Григорій Усач для антології “Подільський краснослов” (2021)
ГРИГОРІЙ УСАЧ
Усач Григорій Давидович народився 14 вересня 1934 р. в м. Немирів на Вінниччині. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1958). Працював в обласній пресі.
Поет, прозаїк, драматург. Автор понад 30 видань різних жанрів, зокрема збірок лірики: «Ровесники» (1958), «Подих» (1979, 1982), «Весняний зошит» (1975), «Омріяний дім» (1984), «Найдорожче» (1987), «Час журавлів» (2012); прози: «Хочу журавля в небі» (1969), «Твоя Троя» (1975), «Люблю» (1976), «Вибір» (1978), «Прохідний бал» (1990), «Еврейские праздники в новеллах Григория Усача» (2004); двотомника вибраного, творів для дітей та молоді, казок та п’єс для лялькового театру, сценаріїв для мультфільмів. Упорядник фотоальбому «Вінниця» (1965), переспівів з єврейських віршів О. Дріза. Перекладає з івриту та на іврит. Окремі твори перекладені болгарською, молдавською, польською, російською, чеською та іншими мовами.
Лауреат літературних премій ім. М. Трублаїні (1969), М. Коцюбинського (1983), «Тріумф» (2004).
Член НСПУ з 1974 р., НСЖУ з 1960 р.
З 1997 р. проживає в Ізраїлі.
«Художнє слово Усача завжди цікаве, змістовне, винахідливе, в міру грайливе, дотепно іронічне (але ніколи не брутальне, не цинічне), наділене яскравою образністю, лексичними багатствами».
Анатолій Бортняк, 2004
«Уже визнано (і давно!), що найважче писати для дітей та юнацтва. Бо цей читач найвимогливіший, він ніколи не прощає фальш. А Григорій Усач подарував йому десь півсотні книг різних жанрів, його лялькові п’єси обійшли всі театри України та вийшли у зарубіжжя і сьогодні не сходять зі сцени… Без перебільшення, вся творчість Григорія Усача – це неповторний і значний внесок в нашу дитячу літературу».
Леонід Пастушенко, 2014
«Читаймо животрепетне слово Григорія Усача… Ці вірші незамінні для вивчення рідної мови та її багатющого словотворення. Для вивчення нашої мови з цікавістю, із задоволенням і назавжди».
Леонід Пастушенко, 2015
І ВИРОСТАЄ УКРАЇНА
Зустріч з кирилицею у Празі, або Одна рима – про зриме и незриме
Присвячення
Далекого-далекого п’ятдесят восьмого року Київське видавництво «Молодь» надрукувало мою першу поетичну збірку «Ровесники». Я тоді щойно отримав диплом Вінницького педінституту, одночасно з сигнальним примірникам книжки.
І тоді, того ж таки літа, інший випускник іншого педінституту – Ніжинського, прочитав її по дорозі до рідної Вінниччини: Євген Гуцало. І привіз з собою рецензію. Її опублікувала «Вінницька правда». Така мені випала честь – доброзичливий відгук майбутнього лауреата Шевченківської премії.
А потім був чудовий час спільної праці у новоствореній вінницькій молодіжній газеті. Журналістика – серйозна школа. Але в багатьох з нас у творчих загашниках чекали своєї години ще й пера поетів, прозаїків, драматургів. І визрівали імена письменників. Які то були імена! Петро Перебийніс, Олег Чорногуз, Леонід Пастушенко, Роман Андріяшик, Іван Куштенко, Станіслав Реп’ях, Микола Рябий… І Евген Гуцало – нинішній класик української літератури.
Женя не довго був у нашій редакції, незабаром його запросили на роботу в «Літературну Україну». Але наші дружні стосунки тривали й на відстані. У «літературці» він друкував мої фейлетони на письменницькі теми. Першою публікацією були «Дами з собачками»: про псевдотворчість для дітей. Гуцало поділяв зі мною критичне ставлення до фальші у багатьох творах для юних читачів й ото замовив мені написати гостро, так, як неодноразово ми обговорювані з ним цю проблему.
Я виступив з кулеметним фейлетоном, а згодам Євген Гуцаю пустив у хід важку артилерію. Його блискуча повість «Олень Август» стала могутнім художнім протиборством з бездарами та халтурниками у дитячій літературі. Надіславши мені цю книгу, Женя у листі нагадав про наші розмови. А я відповів йому віршиком:
Твій Олень Август вийшов вчасно –
Розчистити від муляжів дорогу.
І читачі збагнуть: він, власне.
Собачок бутафорських взяв на роги.
Упродовж кількох років Женя зі своєю родиною мешкав по сусідству з М’ястківськими. Буваючи в Андрія, я неодмінно заходив й до Гуцала.
Літературна доля зробила мені дивовижний подарунок: Андрій М’ястківський – редактор першої моєї поетичної збірки, Євген Гуцаю – перший рецензент тієї книжки. Ось вони поруч: виходжу з одних дверей, відчиняю другі – і обіймаю їх, Андрія та Євгена.
Добре пам’ятаю мій приїзд до Киева, коли Женя розповів мені про свої враження від Праги, з якої щойно повернувся.
– Неодмінно побувай на Карловому мості, – сказав він так, ніби я вже рушав у подорож. – Вклонися святам братам…
Я не втямив про що йдеться: не знав тоді, яких братів на невідомому мені мості Женя мав на увазі.
…Лише торік уклонився їм.
Ах, як багато літ збігло відтоді, коли мій незабутній товариш передав привіт святам братам Кирилу й Мефодію!
