Анжела Веремій для антології “Подільський краснослов” (2021)

АНЖЕЛА ВЕРЕМІЙ

 

Веремій Анжела Анатоліївна народилась 23 травня 1965 р. в м. Хмільник на Вінниччині. Закінчила філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (1992). Все життя працює в системі освіти. Учасниця ЛІТО «Автограф» та ім. В. Стуса.

Поетка, прозаїк. Авторка книг «Літо надій» (2002), «Квіти для коханого» (2003), «Осіння мелодія» (2010), «Небо любові» (2012), «З любов’ю до землі, обличчям до людини» (2013), «Заради добра і краси» (2013), «На барвінковій огняній землі» (2014), «Обираючи свободу» (2014, у співавторстві), «У краї мальв і полину» (2015), «Позиція гідності» (2015), «Вулиці мого міста» (2016), «Молилися три Марії» (2016), «Таємниці подільських верб» (2017), «Світло єдиної дороги» (2018), «Чорнобильська правда гірка» (2019); публікацій у періодиці, колективних збірках та альманахах.

Переможниця творчого конкурсу ім. О. Гетьмана (2014).

Членкиня НСПУ з 2019 р., членкиня НСЖУ.

Проживає у рідному місті.

 

«Манерою свого письма, національним духом віршів, високою філософською напругою, ліричністю творів авторка вивищилася над літературним загалом. Вона яскравий сурмач у поході за утвердження самостійної України».

Євген Козюк, 2002

 

«Є у віршах Анжели Веремій образ України як матері ніжної рослинності, птатства і різної звірини. Але є Україна як край, що в колі світових народів грає визначну роль, і цій ролі належить поважне майбутнє. Ці патріотичні почуття формуються у неї в кращий спосіб і дають щедрі наслідки у поетичних версіях, у струнких, розмірених рядках, барвистих епітетах, пластичних метафорах…»

Григор Мовчанюк, 2002

 

«Кожна художня книга хмільничанки Анжели Веремій – це черговий творчий шедевр безмежно талановитої майстрині слова, її світоглядна трибуна, камертон душі, пройнятої добром й глибокою повагою до найціннішого скарбу на землі – людини, її стан, віддзеркалення вкарбованих у поетичних та прозових рядках болю й тривог, незламності духу і волі, характеру, помислів, сподівань самої авторки, своєрідна духовна скарбниця, коштовності якої так потрібні кожній людині, що хоче змінити життя на краще, почувати себе вільною та щасливою».

Сергій Гальчак, 2015

 

«Ятрить душу Анжелі Веремій тотальна брехня, а тому вона не може бути байдужою і подає свій голос Правди, бо ж володіє потужним літературним даром. Вона плаче над долею України і водночас гордиться, що в час екстремальних випробувань в українців проснувся волелюбний дух запорізького козацтва і гайдамаків».

Василь Паламарчук, 2016

 

«У всіх своїх книжках Анжела Веремій постає майстром коротких форм – малих оповідань, шкіців, етюдів. Їх така велика множина, що вони ніколи не укладаються в завершені сюжети, але неодмінно чіпляють за душу… Дуже добрий, милосердний і співчутливий талант у письменниці Анжели Веремій, а головне – співзвучний часові».

Іван Волошенюк, 2017

 

«Творчість Анжели Веремій відзначається високою філологічною грамотністю та своєрідною образністю, сповнена глибокої щирої тривоги за майбутнє української мови і нашого народу, вдало поєднує сучасні  мотиви з давньоукраїнським фольклором, вирізняється серед інших авторів оригінальним світобаченням та гуманізмом».

Тетяна Яковенко, 2017

 

«Читаючи поезію і прозу Анжели Веремій, пориньте у світ майстерно дібраних, уміло поставлених слів, відчуйте насолоду, проникніться простотою сюжету того чи іншого оповідання, розповіді…»

Микола Дорош, 2019

 

ЩОБ НА ЗЕМЛІ ЛЮБОВ ЖИЛА

 

У МОЄМУ КРАЇ

 

У моєму краї – молоді світанки,

Велетні-дерева і жива вода,

Небо особливе, життєдайні ранки,

В сорочках берези, осінь молода.

 

У Поділлі-краї – вишиванки-сонця,

Буг літопис пише, молиться верба…

Тут краси колиска; з кожного віконця

Зорить в душу квітка чи пісень журба.

 

У моєму краї пізно, десь за північ,

Босі потерчата водять хоровод,

В лісі розцвітає папороті квітка,

І піски ворожать у глибинах вод.

 

У Поділлі-краї поле розмовляє.

Очерет шепоче таємниці млі…

Щовесни додому лелека вертає,

Проросла тут в серці любов до землі.

 

* * *

 

Світлій пам’яті тих, чиє життя

спалив вогонь Чорнобиля

 

У Чорнобиль лелеки летіли…

Я за ними скорботно іду.

Тут сини України згоріли,

Щоб спинить ненаситну біду.

 

Вже пізніше – осанна і пільги…

Не вернуть молодії життя.

В душу квітень всміхається тільки,

Як підступний реактор буття.

 

Янгол білий сурмив, як пророцтво…

Згіркли ріки, і впала зоря.

І зміцніли пухлини – пілатство –

Поруч з тими, хто сіє поля.

 

Відступила біда для мільйонів,

І оновлення ера прийшла.

Вічна молодість стихла в осонні.

Вічним болем на квітах – роса.

 

ЩОБ НА ЗЕМЛІ ЛЮБОВ ЖИЛА

 

Все більше пауз у розмові,

Все менше почуття в любові.

Неначе доля з дідьком в змові,

Та захід я спинить не в змозі.

 

Не стримать літо і зорю…

Вмира любов – я теж згорю.

І небо падає на землю.

Край берега життя стою.

 

Схилився янгол до зерна…

Мені б краплиночку тепла.

