Валентина Гальянова для антології “Подільський краснослов” (2021)

ТІНА ГАЛЬЯНОВА

Гальянова Валентина (Тіна) Олександрівна народилась 30 січня 1986 р. у м. Вінниця. Закінчила Інститут філології і журналістики Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського (2008). З  2003 р. працює в системі регіональної освіти та культури, у журналістиці, наразі – на адміністративній роботі.

Поетеса і прозаїк. Автор 5 поетичних збірок: «Фортеця мрій» (2001), «П’ятий вимір» (2003), «Операція дактилем» (2009), «Лівою рукою» (2014), «Побічний ефект» (2019); романів «Ходіння Туди і Назад» (2013), «Ходжа» (2017); збірки оповідань «Химеросховище» (2011, 2019).

Лауреат літературних премій «Кришталева вишня» (2010), міжнародної україно-німецької ім. О. Гончара (2012), ім. І. Чендея (2019), дипломант міжнародного літературного конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» (2012, 2013), інтернет-порталу «Інфолайф» (2019), лауреат фестивалю «Підкова Пегаса» (2011, 2015), конкурсу «Малахітовий носоріг» (2013).

Членкиня НСПУ з 2015 р., НСЖУ з 2012 р.

Проживає в с. Лука-Мелешківська Вінницького р-ну Вінницької обл.

 

«Тіна Гальянова – майстер оригінальних сюжетів. У той час, як більшість сучасних авторів воліє подавати власну інтерпретацію класичних або й новомодних голлівудських історій, її творчі задуми приємно дивують новизною та унікальністю. Ніби направду письменниця черпає ідеї для книжок із таємничого паралельного виміру, про котрий розповіла у своєму дебютному романі «Ходіння Туди і Назад». І збірка короткої прози «Химеросховище» вражає колекцією неймовірних, але захопливих та досі не бачених історій-химер, що творять собою цілісний і незабутній художній світ. Здається, ще ніхто в нашій літературі не робив подібного».

Вікторія Гранецька, 2019

 

Збірка короткої прози Тіни Гальянової – це безліч химерних сюжетів, які захоплюють з першого слова. Письменниця творить новий світ, який, здається, бачить на власні очі, і картинку читачеві передає дуже точно. Мінус цієї книжки у тому, що вона швидко закінчується, хіба строго дозуватимете історії, але це, мабуть, не вдасться, адже неможливо втриматись від морозива у шалену спеку. Якщо ви шукаєте щось, що б було не схоже ні на що, що ви читали досі, то «Химеросховище» – прекрасний варіант». 

Юлія Дутка, 2019

 

«Попри назву та сюрреалістичну обкладинку (авторка зробила її власноруч!), книга не зоставляє в душі жодного осаду. А деякі твори я радила би читати з дітьми, аби змалку знайомити їх з химерами. І, взагалі, не варто боятися химер! Їх тут багато, і кожен читач знайде на свій смак. Я особисто кілька разів перечитувала твори про війну, і ще повертатимусь до них, бо це найболючіша тема сьогодення, хоча значна частина суспільства досі цього не усвідомила.

Валентина Сторожук, 2019

 

«Валентина Гальянова, відома в Україні як авторка химерних романів, є полум’яно-пристрасним ліриком. Її вірші із вишуканою лексикою, насичені образами і символами, возвеличують кохання та світ із його мінливою красою».

Анастасія Рудніцька, 2016

 

«Андеграунд почуттів, химерність і межові переживання із їхньою діткливою риторикою, медитативні діалоги ліричної героїні – те, що об’єднує всі збірки авторки, й виводять нас до розуміння якості герметичності в ХХІ столітті».

Ірина Зелененька, 2019

 

ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ

 

Передчасні вітання

 

Не просто сніг, а чистий білий шовк.

Самі лишень святкові витинанки.

Він звечора кудись собі ішов

І в мене зупинився на світанку.

 

Чого б оце спинятися йому?

На гостей я сьогодні не чекала.

Він простягає сонячну хурму.

У мене ж на сніданок чай чи кава.

 

Але гостинність, знаю, попри все.

Запрошу в хату поспитать, як справи.

Бо й він від мене згодом понесе

Вітання своїм друзям кучерявим.

 

Самотній десь поблимує ліхтар.

Вже ж Божий день, а він іще не гасне.

Шовковий сніг несе, немов поштар,

Комусь мої вітання передчасні.

 

Бо перший сніг – це ще не новий рік.

І перший хід – це зовсім не багато.

Тож ми ще залишаємось у грі,

Та в ній пора уже і вигравати.

 

Розплата

 

Оповита солодкою тишею, радісно-прикра,

Затискаюсь до атома в міжгалактичнім безмежжі,

Вибухаю, а потім малію від макро до мікро,

Постаю із пожежі.

 

Невід’ємний додаток чийогось гіркого похмілля,

Інстальована у візерунок зі слів і мелодій,

Проникаю у кубок чужої душі самовільно

Й осідаю на споді.

 

І мене вже так просто не вирвати і не дістати,

Не позбутись без болю і гострого зовні втручання,

Бо комусь я за серце холодне гаряча розплата.

Можливо, остання.

 

Складносурядні

 

настане день і ти тоді засвідчиш

свою любов загорнуту у відчай

настане ніч і всі крапки і коми

у реченнях розставиш невідомих

бо ця любов загорнута у рядна

і ми з тобою вже складносурядні

між нами лиш «але» «або» чи «та»

хоч із закритими очима ти читай

немає нас

є знаки оклику й питання

настане день і ніч

для нас останні

настане світ у зашморгу доби

в якому ти мене іще любив

 

Стародрук

 

Вже й ніч зникає.

