ніби аж молодшає, згадавши юність, що межувала з сирітським дитинством. Відкладає кочергу, відсуває ронделик з дерунами…
– А ви що?
– Сказала, шо старий, шо не піду за нього, бо не люблю. Знаєш, в мене ж хлопець був… Федя. Ми з ним гуси пасли, потім корови… І так звикли одне до одного… І ти щоб побачила… кого там було любити! – худий, рудий, очі позападали, а любила – та й все. Але брат постановив: «Підеш. Ти сирота. В нього земля є. А любов – це дурниці». Отак мене і віддали… Правда, на весіллі брат заказав йому: «Вона ще молоденька – не зачіпай її до шістнадцяти літ. Хвалити Бога, до шістнадцяти ще більше року оставалось. Це мені й на руку. Чоловік сяде коло мене, хоче обняти, а я йому: «Дядьку, намистечко порвете!»
– Ніби й не тямлю нічого. Добре я все розуміла. Але в мене своє на думці. От рубає він дрова. А я у вікно дивлюсь… може, хоть через вікно полюблю… Дивилась, дивилась:
– Не люблю – і жити з ним не буду!
Оголосила собі голодовку. День не їм, два не їм… Вже й голова мені крутиться. Вже я з ліжка не встаю… Брат почув про мою недугу, запріг коней, везе мене у Гайсин, до дохтура. Привіз. Просить: «Дохтор, обслєдуйте її, як положено. Шо з нею таке? Я вам добре заплатю». Дохтор слухав, слухав мене, обдивлявся, розпитувався. Трохи подумавши, каже: «Упадок сил». Про що вони там ще говорили, я не чула, але після тих відвідин брат вивів мене на вулицю і сказав таке:
– Сестро, або хазяйнуй, або прив’яжу до конячого хвоста та пущу в чисте поле…
– Так і сказав?
– Сказав! А слово його тверде було. Як кремінь. Суворий був та непоступливий. Все потерпло в мені. Я слухаю його, а в самої одна думка – тікати! Бачиш – ондечки хата. Там Югина жила. Ото я гукнула свого Федора до неї, щоб порадитись, що робити! Змовились ми тікати. Я одежу у вузлик позбирала, трохи сухарів, трошки грошей, що на Святвечір хрещений дав. Треба було зразу. Але, видать, – не судьба! Певно, Югина доказала. Бо брат зачинив мене і з хати не випустив.
– А ваш Федір?
– А він подався десь у світи, в надії, що я наздожену… Передав тою ж Югиною, шо у Ситківцях буде чекати…
Ірушка задивилась десь мимо мене. Певне хотіла пригадати образ свого кохання.
– І що далі?
– Та не так сталось, як гадалось. Світ широкий, а я думала, що скрізь так, як у нас в селі. Словом, втекла я вслід за Федором. Аж до того Дальнього Востока добралась – і поїздом, і параходом… Як мені тоді було, не питай…
– То ви знайшли його?
– Яке там! Пропав навіки. Через роки вже брат його казав – від тифу помер.
– А що ж ви на Далекому Сході робили?
– В дитячі ясла мене пристроїли. Було всього…
Соловейку маленький,
В тебе голос тоненький,
Заспівай же ти мені –
Горе жити в чужині.
Проспівавши цю жалісну, знову згадує: «Кухарка посилає мене в комору, каже: «Прінєсі скавародку». Пішла я, роздивилась навколо – нема! – «Пасматрі харашенько!». – пішла я знов, оглянула все – таки нема. Розсердилась вона, сама пішла: «Ну как же – нєт. Вот скавародка!» – «Оце скавародка?» А в нас воно зветься чара або пательня», – сміється…
– Там я і замуж вийшла…
В двері хтось постукав. Зайшов Володя, син її товаришки, яку чомусь прозвали «Їлина-комсомолка».
– Добрий вечір! Мама казала спитати, чи є ваша студентка, – (буцім його мамі треба знати, чи я є) – може, підемо в кіно? – обернувся до мене? Швидко новини розходяться по селу, – майнуло на думці.
Я здивовано глянула на бабцю Ірушку. А їй, начебто, треба притьмом до печі подивитися…
І як же йому відмовити, щоб не образити?
– Вибач, я замерзла. Насилу відігрілась. Ось взяла підручник з німецької …перекладати треба…
Він ще трохи пом’явся та й пішов. Високий, гарний, чорнобровий, але не для мене.
– Бабцю, – підозріло перепитую, – а чого це він приходив?
Ірушка підносить мені деруни.
– Та це я в Їлини-комсомолки ворожила на тебе, – зніяковіло оправдовується. – І знаю: не будеш ти з тим, своїм Васильком. Не хочуть вони тебе. А син в Їлини, диви, який вродливий!
– Хто не хоче? – знетямилась я. – Може, його мати? До чого тут вона? Василь мене любить.
