Анастасія Дан для антології “Подільський краснослов” (2021)

АНАСТАСІЯ ДАН

 

Дан (Занузданова) Анастасія Едуардівна народилася 12 березня 1994 р. у м. Житомирі. Середню освіту здобула на Вінниччині, до 2016 р. навчалась у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова за спеціальністю «журналістика». Займається копірайтингом, пише авторські статті.

Поетеса. Авторка збірок лірики: «Мій стоголосий дивний світ» (2010), «Не забирай мене у казку» (2011), «Меркурію, за нами плаче осінь» (2012); публікацій у колективних збірниках та періодиці.

Лауреат літературної премії «Подільська пектораль» (2012), конкурсу «Малахітовий носоріг» (2011).

Член НСПУ з 2014 р.

Живе у м. Слатіна (Румунія).

 

«Справді, авторка сповідує високі почуття любові до свого народу, намагається по-справжньому зрозуміти людські болі та радощі, осмислює складні проблеми людських стосунків, допитливим розумом творчої людини намагається зрозуміти суспільні, сімейні, гуманітарні, екологічні проблеми довколишнього світу і художньо освоїти перипетії, життєві колізії і правдиво описати їх у своїх творах».

Василь Кобець, 2011

 

«Анастасія Дан навчилася знімати маски буденності зі звичайних речей і давати їм свої імена».

Віталій Борецький, 2014

 

«Віриться, що авторка продовжить утверджувати свою ще таку тендітну, сприятливу до новітніх віянь, і, разом із тим, голосну, різку манеру паралельно, у двох річищах, – у прозі й ліриці. Та головне, як на мене, не форма й не сюжет, що особливо важливо для прози, а глибоке усвідомлення й переконаність авторки в тому, що людина, а особливо молода, повинна бути «ним… дивом», а це вже, погодьтеся, із царини ліричного, сказати б – із володінь майбутнього».

Ірина Зелененька, 2019

 

…І ДЕЩИЦЮ НАДІЇ КРАЇНІ МОЇЙ…

 

МАМІ

 

Ти тільки не плач, мам.

Не все так погано, дійсно.

Забудь, то не рана – шрам.

Ніщо не буває пізно.

Багато працюєш, мам,

сумуєш таки багато.

На вулиці буде свято.

Я мамина тільки. Тато?

А тата у нас нема.

Та я не була сама.

У серці твоїм купина.

Ти щедра, і тим багата.

І дуже потрібна нам.

Сідала не в ті вагони.

Бог – добрий… Нові перони

для тебе збудує сам.

Ти тільки не плач, мам!

 

* * *

 

У нас тут літо в розпалі,

знаєш, там море, чайки,

розплавлене місто,

із квасом кіоски, протяги.

А в когось війна:

батальйони, убивства, танки,

щодня вирушають

у напрямку пекла потяги.

А стукіт коліс

відганяє думки та спогади,

вирваних з дому хлопців –

тепер солдатів.

Літо щоднини справляє

жалобні проводи,

літо щоднини

сміє відпочивати.

 

* * *

 

у місті

де все окрім часу є

де кожен із них

щось думає про своє

бери все що хочеш

усе що моє – твоє

мене вже так сильно

від цього усього криє

що більше немає сил

на пусті слова

і досі не вірю

як віра іще жива

пульсує у скронях…

дорога моя крива

забуду всі догми та правила

і буду сміятись

з тупих повсякденних драм

ніхто не побачить

як серце тріщить по швах

кому щось потрібно?

підходьте…

а вам? а вам?

віддам

все на світі…

та світу свого не дам…

 

* * *

 

Притулись біля серця,

що ритмом не збреше.

Вперше

відчуй на собі перетворення і міражі.

Хтось мене сотворив,

хоча трохи, мабуть, не завершив.

Та для цього є ти.

А в тебе – є я.

Біжімо

від поганих прикмет,

бо віщують десятки пасток;

від нещирих людей,

бо як мухи на мед – на нас.

Хай ненависть кругом,

що і яблуку ніде впасти,

та ні ти,

ані я

не поповнимо більше мас…

 

Я ЗНАЮ ВСІ ВИДИ ЗБРОЇ

 

Постійно здається, що руки мої в крові.

Постійно під вухом я чую погрози тролів.

Мені вісімнадцять. Я знаю всі види зброї.