Щоб світлою ця ніч була,

Щоб не зачерствіла душа,

 

Щоб вірш, як хліб, вам дать могла,

Щоб на землі любов жила.

 

Лиши мені тепло долоні,

Краплинку… Більше не прошу.

Молюсь за тебе в  сині ночі,

Увесь твій біль собі візьму.

 

* * *

Лиши росиночку надії,

А я тобі – троянди зір,

Мелодії з проміння мрії,

Кохання з пелюстинок – вір.

 

Лиши веселку, хрипи грому…

Для мене Всесвіт – тільки ти.

Молитимусь із пустки-дому,

Щоб од біди тебе спасти.

 

…Лишив слова, любов, надію…

Сам вибрав інші береги.

Мовчанням неба душу грію,

Йду в зиму, щоб тебе знайти.

 

БАТЬКО

(із щоденника війни)

 

Земля захлиналася від вибухів, і небо горіло. Велетнями, чорними, страшними, як привиди, в душу дивилися багатоповерхівки… Збитими боками, обрубаними руками сіріли дитсадки і школи… А вночі огненні монстри знищили церкву. На землі лежали позолочені голови храму, перемішані з камінням, болотом і кров’ю… Догорав дерев’яний високий хрест із розп’яттям, а дивом уціліла ікона Богородиці… плакала…

Степан не впізнавав  свого міста. «Привид, – шепотів, – це вже не місто, – Господи… За що?» Чоловік не помічав сліз; здавалося, що він і Батьківщина його – єдина кривава рана. Та невдовзі Степан опам’ятався: треба води знайти, хоча б склянку, а як пощастить – і хліба (на нього надіється велика сім’я).

Він ішов навмання: нікого не стрічав, тільки хати зруйновані, деінде іграшки дитячі, порожні коробки… «Ні друзів, ні сусідів», – сумно міркував… Аж раптом… щось засвистіло, стиснуло тіло і жбурнуло чоловіка кудись у небуття.

Він опритомнів нешвидко, над ним були обгорілі балки, купа каміння, рештки меблів… «Олечко, – думав уголос, – ти ж хвилюєшся, а я тут…» Він спробував поворухнути ногами, руками, головою: нібито все ціле. Але вибратися з пастки руїни не вдавалося. Степан кликав на допомогу – марно. Лише дощ із вітром, та ще небо чули його.

Минуло два дні. За цей час десятки разів розпинало землю. Чоловік уперше в житті молився – невміло, по-своєму, але щиро: «Боже, врятуй мене. У мене дружина – інвалід, діти, внуки. Їм потрібна вода і їжа. Ми не хотіли війни, ми не творили зла…»

Щось рвонуло зовсім близько, чоловіка трусонуло – і все щезло… Та минуло хтозна-скільки часу, і він знову розплющив очі. Спробував звільнитися з пастки брухту й каміння раз, удруге – і йому пощастило.

Було тихо, так тихо, аж моторошно. Він ішов містом-згарищем, зіщулившись і зігнувшись. По дорозі здобув пляшку води і трохи хліба. Ось і рідні ворота, хата: «Слава, Богу! Повернувся».

Степан відчинив високу хвіртку і задеревів: на подвір’ї лежали троє маленьких онуків, Софійка з Галинкою (діти), зяті – Микола й Іван, дружина. Певно, довго лежали… Місцями їх пообгризали безпритульні собаки. В обличчях – жах, у закам’янілих очах онучат – наївна віра, дитяча чистота…

– Боже! Хіба ж ти є? – заревів Степан. – Усі, всі мертві!

Чоловік упав на землю, б’ючи безсилими кулаками бруківку… За мить, обхопивши руками голову, він оббігав круг  рідні, нахилявся над дочками, зятями, внуками, дружиною:

– Нелюди… За що? Боже! Чому допустив до такого? Чому? Нема тебе! – він божевільно грозив небу, дико ревів захлинаючись:

– А в тебе вірять… Вірять! А тебе нема, – і повалився на порозі.

Його знайшли волонтери. Виходили. Поховали родину нещасного. Засклили шибки в будинку:

– Дядьку, а є ще хтось у вас? З рідних?

Чоловік мовчав.

– Ну, нічого. Тримайтеся. Треба жити…

– Дякую, діти, – тихо прошепотів, – дякую, що допомагаєте.

…За місяць до Степана хтось постукав у вікно. Не глянувши, хто там, чоловік  одчинив двері. Перед  ним стояв син, якого він три роки не бачив (той працював у Москві).

– Федоре! – заплакав батько, обіймаючи дитину. – Тут таке!…

– Знаю, батя, всьо знаю…

Вони говорили недовго. Син поспішав кудись. Він був холодний і заклопотаний, не помітив, здається, як у батька тремтіли руки, як він, 54-річний чоловік, ледве ходить…

– Бать, у нас била ікона ХVІІІ века. Ти нє помніш, гдє она?

Батько болісно підняв очі на сина. Мовчав. Потім холодно-стримано відповів:

– Шукай, вона була на стіні, з іншими іконами.

По хвилі Федір радісно запищав:

– Так вот гдє она! Упала за шкаф. А я іщу, іщу.., –  і, завернувши святу в пакет, кинув: – Я возьму єйо, она ж тєбє нє нужна, правда?

– Правда, дитино, це правда…

– Ну, я пошол. Ждут меня. Пока!

І юнак вийшов з хати.

Довго на двері дивився сивий батько… Не плакав. І гніву не було. Нестерпний біль панував у серці – тупий, глухий… Із нього виринали якісь фрагменти з життя: гарне подружжя шахтарів, веселі діти, важкохворий Федько, біля ліжка якого чергували довжелезні ночі з дружиною, поки подолали недугу; а то він, чоловік, пеленав сина, навчав поважати людей, турбуватися про тварин… Потім – холодні чорнющі очі війни, уся сім’я на подвір’ї… вбита… Чомусь пригадав колискову для дітей… про котика-вуркотика… Аж раптом – дзвони церкви і молитва між зруйнованими будинками, закривавленими тілами й ним, покинутим батьком… Ніхто тут не молився (його покоління влада навчала вірити в партію, переконувала, що віра – «опіум для народу» і що Бога нема).

