Ніка Ганай для антології “Подільський краснослов” (2021)

НІКА ГАНАЙ

 

Ганай Вероніка (Ніка) Вікторівна народилась 22 березня 1995 р. в с. Залужжя Теплицького району Вінницької області. Музичну і середню освіту здобула у рідному селі. Випускниця Вінницького училища культури і мистецтв ім. М. Леонтовича (відділення «Хорове диригування», 2014). Вищу філологічну освіту здобуває у Вінницькому державному педагогічному університеті. Водночас працює журналістом на радіо «ВІНТЕРА».

Прозаїк, поетка. Авторка книги віршів і прозових мініатюр «Уривки самотніх думок» (2015); публікацій у регіональній періодиці. Учасниця вінницьких ЛІТО «Автограф», «Вітрила» та «ЛОВ». Лауреатка фестивалю «Підкова Пегаса» (2018), «Малахітовий носоріг» (2018).

Членкиня НСПУ з 2018 р.

Проживає у м. Вінниця.

 

«Вероніка Ганай заявила про себе недавно, але вже має прихильників як серед читачів, так і серед колег. Молода письменниця ставить своїх героїв у екстремальні ситуації, коли доводиться вибирати між честю та безчестям, між життям і смертю, і вони проходять цей іспит з гідністю. Авторка уникає розлогих описів і роздумів, що ними так грішили прозаїки попередніх поколінь, але тримає нас у постійній напрузі, чим же закінчиться твір, і часто дає непрогнозовану розв’язку.»

Валентина Сторожук, 2019

 

«Якщо говорити про коротку прозу Ніки Ганай, то варто зауважити, що вона направду коротка. Однак настільки ємка, насичена колоритними героями та закрученими сюжетами, що з кожного невеликого оповідання авторки цілком міг би вийти великий повноцінний роман. Та цього зовсім не хочеться, адже саме в лаконічності, відсутності зайвих розумувань, недоречних описів і є особливість Ніки. Ще однією «родзинкою» прози Ганай (що вже цілком засвідчує існування власного авторського стилю) є несподівані фінали. Настільки неочікувані та непередбачувані, що прочитавши останній рядок, ще довго потім не можеш отямитися – невже письменниця справді так жорстоко вчинила з героями, які вже встигли полюбитися читачам? Проте й наше життя не завжди справедливе, і не кожна історія закінчується хеппі-ендом. Однак оповідання Ніки Ганай не залишають неприємного післясмаку, а навпаки – відчуття, що ти не вгамував своєї читацької спраги і хочеш дізнаватися нові розповіді від цікавої та неординарної авторки. Як на мене, саме за такою прозою майбутнє української літератури!»

Тіна Гальянова, 2019

 

«Вона пише, як дихає: просто, відверто, тонко, по-жіночому. А навіщо, зрештою, ускладнювати? Проза Ніки Ганай щира і відверта, підіймає звичайні житейські теми: сьогодення і минувшина, люди і їхні характери, наше ставлення один до одного і до навколишньої дійсності, бачення взаємин між протилежними статями… Пересічний читач, звичайно, розумітиме те, про що розповідають сюжети цих творів, він обов’язково дочитає почате, бо хотітиме дізнатися, чим же завершується те чи інше оповідання».

Ірина Федорчук. 2019

 

ЗАКОХАНІ. ЩАСЛИВІ. БЕЗГОЛОСІ

 

Жити

 

Перше, про що подумала Кіра, перед тим, як розплющити очі, – починати кожен ранок зі щирої усмішки сонцю. Світило схвалило її рішення, маякнувши своїм підданцем-зайчиком крізь дрібну щілину у смарагдових шторах.

Легким, але різким змахом рук Кіра розвела шматки тканини у різні сторони і – ах! чорт забирай! – не так легко йому, бачте, всміхатися, цьому сонцю, – скривилася від яскравого світла для ще сонних і не готових для сприймання зіниць. Ну, гаразд. Адаптувавшись згодом, вона-таки посміхнулася, навіть щось побурмотіла тому сонцю.