І я присвячую цей есей Євгенові Гуцалу. Радісний і тривожний монолог про почуття, звідані мною в місті, змальованому мені колись живою оповіддю дорогого земляка. Певен, що він зрозумів би мої почуття…
Гарне місто, як і гарну людину, одним словом не змалюєш. Потрібно багато епітетів, порівнянь. До того ж ці мовні фарби мають бути не з чужої палітри, а з твоєї власної.
Зустрівшись з Прагою, я поклав собі свої враження передати одним словом, сказати те, що особливо вразило мене. А язик свербіло не раз чуване: злата Прага…
А де ж воно, моє слово? І я знайшов його, вірніш – відчув. Хоча, думаю, все-таки повторюсь. Проте іншого не маю: затишна. Затишна Прага.
Але епітет цей мене не вразив. Лагідний, він відповідав моїм почуттям від знайомства з Прагою. Розумію, що не тільки моїм.
Я ходив вулицями, майданами, схилами берегів Влтави – затишно. Навіть великі юрми туристів не заважали цьому моему спокійному сприйняттю затишку. Спокійному –інакше й не скажеш.
Не беру на себе сміливість описати місто свіжо, неповторно, адже Прага настільки щедро описана, змальована, оспівана, що й додати нічого.
Так, мабуть, і поїхав би з Праги, не знайшовши слова, яке б мене вразило. Саме – вразило. А воно виникло тривожним відгомоном минулого, а може – передчуттям майбутнього… З’явилося несподівано й на несподіваному місці. Але перед тим був Карлів міст.
І його теж описувати немає сенсу: відомий з оповідей, картин, фотографій. Однак я в своєму нарисі зупинюся зараз на мосту тільки там, де стоїть скульптура Кирила й Мефодія. З ними, святими братами, й пов’язано те, що відкрилося мені на березі Влтави.
Так уже сталося, що саме після відвідин Кирила та Мефодія я раптом побачив слово, яке схвилювало мене, стривожило. Це… Та не буду поспішати.
Я стояв біля святих братів і думав про кирилицю. Про абетку, яка для нас немов явище природи: повітря, що ним дихаємо, хліб наш насущний, вода, що її п’ємо…
Даруйте за ці прописні істини, але ми ж таки не замислюємося щораз над тим, чим дихаємо, чим харчуємося. І навряд чи хтось каже собі: ось зараз писатиму кирилицею, читатиму кирилицю… І хто отак раптом згадає авторів нашої абетки?
А я згадав. І раптом. Навіть не біля скульптури. Там я думав про те, що не бачив у Празі написів кирилицею: ні афіш, ні реклами, ні книг у магазинах…
Другого дня, вранці, я прогулювався по набережній Влтави. Затишна – знову-таки затишна – алея вздовж металевої огорожі. Зручні лавочки під деревами на схилах-берегах тихої ріки.
Я присів на лавку, звідки добре було видно Карлів міст і постаті Кирила та Мефодія. Перевів погляд на огорожу, де її металеві частини сполучаються між собою кам’яними стовпчиками.
І раптом…
На одному з таких стовпчиків, якраз навпроти мене, чорнів напис: згори донизу якоюсь стійкою фарбою було написано: тойтеррор (злитно, бо місця бракувало»).
Кирилиця!
От я й побачив тебе, рідна Абетко. Всього дев’ять твоїх літер. А що за ними?…
Оте, що мене вразило.
І роздуми, роздуми, роздуми. З поглядом туди, де на мене дивилися брати Кирило й Мефодій. Той террор.
Коли і як вони прийшли на схили ці,
всього два слова буквами кирилиці?
Те, що писала людина українського походження, не викликало в мене сумніву: той – це ж по-українському. Отже, Абетко Кирилице, писав хтось з наших країв, небайдужий до горя ближнього…
І я, його земляк, збагнув: зчорніли це
твої слова про спільну тьму, Кирилице.
Про терор, який болить і нам… Але чому ти написала террор з двома Р? По-українському – одним.
Розумію, розумію. Не ніжне це слово, не ласкаве для слуху. Тож українська кирилиця підсилила гарчання жорстокого слова.
… скррегіт танків… гурркіт гаррмат… ррявкіт окрриків…
Гурчання додатковим Р посилиться,
так записала хижий зміст кирилиця.
Я одразу й не помітив, що мої роздуми почали складатися у віршовані рядки. Кирилиця озвучувала думку римою, і вона ж, кирилиця, до цієї єдиної рими, до свого ймення магнітно притягувала співзвучні й потрібні їй за змістом слова.
Несподіване для мене віршування нагадало мені про той куток Праги, де відвідувачам з України лунає висока поезія глибокого співчуття до чехів, на долю яких шістсот років тому випала вогненна трагедія. Туди, на цей майдан, тебе приведе не екскурсійний гід, а Тарас Григорович Шевченко, якщо ти знаєш його поему «Єретик».
Іду до пам’ятника Яну Гусу, чеському патріоту, якого мракобіси спалили на вогнищі.
Майже 600 років не гасне полум’я – не те, яким його скарали, а те, що ним Ян Гус запалив серця співвітчизників.
Тихо промовляючи Шевченкові слова, написані, звісна річ, кирилицею, я подумки вінком кладу їх до монумента.
Мов кедр серед поля.
Ливанського, – у кайданах
Став Гус перед ними!
І окинув нечестивих Орліми очима.
Малою сім’єю
Зійшлись чехи, взяли землі
З-під кедра і з нею
Пішли в Прагу.