Тепер Степан прийшов до Всевишнього – духом, серцем – самотній і покинутий…

Снаряд розірвався неподалік, і з вікон знову вирвало шибки. Та чоловікові то байдуже. Він лише скоса подивився на чорні діри, де ще півхвилини тому були вікна, і знову перевів погляд на двері: там щез його син.

Десь пізно, уночі, до Степана з вікна наблизилося холодне сяйво зірки, схилилося над ним, поцілувало спрацьовані руки, востаннє торкнулося сріблом потемнілого обличчя і тихо відступило по інший бік, де було життя…

 

МОЛИЛИСЯ ТРИ МАРІЇ

 

Під високим куполом старої церкви стояли три Марії. Тихо молилися єдиному Господу за дітей своїх і не кровних, за тих, кому наказано захищати державу свою, за рідних і ворогів: «Спаси їх, Боже, не залиши у їхньому житті насущного хліба, пошли їм усе необхідне в часі для придбання блаженної вічності, будь милосердним до них, коли згрішать перед Тобою; …карай їх і милуй, спрямовуй на шлях благопотрібний Тобі, але не відвертай їх від лиця Твого!…»

М’яко мерехтіли абрикосові свічки, надією і тривогою огортаючи серце кожної Марії, і плакали восково-щиро. Кожна Марія думала про своє: перша жінка благала Бога за чоловіка свого, друга слізно вимолювала в Ісуса, щоб Лесик (її дитина) живим повернувся, третя (мати-одиначка) оплакувала убитого під Мар’їнкою сина свого… Вони стояли по різні сторони храму, та всіх єднала єдина молитва за живих і мертвих, за Україну і мир…

На якусь мить неземне світло спалахнуло перед обличчям другої Марії. Жінка підняла погляд: прямо перед нею на іконне лико Богородиці хтось навів сучасну зброю, з іншого кутка храму убивчо замерехтіли старовинні стріли. Пречиста Діва дивилася на вбивць… з любов’ю і плакала.

– Маріє, усе добре? – хтось торкнувся плеча жінки.

– Що?

– Ти в порядку? – запитала бабуся Надя.

Жінка подивилася на столітню сусідку:

– Спаси, Господи. Все добре.

«Якесь зле видіння, – подумала про себе. – І що б то означало?» – по хвилі подивилася на ікону: вона плакала. І жінка відчула, як од серця щось одірвалося: «Лесику, – прошепотіла чужим голосом, – дитино… Тебе вже нема…»

За кілька годин до неї приїхала ціла делегація ситих чиновників з убивчою новиною: її син загинув смертю героя.

– Ми Вас розуміємо, – по-депутатськи рівним тоном белькотів якийсь зажирілий чоловічок. – Але ж і Ви зрозумійте: треба країну захищати.

– А Ваш син де воює? – запитав посадовця сусіда Марії.

– Мій… ну… він має тут важливу роботу.

– Звісно, звісно… Роботу … з ризиком для життя.

Наступного дня повернувся чоловік першої Марії. Живий, але без очей, без рук і без ноги. Він кусав свої сині губи і час від часу повторював: «Нелюди… Краще б убили…»

А третього дня до Марії, котра без чоловіка, постукав у шибу друг юності.

– Юрко!

– Якою долею ти тут?

– Знайшов тебе в «Однокласниках» через Соломію Верківську. Вона розповіла про тебе, от я і вирішив приїхати.

– Заходь, друже, – сумно запросила жінка.

Юрко несміливо зайшов у будинок, положив на стіл цукерки і пляшку горілки.

– А це навіщо? – запитала молодиця.

– Ну, ніби годиться.

Жінка поставила на стіл нехитрі страви: хліб, картоплю, огірки, сало.

Після другої чарки чоловік став упевненим і відвертим:

– А я от, Маріє, п’ять років, як розлучився. Хочу сім’ю, а ти мені ще зі школи подобалася. Може б, ми зійшлися? Я сам – і ти одна. Сина не вернеш, нам і держава допомагатиме. Ти щось, до речі, отримала за дитину?

Марія подивилася на непроханого гостя глибокою волошковою тугою. Перед нею був не Юрко – це був слизький, спітнілий самець, який заглядав у кишеню жінки, щоб животіти на її горі.

– Не дали грошей?

Мовчання.

– Чи дали? Скільки?

– Іди геть!

І він пішов, розчаровано скривившись.

– Корчить щось із себе…

А наступного ранку грозився північний сусіда дістатися до серця України – Києва – і перестріляти «всєх бандеровцев і хунту».

І знову до храму прийде три Марії молитися за рідних і захисників Батьківщини нашої, за продажних керівників, які не наситяться вкраденими в народу мільярдами і безконечно, як Пілат, умиватимуть свої брудні руки, плекатимуть зманіжених дітей своїх і виступатимуть на мітингах від імені патріотів… І гаснутимуть свічки, запалені руками нових юд, і розпинатимуть на хресті нового часу справжніх і великих… А чудом вціліла ікона Богородиці… плакатиме з українськими Маріями, і сльози їй не буде кому витерти…

 

 

ХТО ВІРИТЬ

 

Чуєш, ти чекай мене,

Над усе чекай,

Коли смуток огорне,

Жовтий дощ стіка,

І в спекотну каламуть,

В заметіль, у сніг,

Коли інших вже не ждуть,

Вже й забувши їх.