І мрію, щоб мама ніколи не знала, хто я.

Я хочу дитину… У світі, де мир і спокій.

Тому я стріляю та буду стріляти доти,

допоки стоять блокпости і німіють дзоти,

допоки ти сам не відчуєш, хто ти!

Як вірити в себе, коли ти – лиш крапля в морі,

і море тебе вже зреклося і… не говорить?

Там на тротуарі лежить мій напарник Боря,

його розпізнали за татуюванням «ВОЛЯ».

Мені вісімнадцять. Я знаю всі види зброї.

 

* * *

 

це зовсім не боязко…

зовсім тепер не боляче –

йти не спираючись ні на чиє плече

йти коли страшно хочеться сну і помочі

йти поки кров у жилах іще тече

 

зовсім не складно трохи адаптуватися

трохи піти на дно підлатати лати

і зачекати може знайдеться матриця

здатна як перше нас на собі тримати

 

мовчки вагатися сонцем світити вдосвіта

знати напевне: станеться щось таке…

те що наповнить смислом всі наші помисли

щось невимовно наше

воно

гряде

 

* * *

 

і куди не ступи – під ногами розпечена лава

скрізь із тебе плетуть нерозривні міцні мотузки

але плакати – ні бо не маєш ні сліз ані права

бо хто інший тоді якщо це маєш бути ти?

… це твій бій це твій біль це твоя особиста драма

завше бити у дзвін аж до крові на стертих пальцях

твоя воля – гора твоя віра така незламна!

 

тільки меншаєш ти під абсурди гучних овацій

тільки мертва душа вперто знов оживає вранці

 

* * *

 

Тривожно…

Не гріють думки.

І щастя тепер навпаки.

Не можна…

Втекти…

Від правди, від себе.

Пробачило небо.

А ти?

 

У БОГА ЗАМЕРЗЛИ РУКИ

 

У Бога замерзли руки,

у Бога година варти,

над Богом кружляють круки,

хтось пише червоним: Крути,

замало тепла від ватри.

Його ненадійні лати,

призначені захищати.

Бог чує незвичні звуки,

неначе скриплять лещата,

це ті, кого не повернути,

це ті, над якими грати,

їх велено катувати.

У Бога замерзли руки,

його зачекалась мати.

Над ним божевільні круки

продовжують чатувати.

На небі його покої,

він зможе усіх забрати.

Та поки Бог просить зброю,

і хтось щоб навчив стріляти.

 

* * *

 

Прокиньмося разом, щоби протистояти будням,

дзвінкам і вокзалам, та жовтим пустим таксі.

У місті чужому не станьмо такими, як всі…

Ти бавишся пальцями ніжно та соромливо,

зрадливі мурахи так солодко дражнять шкіру.

І раптом зупинишся: «Знаєш, а я щасливий»,

навіки вселивши надію, любов та віру.

Прокиньмося разом… До біса дефолти, війни,

людей, що в сум’ятті змішали святе та грішне.

Нам байдуже, хто Він – Будда, Ісус чи Крішна.

Подякуймо щиро за вічність… і ці обійми…

 

* * *

 

емоційний біль

триває 12 хвилин

усе решта – лише антураж

сказали експерти

відпускай… хай тече

по щоках ця пекуча сіль

а ще спробуй за ці

12 хвилин не вмерти

 

* * *

 

Як це не закінчиться, віриш, візьмемо квитки,

махнемо по світу шукати нових філософій,

спитаємо істин, робитимемо помилки,

і будем кохати й кохатися, стомлено-сонні.

 

Ми будем читати найкращі із кращих книжки,

міняти на інші. А хтось запитає: ви звідки?

Ми скажемо просто: із краю, де квіти й кики,

де править нерівність, а ми того розбрату свідки.

 

Повінчані вітром на схилах Алтайських висот,

Ріббоном напоєні, прощені Єрусалимом,

набачившись стільки небачених досі красот,

узявшись за руки повернемо на Україну.

 

Минемо рабівню, де мовчки від паю до паю,

працюють байдужі, хто був напівкроку до раю.

Подалі від інших збудуємо з друзями хату,

з вікна буде видно прадавні високі Карпати.

 

Збудуємо хату, і пізно казати, що скраю.

І все, що залишиться – просто безтямно кохати.

