Ніна Гнатюк для антології “Подільський краснослов” (2021)
НІНА ГНАТЮК
Гнатюк Ніна Юхимівна народилась 18 березня 1947 року в с. Безводне Ямпільського району на Вінниччині. Закінчила філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (1974). Працювала в журналістиці, органах влади. Займається громадською діяльністю, зокрема з 2000 року є заступником ГО «Вінницьке земляцтво у м. Києві».
Поетеса, публіцист. Авторка книг поезій: «Пелюстка грому» (1966), «Прощання з березнем» (1972), «Посіяла жито» (1978), «Час колосіння» (1980), «Дякую долі» (1982), «Шовковиця» (1983), «Поки люблю і вірю» (1985), «Поміж небес і трав» (1998), «Вересневі багаття» (2007); книги вибраних статей «Ковток джерельної води» (2017); збірки нарисів «Одного колоса зерна» (1985, у співавторстві). Упорядник кількох антологій і альманахів.
Кавалер орденів «За заслуги» (ІІ та ІІІ ступенів), інших урядових нагород, почесної відзнаки «За заслуги перед Вінниччиною» (2014). Лауреат літературних премій ім. М. Трублаїні (1968), М. Островського (1978), П. Желюка, Т. Мельничука (1998), П. Тичини (2003), Д. Нитченка (2004), М. Коцюбинського (2008).
Членкиня НСПУ з 1971 року.
З початку 90-х оселилась у Києві, проте не пориває зв’язків з Вінниччиною.
«Я стежу за багатьма [поетами] й виразно бачу, що молоді наші поети думають про сучасне, прагнуть вони віддати народові свій хист, бо відчувають себе його часткою органічною. Ось молода 20-річна поетеса Ніна Гнатюк…»
Павло Тичина, 1967
«Їй притаманне метафоричне мислення, уміння творити випуклі, самобутні образи, з сердечністю і щирістю писати про любов, її словотвори вражають своєю свіжістю… Я прочитала Вашу збірку з великою цікавістю. Адже Ви – зовсім нове явище. Щось від Сковороди – втекти від великого світу в село».
Любов Забашта, 1967, 1972
«В багатоголоссі сучасної української поезії творчість Ніни Гнатюк не губиться. В неї – свій тембр, живі неповторні інтонації, простота й вивершеність форми, що несе в собі вагомий зміст та яскравий відбиток народнопісенних і класичних традицій».
Борис Хоменко, 1984
«Слово Ніни Гнатюк дібрано точне, містке і звучанням, і почуттям, слово чисте і нелукаве. Метафора розлога, виразна, глибока, що дихає на повні груди, настрій природний, вільний, інтимні інтонації чисті, викохані на подиху подільських садів та нестримному плині рідного Дністра».
Михайло Шевченко, 1998
«Натхнення поетеса черпає з буденних митей життя, вкарбовуючи їх в одкровення, сповіді, роздуми. Тому й запам’ятовуються і хвилюють її вірші… У них – душа і пристрасть Ніни Гнатюк. Її творче «я» щиро і довірливо промовляє до читача».
Марія Людкевич, 1999
«Відзначу одну з найзворушливіших рис її характеру – ледве не євангельську безкорисливість. Відколи знаю Ніну Гнатюк, вона завжди кимсь переймається, про когось (йдеться переважно про літераторів, особливо початкуючих) піклується, прилаштовуючи їхні добірки творів у пресі, вибиваючи гроші для видання книг. Саме завдяки їй прийшли у світ більше десятка книжок лише вінницьких авторів».
Анатолій Бортняк, 2007
«Поезію Ніни Гнатюк знають і люблять у всіх куточках України. Що вже й казати за рідне Поділля, де на її віршах виховалося не одне покоління читачів – не тільки поетів, журналістів, учителів, а й представників інших професій».
