Василь Гарвасюк для антології “Подільський краснослов” (2021)
ВАСИЛЬ ГАРВАСЮК
Гарвасюк Василь Юрійович народився 15 квітня 1938 р. в с. Видинів Снятинського району Івано-Франківської області. Закінчив філологічний факультет Чернівецького державногоуніверситету (1960). Вчителював на Вінниччині, був на партійній роботі й державній службі.
Поет, прозаїк. Автор понад 10 книг, у т. ч. поетичних збірок «Вишневий рід» (1972), «Пшеничні промені» (1977), «Поле колоситься» (1987), «Історія душі» (1999), «Пора осмислень» (2004), «У серці слова» (2004), «Віднайти святиню» (2012), «Територія цвіту» (2018), роману «Жертва гороскопа» (1988, 2005), повістей «Благодійна авантюра» (2004), «Два детективи і ворожка» (2005), збірки вибраних творів (2013).
Лауреат літературних премій ім. М. Стельмаха (2007), М. Коцюбинського (2014), А. Бортняка (2016).
Член НСПУ з 1988 р.
Проживає у смт Муровані Курилівці на Вінниччині.
«Василь Гарвасюк належить до тих літераторів, які не поспішають постійно крутитися на очах навкололітературної публіки… Живе він у Мурованих Курилівцях, куди не так і зручно добиратися… Автор прагне ретельно працювати над словом, він звертається до жанрів, які мають давню репутацію архіскладних (вінок сонетів, рубаї)… Однак справжня поезія завжди залишається поезією, де б її не видавали».
Віктор Мельник, 2000
«Основа його творчої манери – щирість, що унеможливлює усяку манірність, бо випливає з сердечних глибин. Серце може інколи помилятись, але фальшивити – ні. Він не розкладає життя на «елементи», «категорії», а напружено шукає, у чому сутність людини».
Никанор Дубицький, 1998
«Поезії Василя Юрійовича – пшеничний день… А в поетових очах –Україна. У поета мова мелодійна, поетична, повноколоскова. Що на його ниві вродив багатий необхідний хліб, побачить кожний»!
Віктор Кулик, 2004
«Отже, Василь Гарвасюк – поет. Про його творіння можна сказати однією фразою: вірші чисті, як Божа сльоза. У них немає нічого штучного, надуманого, а лише правда життя. У цьому переконуєшся, гортаючи книги автора… У них – зразок глибини аналізу людських почуттів, найтонші нюанси емоційно-чуттєвого світу людини. Поезія Василя Гарвасюка – то історія його спраглої душі, яка шукає святиню у серці слова. Його вірші вражають тонким естетичним смаком, чарівною пластичністю та стилістичною вправністю. Світлий і людяний талант, багатство інтонаційних засобів, яскрава художницька індивідуальність…»
Никанор Дубицький, 2012
«Він глибший, прозоріший, емоційніший, філіграннішій. Таке нанизування епітетів може здатися надмірним. Але ж не можна обминути такі риси, які виразніше проявляються в його новому доробку, як іронія, афористичність, парадоксальність мислення, деякий скепсис, сміливість творчих пошуків, навіть, я б сказав, бешкетне кокетування словом… Густа метафоричність дивує і захоплює. При всій складності вірші Гарвасюка не можна назвати словесними ребусами. Його безоглядна творча сміливість дає можливість знайти зображувальні засоби, адекватні власним емоціям».
Мирослав Аронець, 2018
БЕЗ СУМНІВІВ І ГІРКОТИ.
* * *
Отари днів на перелозі часу
Тирлуються – худющі і гладкі.
Здорові й покалічені, бридкі,
А ти пасеш зачумлену ту масу.
На схилі благодатного Парнасу
Пройшли дощі. Стежки довкіл слизькі.
Тож мешти витираючи грузькі,
Ти корчиш невдоволену гримасу.
Для невдоволення причини є
Вівця паршива стадо зіпсує,
А в тебе ж не одна вівця паршива.
Однак ти пізно схаменувсь, небоже,
Ветлікар тут нічим не допоможе
І вже даремно сподіватись дива.
* * *
Не гоже згинатися чемно,
Вже краще культурно скандалити.
Складу свою душу вчетверо,
Неначе папір стандартний.
Куплю на пошті конвертик,
Заадресую і здуру
Пошлю її у безсмертя –
Наївну свою замазуру.
Лиман
Чи був я тут колись? Душа не знає –
Поводиря у неї не було.
Лиш очерет, немов гнучке весло,
Листком зеленим кволо колихає.
Якщо і був – не віднайти вже сліду.
Але в душі, либонь, зарубка є,
Коли, пройшовши крізь митарства світу,
Вона завжди відшукує своє.