 

* * *

 

Збираєм шматочки неба в діряві свої кишені.

Ми версія міні-Космосу, стримана і проста.

Ми думали люди – люди, люди, а не мішені,

під обстрілом мовчки зараз рахуєм в умі до ста.

 

Рахуємо так і бачим, як пологом стелить вічність,

і дивні-предивні хмари лягають на нас і простір.

Промерзла тісна канава – для нас прикриття і постіль,

ліричності так замало, нам ближче тепер епічність.

 

І часу, на жаль, немає вже ні на одну молитву,

зосталось користуватись тільки одним інстинктом…

Спить сірий старезний кіт в руїнах свого будинку.

Чомусь йому так байдуже, хто з ким розв’язав цю битву.

 

* * *

 

Не треба безмежностей, мить – то вже ціле життя,

коли відчуваєш наповну, пускаєш крізь себе.

У баку залізному щастя знаходить сміттяр,

і світяться очі сліпого, що вимріяв небо

(ніколи не бачивши неба, та бачивши Бога):

за мить все раптово знаходить свої місця.

За мить просто ставиш себе на місце чужого,

і біль його в грудях пришвидшує серцебиття.

Для когось ця мить — це грань больового порога.

Не треба безмежностей… Часу немає. Є ти.

А може твій відлік почався до нашої ери?

І ми були свідками творчого злету Гомера?

Нам тисячі років…

але це не більше

за мить.

 

* * *

 

Іде поет. Іще не висох піт,

Іще в очах покора і супротив.

Покора Богу, впротивагу – світ.

Навколо тільки блазні й ідіоти.

На щоки впалі падають дощі,

гарячий розум пам’ятає дати,

лежить роками камінь на душі,

йому до того болю не звикати.

Поет іде, він п’яний і німий

за пазухою зошит, в ньому – відчай.

І хочеш – божеволій, вовком вий,

а ти поету долі не позичиш.

Бо не дано поетам гарних снів,

як не дано незрячому прозріння.

Іде поет і сіє скрізь насіння

таких простих, таких пророчих слів.

 

* * *

 

І байдуже, скільки нам років, і скільки кроків

до світлого щастя, яке обіцяє завтра.

У правій руці стара паперова карта,

усі твої нерви вже напоготові старту,

таке відчуття, немовби весь світ тримаєш.

Начхати на одяг і позаторішні кеди…

Дивись, яке небо! Це наше з тобою небо!

Ще стане дороги. Коханий, іти не треба.

І ти залишаєшся, ти мене не залишаєш.

Тепломедове тіло розпалює вечір,

я рухом несмілим тебе доторкнутись хочу.

Ти дивишся прямо: у серце, у душу, в очі…

Зі сходу стріляють. Але мені так безпечно,

коли ти ось так тримаєш мене за плечі.

 

* * *

 

Задуши ці емоції, біль полинові витопчи.

Стань одним цілим із морем, піди на дно.

Тихо, як шелест листу, до себе ідучи,

запам’ятай віднині, що ми – одно.

 

Про несвідомі дії та добрі помисли,

зречення цінностей, знищення всяких вір;

як намагались вкупі діждати провесні,

у смороді зрад просили одного: вір!…

Як розросталась нечисть, неначе Вірлиця,

про громадянські війни і Соловки;

коли твоя пісня струменем вирветься,

ти заспівай про те, що мовчав роки!

 

* * *

 

Теплі люди лікують безсоння сплетінням рук,

безтурботним мовчанням і поглядом просто в вічі,

І прохання про поміч для них це не просто звук.

Їм не треба про щось важливе казати двічі.

 

Теплі люди не ставлять рамок, не роблять сцен,

їх відвертість не знає меж, а душа – кордонів.

Для таких будеш другом, миротворцем або борцем.

Лиш би грітися серцем, торкаючись їх долоні.

 

* * *

 

Ми наш корабель назвали невдалим іменем,

ось він і прилип до землі та не може плисти.

Вже якір проблем не піднімем ні я, ані ти.

Хоч би як не старались зібратись з новими силами.

 

До дна допиваю наші останні ніжності,

до речі, твій голос щоночі тече по венах.

А я відчайдушно б’юсь об границі неба.

І знову лечу прямо в руки твоєї вічності…

 

Мені так незвично вперше пізнати істину.