Валентина Сторожук, 2007
«Про високе в житті Н. Гнатюк уміє говорити просто, по-народному, а тому й поетично. Своє перо вона успішно пробує в різних жанрах лірики – громадянської, філософсько-медитативної, пейзажної, інтимної».
Борис Хоменко, 2008
ДЯКУЮ ДОЛІ!
ПОДІЛЛЯ
Стає веселкою душа
І сяйво котиться світанками,
Коли промовить хтось: Буша,
Коли зачую десь: Добрянка.
Зажуру геть і сльози пріч,
Як із долини барвінкової
Крізь темні хащі протиріч
Прийде твоє, матусю, слово.
Я житнім вітром обів’юсь,
Росою вмиюся з-під явора
І стану схожою на жайвора:
Бери-но, земле, квіть мою!
Бо поки Ямпіль у гаях
І Русава – сльоза Дністрова,
Сміюсь, люблю, печалюсь я,
До вас іду, мої братове.
СЛОВО
Я тебе вигойдую ночами,
Я тебе виношую літа.
Поки не засяєш пелюстками,
Слово моє, ружо золота.
Поки не зведешся досвітково
І не зникнеш в натовпі гучнім.
Лиш не кинь на мене – чуєш, слово? –
Осуду людського чорний грім.
Косарем ти будь у косовицю,
А як горло висушить жнива,
Людям ти цілющої водиці
З лісового хлюпни джерела.
Стань багаттям в холоді нічному
Ти тому, хто нині в самоті.
І коли вертатиме додому,
Місяцем розквітни у путі.
Стань у голод скибкою тонкою,
Житньою, солодшою за мед.
Як впаде ватаг на полі бою,
Ти хоробро клич усіх вперед.
Я тебе плекатиму до скону
І, як сина, все вестиму в путь.
Будь мені відточеним, як гроно,
І, як гроно, повносоким будь.
УКРАЇНСЬКА МОВА
Як сонце квітня над садком,
Як світанкові вікна в хаті,
Як материнське молоко
Безпомічному немовляті, –
Отак потрібна ти мені,
О рідна мово невмируща.
Тебе вивчаю день при дні
І все стаю багатша й дужча.
Без тебе я була б німа,
Неначе висохла криниця.
Без тебе б я – безкрила птиця,
В якої неба вже нема.
МОЄ СЕЛО
Тут кожна хата – паска великодня,
Тут кожен двір і сад мені – рідня.
В долонях світу губиться Безводне,
Немов маленьке макове зерня.
І кожна птиця, гілка і дорога,
І сиві од пилюки спориші,
Які так дорогі моїй душі,
Несуть на пелюстках і мед, і спогад.
І сходяться усі мої літа,
І знову той сварить, а той голубить.
Чиїсь в байдужість вмочені вуста,
Чиїсь привітністю розквітлі губи.
…Волошка ночі вже цвісти не хоче,
Волошка ночі вже не пахне сном.
Криниця розбалакалась з відром,
І вікна променями протирають очі.
Тут кожна хата – паска великодня,
Тут кожен сад і двір мені – рідня.
В долонях світу губиться Безводне,
Немов маленьке макове зерня.
ПОДОЛЯНИ МОЇ
Подоляни мої, придністровці з ясними очима,
А долоні – священна, смаглява і тепла земля.
Як іду поміж вас, чую: крила ростуть за плечима
І душа для польоту в незвідане їх розправля.
Як сідаю за стіл з хлібосіями десь у бригаді,
Над чолом виноград свої кучері різьблені в’є.
А долоні у вас кожній крапельці дощику раді,
Ви смієтесь, а з вами і поле, і серце моє.
У чоботях цупких, у фуфайках, що вічно в мастилах,
А душа, як росина, стопроменем дня виграва.
Як торкнешся її – прибуває, вибрунькує сила,
Струменить з-під снігів, ніби перше кохання, трава.
Пізнаю вас по пісні, по дружбі, по славі, що висне
Виноградом достиглим в моїм придністровськім краю.