Це теж був терор, давній за календарем. А пам’ять народу не відає давності болю…
І перед очима – два слова з гранітного стовпчика над Влтавою, той террор…
Слова, неначе стріли з лука, й стріли ці
і в майбутті вбачаються кирилиці…
Може, ті слова-стріли на гранітному стовпчику – з вогнища Яна Гуса до вогнища Яна Палаха?
Є у Празі ще одна площа, де також згоріла людина. Тезка Яна Гуса, наш сучасник.
Трагічна Празька весна. Не пора року – пора епохи: чеський народ забажав визволення з табору країн, закайданених ланцюгом примусової таборизації.
У січні 1969 року чеський студент Ян Палах спалив себе, захищаючи Празьку весну від Московської зими. Посивіла злата Прага…
І от через сорок два роки після того спалаху проти чужинецького терору я стою на майдані невгасимого полум’я.
На майдані Яна Палаха тиша, мир, спокій. А я чую скрегіт гусениць радянських танків… рррр… тер-рр-ор…
Супроти вогненної зброї – спалах юної людини… той террор.
Палав юнак Ян Палах. Ні. горіли це
серця усіх пражан… Пиши. Кирилице!
І гадки не мав, що з гранітного каменю прийде до мене вірш. Прийшов.
Цей напис… Ні, не суєта-крутилиця:
про давній біль повідує кирилиця,
про той террор. Чом літери укрили ці
гранітні зморшки мовою кирилиці?
Моя гіпотеза до правди хилиться,
адже правдиві літери кирилиці.
…Колись, допоки воля не розкрилиться,
хтось залишив нам пам’ятку-кирилицю.
Маленький стовпчик. І хоча не брила це,
ти цей камінчик підняла, Кирилице,
до рівня монумента, аби втілиться
могли у пам’ятник слова кирилиці.
Хто той? А чи не вермахт озвірілий це?…
На жаль, урвався запис твій. Кирилице.
Чи той – радянський танк у Прагу цілиться?…
Як розгадати дев’ять букв кирилиці?
А втім, чимало «тих». Й не застаріло це,
про що застерігаєш нас, Кирилице.
Не люди, а горили та горилиці
на Прагу йшли, і виділа кирилиця
людей, яких кати не підкорили ці,
й нагадує про той террор кирилиця.
Який би він не був, та не відбілиться,
як чорні літери – тавро кирилиці.
А пам’ять… От спираючись на милиці,
дідусь схиливсь до напису кирилиці;
напружились нервово, гостро вилиці, –
старий побачив щось своє в кирилиці.
Пішов дідусь… А ось ідуть «потилиці»,
пробач таку метафору, Кирилице.
Залякана минулим, не насмілиться
«потилиця» вникати у кирилицю.
А той террор… Хай ми ще не розкрили ці
гранітні коди в літерах кирилиці, –
комп’ютерні умільці та умілиці
проникнуть юним розумам в кирилицю.
…Світанок. Карлів міст в тумані мріється.
Прощаюсь з Прагою біля кирилиці.
Дивлюсь на міст, де Влтава тихо хвилиться,
стрічаю погляд Авторів кирилиці
й торкаюсь ніжно букв, які зуміли ці
мої чуття покласти на кирилицю.
Не написався б цей вірш, якби не така зустріч з кирилицею в Празі.
Якщо ж губа у когось закопилиться –
мовляв, для ричи я узяв кирилицю,
хай знає він, що в здогадці помилиться:
це ж посестри – поезія й кирилиця.
От я й розповів про те, що стало мені у Празі болем за пройдешнє і тривогою за прийдешнє. Можливо, саме через це рима не відпускала мене, загострюючи почуття, викликані кирилицею на гранітному стовпчику в центрі Європи.
Біль на минулий й нинішній не ділиться –
я вірю в передбачення кирилиці.
Щойно по телебаченню показали документальний фільм «Мечеть Паризької Богоматері» – про новітнє лихо, що загрожує світові: оскаженілі безбожники, які зрадили й свою релігію, вогнем і мечем нав’язують людству ідеологію глобального терору. Я переглянув цю стрічку в інтернеті.
Може, це той террор? Може, кирилиця на набережній Влтави говорить не тільки про минуле, а й про сьогодення, про майбутнє, застерігає?
Хтось скаже: «Мечеть Паризької Богоматері – це безпідставна фантастика».
Але ж історія відповідає: нинішня турецька мечеть Султанахмеда була колись Собором Святої Софії…
Давно була, дуже давно. Та вже сучасна історія перегорнула сторінку всього лише десятирічної давності: ісламські екстремісти літаками атакували в Нью-Йорку хмарочоси, й під руїнами загинули тисячі людей. А однодумці вбивць одразу ж націлились збудувати на цьому місці свій ідеологічний центр.
Ідеологія, що згодам виллється
у той террор.
А чи не так. Кирилице?
Історія не ставить тут крапки.
Кирилиця добре розуміє це. На гранітному стовпчику над Влтавою після напису той террор немає крапки.
Ранок
Ступили тихо промені на ганок,
Це сходить сонечко до тебе, сину.
Та це іще не ранок, ні – не ранок,
Бо він чека завітної хвилини.
Прокинулась невидима пташина
І з дзьоба балабончик упустила.
Але і це ще не світанок, сину,
Його хвилина ще не підоспіла.
Проміниться, витьохкує, тріпоче…
І так вже білиться на білім світі…
І – ранок! Це твої, дитино, очі,
Усім дивам землі відкриті.
Витоки
Коли спинюся раптом у ваганні
І душу страх липкий огорне.
Коли відмовлюсь од свого шукання.