І просто сміятись у вічі скупої долі.

Сьогодні… Ти чуєш? Сьогодні щось зовсім вистигне.

А завтра… Ти знаєш? А завтра не стане болю…

 

* * *

 

Кроки спонтанні ховають так мало смислу,

фантазії дикі сприймають так мало слів.

Звернути наліво керує смартфон і висне.

Крокуєш наосліп. Століття чи може пів.

 

Прискореним бігом щодень набираєш оберт,

минають обличчя, неначе кадрують простір.

І ти піднімаєшся аж на останній поверх,

щоб вперше відчути смак легкості та… невагомість.

 

* * *

 

Вкотре побачив, як близько біжать шляхи,

але перехрестя створюють дуже рідко.

В закутках душ проживають старі страхи,

всипані пилом, від них некомфортно й бридко…

 

Вони божеволіють, тягнуть із тебе сік,

душать метеликів найяскравіших вражень.

Створюють сумніви: «Ти – просто дивний збіг

прикрих обставин, ти не живий, несправжній».

 

Пам’ять стирається, спроби уже не ті.

Вина знебарвлені теж не лікують душу.

Хтось назове по імені. Скаже: «Друже!»

«Хтось» цей завжди не той, кого ти хотів.

 

* * *

 

Як я боюся, шо не дізнаюсь хто я:

часу немає, часом немає меж.

В мене забрали спокій та трохи моря,

завтра моє, обвуглене від пожеж.

Як я боюся, шо не знайдеться Сили,

щоб побороти надмір людських бажань;

шо не побачу рідних моїх щасливими,

тільки як зітреться нами остання грань.

Як мені прикро бачити стільки болю,

і не порвати цеп, шо міцніш стиска,

Я таки встигну, стану таки собою!

Але чи буде користь бодай яка?

 

* * *

 

Заплющити міцно очі, щоб зникли картини смерті,

і довго собі сміятись в обличчя фатальним дням.

Історію творять війни, вбивці, а не поети.

А все, шо покажуть завтра – сьогодні уже брехня.

 

Пограються, мов би з дітьми, у хованки-забавлянки,

бо правда таки жорстока, не скажуть усе, як є.

Та не обманути Бога, і не обминути Бога!

Він знає собі своє.

 

Для того, хто бачить більше, нестерпні прийдешні ранки,

чекання ще гірше страти. Палач все одно прийде.

А поки зшивай порізи, загоюй маленькі ранки,

міфічний Орел-реальність все заново роздере.

 

Проте, не зважай на муки, міцніше заплющ повіки,

і може одного разу побачиш нові світи.

І там, де були снаряди, розквітнуть прекрасні квіти.

А може проспиш майбутнє. І будуть самі хрести.

 

* * *

 

Поговоримо віч-на-віч і на чистоту.

Не про те, як холодним січнем снують містяни,

припорошені снігом, злякані до нестями,

бачать сотні доріг, обирають завжди не ту.

 

Поговоримо про любов і про щось своє.

Обійми мене, я так не хочу ставати ними.

Доки тліють слова і допоки надія є –

збережемо себе і залишимося такими.

 

Поговоримо віч-на-віч і на чистоту.

Найтепліші розмови, знаєш, бувають взимку.

Щось між нами до краю заповнює пустоту…

Спить Велика Ведмедиця понад твоїм будинком…

 

* * *

 

Відпусти з молотка мої вистиглі сни, мов гармати.

Дай забути тебе, як забула дитячі страхи.

Ми ж обоє на дні, то невже не набридло тримати

за карнизи старі ненадійні дахи?

 

Ми персони non grata у тунелях місцевих районів.

У підземних каплицях все ще молиться вигнаний Бог.

І куди не поглянь – розпростерлася плошаниця,

а прийдешня пітьма проковтнула б охоче обох.

 

Йди без мене, Мойсей, пошукай собі ліпших галактик,

за собою веди наших мрій утопічні ази

та не думай про те, як в мені помирає романтик,

і дещицю надії країні моїй привези…

 

ПІСЛЯ СТУСА

 

Немає гірших катастроф

і страху більшого немає,

як те, шо з часом забуваєм,

що так тоді будило кров.

 

Паде основа із основ,

коли зречешся свого краю.

Його тобі заповідаю

поміж рядків коротких строф.