Все в житті зникомо.

І день приходить з відтиском печалі.

А я так хочу, щоби ми почали

Своє майбутнє вже не через кому,

Своє майбутнє – із нового тому,

Де більш малюнків, а вже літер – мало.

 

А ще набридли зайві коливання,

Ось ці дошкульні інфра- й ультразвуки,

Що аж затиснуть вуха прагнуть руки.

Але чи вкотре, чи уже востаннє?

Чи не повториться все знову на світанні?

І буде том новий лиш стародруком?…

 

А Юда теж цілував Христа

 

А Юда теж цілував Христа,

А потім став він для нього катом.

Дивлюся в стелю і лічу до ста –

Не можу спати.

 

А Юда теж цілував Христа,

Що аж, напевно, набив оскому.

А правда є і вона проста:

Не вір нікому.

 

А Юда теж цілував Христа

І був для нього найкращим учнем.

І не горіли йому вуста,

І біль не мучив.

 

А Юда теж цілував Христа.

Він серед люду свій корінь кинув.

Всім зрадникам залишив устав:

Бий тільки-в спину.

 

А Юда теж цілував Христа.

Тим самим втратив свій шлях до раю.

А я ж не Бог, та мій час настав –

Щоку підставляю.

 

Отакі

 

отака собі я

отака собі як не крути

отака собі дивна і патологічно вперта

а на іншому полюсі є отакий собі ти

отакий собі рідний що вже ані жити ні вмерти

 

отакі собі справи і думи і речі такі

що від них і нікуди й нікому не можна подітись

бо такі от типові нормальні були в нас батьки

і такі собі дивні у них народилися діти

 

ми такі як ми є

видно дала програма збій

і мутації болю з’явились у наших генах

отака собі я отака що потрібна тобі отакому собі

та чи ж ти народився для мене

 

Вітання

 

лопатками прорізав неспокій вишиванки

та краще обмінятися агонією рук

у напрямку до ночі простуємо щоранку

прокручуємо в мозку мелодію стару

 

навушниками вуха закрито від розмови

очима б говорили але вони за склом

лопатками мов птахи торкаємося знову

та струмом не ударило і знову пронесло

 

заскочена зненацька твоїм гірким «вітаю»

ковтнула зайві звуки і мовила «привіт»

душа ж моя лишилась десь голосити скраю

в прив’ялій і нескошеній вмираючій траві

 

Травматичне

 

Ніж у спині тепер не муляє.

Я без нього уже й не зможу,

І набиті на лобі гулі

Не страшні вже і не ворожі.

 

Шрами всі не потворять тіло,

Бо й душа вже розписана ними.

Анітрохи я не змарніла,

Просто стали гостріші рими.

 

Серійне кохання

 

Не дивися мені у вічі,

Бо сьогодні вони не п’яні.

Але знаю, ти мусиш (ти ж – слідчий!)

Розкривати серійні кохання.

 

Ти не знаєш: я вбивця чи жертва;

Чи я поглядом вбити у змозі?

За любов ти готовий померти?

Ні?

Тоді нам не по дорозі!

 

* * *

Ну, не муч ні мене, ні себе,

Відпусти і забудь, як звали.

Хай не плющить і не гребе.

Чи цього тобі ще замало?

Може, ти й полюбляєш біль?

Мазохізм – твоя друга сутність?

Та я також не при собі.

І коли ж це мене відпустить?

Я втомилася вже украй.

Відпусти мене…

НЕ ПУСКАЙ!

 

Друг

 

Є в мене друг (рідніш мені за брата).

Ми поєднались кров’ю і мечем.

Його нікому в мене не забрати.

Мої він очі і моє плече.

Він мій натхненник і моя опора;

Кольчуга і шолом – моя броня.

Ніщо у світі нас не переборить,

Ні втрата списа, крові чи коня.

Де б не була я, він завжди зі мною:

І на гучнім банкеті, й у бою;

Попереду і поруч, й за спиною.

Що ж я йому натомість віддаю?

Свої думки, слова і тихі звуки.

Я віддаю себе й усе навкруг.

Він не попросить в мене серце й руку –

Є в мене муж, але рідніший – друг.

 

Крамниця «Випадкові Речі»

 

Крамниця «Випадкові речі».

Зайди і, може, там знайдеш

Химер веселих, неприречених

Й мене, можливо, теж.

 

Найзвичайнісінька крамниця:

Усякий мотлох, різний крам.

А уночі тобі насниться,

Що ти відвідав храм.

 

Купи собі шматочок неба

В крамниці на древнішій з вулиць.

А сумувать за тим не треба,

Що ми там розминулись.

 

Забуду

 

Від тебе втечу, та від себе ж – ніколи.

Язик замовчить, але мозок – нізащо.

Він все, що роблю, приправлятиме болем.

Посіє в душі безнадійності хащі.

 

Забуду лице, але очі не зможу.

Забуду слова, та залишиться голос,

І кожен тобою буде перехожий.

І жоден тобою не стане ніколи.

 

Пісня про завтра

 

співай сьогодні життю осанну

воно прекрасне і пісні варте

бо може завтра тебе не стане

а може просто не стане завтра

 

співай сьогодні

співати варто

життя прекрасне

життя це пісня

бо чи дотягнеш до післязавтра

й чи буде в нас оте завтра після

 

Наречена

 

хрести ростуть неначе печериці

їх снігом не прикриє і зима

стоїть солдат

потисла би правицю

але її нема

 

вони сміються тільки на світлинах

і музика весільна щось сумна

одна в них наречена

Україна

аби лише не зрадила вона

 

Нове життя

 

18:48. Час смерті Соломії. Звісно, навіть досвідчені судмедексперти не можуть визначити його настільки точно, проте саме такий час зафіксував відеореєстратор позашляховика, під колеса якого й вискочила дівчина. Можливо, за інших обставин вправний водій і встиг би загальмувати, але погана видимість о цій порі доби і слизька, ледве притрушена снігом, дорога о цій порі року не залишили загиблій жодного шансу.