Я ваш подих вчуваю у кроці стрімкому Вітчизни,
А Вітчизну по краплі у кожному з вас пізнаю.
* * *
Як багато в серце хочу взяти
На довічний спадок до душі:
І пісні, які співала мати,
Й непохитні камені Буші.
І клембівських рушників узори,
Ті, що не линяють від століть.
І тебе, досвітня житня зоре,
І тебе, родючих яблунь віть.
І подільські золоті граніти,
Ті, з яких творився весь наш рід.
Кожну краплю, і пелюстку цвіту
І росу, й дитячих ніжок слід.
Дух ріллі і трактори далекі,
Що гудуть допізна на сівбі.
І жнивну повноколосу спеку –
Все люблю, мій краю, у тобі.
І коли іду – сміюсь і плачу,
Жить з тобою хочу сто віків.
Чим за хліб і сіль тобі віддячу,
За тінисту музику гаїв?
За воріт розчинене чекання,
За взаємність поглядів і рук.
Ти – любов і перша, і остання,
Ти – зі мною, наче серця гук.
Вір мені, веди мене, збагачуй,
Усміхом крізь далі зігрівай.
Чим тобі я за любов віддячу,
Мій цукровий, виноградний край?
І які дороги не покличуть,
Все мені під силу, по плечу.
Я до тебе чайкою кигичу,
Хвилею дністровою течу.
РУКИ МОЄЇ МАТЕРІ
В мами руки, мов кора дубова,
В мами руки, мов засмаглі весла,
Під очима – сині перевесла,
На губах – печаль і пахіть слова.
В неї жили на руках, мов пута,
Пальці тріслі й стерті, наче ниті,
Але в них шматочки сонця чути,
Але в них краплини сонця влиті.
Йдуть медово, гірко і солоно,
Йдуть віки – в диму, в цвіту, у глеї,
Сперся світ на дві рясні долоні –
На долоні матері моєї.
* * *
Знову мамина хата сниться,
Завивання вітрів руде.
Мамо, вічна твоя боржниця
У чекання твоє бреде.
І вклякає до ніг низенько,
Під якими путь не одна.
Ненько, сива страднице-ненько,
Знов стоїш ти побіля вікна.
Посилаєш свої моління
І прокльони свої у віки.
Гарбузове сушиш насіння
І для внуків печеш пиріжки.
Ти б сама залишилася боса,
Тільки б вийшли у люди ми,
Тільки б наші русяві коси
Не торкнулися пасма зими.
Тільки б наших очей відтінки
Не зчорнила лиха рука.
Мамо, синя пелюстко барвінку,
Крапле з житнього колоска!
Так, як сонце променів зграї,
Як землиця руно трави,
Ти мене на життя безкрає
Своїм серцем благослови.
ДЯКУЮ ДОЛІ
Мені дістались у вічний спадок
Не дзвін монетний, не плать десяток
І не бабусин фамільний перстень –
Були голодними наші верстви.
Мені дістались у вічний спадок
Стежки досвітні між винограду,
І зеленава Дністрова бинда,
І дощ-співун, що хлюпоче в ринвах.
І ця земля у воєнних шрамах,
Що вибухала, неначе магма,
Що так пекла у пучки, у груди,
Що так благала: «Врятуйте, люди!»
Мені дістались у вічний спадок
Тінисті груші старого саду,
Травневе небо в розводах білих
І чорногузи, що в гнізда сіли.
І волелюбність наша нетлінна,
А з нею – красна моя Вкраїна!
Мені дістались у спадок вічний
Чорняві квітні, біляві січні,
І щедрість батька, і усміх мами,
І пісня, пісня, що над віками.
Несхитність дуба і стан тополі.
За все це низько вклоняюсь долі.
Дякую долі!
ВІННИЦЯ
Осінніх туч розлоге віниччя,
Осінніх ранків сивизна…
Переді мною знову Вінниця
Од яблунь і пісень рясна.
Шовковим Бугом підперезана,
У калиновому вінку.