* * *
Де коники ночують? Де конюшні,
І конюхи, і збруя, й реманент.
І де той загадковий інструмент,
Що заробляють ним на корм насущний?
Таку послав Всевишній нам загадку,
Аби збагнули ми безпомилково,
Що витоки земних першопочатків –
Його животворяще, вічне Слово.
* * *
Проти рожна перти…
І. Франко
Давайте будем перти проти рожна,
Бо в кожного призначення своє:
Той бочку котить, хоч вона порожня,
Цей спересердя в тулумбаси б’є.
Той плуга пре важкого… Нумо, браття,
Не будем часу гаяти дарма,
Покажемо усім своє завзяття,
Хоча пуття ніде у нас нема.
Давнє
Допоки зло дрімає, поки доля
Знадливого коханця не знайшла,
Живи на лоні тихого села,
Виконуючи другорядні ролі.
Бо грати треба у житті натхненно,
Яка б не випала там роль тобі.
А в цім краю душа твоя пісенна
Незвична, наче груша на вербі.
Сучасникам
Я вам хотів на вухо щось шепнути,
Аби нащадки не почули нас.
Та збережу для себе про запас,
Як ампулку спасенної цикути.
Сумнів
Печаль – то проти вічності протест,
Що виставляє нам химерні тести,
Аби в капкан Лукавого завести
І на півслові обірвати текст.
Ощадно споживаймо земний час,
Хоч у запасі доля потойбічна.
Хай вічність поки що живе без нас,
Бо може статись, що й вона не вічна.
* * *
Я пізнав жорстокість часу –
Жив на зламі двох епох.
Не давав вівса Пегасу,
Він у мене ледь не здох.
Бідний кінь пив спрагло воду
З відер двох тисячоліть.
Уцілів-таки! На шкоду?
Чи на користь? Розсудіть!
* * *
Придивися до світу: він гарний!
Все, що бачиш, для тебе дано.
Не замінять його ні книгарні,
Ні концерти, ані казино.
Та в життєві рушаючи мандри,
Не знайшов ти в красі опертя.
І на те, що любові не варте,
Порозтринькував дні без пуття.
* * *
Іду в минуле. Сонце світить,
Кінь біля броду воду п’є.
Чи є миліше щось на світі,
Як згадувати про своє?
Видіння часо-просторові,
Надії чисті промінці.
Та вже пролито ріки крові
На історичні манівці.
Хоч шанси є на кожнім кроці,
Та не впіймати вже, мабуть.
Тріски історії в потоці,
Як риби-велети і пливуть.
* * *
Простий і нелукавий в мене вірш,
Маніжиться на сонці щире слово.
А витканий в душі м’який узір
Весняним сяйвом світиться святково.
То гарував, а то байдикував –
Боявся розминутися із вами.
Бо щось таке у слові заховав,
Немов пучок трави за образами.
* * *
Якщо ти зрілий політично,
То лисячим нутром збагнеш:
Казати правду – не етично,
Бо керівник – людина теж.
Якщо ти зрілий аморально,
Обскачеш у житті усіх,
Все облаштуєш ідеально,
Але забудь про слово «гріх».
Якщо ти зрілий розумово,
Сповідуй правило просте,
Що краще вже забути мову,
Аніж плести ні се, ні те.
* * *
У непотрібних лахах рився,
Кидав старі папери в піч.
Аж спересердя посварився –
З самим собою, звісна річ.
Жбурляв слова, немов гранати,
Така натура вже бридка,
Бо не годиться ображати
Підтоптаного земляка.
Знайомий радить мені строго
(Печуть вогнем його слова!):
– Проси пробачення в старого!
– Пробачення? А чорта з два!
* * *
По наших сльозах ішли літа –
І ставали лихоліттями.
З наших страждань виростали дерева,
Що звались немило тернами.
Крізь нас просочувались хвилини
З гучним псевдонімом ЕПОХА.
* * *
Гомер вчить усіх нас створювати брехню.
Аристотель
Ця модель безсоромна і гола,
Її в тебе не купить ніхто.
Одягай свої чесні глаголи
У модняцькі штиблети й манто.
Як би ти правдоборця не корчив,
Не нащупував суть навмання,
Ти повинен збагнути, що творчість –
То свята, непорочна брехня!
Братові Миколі
Напитися б тверезої печалі,
Що непомітно в мудрість перейшла,
І знову повернутись до села,
Де на пероні нас батьки стрічали.
Та вже не подолати ті простори.
Не повернутися на ті стежки,
Бо блимають сердито світлофори
Червоними очима, як вовки.
* * *
З літами переважуєш набуте:
Те важчає, те втратило вагу.
І гамлетівське «бути чи не бути?»
Щораз тебе згинає у дугу.