Кіра ще до кінця не розуміла, чим їй пахне теплий недільний ранок: м’ятним чаєм із сирниками чи запашною кавою з медовим печивом. І щоб не метатися між обома звабливими варіантами, швидко одягла сукенку, що першою потрапила під руку, і почимчикувала до кав’ярні. Там замовила апельсиновий сік і королівську яєчню. Після дегустації подумки зробила висновок: «Із королівського тут, власне, тільки ціна. Завтра зекономлю. Зготую сама. Впевнена, гірше не буде. А то й смачніше вдасться».

На сьогодні було заплановано тільки одну справу: поїхати на озеро, розташуватися якомога зручніше і таки дочитати другу частину «Графа Монте-Крісто». Ніяк руки не доходили. Чи то пак, очі. А треба б! Книжка хороша. Ще й презент. Все-таки, свекруха подарувала. «Та, яка не відбулася», як кажуть у подібних випадках.

Сонце вже впевнено прямувало ночувати, орієнтовно десь у кущі очерету, і Кірі підморгувало, мовляв: «Давай, красуне, і тобі вже час». Ну, ось. Остання сторінка. Ахх!

«І чого я раніше не прочитала цього шедевру? А Дюма – красень. Честь і хвала такому письменнику». – І за покликом сонця рушила додому.

 

Наступного ранку, на неймовірний подив усього колективу, зокрема, безпосередньої начальниці, яка встигла стати другою мамою, на столі у директора лежала заява – за власним…. «Сімейні обставини» – сумнівний аргумент. То що ж? Який є…

Через день-два на банківську картку надійшли гроші. І немаленька сума. Через хвилину – есемеска на мобільний. Банківська виписка: зарплата, компенсація за невикористані відпустки, премії, матеріальні допомоги і таке інше.

«Спасибі, не чекала. Потішили. Як вчасно», – пораділа сама за себе Кіра.

 

Потяг «Маріуполь-Львів» повіз дівчину в самотню, але незалежну подорож. Перед поїздкою придбала фотоапарат, що миттєво друкував знімки. Мріяла про нього з тих самих пір, коли свідомо оцінила унікальність таких фотокарток на прикладі власної, дитячої, де вона з татом і мамою мило позує перед камерою. Отже, мандрівка: Львів, Чернівці, Кам’янець-Подільський, Могилів-Подільський (і нелегальний забіг через кордон до Молдови, за вином), Луцьк, Ужгород… Там вона не змогла втриматися і таки рушила в омріяні Карпати. Гірське повітря, неймовірний пейзаж, незабутній колорит гуцульських танців і пісень, ніжний смак сирних коників, що просто танули в роті… Там же вона поборола свій страх і водночас здійснила одну із мрій – спустилася канатною дорогою над прірвою. А крику-то скільки було – словами не передати.

– Карпати, дякую, – ледь не щохвилини повторювала Кіра. – Неймовірно! Їхала сюди з величезною напівпорожньою валізою, а місця для всіх вражень і емоцій забракло. Нічого, в моїй голові є достатньо вільного місця для таких надважливих речей.

Буквально через дванадцять годин не надто виснажливої дороги Кіра вдихала – умм – пряно-солоний аромат одеського моря.

– Ти диви! Їх справді сто дев’яносто дві, – підтвердила вона, дорахувавши останню сходинку Потьомкінських сходів.

А далі – раз! – і ще одна мрія збулася. Лишень двісті п’ятдесят гривень – і півгодинна мандрівка на катері твоя. Ще триста – і купання не з ким-небудь, а з двома красенями-дельфінами – твоє. Живи і насолоджуйся, Кіро!

Коли в одному із затишних вуличних ресторанчиків смачно потягувала каву з морозивом і намагалася навчитись таки зробити ті кляті кільця з сигаретного диму, її ідилію перебив несподіваний дзвінок. Екран телефона засвітився ім’ям, якого Кіра дуже і дуже чекала. Справді, чекала. Тільки місяці три тому – мінімум. Один пропущений… два… п’ять… «Мене нема. Назавжди», – скромна есемеска у відповідь.

Згодом телефон знову почав розриватися.

– Чорт! Ксюха! Я про неї геть забула.