Моя любов, моя поезія,
Весільна гладь на рушнику.
Була ти зранена, та вижила,
Була в руїнах, та цвітеш.
Електролініям Ладижина,
Як бурякам, немає меж.
Ти – Пирогова мисль відточена,
Ти – Коцюбинського зоря,
Ти – горда пісня Леонтовича,
Що чайкою – аж за моря.
Де степ лежав рудою пусткою,
Там поверхів орлиний змах.
І я вишневою пелюсткою
Сміюся в тебе на губах.
Ти сонцем сповнена по вінця,
У платті з маків і колось,
Моя столиця – не провінція,
Чекання світлого чогось.
НАД КАРТОЮ ВІННИЧЧИНИ
Промовиш слово – свіжістю війне:
(Гучних стандартних назв я не поклонниця)
Звучать як вірші – Рубань, Кремінне,
Стіна, Стражгород, Куренівка, Бронниця.
Струмками кров сочилась до ріки,
Але земля не корчилася в дрожі:
На смерть стояли тут подоляки,
Стирали в порох полчища ворожі.
Мій волелюбний, зоряний світанку,
Моя весняна срібнопера птице:
Озаринці, Роздолівка, Добрянка,
Лучинчик, Серебрія, Човновиця.
Віки схололі розмовляють з нами,
Моя душа від подиву німіє:
Зозулинці, Самгород, Білий Камінь,
Брідок, Лелітка, Лозова, Немія.
Яке суцвіття, золотопелюстя,
На чебрецях настояні слова!
У рушниках весільних – щедра Устя,
І сто шляхів до тебе, Шляхова!
* * *
Зимові поля, як модерні естампи,
Лиш біле і чорне, лиш чорне і біле.
Дорога на Ямпіль, дорога на Ямпіль…
Я здавна, я здавна тебе полюбила.
Немирів проїду, Тульчин і Вапнярку,
Вже скоро і вдома, вже скоро і вдома.
Хоч обрій у тучах, на серці ні хмарки.
Півдня на колесах – не чується втоми.
Зійду у селі, коло крайньої хати:
– Добридень, акації, груші і клени!
На вулиці мати зустрінеться, мати.
Покидає відра і зразу ж до мене.
Вона обцілує мене і пригорне.
І так, без причини, тихенько заплаче.
Моя синьоока, ласкава, проворна,
Нестримного кроку, веселої вдачі.
А потім в діжі забіліє розчина,
Запахне вишневими пирогами.
І я з пиріжечком в руках, мов дитина,
Тулюся до мами, тулюся до мами.
ВДОМА
Напитися води з дубової бадді,
Щоб на зубах – морозяна оскома.
І впасти в трави пружно-молоді,
І зрозуміть, що ти нарешті – вдома.
Нехай лоскоче руки мурашня –
Це трав’яне населення невпинне.
І мати, заклопотана щодня,
Нехай сьогодні трохи відпочине.
Я прополю цибулю і часник,
Поллю розсаду – тиху гордість мами.
І стане грядка, ніби чистовик,
Засіяний рівненькими рядками.
СОРОЧКА
Тітка сіяла коноплі на городі.
(Скільки років проминуло вже відтоді!)
Поки микала, в’язала і мочила,
Чорна хмара її долю заступила.
Заступила її долю хмара сива,
Але тітка – не осика полохлива.
Вона горстки розкладала по долині,
Розгортала рукавами хмари сині.
Поки сонце ще сіяло на помості,
Коноплин очкам ламала білі кості
І стояла вся у білому термітті:
Не було тоді гарнішої на світі.
Буде прясти півзими вона куделю,
Що впиратиметься аж під саму стелю.
І робитиме полотна на верстаті –
Посвітлішає від них у темній хаті.
Із тканини сіруватої, простої
Вона вибілить і висушить сувої.
Візьме голку і накине першу строчку
На святошну чоловікову сорочку.