А зваживши, на суд людський виносиш,
І, оглядаючи непевну путь,
Ніяковієш, мов поблажки просиш,
Хоч знаєш, що поблажок не дають.
* * *
У тебе очі, як зірки урочі.
Ми в лісі забуваємо про світ.
Нам обіцяють темні поторочі
Напівзабутий папороті квіт.
Ми в ньому спроневірялись добряче,
Скептичні реалісти, а проте
Незримий хтось нашіптує одначе,
Що і для нас те диво зацвіте.
Поезія
Як сама прийде колись – будь ласка,
Покладу побожно на папір.
Бо вона не слухається паска,
Утікає, як чутливий звір.
* * *
Коли я літав, то літалося –
У поле, до річки, на став.
А що мені з того дісталося?
Я птахом крилатим не став.
Коли плазував, плазувалося,
Отруйні ковтав порохи.
А що мені з того зосталося?
Одні непрощенні гріхи.
Коли я творив – то творилося,
Життя поставало нове.
І те, що у серці відкрилося,
У теплому слові живе.
* * *
Як ранній птах, я відлечу увись.
Услід мені здригнеться пружно гілка –
Достоту, як годинникова стрілка,
Що на вокзалі нам обом колись
Відлічувала час. Він сплив кудись,
Розтав, як у тумані перепілка,
Лиш зелен-виноград біля причілка
Безжурно в’ється, як зухвала мисль.
Зухвалосте, в мені твої сліди,
Такі глибокі, мов сліди біди,
Що не спроможні стертися і в щасті.
Вони мене розрають в дні сльоти,
Але не порятують від сльози,
Що конче має визріти і впасти.
* * *
Біля дороги – кущ шипшини.
Червоні ягідки-жарини –
Галактика в мініатюрі.
Світання в сонячнім безжур’ї
І сиза димка вереснева –
Лише його поблякле тло.
І незбідніла ласка неба,
Як потривожене крило.
* * *
Сніги…Сніги… Усе довкруг в снігах.
Та пам’ять нишком у минуле скочить,
У теплій річці пальчики намочить,
Спочине на зелених берегах.
А там веселі коники сюрчать,
А звідти видно все – аж до сьогодні
Й не хочеться кидати сіножать,
Вертатися назад через безодні.
Польові квіти
Я навіть ваших назв не знаю , квіти,
Але прийміть мене у свій вівтар.
Без вашої спільноти – я злидар,
Що знехтував родинні заповіти.
Я вивчу нашу мову і граматику
Взаємин, де немає крові й зла.
Я вашу долю з вами святкуватиму,
Яка б вона сувора не була.
Ми будем гомоніти тихосумно
На цьому схилі теплім, запашнім,
Де топчуть вас істоти нерозумні,
Засмикані буттям своїм земним.
Зимове
У світі чорно-голубім і сірім
Життя проблискує, мов джерело.
Співоче птаство подалось у вирій.
Ти залишився. Може, повезло?
Лишатись гірко й відлітати тяжко:
Немає райдужних альтернатив.
Чому ж тоді мені здається, пташко,
Що я перед тобою завинив?
* * *
Лежить гарбуз, неначе жовта бомба,
У вересневім світлі золотім.
Мов перші християни в катакомбах,
Сховалися малі зернятка в нім.
На дотик відчуваючи проміння,
Вони міркують в темноті про те,
Що час настане – і живе насіння
Потужним сяйвом віри проросте.
* * *
Люди йдуть та ідуть. Самота.
А натхнення мовчить – не шелесне.
Мов Спасителя зняли х хреста
І не віриться, що воскресне.
Віртуальний сонет
– Продайте Україну! – Як, за шеляг?!
– Та ні, ми трохи більше вам дамо,
Ну, звісно, вирахуєм за ярмо
На шию вам, за батоги і шлеї,
А решта – ваше. Можемо й ідеї
Вкраїнства гамузом віддати вам.
Моліться, коли ласка, на той крам,
Для нас миліші серцю привілеї.
І продали. Багатим поділили.
Ті смокчуть кров з народу, тягнуть жили,
Бува й стріляються за бариші.
А ми все чубимося за марниці,
Ошукані, знетямлені і ниці,
Та продаємо совість за гроші.
Медитація
Божественно пливе вечірній час
Між берегами осені старої.
Душа німує, як руїни Трої,
І хтива вічність поглинає нас.
Щось маємо ще, звісно, про запас,
Та не пнемось в достойники й герої
І в лицарськім лискучім однострої
Вже не хизуємося напоказ.
Але душа – як ластівка. Вона
Ще хоче політати білим світом.
Вона ще марить повносилим літом,
Де пахне медом стигла далина,
Де усміхом сяйне душа зустрічна…
Душа ще налітається, бо вічна.