Цей злам покровлених епох

його нізащо не зламає,

і він зігріє нас обох

тоді, коли не буде й раю.

 

ГОРДІСТЬ ТА Й ГОДІ

 

Оксані важко самій на хазяйстві.

Прополює город, косить садок, годує худобу, доїть, миє, пере, готує, прибирає, дітей в школу збирає, в магазин ходить. Не раз бачили сусіди, як маленька тендітна жіночка сиділа зверху на підводі з сином чи ходила за плугом. І постійно Оксана в роботі. І все у неї до ладу. А як вийде з чоловіком в неділю в церкву, то очей не відведеш віл нього: чистенький, чепурний, а одеколон пахучий, а сорочечка очі сліпить, і взуття до блиску – як нова копійка. Оксана собі гордиться, а от на себе часу не має, та й не дуже цим переймається – ніколи.

Йде якось жінка з мішком на плечах вулицею, а назустріч їй Ганна:

– Працюєш, Оксано? А шо твій Іван? Як його нога? Вчора бачила, шо в нього з лівою не гаразд? Шкутильгає дуже!

– Та нічого, дякую. Ніби краще йому, ой, і намучився бідолаха! Тільки плече перестало, як на тобі! Так йому важко, а ще хотів зі мною хату білити! Ледве відмовила, знову в ліжко вклала! Видно, шо людина без праці жити не може.

– А шо ви, вже придумали як двадцяту річницю з дня весілля святкувати будете?

– Та ні, в мого Івана саме в той день тридцять дев’ять виповнюється, він хотів відсвяткувати, як-то кажуть, по-чоловічому. Зібрати своїх… Ну нічого, піду до сусідки, а вони вже хай веселяться. Дітей до матері заберу.

 

Аж он йде Іван і кричить здалеку:

– Оксано, Оксано, де ти, а чорти тебе побрали б! Йди, кажу, ледащо, додому та води наноси, а то вже геть в горлі пересохло! І скупався б, може, в балії…

Жінка стрепенулася, закинула мішок на плечі, кивнула знайомій і побігла за чоловіком, який вдавано припадав на праву ногу…

 

ДІД ТАРАС

 

Він жив просто й сам був простим… Його хатина стояла в долині біля річки. Він був старий, як той дуб, шо праворуч від хати, ледь нахилившись, стояв. І все було старим… І хата, і долина, і річка, і стежка, і криниця, і калина – усе.

Його звали Тарасом. Дев’яностий минав, а він все такий, як двадцять років тому. Бувало вийде зрання, вдихне повітря і сяде. Сидить. Мовчки сидить і ніщо не порушить його спокій: ні птах, ні надокучливі комарі, ні думка, ні мрія. Поснідавши, Тарас встає і йде в ліс, там згадує людську мову й розмовляє з травами, які повільно рухаються від подиху вітру, не слухаючи діла. Тарас завжди був у одному й тому самому одязі, навіть літо не могло примусити його скинути пропахлого м’ятою і споришем кожуха. Дід любив природу. Лиш на Різдво міг вполювати зайця, а в буденний раціон Тараса входила різна рослинність, мав грядку з картоплею та цибулею. Дід не бачив снів, лише зрідка йому снився хліб. Серед усіх скарбів чоловіка були стара коса, дві лопати, кілька ножів і ложок, казанок, хрестик, ікона та фотокартка. Фото було старим і пошарпаним, а головне – на ньому не видно обличчя, його засвітило, як при проявленні плівки, але попри все Тарас беріг згадку, як зіницю ока.

Ось і вечір. Все навколо шепоче: «Сон… Сон… Сон…» Дід влягається на ліжко, застелене сіном, й мовчки вдивляється в темноту. Про що він думає? Ні про що, ніщо не тривожить його. Тарас молиться. Бог – його єдиний співрозмовник, але й Він не хоче забрати старого до себе.

Дід Тарас…

 

ПО РІЗДВО…

 

– Холодно, – вкотре скупа думка промайнула в голові Андрія.

Німе засніжене поле дивувало холодною байдужістю, вітер не на жарт розігрався, мокрий сніг липнув до валянків чоловіка, немов би бажаючи йти з ним, тому Андрій часто зупинявся, тупав ногами, та це все одно не допомагало. До лісу ще з півверсти.