Буде шити її ниткою простою
І підсинювати білою сльозою,
Та вдовиного нерадісного слова
Не почує та сорочка празникова.
Тітка викине сорочку на осоння
І розгладить кожен рубчик у долонях.
Ця сорочка сорокова, невдягана…
Скільки літ нема з війни її Івана.
ДНІСТЕР
Сталеві хвилі розпростер,
Що навесні не знають міри:
Тече Дністер, тече Дністер –
Нестримний, сивогривий Тірас.
На кам’янистім гострім дні
Знайшли притулок свій навіки
Неситі яничарські піки,
Що край топили наш в огні.
Тут гітлерівський чорний меч
Об древні кручі пощербився,
І нелюд не один напився
Води під час поспішних втеч.
Стоять розбиті бліндажі,
Мовчать сліпі, зарослі доти.
На цім дністровім рубежі
Зосталися полки і роти.
Державний давній наш кордон.
Колишня оборонна смуга,
Тепер усім ти став за друга –
Вчорашнє відійшло у сон.
Сміється вітер-срібнопер,
Сади колишуться поволі.
Дністро, вируючий Дністер,
Лляний рушник моєї долі.
Гірський бурунистий потік,
Спішу до тебе, як на прощу.
…В країні – три мільйони рік,
А ця для мене найдорожча.
ПЕРЕЧИТУЮЧИ КОЦЮБИНСЬКОГО
Осіннім садом пахне його мова,
Тут кожне дерево як золота свіча.
Найкращий ювелір в майстерні слова,
Інтелігент з душею сівача.
В ній простору – ніби води у моря.
В ній вічністю стає минуща мить.
В ній стільки сліз невиплаканих, горя,
Що той вчорашній біль і в нас болить.
Він розумів і дерево, й травину,
Радів пташкам і квітам, як маля.
Він світ любив, а в нім просту людину,
З якої починається земля.
Його надії – стебелини жита,
Що проростуть і в завтрашніх віках.
Живе його душа талановита
У добрих людях, в повних колосках.
* * *
Минаю річечку Немію,
таку для серця дорогу.
Звіриних лап стенографію
Читаю на пухкім снігу.
Тут ми складали жито в копи,
Ромашки тут збирали ми.
Зостався лиш слідів тайнопис
На білих аркушах зими.
ГЛАДУЩИК
Розбила я гладущик з молоком,
Коли навчалася у класі третім.
Чужий гладущик, жовтий, з пояском, –
Ну де такий полив’яний візьмете?
Я плакала на печі до зорі.
Один лиш кіт не відцуравсь від мене.
В село так рідко їздять гончарі,
Село було мале, післявоєнне.
Але якось зі школи пізно йшла, –
Мій клас тоді навчався в другу зміну, –
І раптом хуру стріла край села:
Дід віз гладущики й миски, прикриті сіном.
Де взяти гроші в мить оцю мені?
Та де там гроші в драній куфайчині!
А тут миски, макітри жовтоглинні…
І дядько спить у сіні на рядні.
Гладущик тихо витягла тоді
І до грудей притисла, як дитину.
Не знала я, що бути знов біді,
Що виженуть із хати за провину.
«Ти хочеш, щоб про нас йшов поговір?
Ми не злодюги, – знову била мати, –
Бери гладущик і гайда надвір.
Не віддаси, то не вертайсь до хати».
Я з глечиком побігла за село,
У ніч, у темінь, у виття собаче.
Моя душа замерзла досі плаче…
А вулиця неначе бите скло.
А сніг мете все дужче, дужче, дужче…
Нема вже сил для страху і плачу.
«О де ви, дядьку, заберіть гладущик!» –
Ще й досі в чорну безвість я кричу.
* * *
В моєї бабці – мова саду:
Ті довгі сливи – горстки. Ці – чиркуші.
Всю осінь баба Юстя не присяде:
Для правнуків і внуків сливи сушить.