К. Симонов

 

Це була її земля, щоправда, змінена до невпізнанності: глибокі рови на місці колишніх міст, пустирі, де колись цвіли садки; нині тут  смерть оселилася просто неба… на яскравих дитячих майданчиках. А на цій вулиці стояла багатоповерхівка (там жила Ганнуся зі своїм Васильком і маленькою Сонечкою). Учора їхній будинок упав навколішки від вибухів мін, розсипавшись урізнобіч тисячами цеглин. Жінки не було вдома, а рідні її щезли в пеклі вогню і пострілів.

Такою стала тепер  її земля: пошматована, знівечена, пограбована, чорна, виснажена. Земля-вдова, земля-сирота, зраджена дітьми, отруєна тими, в кого  вірила.

– Ганнусю, ти чуєш мене? – трусила жінку за плечі подруга.

– Лиши мене, – депресивно відхилялася Ганна.

– Послухай, нині тисячі – як  ти. Ні чоловіка, ні доньку не повернеш. А жити  треба. Два роки минуло. Час гоїть рани. А зло буде покаране.

– Буде, звісно, буде. «Справедливість приходить… на поминки». Здається, Григір Тютюнник так сказав?

– Але ж приходить.

Землю грубо й важко трусонуло бомбами.

– Знову гатять, – рефлекторно нахилилася Галина. – Побігли до підвалу, мерщій! – вхопила подруга за руку Ганнусю.

У сховищі жінки запалили свічку – і суворе світло розітнуло темряву.

– Сьогодні знову ходила до рідного дому, – швидко заговорила Ганна.

Галина глибоко зітхнула, подивилася подрузі в очі:

– Ганнусю, ну скільки можна? Нема їх. Усі залишилися під камінням. Шансів вижити, на жаль, не було. Змирися.

Ганна якось фанатично-страшно захитала головою – аж зимно стало Галині.

– А я чекатиму. Чуєш, чекатиму. Я не бачила їх мертвими, ніхто не бачив. Чекатиму, – і по хвилі невтішно заплакала.

 

…За тиждень подруги поїхали у Маріуполь на зустріч з однокласницями:

– Галино!

– Тетянко!

– Ганнусю!

Земляки обіймалися, раділи зустрічі, ніби десятиріччя не бачилися.

– Людмило, ми всі радіємо за тебе: Дмитро твій повернувся з АТО.

– Повернувся, – зніяковіла молодиця, – але (як сказати?) я іншу людину зустріла. Це життя…

– Це зрада, –  уточнила Лідка. – Он Ганниного чоловіка й дитинку вбито, а вона чекає і любить їх. Мертвих жде. Чуєш?! Мертвих чекає. А твій чоловік марив навіть іменем твоїм. Воював. Хто зна, може, саме любов до дружини допомогла йому вижити у вогненному пеклі. А повернувшись додому, був убитий  твоєю зрадою. Як же ти?…

– Ну що? Що, кажи!

– Дівчата, годі, – втрутилася Світлана. – У кожного своє життя, свій вибір.

– Звісно, свій вибір. За всю історію людства люди не змінилися, вони різні: великі й потворні… Різні, – з якоюсь глибиною і болем у голосі додала Тетяна.

…І змінив вечір ніч, ніч – світанок, тиждень – місяці…

Якось Ганнуся вкотре прийшла до свого будинку. Довго вдивлялася у скорботні очі руїн, тихо плакала і молилася. Аж раптом відчула на плечі тепло руки. Сумно оглянулася – перед нею стояв її Василь з донечкою – живі. Живі!

–Ти? – прошепотіла не своїм голосом.

А потім усе кудись попливло…

Опритомніла Ганнуся в якійсь кімнаті. Там було затишно, та головне – біля неї були її найдорожчі люди – її сім’я.

– Ущипни мене, –  усміхнулася ласкаво-сумно. – Ви живі, живі! Без найменшої надії на життя. Це диво …

– Ти наше диво, – чоловік з донькою обіймали жінку. – Просто ти вміла чекати, вміла вірити. Вміла любити. А хто вірить, той перемагає.

 

КАЛИНІВСЬКИЙ ОГНЕННИЙ ХРЕСТ

 

Мальовнича Калинівка… Тут дерева вмиваються коралами рос, земля пахне яблуками, тиша читає вірші… Тут росте особлива калина, наче хто підфарбував її якимись глянцевими фарбами.

Скажете, перебільшую? Ні. Це просто мій рідний край, маленька найрідніша батьківщина. У цьому містечку чумакував мій прапрадід, бабуня були великою майстринею з випікання хліба й короваю. А тітки уславили край піснями.

Сьогодні жінці хотілося раніше лягти спочити: день видався надто важким. Робота в городі, корівчина захворіла, тож кілька днів у ветлікарні провела, а тут ще й декілька контрольних у школі…

Засріблилося небо вічно юними зорями, і Маринка заснула. Вона бачила Карпати і Черемош, свій чужий Крим, а десь поруч щось трусануло, дико заревіло і стоголосо забахкало. Довго. Безкінечно. Жінка з жахом розплющила очі і з болем усвідомила: сталося щось страшне. Онучата плакали, а дочка вбігла в хату, розводячи руками, запричитала:

– Боже! Лихо яке! Мамо! Війна дійшла до нас! Усе злітає в повітря, рветься… Що робити? Мамо!

По хвилі в хату влетів худорлявий дідусь:

– Збирайтеся! Швидко! Хтось підірвав військові склади. Беріть лише документи, якщо недалеко вони. Рятуйтеся!

Сім’я вибігла на подвір’я хто в чому. Напівроздягнена Марина стояла на вулиці, а повз неї мчали легкові авто, мотоцикли, автобуси. Усі кричали. Ніч була кривавим червоно-жовтим маревом.

Дідусь тримав онука, Людмила шарпала Даринку і зупиняла автівки. Ніхто не зупинявся. Лише холодним вітром проймала швидкість тих, хто тримався за життя.