– Алло! Кіро! Ти пам’ятаєш, що сьогодні уже двадцять шосте? Ти ще вчора мала в мене бути. Ей, рідна! Досить кваситися в тій Одесі. Столиця, я і смертельно-захоплююча розважальна програма чекаємо на тебе. Завтра ж! – Ксенія кинула слухавку.

– Все правильно. Я ж обіцяла…. Таксі! На залізничний, будьте люб’язні.

– Найближчий до Києва, – Кіра у маленьке віконце.

– Через десять хвилин відправляється. Берете?

Звісно.

 

«Ксенько! Зустрічай. За годину на Центральному!» – есемеска подрузі.

 

Сонна і без макіяжу Ксенія з ледь розплющеними очима чекала свою найкращу Кірочку-зірочку, зіпершись на один зі сповпчиків.

– Привіт, дівчинко столична! Ну, що, шоу-програма готова?

– Кіро, ти здуріла?… Тільки п’ять тридцять… Я взяла каву з «Мака». Латте з карамеллю, як ти любиш, і «Вінстон» з капсулою, як ти НЕ любиш. Кіро, стандартний набір: п’ємо, куримо, спимо, збираємось, гуляємо.

 

Прибрані, нафарбовані, з припудреними носами, дівчата рушили у надвечір’я. Ксюша, як і обіцяла, повела подругу в Гідропарк, на «чортове колесо». Мало того, що і так страшно, бо високо, так ще й від криків наче здичавілих подруг ставало ще страшніше. Зате – який вигляд! Подих перехоплює: панорама, як на долоні, купа крутецьких знімків… Ехх! Живи і насолоджуйся, Кіро!

Потім Ксенька потягла подругу набережною. Привела до сакури і гордо заявила:

– Ходять легенди, що це дерево – надзвичайно старе і дивовижне. Його можна просто попросити про будь-що, і воно має виконати твоє бажання… Не віриш? Ну, послухай… Я ж хотіла каблучку. І що?! Мій Олежик приніс мені її. Ну, хоч спробуй. Прошу, – благала Ксенія.

Кіра підійшла до дерева і щось шепнула. Солона сльоза покотилася щокою, Кіра поспіхом витерла її, а подруга тим часом робила селфі, то й не помітила Кіриного смутку.

Далі у програмі: столичний зоопарк, вечеря на даху хмарочоса з Ксениним Олежиком і його другом Максимом, нічні гуляння у клубах і багато іншого. Ранок – голова не тріщить: вона наче відвалилася і більше не з’єднана з шиєю. Ой, погуляли, Ксенько, ой, погуляли!…

 

Кіра, як і обіцяла, кожного ранку посміхалася сонцю. Більше того – у кожну чашку вранішньої кави клала побільше згущеного молока. Бо як жити – то жити.

 

Вдома дівчину чекала ще одна мрія. Ось вона. Виглядає.

– Моя красуне! – прошепотіла Кіра.

– Її звуть Ева, – відповів господар, молодий красень років тридцяти. – Євген, – галантно відрекомендувався.

– Кіра, – схилила голову.

– Ну, що, поїхали?

Дівчина ствердно кивнула. Ева була спокійною, немов кожною волосиною своєї чудової гриви хотіла допомогти Кірі. А та тішилася, як дитя. Мрія здійснилася! Євген і собі взяв коня… Він навчив Кіру, як правильно осідлати Еву, як її вести, як керувати. Дівчина впевнено сиділа в сідлі. Її очі світилися щастям. Як же вона хотіла навчитися верхової їзди. Наступного разу Женя вчив Кіру їздити риссю. У неї виходило, а очі зорями сяяли, наповнені тихим щастям, вдячністю і задоволенням.

Якось Євген запропонував зупинитися, пустити коней попасом, а самим трохи відпочити й потеревенити про те, про се. З розмови дівчина дізналася, що Женя мріє підкорити Гімалаї, зустріти світанок і провести сонце на захід у Касабланці, а найголовніше – мати донечку. Соломійку. У грудях боляче затисло. Вона ж теж мріяла про Соломію, про красуню-донечку. Миттю прогнала думки. Однак про себе не розповіла нічого. Сказала: мрій нема. От щаслива. Все є. І мрій їй не треба.