Коли заплющу очі я на чорне.
Коли на підлість гнів не захлюпоче
В мені так бажано і так шалено, –
Приходить із мого дитинства хлопчик
І дивиться здивовано на мене.
А я мовчу. Що можу я сказати
Собі, оцьому хлопчику малому.
Якому ще шукати та й шукати,
Якому ще наслухатися грому…
Тепер, із верховини перевалу,
Я впізнаю у хлопчикові птаха,
Війна якому крила сповивала,
Прищепивши імунітет до страху.
А чи між нами, хлопчику, межа є?
А чи між нами є круте провалля?
Тебе в минулому не залишаю,
Й мене не залишай на перевалі.
Нехай назустріч сивиною вкрите
Спішить моє майбутнє з-за туману –
Я починаюсь там, де строгі діти
Не відають ні зради, ні омани.
Травнева злива
Дивлюся на обрій – він міниться…
Хоч хмарку прислав би сюди!
Дощу зачекалася Вінниця,
І спрагло шепочуть сади.
Ледь чутно погойдують вітами,
І небо над ними таке,
Мов хмар споконвіку не відало,
А знало лиш сонце жарке.
Принишкли Слов’янка з Кумбарами,
Замостя в дрімоті садів,
Що марять жаданими хмарами
І струнами добрих дощів.
Нема та й нема! Раптом ввечері
Хмарки караваном прийшли,
Й дерева, на спрагу приречені.
Як руки, гілля підняли.
По листю ударили струмені,
Напружені і молоді,
Й дерева, ще вранці задумані,
Прокинулись навстріч воді.
І злива могутніми арфами
Гуде понад містом моїм.
Багата майбутніми барвами,
Щаслива цвітінням земним.
Дощ пахне грибами прийдешніми,
Напоєним житом пахтить
І так яблунево й черешнево
Над радісним містом дзвенить.
* * *
Мене торкнулись ваші очі,
Всміхнулись мимохіть мені,
Забравши в мене темні ночі,
Подарувавши світлі дні.
Заплющу очі: й те обличчя
Ранковим сяєвом майне,
І ніч не хоче бути ніччю
І обминає сном мене.
О, світлі дні посеред ночі,
Що їх мені дарує мить…
Благословляю ваші очі
За чистий доторк мимохіть.
Друга молодість
Приходить друга молодість кохання,
Коли стрічаєш те, чого не знав з весни.
Це просто довге, як життя, чекання –
Від радості світань до суму сивини.
Приходить друга молодість писання,
Коли не зрадить ані серце, ні рука.
Це просто довге, як життя, кохання –
Від першого і до останнього рядка.
Смерть човна
Човен вмирає, як риба.
Лежить на гарячім піску
І марить знайомим з дитинства
Серпанковим плескотом хвиль.
Йому б хоч на мить відчути
Пружну і надійну воду
І вийти б на місячну стежку,
Щоб зорі дзвеніли в борти.
Тоді одшукав би він плесо,
Найтихше у світі плесо,
Куди припливають безшумно
Старі, посивілі човни.
…Він бачить, як поруч з дідами,
Що знають бездонні глибини,
Стає на останньому плесі,
Де весел не треба йому.
А потім, уже на світанку,
Коли прокидаються весла,
Коли десь тріпочуть вітрила,
Він ляже з дідами на дно.
Над ним пропливатимуть стрімко
Човни молоді та зелені,
І в котрогось з них він побачить
Своє парубоцьке весло.
Без цього вмирає він тяжко
І дихає тяжко, як риба…
Йому б тільки знати напевне,
Що весла його на воді.
Кульбаба
Бачив я, як влітку
Одцвітала квітка:
Вранці золотіла.
Ввечері змарніла.
В лісі біля граба
Сивіла кульбаба,
І тремтіло дрібно
На голівці срібло.
Вітрику легенький,
Ти знайдеш стареньку.
Дунеш навіть слабо –
І нема кульбаби.
Біла кульбабуся…
Нарік повернуся –
От сюди, де сива
Сивину струсила.
Де впадуть сивинки,
Виростуть травинки –
Квіточки-внучатка,
Жовті кульдівчатка.
З триптиху радості й суму
Прислів’я заяложене, затерте,
Оце: «Побачити Париж – й померти».
Забудь його і сам собі скажи ти:
Побачити Єрусалим – і жити!
Від родини до родини
А. Бортняку
Я повертаюся, та не прощаюсь:
В дороги два кінці і два початки.
Я долучаюсь і не відлучаюсь,
І не потрібна візова печатка…
Можливо, скаже хтось, що я метаюсь.
Та знаю, що чуття моє єдине:
Благословенний Бог, я повертаюсь
І до Ізраїлю, й до України.
Вертаюсь до Дніпра і до Йордана –
До них у віршах прокладаю кроки.
Я вірю – долею мені це дано:
В своїй душі єднати два потоки.
Щасливий я, що обрії відкрито,
Що повертаюся без перепони
До мови України й до івриту,
До Коцюбинського і до Агнона.
Моєї долі шлях – тисячоліття.
Не авіамандрівка в три години…
Вже так судилося мені на світі –
Вертатись від родини до родини.
Неопалима купина
На пагорбах Єрусалима
Зі мною диво-дивина:
Горить мені неопалима,
Неопалима купина.
І постає далекий Київ
Близьким видінням на зорі.
Єрусалим мені намріяв
Кохане місто на Дніпрі.
Ми на святій землі усюди –
І десь в подільському селі…
Тож повернімо святість, люди,
Своїм оселям на землі.