Біля неї вигулькнув «Фольксваген». «Андрію, брате!» – тепло надії огорнуло серце жінки.

– Андрійчику, рятуй нас!

У невеличкому заторі чоловік пригальмував, і жінка помітила набиту шматтям і картинами машину.

– Вибач, – різанув, – тут буде всім хана. Кожен сам за себе.

І жінку штовхнуло щось важке й пекуче.

Їх усіх відкинуло за десяток метрів.

Марина розплющила очі від нашатирного спирту.

– Слава Богу, всі живі, – почула над головою.

– А діти, мама?

– Не хвилюйся, всі живі.

Їх підібрали малознайомі земляки у маленький «Жигулик», ущент набитий людьми.

– Є у вас хтось у Хмільнику ? – питав молодий хлопець.

– Нікого, – відповів дід Максим.

– Марино, а ти знаєш когось?

– Ні, – знизала плечима жінка.

– Нічого, нічого, – зітхнув водій. – Головне, що живі. А далі якось буде. Ми ж на своїй землі.

Вони їхали далі від місця, що вже стало пеклом, лишивши все, що заробили за свій вік. А їх ніби прагнули наздогнати сліпі вибухівки, кулі, гради …

Хмільник не спав. Вулиці були світлі, як удень. Людно. Живий рух. Дорогами летіли автівки: «Кому житло? Можу взяти до себе», – чулося з різних сторін.

Марину з родиною привезли до пані Галини. Невеличка хатина, дрібне подвір’я. Жінка, чекаючи постраждалих, уже встигла налагодити нехитру вечерю: український борщ, сало і кашу.

– Заходьте, прошу, прошу, – щиро провела в оселю калинівчан. – Повечеряємо, ось одяг зібрали з сусідами для вас.

– Уночі? – прошепотіла Марина.

– Уночі. Біди чужої не буває. Як почули про вибухи на складі боєприпасів, одразу громадою зібралися, стали думати, як допомогти вам.

– Спасибі, – Марина заплакала.

«Ти диви, – подумав старий, – удома від вибухів не плакала, від байдужості чиєїсь, а тут… Що то – людина. Добро діє на неї сильніше від всякої біди».

Наступного дня Марина збиралася додому. Одна, потайки, бо ж там… хвора корівчина, голодний собака і кіт.

– Сюди не можна, – зупинила жінку охорона на дорозі. – Ви ж бачите: тут небезпечно.

Справді, час від часу лунали вибухи, трусило землю, і небо застилав чорний зловісний дим.

– Пустіть, змилуйтесь, там худоба голодна. Пустіть, я нагодую її і піду. Вони ж пропадуть… і корова хвора…

Її пропустили. Марина йшла ніби чужим, але таким рідним містом. Тут було холодно і страшно.

Вона побачила біля своєї хвіртки двох чоловіків. Усміхнулася: свої,  певне, прийшли худобу доглянути.

– Егей, – несміливо гукнула.

І молоді чоловіки, мов сполохані кажани, рвонули навтікача, тягнучи на спинах чималі клунки.

– Чудні, – подумала Марина. А коли підійшла до будинку, побачила відчинені двері, а в хаті розкидані речі. Щезли дві шлюбні каблучки і золотий ланцюжок. Не стало шкіряного пальта і хутряної шапки. Жінка гірко посміхнулася… Згадала: на одного праведного в Україні – сім юд; біда народжує героїв і мародерів, оголює людську сутність. «Людина… Найвеличніша з усіх земних істот. Людина – найпотворніша з усіх земних істот», – писав І. Багряний. На віки писав…

– Манечко, – звернулася жінка до плямистої корівчини, обіймаючи і цілуючи худобу. – Як же \ти? Я не залишу тебе.

Корівчина вдячно-перелякано дивилася на хазяйку, виляючи довгим хвостом.

Почувши голос господині, у сарай прибігли Рябко і Мурчик.

– Хороші мої, я вам їсти принесла.

Кури поспішали клювати зерно. Корова й домашні улюбленці горнулися до жінки, ніби скаржачись на те, що пережили за ніч.

– Нічого, нічого, усе минеться. Все буде добре.

Зовсім поруч рвалися вибухівки, часто двигтіла земля… Але це вже не лякало Марину. Вона за цю ніч пережила ціле життя.

…За день переселенці повернулися до рідних осель. Не всі будинки вціліли. Руїни, мародерство, героїзм і ницість – усе ходило тут в обійми, як на війні, як у час найбільших випробувань.

Комусь пощастило: вціліла хата (чи частково вціліла), хтось втратив усе, що заробив за все життя… Але дух народу був міцний, як кремінь. Люди залишалися Людьми: допомагали, співпереживали, не стояли осторонь чужої біди. І хоча ніхто не знав про причини вибухів на найбільшому складі боєприпасів України і чи знайдуть  винуватців біди, – це не суттєво.

Тепер Марина знала головне: дух її України не зламати. І буде мир. Буде. І садки вмиватимуться росами, і земля пахнутиме яблуками, і тиша говоритиме. І краса огорне її калинову Калинівку, бо добро сильніше, і справжніх людей більше. Вона це знає. Біда навчила.

 

КОЛИ ЗОРІ ПАХЛИ ТРИВОГОЮ

 

Найвища краса – краса вірності.

О. Гончар

 

Яке ж ти красиве, літечко! Убране в шовкові трави, різнобарвні запашні квіти, вмите дощами теплими, оповите веселкою, благословенне сонцем…

Але того року червень співав тужливо, і солов’ї плакали, і лелеки чомусь  зітхали.

Марічці виповнилося 17, а вчителю – 23. Між ними була прірва: вона –  його учениця, ще у безтурботному дитинстві, юна; він – її учитель, молодий спеціаліст, за плечима якого – інститут, студентські роки, нині – власний хліб, самостійне життя. Але вона закохалася в нього – безнадійно і щиро. Уперше… Мовчала, навіть мама ні про що не здогадувалася. І подруга не помічала, як дівчина на уроках історії, відповідаючи біля дошки, густо червоніла, опускаючи додолу очі.