Завтра – Різдво. Від цієї думки в тридцятилітнього чоловіка холонули, й без того замерзлі, руки, адже вдома його чекала купка голодних дітей і сумна жінка. В хаті ні крихти. Хотів: хоч ялинкою потішити родину.

– Де ж той ліс? – подумав уголос.

З-за хмари виглянув місяць, світлий і на диво привітний, він поволі зігрівав Андрія, і той забував про своє злиденне існування. Та раптом нічне світило обволокла чорна хмара, свідомість ввійшла в звичне русло реальності. Андрій здригнувся чи то від вітру, чи, може, від спогаду.

Ліс пахнув святом. Андрій вибрав невеличку ялинку й почав рубати. Дерево швидко здалося. Чоловік на мить замислився: а якщо він ляже ось тут біля зрубаного дерева й засне? Що буде тоді? Це були нелюдські думки, тому він швидко відігнав їх, хоч бажання віддатися на поталу безжалісному морозу ще залишалося. Андрій підняв вічнозелену пахучу красуню, закинув на плечі й пішов назад своїми ж глибокими слідами.

До вечора ялинку спалили – занадто холодно було в хаті. Здавалося, що з нею догорало й саме Різдво…

 

ТВЕРДЕ СЛОВО ДОЛІ

 

– Гірко! Гірко! – вкотре за день репетував старий п’яниця, якого навіть не запрошували на весілля. Та він не міг пропустити такої події. І не займав ніхто старого, навіть горілки по вінця наливали.

Наречена з молодим мужем відразу соромилися, тому щораз на гучні виклики «Гірко!» відповідали рожевими щічками та зніченими очима, скромно цілувалися і сідали за стіл. Не сміли й подивитися в бік один одного.

А після обіду почалося справжнє сільське весілля: з танцями, бійкою, порваними сорочками, криками жінок і хмільних чоловіків, розмовами й обіймами кумів, сватів – усіх родичів, хропінням якогось п’яного ненажери, столами, шо аж прогиналися від різних наїдків і міцного самогону, сміхом непосидючих дітей, гавканням знервованих собак, виском голодних котів, які так і лізли під ноги, підставляючи хвости, музиками, хороводами й усіма весільними звичаями. Молоді все милувалися один одним і, здавалось, не намилуються ніколи в світі.

Настав довгоочікуваний вечір. Сонце лило на подвір’я рожеве сяйво, від чого обличчя запрошених пашіли ще більше. Усі з веселим сміхом подалися проводити молодих. Посадили їх на воза, прикрашеного різнобарвними стрічками, чебрецем, любистком та іншим зіллям, з парою коней і готові були знову йти за столи, шо помітно опустіли. Не видно було смутку ні в молодих, ні в старих очах.

Раптом почувся несамовитий крик, більше схожий на грім серед вечірнього безтурботного неба, байдужого до усього… Налякані коні різко повернули назад. Метушилися, ставали дибки, були дикі, навіжені, били й топтали все і всіх на своєму шляху… Та й рвонули, здійнявши куряву й сіючи криваві підкови по землі.

Страх! Коні летіли в прірву. І біла сукня в ягоди калини так щедро, так безжально зодяглась, а він був біля неї поруч – як два голуби, шо вже не полетять. Не дихали обоє.

Багато років минуло з того часу. Не одна пара справила гучне весілля. А бувальщина про нещасливе подружжя передається з уст в уста комаровецькими жителями. Кожен додає щось своє, переказує, недомовляє, але ніхто не знає – шо ж налякало коней?…

А можливо, то сама доля йшла перехрестям і з простоти своєї завадила щастю, а потім пошкодувала та й залишила пам’ять – кам’яний хрест, вічний, як спогад, і твердий, як її слово.

 

ПРИДИБЕНЦІЯ З ЧОРТОМ

 

Було це ще в ті часи, коли люди вірили в нечисту силу. Веселий хмільний парубок Петро повертався із сусіднього села. Вечорниці вдалися б на славу, якби красуня Маруся не відмовила потанцювати. Юнак намугикував якусь нещодавно почуту від музик пісеньку. Ніч була темна – хоч в око стрель! Кінь йшов поволі – наосліп.