Нехай з вершин Єрусалима
Нікого з нас не омина
Своїм вогнем неопалима,
Неопалима купина.
Дивлюсь крізь сльози, крізь краплини,
Немов крізь призму кришталя –
І виростає Україна,
І усміхається здаля.
Ні, не здаля, я всюди вдома,
Де б не спіткала радість ця:
Чаклунство відстаней відоме –
Не знають відстаней серця.
Спасибі, Храм Єрусалима,
Що радість ця на всіх одна:
Горить усім неопалима,
Неопалима купина.
Набалакані казочки
Кілька років таму мені подарували песика. Ще дитячим цуциковим голосам він гавкнув на мене й водночас загарчав: «Гав- рр… Га-авр-рр».
– Знайомишся зі мною? – спитав я, – їм я своє називаєш?
Песик повторив:
– Гавврр!
– Що ж, хай воно так буде. Гавр то Гавр.
Хоч щеня було маленьке, проте розуміло мене з першого слова. Гукну на сніданок – зразу біжить. Накажу сидіти тихо – завмирає й не писне. Тільки скажу про прогулянку – аж скаче до дверей.
Минав час, дорослішав мій Гавр й усе краще та краще розумів мене. На моє прохання підносив мені капці або газету, прибирав за собою розкидані на підлозі іграшки і складав їх у своєму житловому кутку.
Гавр озивався на мої звертання до нього: погавкував, гарчав, скавучав. А іноді він і сам починав розмову зі мною, причому з доречною інтонацією. Коли йому було щось потрібно, ніби вигукував: коли його щось цікавило, немов запитував. А то песиків голос звучав обурено або задоволено. Залежно від настрою собачки.
Якось він притулився до моєї ноги й лагідно прогарчав.
– Що ти кажеш? – спитав я.
Гавр підбіг до дверей і захоплено загавкав. Тут у двері постукали, й увійшов мій сусід, студент університету.
– Можете привітати мене, – сказав він, – я отримав перше вчене звання, я вже бакалавр.
– Гавр! – знову захоплено гавкнув мій песик. – Гавр!
– Дивися, – сказав я, – моє щеня тішиться, ніби це воно стало бакалаврам. Ану, цуцику, принеси з тумбочки біля мого ліжка у спальні книжку, ми її подаруємо нашому юному вченому бакалавру.
Гавр побіг, приніс у зубах книжку і простягнув її сусідові. Втямив що до чого! Тої миті я раптом збагнув, що мій собачка не менш тямущий за мене: він розумів мене, а я його – не завжди.
З цього все й почалося.
Я став пильніше придивлятися и прислухатися не тільки до Гавра, а й до всіх тварин, де б вони мені не траплялися. В гостях у моїх знайомих, у зоопарку, в цирку, просто на вулиці.
Що нагавкав хлопчикові на подвір’ї кирпоносий бульдог? Що накрякала в озері своїм каченятам заклопотана качка? Що нанявкала ображена кицька, коли її не пустили до хати? Що має на увазі чирковий папуга, вставляючи у свій пташиний монолог зрозумілі й людям слова «попка-дурень»? Яку це радість наіржав дорослому коневі брикливий жеребчик?
Запитання, запитання, запитання…
А відповіді на них я не знайшов у жодній книжці.
Тоді я почав цікавитися мистецтвом артистів-дресирувальників, працею ветеринарів, зоологів, усіх, хто має справу з тваринами. А головне – мене приваблювати діти, їхнє спілкування з птахами, звірятами. І невдовзі я зробив для себе відкриття: розуміти тварин допомагає фантазія. Діти ж великі фантазери!
– Песику, що ти зараз хочеш? – спитав я у свого собачки.
– Гавррр! – лизнуло щеня мою руку.
– Гуляти! – зрозумів я його.
– Га-гавр! – зрадів песик.
– І куди ми підемо?
– Га-а-а-врр!
– То ти хочеш до скверика, куди водять своїх хазяїв твої дружки?
– Гав-гав-ррр!
– Просиш не брати тебе на шворку, щоб усі собачки бачили, що ти культурний і вихований песик. Гаразд, ходімо.
Фантазія? Авжеж.
Звичайно, що фантазія!
І от в такому разі я
балакаю з собакою,
й зі мною він балакає.
Подався я дібровами
знайомитися з мовами,
ходив лісами й нивами,
стрічався з балакливими
пташками та звірятами
і знав, що розмовлятиму,
і знав, що розумітиму,
бо всі у казці діти ми.
От я казково слухаю:
Сич в зоопарку ухає
в розмові із сусідкою,
що поруч з ним, за сіткою.
Он Мавпочка на сідалі
мені киває віддалі,
показуючи лапкою
на Бегемота з Жабкою.
Почувши Жабу, зразу я
збагнув – мені розказує:
«Ми рідні з Бегемотами,
бо з одного болота ми».
А Солов’ї та Чижики
нащебетали віршики.
Крім тих, які натьохкані,
є в мене і нарохкані…
На жаль, тією мовою,
чудовою, казковою,
не все ще записалося,
а трошечки й зосталося.
…Я починав з Собакою,
та всім сердечно дякую:
тим, що мені чиргикали,
тим, що мені терликали,
тим, що до мене мукали,
тим, що до мене хрюкали,
мемекали і квакали –
цю книжку набалакали.
Дужче за вогонь
Герострат появлявся у храмі щоранку. Повільно обходив його по периметру: сто метрів вздовж фасаду, стільки ж з тильного боку й по п’ятдесят метрів торцеві стіни. Звично, не відволікаючись ні на що стороннє, крокував уздовж колон. Ніхто в Ефесі не милувався так щиро й захоплено цими вісімнадцятиметровими велетнями. Вони належали йому, тільки йому, оці сто двадцять сім колон, якими був оточений храм.