Кінні прогулянки згодом переставали бути простими прогулянками. Кіра бачила очевидне: Женя не байдужий до неї та й вона стомлюється опиратися почуттям. Після чергової їзди вони зупинилися. Євген підійшов впритул. Кірин погляд потонув в його прекрасних очах-небесах. Хлопець ніжно торкнувся губ напроти і… ці двоє розчинилися один в одному, як молоко у каві. Тоді Кіра й сказала, що таки має мрію:

– Хочу лабрадора. Білого. Назву його Клайдом, – зізналася.

За тиждень Євген вів Кіру стайнею з заплющеними очима до сюрпризу. Розплющивши очі, дівчина заплакала. Невже? Миле біле створіння з неприродно природнім сердечком на пузі дивилося на них трохи збентеженим, але таким милим поглядом.

– Це мій Клайд? – ніяк не могла заспокоїтися Кіра.

– Твій, – обійняв її Женя і поцілував у скроню.

За декілька днів Кіра повідомила, що має їхати в село, до батьків.

– Я чекатиму, – садив її в автобус Євген.

Кивнула. Поцілувала. А сказати, що більше не повернеться, сил не вистачило…

 

Мама зустріла доньку варениками з картоплею, посипаними запашними шварками.

– Як ти, Кірочко-зірочко? – щебетала вона.

– Чудово! Я так скучила, рідненька, – пригорнулася донька.

Вечеря, здавалося, ще ніколи не була такою смачною, а сім’я – такою дружною. Вийшли на подвір’я, всілися на своїх улюблених місцях. Говорили, сміялися. Кіра співала. «Чом ти не прийшов» і «Мамо, вечір догора», «Черемшину» і татову улюблену «Яворину». Як завжди, тато не стримав сліз. Батьки дуже любили, коли Кіра співала. Слухали б свого соловейка і слухали…

 

Ранок розпочався криком і скандалом. Бо мама взялася розпаковувати Кірині речі і в одній із сумок натрапила на сотні фотографій. На них – дочка. Скрізь! Карпати, монументи, середньовічні замки, море, коні і… Кіра.

– Кіро! Коли? Звідки гроші?! Що з роботою? – з криком увірвалася в доньчину кімнату.

– Я… звільнилася… Стомилася. Мені треба було це. Врешті-решт, я живу для себе. Так, мамо, я хотіла пожити. Пожити, чуєш, а не поіснувати!

– Ах, пожити?… Та як ти могла?! Ти ж знаєш, що я ледь-ледь зводжу кінці з кінцями, батько хворий. А вона!… Псів поганих накупляла, з конями грається, хлопці якісь!… Їздить, катається, п’є! Чим ти думаєш? Егоїстка! – вийшла, гримнувши дверима.

 

За вечерею Кіра сказала, що має їхати. Куди – не уточнила. А мама, натхненна злістю, роздратованістю та образами, і не питала.

Зранку Кіри таки не було. Тільки сотні знімків на столі і записка: «Люблю безмежно. Вибач. Але… що б ти робила, коли б дізналася, що жити тобі залишилося усього півроку?…»

 

Про що розмовляють таргани

 

– Вирішувати не мені, а вам. І жити з цим теж не мені, – продовжувала лікарка, – Але, про всяк випадок, повторю ще раз: після цієї операції дітей ви мати не зможете. Більше того, ваша ситуація геть непроста: після хірургічного переривання вагітності ви маєте шанс залишитися інвалідом до кінця своїх днів…

Ліля йшла парковою алеєю, як у тумані. Попри те, що вона більше всього мріяла про кар’єру фешн-фотографа, і не зважаючи на те, що Андрієві плювати на все, малюка вона вирішила залишити.

На восьмому місяці вагітності безперервні сварки з чоловіком щодо майбутньої дитини досягли апогею.

– Мені не потрібен цей тягар у вигляді маленького чудовиська, яке буде вічно ревіти і смердіти! – верещав Андрій.