Та куди ж так поспішала Соломія, що не помітила величезного авто, яке мчало просто на неї? Які думки заполонили її мозок? Може, запізнювалася на важливу зустріч? Чи збиралася комусь щось дуже термінове повідомити? Хтозна. І тепер уже точно ніхто не дізнається.

 

* * *

Ну, чому? Чому я такий дурень? Чому не вислухав її тоді? Хоч би й по телефону. Адже ж не просто так вона дзвонила. Мабуть, мала сказати щось украй важливе. Бо ж як інакше пояснити те, що за півроку після нашої офіційної розлуки вперше подзвонила.

Кажу офіційної, бо насправді наші стосунки вже давно вичерпали себе, а не тоді, коли шість місяців тому я таки прийшов на квартиру, де ми раніше проживали разом із Солею, і забрав решту своїх речей. Решту – це кілька старих светрів та сорочок, потріпану спортивну сумку (для тренувань вже давно мав нову, а цю можна брати на риболовлю) і якісь інструменти. Ми давно розбіглися з Солею, і якщо спочатку ще не поспішали повністю спалювати мости (ну, всяке може статися в житті), то вже дуже скоро зрозуміли, що разом не житимемо. І лише ці кілька непотрібних речей, як та монетка, яку кидаєш у фонтан під час туристичної подорожі до якогось міста, щоби знову повернутися, чисто символічно не давали розірвати тоненьку ниточку зв’язку між нами.

Та півроку тому я таки наважився і забрав зі свого старого помешкання, де Соля продовжувала жити вже сама, останні часточки себе. Так той день і став урешті офіційною датою нашого розставання.

Жоден із нас не шкодував про таке рішення. Розлучилися за обопільною згодою. Ніхто нікого не кидав, не зраджував, чи, не дай Бог, кривдив. Розійшлися, як дорослі цивілізовані люди. І могли би навіть залишитися друзями. Проте друзі якось підтримують зв’язки: час від часу зустрічаються, телефонують один одному, цікавляться справами. Ми ж із колишньою за такий довгий час не перетнулися жодного разу. І от коли вона тоді так несподівано зателефонувала, я мав би насторожитися. Адже не було жодного свята, коли зазвичай дзвонять навіть не дуже близьким, і ніяких катаклізмів у світі не сталося, щоб повідомити про це. А був звичайнісінький робочий день понеділка. Вірніше, кінець робочого дня. Важкого, бо тиждень лише починався, ще організм не відійшов від вихідних, а справ, які треба виконати, навалилася ціла купа.

Може, саме тому я, роздратований і втомлений, не зумів вислухати її. Бо хоч уже минула шоста година, я все ще сидів у своєму офісі на роботі і намагався доробити ще хоч трохи розпочатих справ, аби на завтра залишилося менше. І коли на екрані телефону висвітилося ім’я колишньої, то не здивувався (як мав би), а роздратувався. Коли ж вона без усяких передмов почала торохтіти, що має розповісти мені щось дуже важливе, то я просто зіслався на купу термінових справ і пообіцяв передзвонити, коли повернуся додому.

Може, інша жінка й наполягала би на своєму, бо справа (тепер це розумію) була важливою, проте не Соля. Адже за час, що ми прожили разом, вона звикла до того, наскільки я зайнята людина, як сильно віддаюся роботі. Тож коли я поринаю в якісь важливі справи, чіпати мене немає сенсу. Нічого не вийде.

От і цього разу вона просто зітхнула, попрощалася і вимкнулася. А я так і не дізнався, що вона хотіла мені сказати. А це ж було щось дуже важливе, не інакше. Ну, не могла мене Соля турбувати просто так, через дурниці. Ніколи цього не робила. Ніколи не відволікала від роботи. Не розповідала про свої проблеми. Ми й розійшлися без скандалів, зітхань і дорікань. Просто сіли на кухні за чаєм і зійшлися на тому, що нас ніщо не тримає один біля одного.

Так і було. За півроку я жодного разу про неї не згадував. Як і вона про мене. Принаймні не давала про це знати. А тут раптом…

І вона ж не наполягала на зустрічі. Просто хотіла мені сказати два слова. Тоді ж, по телефону. А я…

Але що, що таке важливе змусило її згадати про людину, яку викинула зі свого життя? Що могло й досі нас пов’язувати? Офіційно ми були не одружені, спільного майна чи бізнесу не мали. Що тоді? У нас навіть друзів спільних не залишилося. А може?… А може, вона була вагітна? Але ж ми не бачилися шість місяців! Хоча для цього потрібно дев’ять.

Та ні! Ні! Не була вона вагітною. Інакше би про це вказали в результатах розтину.

А що, як вона дізналася про якусь хворобу? То чого б мала казати про це мені? А може, то щось таке страшне, що передається статевим шляхом і я теж міг бути зараженим? О, ні! Тільки не це. Терміново треба піти до лікарні і поздавати всі можливі аналізи. На всяк випадок.

Жах! Уже й не знаю, що думати. Бо ж не телефонують люди просто так, через дрібниці. Мало статися щось надзвичайне.

Але я вже точно ніколи про це не дізнаюся.

 

* * *

Ми з Соломкою ніколи не були надто близькими. І хоч різниця у віці не така й велика (всього чотири роки), проте не було між нами якогось такого особливого зв’язку. Хоч я, звісно, як старший брат, часом заступався за малу у школі, проте й це відбувалося вкрай рідко, адже Соломка була ще тією штучкою, сама могла за себе чудово постояти.