Так думав Герострат, не маючи й тіні сумніву, що, крім нього, ще хтось може володіти цим розкішним храмом. Цими могутніми колонами, сліпучобілими стінами. І цими високими, інкрустованими золотом дверима, виготовленими з благородного кипариса, крізь які люди заходили, затамувавши подих перед Артемідою, богинею мисливства й живої природи.
І сама вона, володарка природи Артеміда, належить йому, тільки йому, Геростратові. Пхе. володарка?…
Коли б Герострата спитали, яка його влада над великим храмом Артеміди, причисленого до семи див світу, він тільки посміхнувся б. Лише Артеміді, богині-діві, говорив про цю владу. Мовчки, подумки, не зронивши жодного слова вголос.
Подовгу простоював Герострат у центрі храму, де Артеміда з висоти свого п’ятнадцятиметрового зросту байдуже дивилася на нього, маленького чоловічка. А він біля її підніжжя, такий непоказний і кволий, відчував свою перевагу над нею. Ще б пак! Адже в його жилах тече гаряча кров людини, збуреної жагучим бажанням. А що являє собою Артеміда, холодна у своїй гордині красуня? Дерево, лише деревина… Але як добре, що не вогнетривке каміння!
Так щоранку думав Герострат. «Розумієш, Артемідо, полум’я, що вирує в мені, воно – для тебе… І ти підкоришся йому… Ти будеш безсила перед моєю пристрастю…»
Його не займали золоті й срібні прикраси богині. Йому були байдужі картини на стінах храму, унікальні витвори художників, перед якими в захопленні завмирали і ефесці, й гості міста.
Та й сама Артеміда була Герострату абсолютно байдужа. Розмовляючи з нею, він ревнував Артеміду до її творців. Це були жагучі ревнощі бездарності до таланту.
І не тільки до скульпторів. До всього, що оточувало Артеміду: до стін і картин на них, до колон і фризів, що вінчали їх. До самого місця, де виникла ця рукотворна богиня.
Ревнощі безплідних рук до плодовитих рук майстрів. Але його ревнощі-заздрощі не були пустопорожніми. Герострат знав геть усе про облюбований ним храм. Давно вже не було тих хитромудрих архітекторів і скульпторів, які обрали для свого грандіозного витвору болотяну місцевість, щоб, на випадок землетрусу, м’який ґрунт приглушив удари по підмурку.
Герострат, гуляючи навколо храму, підсміювався: хіба ж тільки з-під землі може бути загроза?
А він був певен, що бачить крізь землю. Там, на дні глибокого котловану, будівельники насипали товстий шар деревного вугілля, вкрили його вовною, відтак ще одним шаром, уже уламків граніту.
Герострат думає про це і сміється. На нього звертають увагу, та він не помічає здивованих поглядів. Він сміється не до цих людей, він сміється до тих, які вигадали таке підґрунтя. Спасибі, розумники! Деревне вугілля – як це доречно, як це пасує до його думок… Ні, не їм, тим винахідникам, вічно купатися у променях слави. Де там! Їхні імена ще за життя Герострата вже канули в минуле.
І от він іде до храму вночі.
Безліч діб удень, а сьогодні – опівночі. Вперше не під сонцем. Вперше і востаннє.
А навіщо сонце? Він сам подарує природі світло. Богині природи.
Герострат знову смакує думку, що Артеміда дерев’яна, що двері до неї дерев’яні, що стеля тримається на дерев’яних сволоках.
Вогонь, який так жадібно пожирав душу маленької людини, тепер в його руках. З крихітного язичка у грудях виростає у важкий смолоскип. І хижо пожирає все навколо!
Храм богині горить, щоб на його кам’яному фундаменті звелася Геростратова слава.
Герострат, осліплений своєю пожежею, не бачив майбутнього. Не знав, що його ім’я прийде до людей присипане чорним попелом презирства.
Годинник, що додивлявся хлопчикові сни
Товстенький і коротконогий Будя жив на тумбочці біля ліжка і навіть не уявляв собі, що діється на білому світі. На тому самому білому світі, який зазирав у вікно ранковим сонечком і опівнічним місяцем.
Щиро кажучи, Будю це зовсім не обходило. В нього була лиш одна турбота: вчасно будити Юрчика.
– Дир-дир-дир! – кричав Будя в потрібну хвилину.
А доба, як відомо, мас одну тисячу чотириста сорок хвилин. І одну тисячу чотириста тридцять дев’ять з них Будя примовляв:
– Так, так, так.
Це він готувався до найголовнішої для нього хвилини, коли слід горлати на все горло: «Дир-дир-дир!»
Товстенький, коротконогий, у блискучій мідній шапочці. Будя так старанно калатав, що навіть не міг встояти на одному місці й від нетерпіння підстрибував на тумбочці.
Юрчик, звичайно, тут же прокидався. Але іноді бувало так, що він не встигав додивитись який-небудь цікавий сон і через те накривав Будю своєю подушкою.
Наївний хлопчик, він не знав, що всі сни ховаються в подушках, і як не старався заплющити очі, нічого більше побачити йому не вдавалося.
Зате рештки снів обступали Будю з усіх боків, і він, круглий настільний годинник, замість свого хазяїна Юрчика літав на ракетах і скакав на конях, опускався на дно океану і пробивав тунелі крізь землю. А якось навіть бився з триголовим драконом, у котрого голови співали басом, баритоном і тенором, через що він називав себе тріо Горинич… Отак і жив собі товстенький і коротконогий Будя.