– По-перше, пізно. Малюк ось-ось з’явиться на світ. По-друге, я завжди знала, що ти бездушний егоїст з торбою бабла… Тобі плювати на інших, зокрема, й на мене. Хоч я теж не горю бажанням мати дитину зараз, але жертвувати своїм здоров’ям, вибач, не готова, – шипіла у відповідь Ліля.

Андрій замахнувся і з усієї сили тріснув дружину, від чого та ледве втрималася на ногах. Не довго думаючи, Ліля схопила срібну статуетку, яку виграла на одному з фотоконкурсів, і запустила чоловікові прямо в голову.

Жінку виправдали – самозахист.

 

Даня ріс розумним і допитливим хлопчиком. Піклувалася про нього бабуня: горе-матуся таки відсунула сина на другий план, бо перший займала робота з фотографією. Ліля працювала у стилі чорно-білого фото. До того ж, знімки робила на плівку і проявляла її вдома. У цьому вона вбачала справжність фотокарток.

 

Данько любив спостерігати, як мама, немов чарівник, створює нові картинки. Якось, залишившись удома сам, хлопчик пішов до маминої майстерні. Він роздивлявся знімки, що не досушені висіли на мотузці, різні мензурки, вішалки, мішалки, ваги і решту професійного начиння. Даня знав, що нічого чіпати руками не можна, та дитяча цікавість усе-таки взяла гору. Забравшись на стілець, він роздивлявся посудини. І раптом розчин з однієї полився дитині прямо в очі!… Хлопчик навпомацки вийшов з майстерні, на дотик знайшов кран і довго вимивав очі. Та й після цього він нічого не бачив. Денис боявся приходу матері, розумів, що вона сваритиме, а то й поб’є відлупцює за той дорогий розчин. Тому всівся перед телевізором, вдаючи, що дивиться мультики. Мама прийшла, і як передбачував Ден, не помітила нічого дивного. Тільки на ранок Ліля зрозуміла, що сталося: син осліп.

– Ма, – поспіхом у трубку Ліля, – словом, я їду до Варшави, у мене конкурс. Приїжджай до малого! І тут цей… – запнулася. – Бісеня вилило собі в очі мій розчин, за який я віддала п’ятсот доларів… Словом, він цей… Не бачить… Осліп…

 

У лікарняній палаті Дена було сонячно. І хоч у хлопчика постійно пов’язки на очах, він казав:

– Бабо Маню, ти не розумієш… Я ж носиком чую, що в кімнаті світло.

І посміхався. А бабі Мані наче хтось невидимий починав перекривати повітря, і з очей котилися сльози.

– А знаєш що, ба? – не вгавав Денис. – Я тепер краще розрізняю запахи. Віриш? От диви! Вчора ти ще тільки двері відчинила, а я вже знав, що пиріжки з вишнями, і в тісто ти додала ванілі. А сьогодні чую, що сирничками мене балуватимеш з родзинками.

У бабуні знову сльози градом.

– Чуєш, ба? Я не хотів тобі казати, що я знаю. Але в мене ще й слух став кращий. І я завжди чую, що ти плачеш. То чого, а, баб Мань? Бо мама рідко приходить? То в неї робота. Чи того, що я не бачу? Ба, ну, не плач. Я буду бачити! А якщо не буду, то я й так знаю, що в тебе сірі очі, невеличкі павутинки-зморшки навколо них і трошки посивілі коси, – щебетав онук і смачно жував сирники. З родзинками.

– Ба, а поїхали до тебе на вихідні. Хоч на день!… Ну, будь ласка.

 

Денис завжди знав, що бабусину кухню окупували таргани, яких вона уже бозна скільки не може позбутися. Якось, вимоливши таки поїздку до баби Мані додому, Ден тихенько вмостився на кухні і прислухався. Він знав, що на столі зараз порядкують таргани. Вони смакують хлібними крихтами, які старенька не встигла згорнути…

– Ба, мені потрібна твоя допомога, – сказав малий у лікарні. – Принеси наступного разу зошит і ручку. Будемо писати історію. Точніше, я диктуватиму, а ти будеш писати: «Про що розмовляють таргани».