Пізніше, коли я після дев’ятого класу пішов навчатися до училища, а ще через пару літ повністю випурхнув із родинного гнізда, наше спілкування з сестрою взагалі звелося до рідкісних зустрічей вдома у батьків на якісь традиційні свята, як-то Різдво чи Великдень. Бо й Соломка теж не довго затрималася в рідній оселі. Одразу після школи вступила до інституту і, здобувши освіту економіста, вдало знайшла собі роботу у солідній компанії. Гроші заробляла чималі, тож спокійно могла собі дозволити винаймати окреме житло ще й у хорошому районі міста.

Коли ж ми з малою обзавелися другими половинками, то вже й на родинні посиденьки до батьків не часто навідувалися – кожен прагнув святкувати з власними сім’ями.

Ха-ха! Сім’ями! Голосно сказано. То в мене сім’я – дружина, двоє курдуплів, для яких татко, наче Бог. А от Соломка з цим своїм Сашком не те щоб дітей не зуміли прижити, а й навіть майна спільного набути. Отак прожили кілька років під одним дахом, ніби чужі люди, так і розсталися – спокійно, без скандалів, бо ж і сваритися не було через що.

Та що це я? Чому дивуюся? Мала ніколи не була особливо говіркою, відкритою. Тож якщо зі мною не ділилася своїми проблемами, то, мабуть, так і з чоловіком було. А хто ж таке терпітиме? Ми чоловіки любимо, щоб до нас зверталися за допомогою. А мала ще з дитинства сама намагалася вирішувати свої проблеми, як у школі, так і в інституті. Та й потім на роботі ніколи не просила підтримки. Хоч проблем у неї вистачало, бо ж роботу мала непросту – працювати економістом у великій компанії, мати справу з фінансами. Це вам не жарти. Колись у неї навіть дуже серйозні проблеми були. Може, й не раз, бо це я лише про одну ситуацію почув був, так – краєм вуха.

Я то в цих фінансових питаннях мало розбираюся, тож особливо не вникав, і Соломка не поспішала вдаватися в подробиці, єдине що зрозумів, що в неї серйозні проблеми з серйозними людьми.

Та сестра в мене розумниця і, звісно ж, знову все вирішила сама, нікого з рідних не посвячуючи. Як завжди. Я ще тоді дивувався: як це їй вдається – працювати з такими грішми, з такими впливовими людьми, і ніколи досі не потрапити ні до якої халепи.

Стоп! А може?…

Вона ж телефонувала мені незадовго до своєї смерті. Чого? Не мала взагалі звички дзвонити. Я ще тоді здивувався не на жарт.

Стою саме в пробці після роботи. Дивлюся – мала дзвонить. «Валерчику, братику, привіт. Я маю тобі дещо розповісти». І тут – як на зло – потік машин заворушився. Авто переді мною рушило, а те, що ззаду, вже сигналить. Я й собі газую. Вона ще щось говорить, та я вже не чую. Кажу: «Соломко, не чую тебе зовсім. Давай я додому приїду – перенаберу». І вона й погодилася. І наче й не образилася.

Та я й перенабрав. Правда, не одразу, як приїхав додому. Це ж таке. Поки повечеряв, поки всі новини від Тоньки вислухав. З Лялькою побавився, в Славка уроки перевірив. Там, дивися, вже й спати час. Але я згадав таки. Чесно. І ж подзвонив.

Правда, вже не додзвонився, а дізнався, що сестри в мене вже немає. І може, я останній, з ким вона говорила в житті. Бо ж загинула незадовго до сьомої, а мені дзвонила (переглянув потім список своїх контактів) одразу після шостої.

Але ж ніколи вона мені не дзвонила. Навіть коли планувалися якісь сімейні посиденьки, на яких батьки збирали всю рідню, то саме вони, а не сестра, видзвонювали мене і якось виманювали. І це ж треба – згадати про брата перед самою своєю смертю.

Смертю? Але ж це була не природна смерть, а загибель, нещасний випадок.

Стоп! А чи випадок? А може, це було заплановано? Може, це взагалі вбивство? Так, щось тут нечисто. Справу закрили. Водій не втік з місця ДТП, викликав «швидку». Експертиза показала, що його вини в наїзді не було – сестра сама вискочила на проїжджу частину, чоловік гальмував, але погана дорога не дала можливості вчасно зупинитися. Словом, все, як слід. Але…

Але ж вона чогось мені дзвонила перед смертю. Не просто ж так. Що таке серйозне хотіла повідомити, що згадала про брата, якого ніколи в її житті й не існувало по-справжньому? Може, цього разу їй стало вже так скрутно, що й моя допомога не видалася б зайвою?

Однозначно, що так. Щось їй загрожувало. Не інакше, як проблеми на роботі. Це точно пов’язано з грішми. Не випадковість ця смерть. Вбили! От відчуваю, що вбили. Може, кому які гроші заборгувала, чи яку оборудку викрила на роботі. Соломка ж у мене була дуже чесна, вона би не мовчала про порушення. А якщо за ними стоять великі гроші, то можуть і вбити.

Так, щось не чисте з цією справою. Може, спробувати поновити її? В поліцію звернутися, натякнути. Але ж у мене жодних доказів, лише припущення. Я ж навіть тоді її не вислухав. От йолоп! Це ж треба було кілька хвилин. Вона ж би все по телефону сказала. Хоч знав би тоді, де шукати.

Але я вже точно ніколи про це не дізнаюся.