Цілих два роки підряд він будив Юрчика, щоб той не спізнився в дитячий садок.
Але ось для Буді настав найвідповідальніший день – перше вересня. Бо якраз перед тим Юрчикові виповнилося сім років.
Свою відповідальність Будя зрозумів ще напередодні першого вересня, ввечері, коли Юрчик поставив біля свого ліжка ранець з книжками й зошитами.
– Так, так, так, – схвильовано примовляв Будя всю ніч і пильно стежив за місяцем: коли той уже стане бліднути?
Нарешті місяць розтанув, немов обсмоктана якимось ласуном карамелька, і над деревами встало сонечко. Заворушилися віти клена біля балкона, попливли пухнасті хмарини. Але навколо було тихо-тихо.
Будя радів, що цю тишу має право порушити тільки він, товстесенький, коротконогий годинничок з мідною шапочкою.
– Так, так, – підраховував він, скільки часу лишилося до найголовнішої хвилини.
Скоро… Ще трошки, ше… Приготуватися. Увага!
– Ку-ку-рі-ку! – раптом пролунало за вікном, на балконі.
«Хто це?» – здивувався Будя і вже тільки тоді загорлав:
– Дир-дир-дир!
Але він міг би вже й мовчати, бо Юрчика розбудив отой дзвінкий крик з балкона.
– Ку-ку-рі-ку! – вдруге пролунав чудернацький крик.
Юрчик вибіг на балкон, і тоді Будя почув його лагідний голос:
– Півничок, молодець, золотий гребінець, спасибі – вчасно розбудив мене.
Потім Юрчик промчав через кімнату, вигукуючи:
– Я сьогодні йду до школи! Перший раз у перший клас! Ура!
А Будя, ображений і розгублений, стояв на тумбочці й прислухався до голосу, що долинав з балкона.
– Ко-ко-ко. Ко-ко-ко.
Звичайно, це теж якийсь Будя. Хто ж іще може будити Юрчика? Але це дивний Будя, бо його не поставили на тумбочку…
Незабаром у квартирі все стихло. Тато й мама повели Юрчика до школи.
– Так, так, так, – замислено проказав Будя.
– Ко, ко, ко, – почулося у відповідь з балкона.
І Будя вперше в житті покинув своє місце. Забувши про те, що може розбитися, він скотився на підлогу й задріботів на коротких ніжках на балкон.
Там нікого не було. Тільки в кутку стояв великий ящик, з якого долинали знайомі вже Буді звуки:
– Ко-ко-ко.
– Драстуйте, – звернувся до ящика Будя. – Моє ім’я Будильник. Але можете називати мене просто – Будя.
– Ко-ко-ко, – відповів ящик і замовк!
Який він негарний, цей новий Будильник, – подумав Будя. – Звичайно, його на тумбочку не поставиш…»
Але тут з ящика вийшов…
Ой, який же він був красень, цей новий Будильник!
У нього так само, як і в Буді, було дві ноги. У нього теж була шапочка, тільки червона.
Але в нього ще був і хвіст. Зелено-синьо-червоно-золотий. І геть увесь Будильник вигравав такими ясними фарбами, що Будя навіть замружився на хвильку.
– Ку-ку-рі-ку! – знову загорлав новий Будильник.
– Не треба, сказав Будя. – Не треба більше нікого будити всі пішли з хати.
– Це я співаю, – пояснив новий Будильник. – Вам подобається мій голос?
– Так, – непевно промовив Будя. – А як вас звуть?
– Петя.
І вони заприятелювали, Будя і Петя. Заприятелювали так міцно, що з цього почалася неймовірна історія, яка сполошила все місто.
Коли Юрчик прийшов із школи, він побачив на тумбочці біля ліжка півня. А поряд з ним сяяв щасливий Будя.
– Тобі сюди не можна, – сказав Юрчнк і відніс півня назад в ящик на балконі. – Завтра я візьму тебе з собою до школи. Ти житимеш там у «живому куточку». Ми вже зробили для тебе сідало, а вчителька принесла мішечок пшона.
Наступного дня тато й мама знову повели Юрчика до школи. Мама тримала його за руку, а тато ніс ящик.
У першому класі вже знали, що Юрчикові бабуся привезла із села дуже гарного півня. І всі першокласники вийшли зустрічати цей подарунок.
Ящик внесли до великої кімнати, обладнаної під «живий куточок». Поставили на підлогу просторої клітки із сідалом і відчинили дверцята.
– Ціп-ціп-ціп, – покликав Юрчик, з гордістю думаючи про те, як зрадіють хлопчики й дівчатка, коли побачать його чудового півня.
Але Петя не виходив з ящика.
– Ціп-ціп-ціп, – повторив Юрчик.
І весь перший клас підхопив:
– Ціп-ціп-ціп! Ціп! Ціп! Ціп!
А півень сидів собі в ящику, та й годі.
– Не треба так голосно, – сказав Юрчик. – Він боїться. Давайте краще насиплемо йому пшона.
Діти насипали біля ящика золотавого зерна.
– Зараз вийде, – всміхнувся Юрчик. – Від пшона в півників таке дзвінке кукурікання.
Всі завмерли.
І тут хтось сказав:
– Ви чуєте?
З ящика чулися незрозумілі звуки. Зовсім не півнячі.
Юрчик заглянув у ящик і ахнув.
Тоді в ящик заглянули всі першокласники і теж ахнули.