* * *
Літа гарцюють. А за ними,
Неначе курява услід,
Приємна теплота інтиму,
Амбіцій гамірний політ.
А думка чайкою літає
І тішить натяком мене,
Що хтось ці вірші прочитає,
Задумається і зітхне…
* * *
Життя – то шлях до переправи.
Ми вже на березі ріки .
Ти все запитуєш, як справи,
А я жартую: «Навпаки».
Та ми живі, і все це наше –
Ріка і поле, і зело.
Хіба колись було інакше?
Інакше зроду не було.
Життя
Заводити заведене замало,
Сухі перегортати сторінки,
Коли життя тебе так обламало,
Що залишилися одні сучки.
Голуб його сучками, як руками,
Воно багатолике і м’яке.
Це ти колись узяв його від мами
І ще не втямив, що воно таке.
* * *
Іде по стежці вересень, як лань.
Хоч і неквапом, але не догнати –
У недосліджені координати,
У схови неозвучених волань.
Безболісно переступити грань.
Безбоязно і весело ступати.
Беззлобно із поразок кепкувати.
Безжурно жити без дурних повчань.
Бо осінь – то вино. То сміх і сльози.
Вона вершина життьової прози,
Щаслива кульмінація буття.
А далі що? А далі йде розв’язка –
Зимова безкінечно довга казка,
Вітрів голодних жалібне виття.
* * *
Золотому дневі серце раде
У своїй старечій простоті.
Ми давно уже не на параді –
На якійсь вибоїстій путі.
Маній позбуваймося і мантій:
Десь уже за річкою Едем
І немає жодних в нас гарантій,
Що благополучно допливем.
Чи гординя власна нас утопить
На найбільшій глибині якраз,
А чи лисий дідько нас ухопить,
Бо Всевишній відцурався нас?
* * *
Не прийдеш, тихенько не шелеснеш,
Не збентежиш, як травневий грім,
Хоч усі мої літа і весни
В імені приборкані твоїм.
Не вгаває завірюха люта,
Замітає заповітний шлях…
Чи любов – лиш кара і покута,
Чи безсмертне світло у серцях?
* * *
Згоряє серпень рівно, наче свічка,
І щось таке згоряє разом з ним,
Усміхненим, печально-мовчазним,
Кудись зникає, як форель з потічка.
Задумалася польова криничка.
Лелека на стерні, як пілігрим,
Шпаки крикливі зграйкою над ним –
Закінчується літа злотна стрічка.
А скільки зав’язалося вузлів
На пам’ять з пелюсткових пелюшок –
Духмяних яблук і смачних грушок!
А скільки добрих мовилося слів!
І дивляться з-поміж листків горіхи,
Як ластів’ята молоді з-під стріхи.
* * *
А слово – як вода. Удруге в слово
Не увійдеш. Воно пливе, пливе.
Вже інший хтось у слові тім живе,
Що ти його прогаяв випадково.
А слово – як ріка. Загати рве
І душу переповнює раптово.
1 задурманить, зацвіте казково,
Як рясноцвіття дике польове.
І не питай, яка його вага:
Воно і біль, і сила, і жага,
І почуття найперші пелюсткові.
Леліючи безхитрісний мотив,
Подумай, чи сповна ти заплатив
За творчу мить, за щастя жити в слові.
* * *
Берези величавий скіпетр,
Ошатно й чисто навкруги.
Наївно мудрувати й скніти
Нам не дадуть ясні сніги,
І цей горобчик безпечальний,
Загублений серед снігів,
Крізь холод наших узагальнень,
Як вісник щастя, прилетів.
З’єднав близькі і дальні зими
В терпкім жаданні чистоти.
І все минуле стало зримим
Без сумнівів і гіркоти.
* * *
Із усміхом довірливо-гірким
Дивлюсь на тебе, як дитя на сонях.
І тиха, ніжна музика осоння
У душу ллється сяйвом голубим.
Подаленів чуттів нежданий грім,
Улігся шторм тривоги і безсоння.
Для мене ти немовби вже стороння –
Співучий дзвін моїх осінніх рим.
То радість в тому дзвоні залуна,
То стрепенеться туга, як струна.
І заблискоче у живому слові
Все, що в душі леліяв і беріг,
Все, що в зіницях палахких твоїх
Цвіте вогнем надії і любові.
* * *
Пам’ятаю: метелики білі
До м’якої горнулись землі.
І маніжилась молодість в тілі,
Як у небі яснім журавлі.
І водили мене бажання
На майдани кипучих міст.
І солодким було чекання
За його нерозгаданий зміст.
Добре, долю безхитрісну мати,
Гайнувати дні без пуття.
Але краще таки не знати,
Що готує тобі життя.
