Алла Гавришко-Бабічева для антології “Подільський краснослов” (2021)

АЛЛА ГАВРИШКО-БАБІЧЕВА

 

Гавришко-Бабічева Алла Геннадіївна народилась 1 серпня 1958 р. у м. Коломна Московської області тодішнього СРСР. Має середню спеціальну освіту, закінчивши Ходорівське будівельне училище на Львівщині. Працювала на виробництві, зараз – на творчій роботі. Очолює міжрайонний літературно.-мистецький гурт «Зимова вишня», займається студійною роботою з молоддю м. Тульчина. Учасниця вінницького ЛІТО «Автограф».

Поетка, прозаїк. Авторка 15 книг – від дебютної російськомовної «Ода любви» (2008), до останніх за часом: «Весняні проліски» (2013), Абетка (2013), «За відліком часу» (2016), «У трояндових росах» (2016), «І цвіт, і попіл…» (2018). Є збірочки для дітей. Друкується у колективних збірках та періодиці. Уклала і художньо оформила низку регіональних видань.

Лауреат літературної премії «Кришталева вишня» (2015), конкурсу «Малахітовий носоріг» (2014, 2015), фестивалю «Підкова Пегаса» (2015-2017).

Членкиня НСПУ з 2018 р.

Проживає у м. Тульчин.

 

«Багатогранна творчість Алли Гавришко-Бабічевої несе у собі патріотичну відданість і величезну любов до рідної землі, до її неповторної природи, оточуючих, до української мови і поетичного слова. Важке сьогодення, філософські роздуми про людські вчинки, біль і тривога за довкілля, ніжні почуття до родини і друзів – основна її творів».

Валентина Сторожук, 2018

 

«Творчість Алли Гавришко-Бабічевої поліфонічна і цікава. Поезія – не метушлива, не вітіювата, а споглядально-філософська, проникливо-сповідальна, що викликає довіру у читача».

Микола Луків, 2018

 

«Основу творчості Алли Гавришко-Бабічевої становить патріотична та культурологічна тематика, що промовисто говорить про глибоке розуміння сучасних складних суспільно-політичних процесів, патріотичні державницькі почуття, небайдужість до нашого сьогодення та майбутньої долі України».

Тетяна Яковенко, 2017

 

Я Ж УКРАЇНКА! УКРАЇНА!

 

Янголи просто неба

 

Янголи просто неба.

Квіти сльозами вмиті.

Їм би ще жити треба!

Їм би ще довго жити!

 

Серця мого пташина

В тиші хмарин безмовних

Пестить чиюсь дитину,

Тугою пам’ять повнить.

 

І закипає гнівом

На поминальних свічах

Думка, що не зітліла,

З духом свободи вічним.

 

Гнуться в поклоні верби,

В маківках поле житнє

…Їм би ще жити треба!

Їм би ще довго жити!

 

* * *

З черева темряви полум’ям бісовим

Рвуться снаряди  у злякану ніч.

В душах за зради і диму завісами

Стійкість запалює тисячі свіч.

 

Спокій, молитвою жаху розбуджений,

Б’ється у шиби спустошених хат,

Вражений вибухами надпотужними,

Що прогули, як смертельний набат!

 

Підлість підступна за межами розуму

Паніку сіяти рветься у бій,

Там, де у серці гарячому кожному

Віддана шана країні своїй.

 

Не залякати вже ляканих зливами,

Не підкорити нескорених! Ні!

Дух, загартований правдою  гнівною,

Не спопелити в страшному вогні!

 

* * *

Скільки їх буде іще

З іменами, без імені,

Кров’ю і потом замішаних

В попіл війни!?…

Скільки долатиму щем,

Що морозами зимніми

В душу вселяє засніжену

Частка вини?…

Серце розбите ущент

З молитвами Пречистої

Болем моїм оселяється

В смуток чужий

Слізним гарячим дощем

Над їх душами чистими,

Бо при житті не прощається

З ними навік.

 

* * *

Билася у травах лебедиця,

Виправляла звихнуте крило.

Їй би з джерела води напитися,

Та далеко рідне джерело.

 

Відчайдушна і несамовита

Зморена занурювалась в сни,

Де здіймалась високо над світом,

Поміж хмар чекаючи весни.

 

Ніч дощем шмагала і вітрами,

Та у мрій завжди єдиний шлях,

Де поміж землею й небесами

Закружляв на ранок вільний птах.

 

* * *

Живе в мені свята і чиста простота,

Що десь комусь простягне скибку хліба,

Що десь когось до серця пригорта,

Його біду щемким зустріне схлипом.