Україною в обіймах літа йшов рік 1941-й. Гуляла тривога, настояна на травах, квітах і… зірках. А в школах готувалися до випускних вечорів.

Марічка, вбираючись у святкову сукню, плакала: що далі? Як вона зможе не бачити Віктора Михайловича? «А може, сказати йому про свої дівочі почуття?» Вона озирнулася навколо, ніби хтось міг підслухати її думки. «Ні! Не можна. Як про таке скажеш? І що він подумає про мене?»

Дівчина підійшла до дзеркала: струнка, висока, русокоса; біла сукня облягала її стан витончено і ніжно, а намисто, здавалося, додавало якоїсь таємності і вишуканості.

– Яка ти в нас красива! – почула дівчина.

Вона оглянулася: на порозі стояли мама з татом. Усміхалися:

– Ти в нас найкраща, доню, лише б доля була доброю, як ти.

…Це був перший бал у її житті. Грала духова музика, всі танцювали, раділи, вітали випускників. А Марічка шукала очима його.

Сталося так, що їхні погляди зустрілися. Дівчина зашарілася, розгубилася. А вчитель запросив її до танцю.

– Вітаю тебе, Мовчанова! – з якимось легким сумом звернувся до дівчини.

– Дякую, Вікторе Михайловичу. Мені буде бракувати шкільного життя, і однокласників, і Вас…

Він пильно подивився в розгублену душу дівчини. Вона ж додала:

– Вас, учителів, не вистачатиме.

– Мені теж не вистачатиме вас… усіх вас.

На якусь мить їхні очі зустрілися.

«Я кохаю Вас!» – мовчки кричали волошкові очі випускниці.

«Я тебе люблю, але зачекай», – німо відповіли строгі карі.

Вальс закінчився, і перший бал випускників завершився. Учитель провів дівчину додому, пообіцяв, що передасть їй почитати збірочку Марини Цвєтаєвої (тонку-претонку надію).

…З неба високого падали зорі. Вони пахли тривогою і юністю, а на вічній землі на них дивилася юність… з любов’ю у серці. Вони прагли краси і щастя, зігрітого коханням і звеличеного добром. Але відвертими не могли бути. Обоє соромилися, ніяковіли. Обоє мовчали про найголовніше. Вірили, що попереду – велике життя. І все складеться, про що мріється.

А вранці, 22 червня 1941 року, почалася війна. Ніхто не знав, чим і коли вона закінчиться. Але Україною витав запах смерті, присмак біди.

…Вона бігла до нього босоніж, щоб сказати: вона кохає його і чекатиме… А він самотньо стояв на пероні, шукаючи поглядом свою найкращу ученицю. Її не було. І він поїхав на захід, де було пекло – фронт, кров і смерть.

Марічка запізнилася лише на хвилинку. Вона бігла за вагонами, заглядаючи у вікна, тримаючи в руках шовкову хустинку, плакала, як колись у дитинстві, але його не бачила… І він не бачив її.

Дівчина спіткнулася. Впала. Хтось допоміг їй піднятися, але вона, здавалося, нічого не помічала: вростала у землю, у горе, у вогонь:

– Я буду чекати тебе і рік, і два, і десять років – скільки треба. Лише повернися. Лише повернись, – шепотіла небу, вітру, серцю.

А вчитель повторював собі: «Не прийшла. А ти щось навигадував… Марно! Вона молодесенька… От повернуся – і вона подорослішає, і все стане на свої місця…»

Він згадував свій останній урок, її обличчя – строге і красиве… На дошці – карта світу, а за вікном – літо 1941-го.

…Він загинув у липні. Де похований – невідомо. Може, у братській могилі, може, у полі.

А вона чекала… усю війну, і після лихоліття, до сивини, до заходу…

Часто чула: «Стара діва. І до чого її примхи? Заміж не хоче йти. Чи принца чекає?»

А вона мовчала. Не принца чекала! Його, одного, так і не змирившись із тим, як він міг загинути…

Хто зна, може, і досі стоїть Марічка край поля, загорнувшись у кору берези чи перелившись у ягоди червоної калини? Чекає… Іншого так і не покохала. А без любові – як?…

 

ПЕТРОВЕ ПОЛЕ

 

Тут жила казка. Тут світ повнився красою. І жито торкалося вусиками синього-cинього неба… Між легких хмарин летіли журавлі. Іноді вони торкалися крилами сонця, але воно їх не обпікало – журливо всміхалося, щедро випромінюючи своє тепло.

Петро лежав на килимі трав і не зводив очей з неба. «Якби така краса – в серце кожного – безкорисна, велично-чиста. Який би досконалий був світ…»

– Ось ти де! А я всюди тебе шукаю, – над хлопцем схилилася русокоса Надійка. – До тебе з училища приїхали друзі!

Юнак підвівся:

– Всього одну мить зажди. Надійко, ти лише поглянь – яка краса!

Дівчина присіла біля коханого:

– А пахощі які! – мрійливо прошепотіла красуня. – На півсвіту…

Вони слухали тишу… найпрекраснішу, благословенну миром.

А за кілька місяців Петро слухав іншу тишу: вона жила серед гір, щедро скроплених кров’ю людською, і вітер пахнув тривогою на гарячій чужій землі, де найбільше цінували вірність товаришів і свободу, і де смерть цілувала молодих. Земля Афганістану.

Їх, 18-річних, відправляли з України у пекло, де господарював досвідчений ворог. Там жив нескорений народ, який не запрошував до себе чужинців. Місцеві чоловіки там зналися на зброї і воювали професійно, та найголовніше – знали за що.

Серед військовослужбовців переважну більшість складали діти-сироти, діти колгоспників і робітників (золотої молоді там не було).