 

* * *

А Мія ніколи не міняється. Усе така ж гарна й молода, як і була десять років тому, коли ми випускалися з інституту, ще всі гарні й молоді, а не такі квочки, як тепер. Але як такою не стати, коли на тобі все – господарство, чоловік, діти. Коли навіть угору ніколи глянути, не те щоб бігати по салонах краси, косметичних кабінетах. Це Мія могла собі все це дозволити, бо ж не була обтяжена нічим подібним. Вона не дбала, як би нагодувати своїх спиногризів, випрати-випрасувати. Струнка й підтягнута вона була, бо бігала на велодоріжці у спортзалі, а не по ринку з торбами в руках, а гнучка, бо розтягувалася на заняттях із йоги, а не з лопатою на городі.

От і залишалася моя люба подруга красунею навіть у труні, хоч і померла не своєю смертю, а її гарне тіло розвезло по асфальту.

Мія ніколи не мінялася, хоч і після закінчення вишу ми з нею майже не бачилися. А були ж найкращими подругами, не розлий вода. Такій дружбі всі заздрили, адже мало хто вірить, що дві жінки можуть не сваритися, не заздрити успіхам одна одної, не відбивати кавалерів. У нас були однакові смаки в усьому, ми й імена собі заради розваги прикольні придумали, скорочені від тих, що зазначалися в паспорті. Вона – Мія, бо Соломія, а я – Лана, бо Світлана. Та що там казати – ми навіть зовні були схожі. Так, я теж колись була худенька і свіженька. Це зараз мене так поглинуло сімейне болото, що немає часу ні на себе, ні навіть зустрітися зі старими друзями.

Бо чого ж тоді за ті десять років, що минули з часу закінчення навчання, всього лише кілька разів бачилася з одногрупниками? Ні, спочатку ми ще час від часу іноді зідзвонювалися й влаштовували собі невеличкі «дівишники», але то вже було зовсім не те, що дозволяли собі за часів навчання.

О, ми вміли погуляти! Іноді навіть і згадати соромно. Але чого, питається? Діло молоде. Ні до чого не прив’язаний, нічим не обтяжений. Це зараз, коли й навіть згордишся з якою подружкою вирватися в ресторан з нагоди дня народження, то весь вечір на телефоні і все дзвониш додому, аби дізнатися, чи вже повлягалися спати, чи помилися перед тим, чи воду перекрили і газ вимкнули. Ці мої домашні такі безвідповідальні.

То де тут не запустиш себе, не накопиш кілограмів на стегнах і зморщок на чолі? Це Мія могла бути вільною, яка хоч і прожила довго зі своїм цим громадянським чоловіком, проте хіба то був шлюб. Ні дітей, ні собаки, та й чоловік її, я так розумію, людина вкрай самостійна, тож повністю себе сам обслуговував.

Так, Мія могла би собі дозволити гуляти ночами на дискотеках, куди й нас, своїх колишніх одногрупниць, неодноразово кликала. Але якщо спочатку ми ще іноді виривалися, то вже коли остаточно обзавелися чоловіками й дітьми, все частіше відхиляли її поодинокі спроби витягти нас хоча б на каву, вже не кажучи про більш активний відпочинок. А з часом вона вже й перестала кликати. І взагалі зникла з нашого життя, навіть із мого, її найкращої подруги. Бо ж, зрештою, в нас і спільних тем для розмов не залишилося. Ми, молоді матусі, як не про кухню, то про свої чада тільки й можемо говорити, а їй, яка, певне, єдина з нашого потоку не мала сім’ї та дітей, навіть по телефону не було про що потеревенити.

Ось так ми й віддалилися майже повністю. Мія не дзвонила, а я й не нагадувала про себе. Тож ми й бачитися перестали. Он вона навіть і на зустріч випускників не прийшла, хоч я думала, що подруга перша прибіжить, і дуже засмутилася, коли не побачила її серед одногрупниць. Чому вона проігнорувала? Мала багато справ? Чи може просто не хотіла зустрічатися з нами, адже для чого ці здибанки існують – розказати про свої успіхи, чоловіків, дітей. А чим могла похвалитися вона? Нічого з цього не мала. Так, Мія красуня, багата й незалежна бізнес-вумен, але чи щаслива?

Зараз я кажу, що вона ніколи не міняється, все така ж неперевершена, як і в молодості, проте я ні на мить їй не заздрила. Навіть шкодувала подругу і щиро зичила їй щастя. Чекала, коли ж нарешті з’явиться той, хто змусить її відчути себе захищеною, хто подарує їй повноцінну сім’ю.

А може, вже й знайшовся такий? Точно. Мабуть, так і було. Бо ж чому тоді вона ні з того, ні з сього дзвонила мені того вечора? І голос її був веселим. Навіть якимось загадковим. Каже: «Ланочко, хочу з тобою поговорити про щось дуже важливе…»

А я – дурепа – саме робила з малим уроки, а він ще й так мене розізлив, що готова була об стіл головою цю дубину лупити, от і відправила подругу, не вислухала. Я не збрехала, що зайнята, що передзвоню, але ж могла б і вислухати. Ну, хіба ж то така вже важлива справа? Куди б ці уроки від мене поділися? Кожен же Божий день їх робимо. Та й якби навіть раз не зробили, кінець світу би не настав. А тут подруга, найкраща подруга, вперше за стільки років дзвонить і хоче щось сказати. Ясно ж, що це щось важливе. Не про погоду ж вона хотіла поговорити. Щось мало відбутися екстраординарне. А я… Відшила її.