– Ой, дитино, сама знаєш… Он тітку твою, таку красавицю співучу, щебетуху теж всі хотіли сватати…Ці сухоти людей відлякують… Шутка сказати – ледь не вся родина вимерла… Словом, не буде він твій, а ти – його.
– Це ще побачимо!
Ірушка заплющує очі і сумно починає свою улюблену:
Світять зорі, світять ясні,
Усім людям ясно,
А як вийшла сиротина –
Всі зорі погасли…
Двері знову рипнули, заглянули Маринині хлопці. Звісно, вони прийшли повечеряти, а тут мене принесло.
– А що це ви співаєте? І ми хочемо!
– Самі, самі співайте, а ми послухаємо, – поблажливо посміхається Ірушка.
На ньом пагони залатиє,
І яркій ордєн – на груді…
– От братіки співають, от співають! – ніби підхвалює Ірушка.
– Ви що не чуєте, що в них слуху нема? – сердито шепочу їй на вухо.
– Ніччо, хай там потішаться… І знову додала: «От гарно братіки співають!»
Звідки це в неї? – Втішати і підтримувати всіх, навіть ворогів своїх. Коли заходив сусід Митро поскаржитися їй на життя, вона уважно вислуховувала його, наливала чарку і примовляла: «Не журіться, Митруша, Бог управить. Закусюйте огірочком. Все буде добре».
Не раз спостерігаючи таку картину, я, студентка філфаку, одразу згадувала про «утішитєльную ложь» Луки з п’єси Горького «На дні». Казала їй: «Він же сам винен в своїх бідах. Краще хай би вас пожалів».
– Всіх треба любити і жаліти, моя дитино, – пояснювала мені своє розуміння світу і людей.
А в самої такі кип’ятки кипіли в грудях, такі жалі обступали… де лиш брала сили, щоб жити далі. Невістка померла. Її улюблений син – хворий, потрібна операція. Хтозна, чи виживе. Його донечка – (моя сестричка по мамі) – теж хворіє. Старшому рвала малину, варила варення та ще – яку копійку мала, передавала на Вінницю в госпіталь. До маленької онучечки їздила в санаторій аж у Могилів. Все валилося на її бідну голову. Згодом руку зламала. Город, казали, напівлежачки сапала. З меншого сина – помочі ніякої: ніби й непоганий, але непутящий. З жінкою розвівся, компанії водить, не слухає. Не дай Боже, геть зіп’ється. І що тоді?
Однак всіх втішала, хоч словом. Її здатність жертвувати собою була неймовірною, «на межі самозречення», як сказав би наш викладач психології.
Вже від чужих людей я почула, як в голодні роки Ірушка потай від скупенького чоловіка підгодовувала племінниць, ділилась, чим могла. Той спочатку терпів, далі сердився, а потім придумав «покарання» – пішов, на зло їй, жити до племінниці – тієї ж Маринки. Чоловік її десь на фінській був чи що… Ірушка зосталась з малим сином. Хлопчик іноді ходив провідувати тата і гордо відмовлявся, коли його пригощали батьковим пайком – цукром. Незабаром химерний чоловік таки повернувся додому. Аж тут і Маринчин з армії прийшов. Почувши цю історію від «доброзичливців», насамперед до Ірушки завернув – на вивідки.
– Ірушко, це правда, що твій Іларіон з моєю Маринкою жив?
– Брехня. Нікого не слухай, – сказала, не моргнувши оком. – Люди казна-що сплели. Ну помагав їй іноді. То й що?!
Іванові дуже хотілося вірити. Хто-хто, а Ірушка ж не повинна покривати цей гріх, – думав собі. І прожив він з своєю Маринкою у злагоді довіку, народивши шестеро дітей, яких Ірушка ще й бавила. А якби правду сказала?!
Дуже рідко я її провідувала. Все ніколи. Робота, сім’я, малі діти. В будні – уроки, плани, зошити. На вихідні – прання, прибирання та й до села далеко, з пересадками треба добиратися. Мій чоловік Валерій любив слухати оповідки про Ірушку.
Аж прийшла звістка, що померла Ірина Цимбал! Аж не повірилося. Що це про Ірушку.
– Як так? – допитувалась в родичів. Ще ж не стара…
Мені здавалось, що вона має жити довго, довго…
Коли вже зовсім нестерпним стало її життя, взялось ще й запалення легень. І пішла в кращі світи Ірушка, найдобріша людина на селі.
Видно й там треба таких, як вона… Інакше цей світ луснув би, стільки зла в ньому назбиралося , – плакав сусід Митруша.
Чому я не записувала все, що вона розповіла?
Залишилося давнє фото, де Ірушка у старосвітській сорочці. А на сорочці – пацьорки у чотири низки. Хустка по-дівоцьки вив’язана. Молода, весела, ніби промовляє: «Не журіться. Все буде добре…»