Вони у неї запашні і гарні:
Для пирогів, вареників, узвару…
Лице в бабусі – грушка із сушарні,
Що закотилась в попелясту хмару.
ПИСАНКИ БАБИ ТЕКЛІ
Баба Текля, мабуть, втрапила до раю –
Не могла вона потрапити до пекла.
Кращих в світі писанок не знаю,
Аніж тих, що малювала баба Текля.
Не яйце – яйце-райце у неї.
Золотих узорів раювання.
Там і місяць, і зірки, і феї,
І сльоза, і зустріч, і кохання.
Гостроверхі там шумлять смереки,
Золотіє куполом церковка.
Тягнуться до вирію лелеки…
Все змалює бабця, тиха, ловка.
Як візьме до рук тонку пір’їнку
Або з волосинок зробить квачик.
Не впізнати цю стареньку жінку:
Вся земля тоді сміється й плаче.
Вся земля, як писанка, в долонях –
Чорно-жовта ще й біло-зелена…
І цвіте посеред літа сонях,
І тополя горнеться до клена.
Досі мені барвами тонкими
Писанка сіяє великодня.
Хоч минули весни вже і зими,
А забути Теклю я не годна.
Ну чому не попросилась в хату
І не примостилася скраєчку,
Не навчилась в баби малювати
Світ увесь на білому яєчку.
* * *
Ввижається і досі вечорами
В черешнях білих бронницька гора.
І місто, що пишається віками
Терасно-виноградними горбами
Понад козацьким поясом Дністра.
Ходили ми до ранку над рікою.
Як дві зорі, тремтіли на мосту.
Душа була незвичною такою –
Веселою, високою, дзвінкою:
З її джерельця досі я росту.
Гукаю дням, що проминули: «Де ви?
Настройте думи на мажорний лад».
Твої тінисті парки, Могилеве,
І гори, наче скам’янілі леви,
А біля ганків – синій виноград.
Я так люблю це місто кучеряве.
Вкраїнські і молдавські імена.
Коли, забувши про суєтні справи,
Ти присідаєш на краєчок лави
І п’єш півкухля доброго вина.
…Все проминуло, наче на екрані
Старого чорно-білого кіно.
Лиш Могилів, що світиться в тумані
Поміж тополь, акацій і каштанів,
Як великоднє вимите вікно.
* * *
Дай мені, Господи, волю
Від грубощів і глупоти.
Від цього душевного болю,
Від вбивчої несамоти.
Дай мені осягнути,
Перемогти себе,
Бо скоро під сизі рути
Вже небуття загребе.
Дай мені небо любові,
Бо я десь у генах – птах.
Дай залишитися в слові,
У стогоні на губах.
І хоч за день до тліну,
Як хустки тернової край,
Побачити Україну
Вільною
волю
дай.
АНТОЛОГІЯ ДОЩІВ
Дощ-водочерпій. Дощ-накрап.
Дощ-вихльост. Дощ-співун.
Впустила день, як шишку з лап,
Білчиха чи білкун.
Ніч каро дивиться з-під брів.
Горю в її вогні.
Я антологію дощів
Складаю в Ірпені.
Дощ-ніжність. Потім – дощ-печаль.
І зливища-любов.
Дощинки зблискують в очах,
Просиночки немов.
Дощ-забуття, дощ-каяття,
Дощисько-безконеч…
А потім, потім все життя
Лиш блискавка, як меч.
Лиш спогадів чорнявий грім,
Лиш хмар густий овес…
І на шляху, тяжкім, сухім,
Ні крапельки з небес.
CПОГАД ПРО МАМУ
Дрібочку цукру, дрібочку солі,
Кілька пригорщів борошна…
Баба Федоська пече френдзолі –
В баби в очах синіє весна.
Хоч ще хустина городу чорна,
Хоч на грядках не пробилось зело,
Баба сьогодні така відзіґорна,
Ніби й нещасть у житті не було.
Баба тісто не кропить сльозою…
Скільки тих сліз потекло у Дністер?!