Ох! А ще подругою називаюся. А людина ж хотіла щось важливе розповісти, поділитися чимось, а може, й пораду вислухати. От відчуває моє серце, що життя в неї мало налагодитися. Зустріла вона когось. Може, й до весілля готувалася. Бо чого ж мені дзвонила? Я завжди, ще тоді, як ми спілкувалися, казала, як хочу вже нарешті в неї на весіллі погуляти. Тож вона, мабуть, і хотіла поділитися своєю радістю. Але… Замість весілля, подруго, прийшла я на твої похорони. Навіть не поговоривши до пуття з тобою перед смертю. Сподіваюся, що новини твої були хорошими і померла ти щасливою.

Але я вже точно ніколи про це не дізнаюся.

 

* * *

Ой, доню ж моя доню. Бідолашна моя дитино. І що ж я за мати така, що не змогла вислухати свою кровиночку перед її смертю? Що не відчула материнським серцем, що має статися щось лихе? А от ти, моя Соломієчко, певно, відчувала свою смерть, бо чого ж тоді дзвонила мамі перед загибеллю. А я, мама, така була зла, що й не поговорила з тобою.

А все ж чому так? На роботі втомилася, ледве додому ноги приволочила. Бо що ж це за робота вже в моєму віці? З цими їхніми пенсійними реформами здуріти можна. Раніше, то вже би була на заслуженому відпочинку, а так то ще до шістдесяти волочися на цю кляту службу. А які з нас уже робітники? Посміховисько. Ні бажання нема, ні здоров’я.

От і батько прийшов з роботи і впав без сил на канапу. Бачу – тиск скочив. Стаю міряти. Уже думаю «швидку» викликати, коли, дивлюся, телефон дзвонить. Соломійка…

І я, стара дурепа, замість того, щоб зрадіти, розгнівалася. Бо ж кажу, й без того настрій поганий, так іще й за батька перехвилювалася. А тут, бачте, доня рідна намалювалася. А як я по сто разів телефоную то їй, то Валерику, в них ніколи нема часу для мами. А щоб сам хто подзвонив, вже не кажу про те, щоб забігти до батьків у гості, то й мови не може бути. Усе вони чимось зайняті, все кудись поспішають. А ми ж старі уже, і здоров’я геть нікудишнє. Тут є, а тут уже й немає у вас тата чи мами. Не думають діти про те.

Немає… Боялася, що помру й із дітьми не попрощаюся, а воно он як вийшло. Сама тепер свою донечку ховаю.

І вибрала ж такий час ображатися на дитину. «Передзвони», – кажу. І голос у мене тоді, мабуть, був крижаний, бо ж розлючена, бо за чоловіка злякалася. От заберуть зараз до лікарні, а грошей – катма. Вони ж, діточки, не подзвонять, не поцікавляться, як ми живемо, як здоров’я, чи на все вистачає.

А вона ж подзвонила! А вона ж хотіла мені щось важливе сказати! Та що важливе? Певно, просто відчувала, бідолашка, смерть свою. Вона завжди в мене дуже чутлива була. От і вирішила подзвонити, попрощатися. А кому ж іще дзвонити перед смертю, як не рідній матері? А я…

А я навіть не вислухала тебе, моя бідолашна дитино.

 

18:00. Час, коли Соломія вирішила почати нове життя. Саме тоді вона збагнула, що пора скористатися порадами свого психоаналітика, до якого ходила останнім часом. Вони довго аналізували проблеми жінки, і лише на крайньому, шостому за рахунком сеансі вирішили вдатися до практичних дій. Щоб налагодити своє життя, Соломія мала відновити добрі стосунки з найріднішими людьми. Почати лікар радив із простих телефонних розмов.

Це була гарна ідея. Та Соломія так давно не спілкувалася зі своїми рідними, що навіть і не знала, з чого ж почати розмову з кожним. Не дзвонила вона ні друзям, ні батькам ні тоді, коли мала проблеми, ні коли траплялися гарні новини. Про що ж із ними говорити зараз? Про погоду? Не зрозуміють. Ще, чого доброго, налякаються. Подумають, біда якась сталася.

Але терапія є терапія. Лікар сказав дзвонити – слід дзвонити.

І коли вже котрий абонент не знайшов для Соломії й кількох хвилин, і коли вона в розпачі гортала телефонну книгу свого айфона, в надії знайти серед сотень номерів когось, хто таки не відштовхне її, сльози почали застилати жінці очі, тож вона сама й не помітила, як вискочила на трасу, якою з великою швидкістю мчав позашляховик…

 

Чуже життя

 

Ще ніколи в своєму житті не відчував я такого страху. Ні тоді, коли задихався від диму палених шин на Майдані та під крижаним напором з водометів; ні коли виходив із Іловайська під зливою куль у музичному супроводі вибухів; ні коли намагався вибратися з-під купи тіл своїх побратимів, які стали для мене, ще живого, могилою й водночас фортецею, що захистила від неминучої смерті; ні навіть тоді, коли отямившись у шпиталі, збагнув, що майже не відчуваю свого тіла.

Я пройшов справжнє пекло, та ніколи, – повторюся – ніколи й ніде мене не паралізував такий липкий, тваринний страх, як тут і тепер, у місці, яке було для мене колискою найтепліших і найсвітліших спогадів, де я робив свої перші кроки, де ховався від світу, коли той ставав для мене завеликим чи затісним. Ніде ще мене не оповивав такий неприродний жах, як у рідному домі поруч із найріднішою людиною – моєю мамою.

Звуть мене Михайло Ковальчук. Позивний – «Муса». Чому так? Не пригадаю. Хлопці придумали, воно й причепилося. Я не дуже й опирався. Яку схожість помітили між мною та юдейським Мойсеєм? Може, таку, що я, як і старозавітний пророк своїх людей з Єгипту намагався вивести своїх із Іловайського котла? Мабуть, ні, бо ж прізвисько з’явилося ще задовго до тих жахливих подій, і, швидше, стало пророчим стосовно моєї місії. От тільки я, на жаль, на відміну від біблійного героя, своїх людей живими вивести не зумів.