 

До Дениса у палату помістили ще одного пацієнта. Дівчинку Аню. Даня називав її Аничкою. Бо так йому подобалося. Діти неабияк здружилися.

– Аню, Аню! А я знаю, що зараз мама моя ввійде в кімнату, – зненацька говорив Ден. – З абрикосами.

– Як? – дивувалася Аня, роблячи очі розміром із залізну гривню.

– А я чую, як пахнуть її фіалкові парфуми.

І кожного разу після цих слів через десять секунд відчинялися двері, і заходила Ліля.

– Аничко! – часом шепотів хлопчик. – Медсестра йде. Носом чую.

Малі починали реготати і ховатися під ковдрами. А невдовзі входила усміхнена медсестра в білому халатику.

– Даню! – якось влетіла в палату Аня. – Давай малювати! Мені мама нові фарби принесла, і пензлі, і олівці, і фломастери! – На мить замовкла. – Ой… Вибач, Данечко, – усвідомила, що сказала дурницю. – А давай я малюватиму тобі, а коли ти одужаєш, то обов’язково дивитимешся на них і згадуватимеш свою Аничку.

– Згода, – мостився поруч Денис і слухав, як подруга виводить на аркушах візерунки.

 

– Отже, ба, пиши! – і бабуня Маня, сміючись крізь сльози, писала під диктовку внукові репліки. – «Ммм, як смачно» – це таргани ласують крихтами. «Бережись хто може! Бабині тапці атакують!» – це, ба, момент, коли ти в них замахуєшся і вічно промазуєш, – веселився малий. – Так, далі… Ой, ба, це ти, напевно, не пиши, бо тут слова, знаєш, такі… негарні… Ти поміточку зроби: це таргани матюкаються, коли ти на них дихлофосом пшикаєш. А в дужках допиши: використовують такі слова, як твоя сусідка у селі, баба Соня, коли дід Микита п’яний приходить.

Малий щодня придумував нові й нові історії про тих клятих тарганів, бабуся Маня і плакала, й сміялася, а Аничка щораз малювала картинки до почутого.

 

Одного дня в палату зайшов лікар і сказав:

– Аня одужала. Передавала тобі вітання і залишила усі свої малюнки. А для тебе у нас є сюрприз. Про нього ти дізнаєшся завтра.

 

Майже півночі малий не міг заснути.

– Ну, все одно ж знатиму, що принесуть, ще до того, як двері рипнуть. Коли щось смачне, то ще з коридору рознюхаю, а якщо неїстівне, то вуха мене теж ніколи ще не підводили…

Зранку таки стався сюрприз. Прийшла медсестра, і знову вкусила тим «комариком». Прокинувшись, Даня деякий час лежав з пов’язкою на очах. Але коли розплющив очі  – невже? – побачив перед собою заплакану бабуню Маню, лікаря в синій шапочці, медсестру, що завжди пахне ліками й пігулками і купу Аниних малюнків…

 

Через п’ятнадцять років Даня тримав у руках книжку, на корінці якої красувався напис «Про що розмовляють таргани». І прізвище автора – Денис Красовський. У самій книжці, на другій сторінці, написано: ілюстрації Анни Галич. А на обкладинці – фото хлопчика Дена і дівчинки Анички, зроблене Лілею за день до смерті Ані від лейкозу і за два дні до того, як Даня знову побачив білий світ.

– Дякую за очі, Аничко, – сльози двома цівками стекли з очей хлопця. – Він поцілував книжку і поставив на могильну плиту. – Я берегтиму їх стільки, скільки мені відведено тут. А там, – Денис здійняв очі до неба, – я тобі їх поверну…

 

* * *

Люблю я розмови душевні такі,

До пізньої ночі, до раннього ранку.

Про щирих фантазій-думок літаки,

Про суть напівповної склянки.

 

Про перше кохання, про сенс почуттів,

Про долю, як вирок-чаклунку.

Про сутність всіх вчинків, про біль в каятті,

Героїв в тяжких обладунках.

 

Розмови звичайні про шум таємниць,

Про чесність, і вірність, і зраду.

Про мрію лежати отак горілиць,

У квітів питати пораду.