 

І був перший бій. Солдатам пощастило: вижили всі. Втомлені юнаки поверталися до гарнізону. Хтось жартував, хтось мріяв виспатися досхочу. А Роман був бадьорим і веселим:

– Все, брати, відвоював. Увечері літаком – у Союз.

– Щасливий, – не втримався земляк.

– Еге ж,– усміхався. – Ви тримайтеся, хлопці. Час швидко летить, лише…

Щось просвистіло поруч. І товариш упав.

– Ромко, Рома!

Хлопець навіть очі не заплющив. Лише цівочка крові потекла з рота… А руки… були ще довго теплими, як хліб. «Ромко, ну як же так?…» Йому було 20.

Петро подивився на небо: вогняне око сонця (у пилюці) байдуже, невблаганне:

– Тут усе не таке… І небо, і вітер: чужина. Війна.

Ви не вірте, що час летить. На війні він призупинений. Де горе та смерть, огорнені чужиною, там радості нема.

Уночі Петрові снилася мама. Вона виймала з печі пахучий рум’яний хліб і клала його на білий рушник. Потім ставила на стіл глечик із прохолодним молоком. І син пив його, втамовуючи спрагу. Цікаво, що й тіло охолоджувалося надто швидко. Від цього Петро прокинувся, схопившись із ліжка, мов ошпарений: до тіла пригорнулася величезна змія.

Він не встиг її розгледіти, як від пострілу її розірвало на шматки

– От гидота, – скривився Юрко. – Два роки дивлюся на цих плазунів, а не звик.

– Дякую, друже.

– Пусте!

Десь за півроку Петро потрапив до лікарні: поранення. Додому написав, що все добре, ніяких бойових дій; душманів не бачив.

За товаришів хвилювався: як вони? Чи всіх побачить? Він у безпеці, лікується. Вони ж – під кулями. Тож коли за два тижні повернувся до гарнізону, навіть поспілкуватися з земляками не встиг. Хлопці ретельно готувалися до чергового завдання. Радили товаришу не йти з ними.

– Та що ви, земляки? – зніяковів Петро. – Я ж 14 днів одлежав, а ви щодня – як у пеклі. Я їду з вами!

– Гаразд!

БТР ішов на повній швидкості, як зненацька перед очима зірвалася земля і зі сторони гір задріботіли безперервні кулеметні черги.

У грудях запекло, і біль пронизав гостро і владно. Загойдалося небо… І тиша задзвеніла… косою у полі, цвіркунами у травах…

Петро повернувся до рідної землі у цинковій домовині. А втім, і досі рідні не впевнені, чи були там рештки їхнього сина, чи когось іншого, чи шматки дерева…

«Загинув смертю героя», – написали з чужої землі. А рідний край дощами плакав, болем матерів захлинався: чому?

І виросли обеліски на рідній землі – горем і докором.

..Часом підійде до пам’ятника жінка (може, Надія – тепер чужа дружина, що мріяла і про сім’ю, і про діточок), покладе до підніжжя його улюблені квіти: волошки й ромашки… А вітер скрутить їх віночком, небо дощиком дрібним скропить.

– Прости…

– Ти ж молода, –шепоче його голосом поле. – Я все розумію… Тобі треба жити… І мені, певно, теж. Якби ж не війна… на чужій землі… Не страждала б так мама, не зламався б тато…

А по смерті сина (десь за місяць) батьки від Петра отримають листа, який чомусь запізнився… на півосені, півжиття.

Лист був світлим, і ніжним, і теплим: «Рідні мої! Матусю! Тато! У мене все добре. Ще кілька місяців – і я повернуся…»

…Його іменем назвуть поле. Тут щороку колоситься жито, а по ньому чиясь рука розкидала маки, ніби краплини крові, пролиті… за чужу землю, за чужі ідеї… Тут не пахне війною, але тиша болить… Тут вітер з поштаркою листають листя чи гроші за сина –копійки! – і Злий регоче у лісі… Є тут краса, є зажура – сина її нема.

 

У СВІТІ ВКРАДЕНОГО ДИТИНСТВА

 

Оленка давно не грається з улюбленим песиком, веселим зайчиком і привабливими ляльками. Сьогодні їй навіть не хотілося кататися на лижах. Ні, вона не захворіла. Їх зрадив тато. Пішов до іншої жінки, до чужих дітей. Дівчинка довго лежала у своїй кімнаті з вимкненим світлом і, наче мишка, гризла собі нігтики.

Їх покинув батько, якого вони так щиро любили. «Я ж добре навчаюся. І Василько – приклад для інших діток у садочку. І вдома в усьому ми допомагаємо… А він покинув нас, як іграшку, що набридла. Чому? Хіба він не розуміє, що це боляче?» – думала дівчинка. Вона й не помітила, як покусала нігтики до крові, і тепла рідина краплинками падала на простирадло. Оленка й себе відчула нікчемою: «А може, я така погана, що й мама нас покине? – жахнулася від страшних думок. – Та ні! Мама не може нас зрадити…»

Дівчинку різонуло яскраве світло. У кімнату ввійшла ненька:

– Оленко! Сонечко моє! Чому ти в темряві лежиш? У тебе нічого не болить?

Жінка присіла на ліжку біля донечки:

– Що це, доню? Що сталося?

Дівчинка витягла з рота пальці. Вони були в крові.

– Не треба, дитинко. Не гризи нігтики: це шкідливо.

Оленка заплакала. Мати ніжно обійняла дитину, приховуючи пречисті роси в своїх очах:

– Ну, годі сумувати! Все буде добре. Не плач.

– А ти нас не покинеш? – тривожно-довірливо запитала дівчинка.

– Ну що ти таке кажеш? Хіба мами залишають своїх діток?