Як бачить Петро, йде хтось назустріч. Придивився – чорт. Чорт як чорт. Рогатий, очі, як баняки, ще й світяться, копита, хвіст – все як розповідали. Не встиг Петро й злякатися, Чорт йому: «А шо, – каже, – підвезеш?» Хлопець подумав: «Не підвезу – хтозна, шо буде, і підвезу – хтозна, ну його: «Сідай!»

– Добра дівка твоя Маруся, та горда, – каже Чорт.

Петро аж побілів, звідки ж знає нечистий?

– Добра.

– А любиш її?

– Люблю.

– Хочеш жоною зроблю?

– За так?

– Ех ти! Хто ж тобі зараз «за так» щось зробить?

– Ну, добре, так і буде, бери мою душу. Маруся того гідна.

– Дурню, мені твоя душа й даром не потрібна. Дай мені те, шо в тебе за пазухою лежить?

Згадав Петро, шо додому півлітра сивухи везе. Переборов страх, пхнув Чорта, натягнув віжки – і слід пропав. Де ж це бачено, щоб за дівку найдорожче віддавати?!

 

РЕВОЛЮЦІЯ ПРОЗРІННЯ

(есе)

 

– Мамо, а правда, що раніше все було по-іншому?

– Так, синку, але тобі не можна слухати страшні історії перед сном. Колись ти виростеш, і я розкажу тобі усе, як було.

Анна сіла на кухні, огорнувши руками горнятко чаю з мелісою, щоб трохи заспокоїтися. За стіною тихо дрімало її особисте чудо, найдорожче, що було у їхньому з чоловіком житті. Вона знала, що прийде час і доведеться розповісти сину, яким було життя до Революції Прозріння. Але їй так цього не хотілося. Подумала: «Добре, що ще є кілька років… Але потім… » За загальноприйнятими умовами Програми Розвитку, вона зобов’язана буде пояснити усе, щоби минуле не повторилося більше ніколи. Адже виховання однієї дитини – це найголовніше завдання усього людства. І свою роль у цьому процесі Анна розуміла, як ніхто. Потрібно виховати того, хто перевершить тебе, гідно доповнить світ і зробить його кращим. Інакше, який сенс?…

І все таки, як пояснити йому, що раніше лише один відсоток людей купався в розкошах, в той час як решта перебували на межі бідності? Хіба можна, маючи чутливу душу і тверезий розум, зрозуміти, що цілі держави (цілком цивілізовані) вирішували конфлікти, вбиваючи своїх громадян; що цілі народи, задурені гаслами і гімнами, сліпо йшли назустріч смерті? У той час, як в одній частині Землі люди щодня долали колосальні відстані в пошуках питної води, інші навіть не зачиняли крани, коли чистили зуби? Що були матері, які через нестатки залишали своїх дітей у смітниках, і батьки, які полишали свої родини і їхали заробляти гроші за кордон, не завжди повертаючись живими? Як вона розкаже своєму сину, що були цілі будинки із покинутими дітьми такими, як він сам? Що були дівчата, які торгували власним тілом, а інших викрадали і примушували це робити? Як вона передасть йому увесь біль покинутих напризволяще власними дітьми старих, змушених виживати на мізерні пенсії? Як пояснити, що люди гнобили і катували інших людей тільки за те, що вони були представниками іншої раси? Як їй знайти потрібні слова, щоб відповісти усі його запитання?
Свого часу Анні з чоловіком довелося довести, що вони готові народити дитину, пройти надзвичайно складний тест (що вдалося лише з третьої спроби), який визначив, що вони досягли того статусу, який дозволить їм виховати гідного представника нового покоління. Колись люди народжували дітей коли їм хотілося або коли так складалося, зовсім не думаючи про те, що вони зможуть їм дати і ким вони стануть. І сотні недоглянутих, недолюблених маленьких створінь виростали з думкою, що вони нікому не потрібні. Ці діти не були винні в тому, що потім ставали крадіями чи навіть вбивцями, у кращому випадку, просто проживали життя, не приносячи ніякої користі, а потім народжували ще інших й інших, і так без кінця. Генетичний фонд слабшав, і знадобиться ще не одне століття, щоб повністю його відновити.

Зараз можна стати батьками і в 18, і в 30, важливо володіти певним набором якостей, серед яких психологічна зрілість, відповідальність, моральна стійкість, фінансова незалежність, вища освіта в Академії Знань, самоконтроль та інші. А вже після народження дитини, суспільство допомагає продовжувати виховання за допомогою спеціально підготовлених Педагогів. Це особливі люди, з набором особливих якостей. Їхня праця достойно оплачується, контролюється їх моральний стан, щоправда, необхідності постійних моніторингів і перевірок практично немає. Адже свідомість людей повністю трансформувалася після Революції Прозріння.