Але, здогадуюся, що нарекли мене «Мусою», як, власне, називають біблійного пророка у своїй священній книзі Корані мусульмани, через мою бороду, яка – чорна і жорстка, як дріт, затуляла пів мого обличчя, роблячи таким чином мене більше схожим на якогось шахіда, аніж на українського воїна. Там, на передовій, де відсутні будь-які умови для особистої гігієни, голити її не було змоги, та не дуже я й поспішав – такий мій загрозливий вигляд був лише на руку. Схожість на кадирівців, які воювали на боці противника, могла колись і знадобитися.

Я не дарма згадав про бороду. Просто якби в такому вигляді повернувся після довгих поневірянь додому, то ще би можна було зрозуміти, чому рідна мати стоїть переді мною, розгублена й налякана, і ніяк не може впізнати мене, свого єдиного сина.

Але ж я позбувся своєї бороди ще у шпиталі. Спочатку її голили мені дівчатка-санітарочки, а потім, після довгої й виснажливої реабілітації, коли почав потроху оволодівати власними руками, сам став до блиску доводити своє обличчя, не даючи йому покритися навіть невеликою щетиною.

Я пройшов справжнє пекло. Мене ледь живого, заваленого купою мертвих, розірваних на шматки тіл, випадково витягли і з великими зусиллями доправили до шпиталю. Моє понівечене тіло, набите свинцем та осколками, корчилося на лікарняній койці. Не лише кінцівки, мій хребет був поламаний у двох місцях, тож я півроку не вставав із ліжка, а потім заново вчився ходити.

Проте голова моя, не зважаючи на легку контузію, залишилася неушкодженою. Жодного шраму, навіть подряпини. Обличчя моє було таким же, як і тоді, коли мама, ковтаючи сльози та схлипи, проводжала мене, спорядженого бронежилетом та кевларовою каскою, купленими за гроші друзів та родичів, свого єдиного сина на Схід, на війну, яку всі чомусь називали АТО, ніби від того вона ставала менш жахливою.

Так, я був той самий Михайло Ковальчук, що й майже два роки тому, тож і не міг збагнути, чому моя мама, ще зовсім молода жінка, яка виглядає, як стара бабця у чорній хустині, опущеній майже на очі, стоїть тут, посеред свого дому налякана і збентежена, хитає головою з боку в бік, ніби хоче позбутися якогось видива і невтомно не хоче мене впізнавати.

Мама стоїть посеред кімнати, притиснувши руки до грудей, і ніби мантру повторює, що я не її син, що її Михалко вже рік, як спочиває у могилі, що на нього прийшла похоронка.

Я пробую її переконати, що сталася помилка. Що в Іловайському котлі загинуло багато воїнів, що я дивом залишився живий, що то когось іншого поховали, замість мене, переплутали.

Але всі мої розумні аргументи розбиваються об налякане обличчя матері. Які докази можуть її переконати? Ні посвідчення особи, бо його можна підробити, ні довідка з госпіталю. Може, зробити аналіз ДНК? Але ж саме така експертиза й виявила, що тіло, яке привезли в цинковій труні зі Сходу, належало її дитині. Та які документи чи свідчення можуть переконати бідолашну жінку, коли вона дивиться в моє обличчя і не впізнає мене…

Моя мати не впізнає мене.

Я вдаюся до останнього шансу. Помітивши на столі портрет у рамці, перетягнутий чорною стрічкою, портрет себе, трохи молодшого, але цілком упізнаваного, чимдуж хапаю його і приставляю просто до свого обличчя.

– Мамо, – благаю, – це ж я – твій син!

Страх перекошує обличчя жінки. Вона вириває з рук фото і притискає його до грудей. Її голос вже не наляканий. Він крижаний.

– Юначе, – мовить вона. – Увесь ваш вигляд, ваші моторошні шрами доводять, що ви не шахрай, не пройдисвіт, що ви справді воювали, пройшли крізь пекло, а не присвоїли собі чужі документи, щоб здобути якісь пільги, як ветеран. Я цілком вірю, що ви були важко поранені, потім довго лікувалися, через що вас довгий час вважали зниклим без вісти і, може, й справді рідні вже встигли поховати вас. Також упевнена, що така несправедливість буде виправлена і ви знову зможете жити нормальним життям. Я повністю переконана, що все це правда, що ви один із тих, кому пощастило вижити, повернутися додому. Але ви, на жаль, повернулися не до свого. Ви – герой війни, але ви – не мій син.

То що може бути страшнішим, аніж почути таке від рідної матері?

Так я й подумав тоді, при першій нашій зустрічі. Але вирішив піти. Ні, не назавжди. Просто зрозумів, що на той момент чомусь мама не чує мене. Чи просто ще не готова почути. Я був страшенно наляканий, але пояснив цю дивну поведінку тим, що вбита горем жінка через страшну втрату єдиного сина просто могла втратити і здоровий глузд.

Звісно, це було страшно. Та якщо мамине божевілля мене дуже налякало, то справжній жах я відчув уже пізніше.

Переживши пекло в Іловайському котлі, я ще довго оговтувався в лікарні. Ці, здавалося, безкінечні муки одужування були не легшими, ніж гострий миттєвий біль на передовій. Під час реабілітації мене неодноразово відвідували думки, що, може, краще би було тоді померти, аніж так страждати. Але весь цей період видужування живим мене тримали згадки про рідних, про домівку, про те, куди маю повернутися і де мене чекають. Я тоді не знав, що вдома мене вже давно оплакали й поховали. Але ж коли я повернувся, ті, хто знав мене, мали би зрадіти.