Плакала ще, як була молодою.
Старість, то треба сміятись тепер.
Сміятись над горем, сміятись над болем,
Сміятись під сонцем, навіть дощем.
Сміятись, коли тебе кличуть в поле,
Коли полуднаєш під плащем.
Сміятись, коли обсідають біди…
Яке ж то життя без щоденних бід?
А, може, в неділю дочка приїде?…
То ж треба тоді празниковий обід.
А за обідом, недільним обідом,
Коли розкоркуємо пляшку вина,
Скаже, що скучила дуже за дідом:
Це, мабуть, остання її весна.
Пучечка цукру, пучечка солі,
Слоїчок білої цвіт-муки…
Баба Федоська пече френдзолі…
В’януть в очах її сині квітки.
* * *
Як ти чекав, виглядав із доріг,
Вірив у наше вічне кохання!
…Січень забувся, що таке сніг,
Лютий відвик вже від лютування.
Чи пам’ятає мене наш дім?
Вже не букети у ньому, а мітли.
…Травень оглух, бо ж забувся про грім,
Яблуні наші засохли й одквітли.
Марево доторків, марево слів –
Нам би кохатись років зо триста…
Тільки зостався жмуток листів.
Тільки душа, наче крона безлиста.
Чом пригадались кизил, алича?
Йдеш, а в долонях – усміхнені дині.
Я вже не жду, та чекає дівча,
Голубооке, в червоній хустині.
ЗГАДАЛИСЬ ДАВНІ МИТІ ВЕЧОРОВІ…
Під сірий шум дощу
так хочеться любові…
М. Рильський
Згадались давні миті вечорові –
Вино і квіти поруч на столі.
Під шум дощу так хочеться любові…
А діти сплять – щасливі, бо малі.
Гроза відхлипає, немов спокуса пізня,
І витре сад натомлене чоло.
І по калюжах пролопоче пісня,
Вертаючись з роботи у село.
Сповиє сон солодку нашу втому
У шати неземної таїни.
…Та вже нема ні сну, ні того дому
В провулку тихім нашої весни.
З дощів, з туманів, забуття – нізвідки
Проб’ється голос твій, ніби мана…
І я відчую березневий трепет квітки!
Не сімдесята, а сімнадцята весна.
* * *
Т. М.
Цвіли каштани в Ірпені,
Зимову сірість стерши.
Двадцятий рік ішов мені,
Точніше, двадцять перший.
Бузки – в цвіту, сади – в цвіту,
І серце – в квітуванні.
І ти, як птах, що нальоту
Освідчився в коханні.
Ставав навшпиньки сивий ліс,
Щоб нам дістати зорі.
І на руках мене ти ніс
Між сосни міднокорі.
І проліски з-під наших пліч
Зітхали пелюстками.
Хитала головою ніч,
Лякала нас громами.
А ми не відали біди,
Не думали про завтра…
Шмат хліба і ковток води,
Долонь коханих ватра…
І очі, зеленіші крон,
Жагучіші від сонця…
Невже це сон, далекий сон?
Хай не минає сон цей…
* * *
То особистий, то державний струс,
І усвідомлення себе нарешті.
Рятують лиш Тарас, Теліга, Стус –
Ті, що зосталися при совісті і честі.
І найвірніших друзів двоїна –
І в завтрашнє їх душі розпростерті.
І чистий аркуш. І ковток вина.
І не чекання – віддаляння смерті.
* * *
Як живу? Як трава у березні…
Тільки виткнулася при березі,
А на неї сніги, холоди:
Як позбутись цієї біди?
Як живу? Як стеблина в літі…
Тільки вигойдалась у цвіті,
А на неї – безжальний серп.
І вже голос, вже подих затерп.
Як живу? Наче груша осіння…
В кожній гілці – і страх, і тремтіння,
Бо осиплються жовті плоди,
Бо шуліками знов холоди.
Як живу?