Невідомо чи це сталося за допомогою якогось космічно-божественного втручання, чи просто в момент, коли кожен віч-на-віч зустрівся зі смертю. Але близько 70-х років ХХІ століття людство потрясла новина про критичний стан планети. Інформація довго замовчувалася, а документальні дослідження та фільми про реальну ситуацію глобального потепління заборонялися… Доки кожен житель не відчув на собі гнів природи у вигляді торнадо, цунамі, підвищення температури повітря та згубного сонячного проміння, що проникало через озонові діри і спалювало все навкруги, стурбованості не виникало. Потім одна за одною, як гриби після дощу, почали виникати Екологічні Організації, роботу яких раз по раз переривали магнати та власники нафтовидобувних компаній, які вже давно обладнали свої будинки таким чином, що зміни в довкіллі не могли їх дістати. Представники влади ніяк не реагували, бо давно були в долі. Так тривало б ще бозна скільки часу. Аж поки космічні станції не зафіксували наближення гігантського метеориту…

На все про все було ТРИ дні. ТРИ дні, щоб попрощатися з рідними та близькими; ТРИ дні, щоб усвідомити: не можна різати гілку, на якій сидиш; ТРИ дні, щоб переоцінити значення байдужості; ТРИ дні, щоб полюбити життя, яке от-от мало закінчитися для всіх… От тоді-то усе й змінилося. І коли вже метеорит був настільки близько, що варто тільки змигнути оком і все закінчиться, він різко повернув в інший бік. Подейкують, що це була лише вистава, ілюмінація, вигадана жителями нашої чи іншої планети. Але цього було достатньо, щоб зрозуміти, так як було вже ніколи не повинно бути.

Щоправда, були і ті, хто хотів продовжувати свій звичний спосіб життя, останні їх представники ще й досі доживають віку у психіатричних лікарнях. А решта… Великий потенціал науковців, роками принижуваних і затиснутих лещатами правлячих верхівок, нарешті отримав свободу і право. На місці шкідливих фабрик і заводів почали з’являтися альтернативні станції із використання природної енергії сонця та вітру, деякі з них переробляли поліетилен, пластик та інші відходи.

Виявляється, вже давно було винайдено ліки від найстрашніших хвороб ХХІ століття, таких як рак та СНІД, але лікування приносило стільки доходів, що їх існування приховувалося десятиліттями… Розпочався процес впровадження зрошувальної системи на всіх континентах й економного використання прісної води та корисних копалин. Було створено потужну кампанію із штучного припинення процесу потепління та відновлення екосистеми. У момент наближення метеориту припинилися усі війни, а усю ядерну зброю Землі було знищено.

Демократія у найкращих її проявах запанувала скрізь. Нарешті люди зрозуміли силу мистецтва: музиканти, письменники, художники та інші представники культури створювали масштабні проекти і доносили ідеї Гуманізму в кожні вуха. Вислів «краса врятує світ» набув зовсім іншого сенсу та якості. Просвітлені люди буквально плакали від усвідомлення того, яким було життя раніше, скільки було болю і зла. Змінилося їх бачення світу і себе у світі – кардинально і назавжди. Саме тому ці глобальні процеси отримали назву Революція Просвітлення або Прозріння. І вже через якихось двадцять-тридцять років титанічної праці найкращих умів людства, ми отримати той світ, який бачимо зараз. Світ, у якому основною дилемою є не паперові купюри, не рівень злочинності, не зростання числа розлучень в судах, і навіть не питання релігії, а те, скільки сімей згодні взяти до себе бездомних тварин, щоб їх не було взагалі… На загальному фоні існуючих проблем, ще півстоліття тому людина істерично сміялася б, почувши це…

Чай зовсім вистиг… Анна поцілувала маленького сина і заснула з думкою, що зробить усе, аби її хлопчик виріс справжнім патріотом своєї планети, щоби він ніколи і ще раз ніколи не допустив того, що довелося пережити її предкам. А головне, щоб він зберіг усе це для прийдешніх поколінь.