Натомість рідна мати не впізнала мене. Це додало ще однієї рани до моєї зболеної душі. Але скинувши це на тимчасове потьмарення розуму, я пробачив їй і дав час, аби прийти до тями.

Не знайшовши розуміння в рідному домі, я не опустив рук. Я мав жити якось далі. Тож для початку вирішив пройтися й іншими важливими для себе місцями, зустрітися зі знайомими і друзями. І ось тут і почався справжній жах.

Я стукав у двері сусідів, колишніх однокласників, дівчат, з якими зустрічався, та всі лише кліпали очима й дивилися на мене, як на дурника – не впізнавали мене.

– Михайло Ковальчук? – питав мене найкращий шкільний друг Дмитро. – То ви з ним служили разом?

– Як це служили? – дивувався й лютував я. – Дмитрику! Це ж я і є – Михайло! Ти що – не впізнаєш мене?

Друг дивився на мене такими ж очима, як незадовго до того мати. Можна було здогадатися, про що він думає. «Оце, добряче контузило бідолаху», – щось таке.

Та я не вгавав. Діставав козирі. Розказував про таке, що могли знати лише ми з ним.

– Ти що забув, як ми на випускному так набралися, що пішли зустрічати схід сонця до річки, а я впав у воду і мало не втопився, якби ти мене не витяг?

Але й після таких слів друг мені не вірив, пояснюючи для себе, що незнайома людина знає такі подробиці з його життя тим, що я міг дізнатися це з розповідей покійного наразі справжнього Михайла.

Мабуть, саме так пояснювала й собі мою обізнаність в інтимних подробицях наших із нею стосунків колишня дівчина Ганна, яка червоніла при розмові і дуже злилася, що її хлопець розказував усім підряд про те, що мали би знати лише вони удвох.

Мій улюблений учитель, історик Павло Іванович теж не впізнавав мене. Він пильно вдивлявся в колективну фотографію одинадцятого «Б», де я, розлігшись разом із Дмитром на землі, весело посміхався в об’єктив, а потім переводив погляд на мене живого і, здається, намагався грати в гру «Знайди десять відмінностей». Проте насправді бачив не десять, а самі лише відмінності.

«І що ж це – їм усім повилазило?» – розлючено волав у думках вже я, коли знесилений після усіх цих розмов, мало не головою бився у стіни в невеличкій кімнатці гуртожитку, в якій і оселився на перших порах, після того, як мати не пустила мене до рідного дому.

Вони – що, всі збожеволіли? Чи зговорилися проти мене? Адже ж це я! Я – Михайло Ковальчук. Позивний – «Муса». Не хто інший.

Я тримав у одній руці дзеркало, а в іншій своє старе фото – і на мене дивилося одне й теж обличчя. Так, трохи доросліше, трохи стомленіше, трохи більше зморщок у кутиках очей, і трохи більше болю в них же. Але це та ж сама людина.

Не витримавши випробування зустрічами з живими, я вирішив піти за допомогою до мертвих. На цвинтар.

Я пішов до своєї могили.

Великий мармуровий пам’ятник стояв одразу біля входу на кладовище. Поруч розвівався встромлений у землю жовто-блакитний стяг. Так ховали усіх загиблих воїнів.

Могила була доглянутою, укрита свіжими квітами. Мабуть, щодня її хтось відвідував. Мама то точно. З надгробка на мене дивився я сам, дуже реалістично зображений у повний зріст. І хоч у викарбуваних на могильних плитах обличчях часто важко впізнати живих колись людей, проте будь-хто, хто проходив поруч і бачив хлопця, який стояв біля поховання, мав би зрозуміти, що то саме його портрет намальовано на камені.

Саме на це я й сподівався. Що якщо вже мене не впізнають близькі, то можливо хтось із незнайомців, хто прийшов на цвинтар відвідати померлих родичів, проходячи повз, побачить цю схожість. Побачить і зупиниться. Зупиниться, бо зрозуміє весь жах побаченого – жива людина прийшла на свою могилу. Вжахнеться, та не здивується, адже в країні, де йде війна, де щодня гинуть на фронті люди, й не таке можливо. Бо часто живих ховають, а на мертвих чекають. Бо ж і в цій могилі хтось лежить. Хтось, кого вважають мною. У кого теж є рідні й близькі, які й досі вважають, що він живий і повернеться до них.

Я довго стояв біля своєї могили. Чимало людей проходили поруч. І майже всі звертали на мене увагу. Люди рідко проходять повз поховання солдат. Вони дивилися на мене – з цікавістю, але не зі здивуванням.

А один дідусь навіть зупинився.

Ну, невже?! Невже знайшовся хтось, кому не потьмарився розум?

– Побратим? – глянувши на мій камуфляж, мовив чоловік, вдивляючись в усміхнені очі зображеного на камені солдата…

 

Мене звуть Михайло Ковальчук. Позивний – «Муса». Я пройшов крізь пекло революції і одним з перших добровольців пішов захищати Батьківщину на Схід. Я дивом вирвався живим із Іловайського котла. Я був скаліченим і паралізованим і заново вчився ходити, самотужки їсти і навіть голитися. Я – нагороджений орденами й медалями молодий ветеран. Мені тиснули руки й вітали керівники мого рідного міста, і скоро надійде моя черга на власну квартиру, яку виділили, як учасникові бойових дій. У мене попереду ще ціле життя.

Але чи моє це життя? Чи, може, когось іншого? Я вже й сам починаю сумніватися…