Там стояв Будя.
– Як ти сюди потрапив? – спитав Юрчик.
– Так, – відповів Будя.
І його віднесли додому. Без ящика, звичайно.
А півня принесли до школи. В кошику. Можливо, на цьому і скінчилася б ця історія, якби Будя був звичайним Будильником. Але ж нате він Будя, незвичайний Будильник, що надивився безліч снів, які дісталися йому від Юрчикової подушки.
Минув тиждень, як Петя оселився в «живому куточку». Здавалося, всі вже забули про те, як він кукурікав на балконі.
Та ні, не всі.
Якось уранці Юрчика розбудив дзвінкий крик:
– Ку-ку-рі-ку!
Юрчик схопився з ліжка й вибіг на балкон. Там нікого не було.
– Кукуріку! – знову пролунало по всій квартирі.
Юрчик повернувся до кімнати.
На тумбочці підстрибував на коротких ніжках Будя і весело кукурікав. Так, так, Будя, який досі тільки дирдиркав, тепер співав по-півнячому. Та й так славно, ніби все життя був півнем.
– Цього не може бути, – засміявся тато, коли Юрчик покликав його.
– Цього не може бути, – посерйознішала мама і поторкала долонею Юрчикове чоло. – Як ти себе почуваєш, синочку? Може, треба викликати лікаря?
Але не встигла вона сказати цього, як Будя підстрибнув і закукурікав ще гучніше, ніж раніш.
І його віднесли до годинникового майстра.
Старий годинникар приставив до ока збільшувальне скло в чорній трубочці, й воно наче приклеїлося до брови. Взяв пінцет викрутку – і за кілька хвилин Будя перетворився на купу коліщаток, гвинтиків, залізячок.
– Що ви там шукаєте? – спитав Юрчик.
– Кукурікання шукаю, – засміявся майстер. – Ех ти, жартівник. Надумав покепкувати з старого.
– Це правда! Будя кукурікав…
Але годинникар уже не слухав Юрчика, він ретельно оглядав коліщатка, чистив їх маленькою щіточкою. Тоді знову згвинтив Булю і поставив його на полицю, поряд з іншими годинниками.
– Все гаразд, – сказав він. – Однак слід простежити за точністю механізму. Приходь завтра, хлопчику.
А наступного дня зчинився переполох в усьому місті.
У майстерні було багато різних годинників. Звичайні собі будильники з упевненими металевими голосами. Настінний годинник з мелодійним боєм. Старовинний годинник, який умів грати вальс. Ходики із зозулею, що вискакувала з віконечка й кувала. Бойовий корабель з циферблатом на башті й гарматою, що стріляла опівдні й опівночі…
Всі ці годинники були вже відремонтовані й дожидалися своїх господарів. І от майстер поставив поруч з ними Будю. Товстенького, коротконогого Будю.
Всього одну ніч провів у цій компанії Юрчиків Будильник.
Уранці прийшов бувалий моряк. Десь близько дванадцятої години: щоб почути, як стріляє опівдні гармата на його годиннику-кораблі.
Майстер став розповідати йому, як важко було полагодити складний механізм.
– Зате який тепер чистий звук у вашої гармати! – пишаючись, сказав він. – Зараз почуєте. Ще одна хвилина… Пів… Чверть…
Гармата задерла жерло.
П’ять секунд, – прошепотів майстер.
– Ку-ку-рі-ку! – вилетіло з жерла гармати.
І в цю мить закукурікали всі годинники в майстерні.
Настінний кукурікав поважно, солідно. Старовинний, що колись награвав вальс, кукурікав задумливо й мелодійно. А зозуля на ходиках вигукувала і по-своєму, і по-півнячому.
– Ку-ку-рі-ку-ку!
– Що це таке? – обурився моряк. – Як я можу взяти в плавання такий годинник? Невже ви думаете, що я служу на птахофермі? Щоб до вечора все було в нормі!
І він вийшов з майстерні, сердито грюкнувши дверима.
А майстер бігав од годинника до годинника і вмовляв їх:
– Замовчіть! Прошу вас, замовчіть! Ви бачите, як розгнівався бойовий капітан… А що я скажу старій дамі, яка так хотіла познайомити внучку з вальсом своєї молодості? Невже я насмілюсь сказати їй, щоб онучка танцювала під кукурікання ? А тобі, зозуле, як не соромно? Ну, спинися, спинися на двох перших складах. Ку-ку. І досить.
– Ку-ку, – озвалася зозуля і, зробивши коротку паузу, додала:
– Рі-ку! Кукурі-ку-ку!
І тільки один Будя мовчав. Ні, не зовсім мовчав. Він задоволено примовляв:
– Так, так, так.
І більше ані звуку. Йому було достатньо, що за ніч він навчив півнячому співу товаришів по майстерні.
Але не думайте, що на цьому все завершилося.
До вечора кукурікали всі годинники міста. На вежі центральної площі; біля оперного театру; на вокзалі і в аеропорту; над входом до парку культури та відпочинку; на столі начальника міліції і в кабінеті директора школи; на руках пожежників і студентів, у кишені пенсіонера і коло шахівниці гросмейстера.
…Мабуть, це тривало б дуже довго, якби Юрчик не скинув з Буді подушку, якою накрив його.
«Невже це мені наснилося?» – подумав Будя. Йому ще ввижався корабель з циферблатом на башті. Ось гармата задерла жерло і гримнула: «Кукуріку!»
І тут же щезла разом з кораблем.
Бо це був самісінький кінчик сну, який дістався Буді від Юрчикової подушки.