 

Люблю говорити про простір і час,

Про зорі далекі і близькі,

Про кожну дрібницю, шо радує нас,

Про вулички тихі паризькі.

 

Розмову люблю я про щастя на смак,

Питання: а як там, в раю?

Оце отакий у житті я дивак:

Такі я розмови люблю.

 

* * *

А ви знаєте, як добре в порожній кімнаті?

Мовчки кричати, ревно мовчати

З думками своїми прокомпостованими

І спогадами запатентованими.

 

А ви знаєте, як добре в порожній кімнаті?

Нікого не чути, нікого не знати.

Вивчати Моне, і вслухатися в Вівальді,

Не боячись підловитись в неправді.

 

А ви знаєте, як добре в порожній кімнаті

Дистильовані сльози ночами ковтати.

Кидати всі мрії у серце Ведмедиці,

І клеїти там, де ніщо вже не клеїться?

 

А ви знаєте, як добре в порожній кімнаті

Хворіти із чашкою чаю із м’яти.

Читати Ремарка, шукати розради,

У вірної тиші питати поради.

 

А ви знаєте, як добре в порожній кімнаті

Один на один із собою зостатись?

На подиху викласти все мимовільно,

Констатувавши відверто своє божевілля.

 

А ви знаєте, як добре в порожній кімнаті

Змертвілий гербарій до рук пригортати.

І тішитись гірко своєю самотністю,

Яка вже давно є рятунком і гордістю.

 

Радіти-втішатися штучному щастю,

Без права у долі хоч що-небудь вкрасти…

Знаєте, добре в порожній кімнаті.

Тут можна тихенько безшумно згоряти.

 

* * *

Як ти там, моя дитинко?

Певно, сумуєш сама…

Знов чорно-білу картинку

Малює безсніжна зима?

 

Як ти, дитя, поживаєш?

Палиш в кватирку чи ні?

Знову шампанське вживаєш,

Чи істину бачиш в вині?

 

Прости, що такий я. Такий я,

Що полюбити не зміг.

Може, мільйони найкращих

Твій обцілують поріг.

 

Знаю. Чекаєш. Чекаєш.

Прости. Не люби і не жди.

Ти ж бо повільно згоряєш

Від нездійснення мети.

 

Ти на чужих очах танеш,

Танеш на моїх очах.

Люба, весь світ не обманеш.

Світ підкоряє лиш час.

 

Звідки в тобі стільки світла,

Стільки любові й добра?

Вибач мене, моя квітко,

Що я в цім світі простак.

 

Що я кохати не вмію,

Не вмію тебе берегти,

Не вірю у долю, у мрію.

Не вірю. Не вірю. А ти?

 

Ти щастя, ти ніжність, ти спалах,

Ти дотик на моїх устах.

Ми ж бо у різних кварталах,

Більше: у різних містах.

 

Ти моїх снів не лишаєш:

Любиш за двох. А чи варт?

Просив: не кохай. Ти ж кохаєш.

Це фініш. А шо, якщо тільки старт?…

 

* * *

А поруч мене йшов сьогодні тихий дощ,

Навіюючи думку про самотність.

А люди бігли впоперек і вздовж,

Несучи юність, грішність, безтурботність…

 

Дощ накрапав моторним барабаном,

Змивав образи, ніжив сірий пил.

Комусь вставати завтра треба рано,

Комусь любити, хто ще не любив.

 

Я під дощем хотіла обійнятись

Із тим хорошим, рідним і своїм.

Не говорити і не цілуватись,

А просто дихати теплом. Теплом твоїм.

 

А поруч мене йшов сьогодні тихий дощ,

Стікав струмками по очах й волоссі.

А люди бігли впоперек і вздовж.

Закохані. Щасливі. Безголосі.

 

Смішні. Замріяні. Засмучені і злі,

Ховаючись під купол парасолі,

І так хотілось дотику мені

Твого. Що має запах долі.

 

* * *

А ніч таки велика чарівниця,

Володарка сердець і почуттів.

А ніч – це диво, ніч – це таємниця,

Яка у всіх буває у житті.

 

Осіння ніч дарує ніжну тишу,

Співає вітер тихий свій романс.