– Але ж тато, коли йшов од нас, теж говорив, що не залишає нас. А сам…

– Так буває, доню, на жаль, але я вас ніколи не залишу. Ви мій найбільший скарб у житті. Віриш?

– Так, матусю. Я вірю тобі. Але ж тати не повинні покидати дітей! Знаєш, як про таких, як я, говорять у школі? Діти з неповних сімей.

– І нехай говорять! – прагнучи якомога спокійно відповісти дівчинці, заспокоїла мати. – А де Василько? Ходімо до нього і пограємо в лото. Гаразд?

Дівчинка сумно посміхнулася. Вони вийшли з кімнати, але Василька ніде не було.

– Синочку! Ти де сховався? Ану, виходь! Ми ж не вміємо шукати, як ти, жартувала жінка. Але хлопчика, справді, ніде не було.

– Я зараз, – тривожно звернулася до дочки мати, накинула на себе пальто і швидко вибігла надвір.

Був вечір, морозний сніжний вечір. Великими пелюстками падав з неба лапатий сніг. Шаленів байдужий вітер, хитаючи холодні дерева, ніби струшуючи з їхніх плечей снігові хустки.

– Васильку! – гукала жінка. – Сину! Ти де?

Мати вибігла на вулицю і завмерла: посеред дороги стояв її син – босий, у шортиках і футболці. Опустивши голову, він плакав. Маленькі худі плечики тремтіли – чи то від морозу, чи від безсилля.

– Сину! Що ж ти робиш? Ти простудишся…

Жінка вхопила дитину на руки й побігла в будинок. Хлопчик був холодний і блідий.

– Навіщо, дитинко? Що ж ти накоїв? Так не можна: ти застудишся. Що я робитиму?

– Я хочу застудитися. І вмерти хочу, – шепотів, тремтячи від холоду, Василько, – може, тоді тато згадає про нас.

У хлопчика піднялася температура, і всю ніч лікарі боролися за його життя. Хтось зателефонував горе-батькові, що син його в лікарні, але він холодно відповів:

– І що? У мене купа справ.

Наближався Новий рік. І місто прибралося у святкові вогники, кольорові іграшки. Хтось готував диво-смаколики, хтось купував стильний одяг, вибирав подарунки для дітей… А мати, покинута, самотня, вимолювала у Всевишнього життя для свого сина, просила сил для донечки вистояти у світі вкраденого дитинства і йти по житті достойно, вірити в людей, бо люди можуть бути і добрими, і величними, і порядними…

 

ЗАРАДИ ДОБРА І КРАСИ

 

Цьогоріч його розбудило колюче тепло. Підсніжник розплющив очі і тихо-тихо потягнувся вгору. Глибоко вдихнув життєву свіжість… «Весна», – солодко зашепотів.

Справді, на порозі лісу, цілого його світу, стояла молода красуня. Голову її прикрашав зелений віночок з юних трав, очі підсинило небо, а сукню, певно, хмарини викроїли, зшивши нитками надій, забарвивши в колір першоцвіту.

З півночі повіяло прохолодою, і підсніжник міцно пригорнувся до старезної верби. Хто вона? Може, мати? А може, бабуся? Тітка? Хрещена? Йому цього ніхто не казав. Але він знав напевне: вона добра. Від неї пахне родинним теплом. Тут він знаходив захист і затишок. Але сьогодні верба була ніби невидимою і чомусь холодною.

– Агов, вербичко, – підняв голівку підсніжник, – весна прийшла. А мені холодно. Хочу казку твою почути…

Але верба мовчала.

– Ти не мовчи, – затремтів по-дитячи хлопець. – Не лякай мене…

Та вітер подув дужче – і довгі коси верби по-материнськи звідусіль укутали дитину. Йому знову стало затишно і легко… «Ще дрімає вербичка», – подумав підсніжник і заплющив очі.

Йому снилися ласкаві промені дідуся-сонечка і діамантово-холодний погляд зірок. Дядечко-місяць розповідав свої легенди, а молода травичка густо дріботіла ніжками, танцюючи у ритмі сучасного танцю, щоб зігрітися.

Він прокинувся наступного дня, коли над ним схилився старший брат – березень.

– Привіт, соньку! – усміхнувся березень.

– Привіт! – заплескав у долоні підсніжник. – Ти завжди приходиш тихо-тихо… зі своєю сопілкою і світлом. Як добре, що ти прийшов!

Вони тепло обійнялися.

І раптом погляд березня змінився: у глибоких синіх очах з’явилися дощові хмарини. Він відпустив брата і тихо підішов до верби:

– Господи, що з тобою?

– Вона ще спить, – задріботів підсніжник.

– Вона спить,– сумно пригорнувся до верби березень,–вона довго спатиме… Довго…

– Чому? – допитувався наївний хлопець.

– Втомилася… Так буває…

– Але ж вона мене захистила від вітру, як і минулого року, як завжди…

– А матері такі…, – подивився в очі брата березень, обличчя якого вкрили краплини дощу, – і по інший бік зігрівають нас, і підтримують, і моляться перед Престолом Господнім, щоб добре було їхнім дітям…

Підсніжник не все розумів. А як збагнути: його верба вже не зеленітиме? Але ж це таке щастя – пробудження для життя, для нового чогось, для сонечка… «Закон житя», –  каже старший брат. Закон життя… А скільки тих законів? І хто пише їх?…

Підсніжник багато чого не знав іще. Адже краси, і світла, і тепла всім вистачить. Агов! Прокидайся, світе!…

Десь несміливо заспівала пташка, поруч затремтіла гілочка, розплющила очі земля… І хлопчина якось по-іншому, глибше зітхнув… У ньому текла кров цього лісу, і він усю красу, все світло своє ніс великому світу. Навколо ж прокинулися для життя, для радості, для щастя тисячі пролісків, підсніжників. Вони прикрасили землю і знову… повірили у світ людей, у силу добра і краси, заради яких варто жити.