Думки ніяк свідомість не залишать,

Що час біжить. Такий шалений час!

 

Осіннє листя, мовби плями сонця,

Мов вогники, ціловані з небес,

Яке трима малеча у долоньці,

Багряне чудо – восьме із чудес.

 

І так би ніч всю їхати трамваєм,

З вікна ловить мережку ліхтарів,

А ми шалені. Все ми поспішаєм,

Поки вогонь у серці не згорів.

 

Безсонна ніч. Осіння. Тиха. Темна.

А що удень тобі, красуне, сниться?

Звичайно, ти промовчиш. Ти ж бо чемна.

Чи не найбільша в світі таємниця.

 

* * *

Приходь до мене в сни, бо я чекаю.

Я розгорну для тебе будь-який сюжет.

Я кави заварю, а хочеш – чаю,

А хочеш – поговорим про Моне.

 

Приходь до мене в сни. Лягай у ліжко,

Перебирай волосся, в скроню поцілуй.

Прийди до мене в сни, хоча б на трішки,

Від мрій розбитих серце полікуй.

 

Ноктюрн Шопена до-дієз мінорний,

Кава без цукру, так, як любиш ти.

Ти відклади всі справи термінові,

Щоб на хвилинку в сни мої прийти.

 

Я розповім тобі про Бегбедера,

Окутаю у ковдру ніжних слів.

Для мене ти – безмежна думкосфера,

Глибока скриня всіх моїх скарбів.

 

Приходь до мене в сни, у їх безмежність,

Яку гойдає тихо сонна ніч.

Додай приправ смаку в мою бентежність

І залишись зі мною віч-на-віч.

 

* * *

Сьогодні небо в колір моєї мрії:

Ніжно-рожеве зі смужкою бірюзи.

Ти цілував ключиці і поглядом пестив вії

Близько до сходу вранішньої роси.

 

Сьогодні вечір заходом сонця грає,

Спокоєм віє і тихим теплом дощу.

Ти в моїх снах легко мене обіймаєш,

Кілька годин – й я тебе відпущу.

 

Сьогодні згадки теплі й в той час холодні.

Певно, так треба: забути і далі йти.

Скільки любові стонуло в німій безодні?…

Скільки їй ще марафонів шляху пройти?…

 

* * *

Знаєш, а я досі тебе чекаю,

Щоб доторкнутись в твій погляд зелений.

Ні, не хворію і не страждаю,

Лиш світ навколо не зовсім натхненний.

 

Знаєш, я б знову тебе обійняла.

Скуйовдила б твоє волосся.

Шкода, що знаю те, чого краще б не знала…

Шкода, шо післязавтра осінь…

 

Знаєш, я, певно, тобі читала б

Цитати із Бредбері чи Сапфо.

А нишком і далі собі гортала б

Сотні статей і думок про любов.

 

Знаєш, ти навіть мені не снишся.

Лиш у думках безпритульно живеш.

Ти з них не йди. Залишся.

Але ж тобі час іти… Авжеж.

 

Знаєш, я досі тебе чекаю.

Чекатиму, допоки вистачить сил.

Я не кохаю. Я тебе не кохаю.

Майже так само, як ти мене не любив.

 

* * *

Забувається все, забувається.

Отой запал, та пристрасть, той біль.

Ой стирається, люди, стирається

Скатертина щасливих скарбів.

 

Десь любов безворотно дівається,

Розтає, як у темряві дим.

Не кохається вже, не кохається,

Бо ж любила тебе не таким.

 

А любилося як! Як любилося!

Що без тебе, здавалось, помру.

А воно тепер, бач, як зробилося:

Ти пішов, а я далі живу.

 

* * *

Не йде сон до моєї хати,

Місяць дивиться ніжно в вікно.

Мабуть, знає, шо звикла чекати,

Як постукає в двері любов.

 

Не йде сон до моєї хати.

Сіє мрії, сплітає думки,

Що буде і у мене свято,

Що не все завжди буде терпким.

 

Не йде сон до моєї хати.

Десь блукає. Згубивсь, може, де?…

Він пішов мені щастя шукати,

Того й в хату до мене не йде.