 

І, між серцями зводячи мости,

Покаже вірний шлях на роздоріжжі,

І допоможе їм вперед іти,

Щоб хоч на крок до щастя стати ближче.

 

Вона така наївна і тонка,

Слабка і дуже сильна одночасно,

Розважлива, повільна і живка,

М’яка у радості і кам’яна в нещасті.

 

Її не скривдити нікому, не зганьбить,

Не закувать в інтриг брудні кайдани.

Вона в мені, як вічність і як мить –

З глибин душі моєї богом ткана.

 

Живе в мені свята і чиста простота,

І по мені ще сотні років  житиме,

Нестиме до людей мого хреста

Через думок дозріле поле житнє.

 

* * *

Стало модно гратися словами…

Так… або з тлумачним словником…

Навмання холодними рядками

Сніговий їз них ліпити ком.

 

Запустити в натовп непомітно

Геніальний витвір без душі –

Хай смакують сніг спекотним літом,

Скоштувавши вірша у вірші.

 

Де надрив з яким вночі лягаєш,

Музою окрилений встаєш?

Де той градус, що вершин сягає,

Й холоду, мабуть частково, теж.

 

Почуття тепер у нас не в моді –

«Соплі-воплі» геть і назавжди!

Тільки вірш душевний у народі,

Мов лелека з чистої води.

 

* * *

Серця молитва

І долі неписані істини

Чи то до злету,

Чи до божевілля за крок –

В світ закуточків душі –

Мій таємний місток

Над посивілої мудрості

Водами чистими.

 

Слово крилате купаючи

В плесі прозорому,

Сяє поезії

В небі безсонна зоря,

Строфами влучними гріючи

Думку здаля,

В зміст оселяючись

Віри і правди основами.

 

Ніч з підвіконня

Вітрами роздмухує літери,

Словом пророслі

Крізь серця болючий папір.

Хочеш – збирай їх,

А хочеш – ні слову не вір

Їм, що навіки  –

Засяяли вічності квітами.

 

* * *

Ступає пава гордою ходою,

Немов зоря в оправі кришталевій,

У сукні надсучасного покрою

З очами неземної королеви.

І сяє локон золотом пшениці,

І з вуст нектар стікає медом майським,

І все закохується в діву білолицю,

Мов хвиля у грайливу рибку райську.

Та горе тим, хто рифи не розгледів

В оманливій оазі неглибокій,

Мов чорний лист душа її на злеті

Тріпочеться за вітром в різні боки.

Ні сукня від Dior, ні очі сині

Навряд чи підкорити Всесвіт мають…

Хоч зустрічають всіх по одежині,

По розуму й по серцю проводжають.

Хто ти?

 

Тишу автобусну голос збентежив дівочий,

Наче спустилося з неба святе янголя

І залюбки спілкуватися стало охоче:

Душу наївно-дитячу свою оголя.

 

Квітнуть веснянки на личеньку рудо-кирпатім,

Любо всміхаються ніжно-медові вуста,

Сяють грайливо блакитним вогнем оченята,

Постать струнка, лебедина, така молода.

 

Може, шістнадцять, а може, і того немає:

Юнь безтурботна на долі хиткому містку.

Тільки це щастя, на жаль, дуже швидко збігає

Краплями часу у Вічності сиву ріку.

 

Мов паперовий кораблик на синьому плесі,

Юність оту, як мою, понесе течія.

Йтимуть дощі і гримітиме грім  в піднебессі,

Рифи долатиме дівчинка ця, Як і я.

 

Сильною стане, якщо від зневіри не схибить,

І вольовою, якщо не поверне назад,

Стане твердою, як скелі обточена глиба,

Хоч у душі, як і в мене, буятиме сад.

 

У загартовану душу з дзеркал позолоти

Ще не розтрачена дихає осінь теплом,

І задається одвічно-стурбованим: «Хто ти?»

Юність моя із давно посивілим чолом…

 

* * *

Немає слів! Душа зніміла

Крихка, як айсберг на плаву.

Де ж ті мої широкі крила?…

Я, мов не я, мов не живу…

Важких думок тягар чим дужче

Згинає дужі дуги пліч…

Де ж те святе і невмируще

В розмові з Богом віч-на-віч?

Де крапка відліку незрима

Кінця зневіри і брехні?

Я ж українка! Україна!

І жити хочеться мені!

 

* * *

Заримувала думку чи життя,

Щоб слово, наче пісня, зазвучало?

Та музики  чи слів, у ній замало,

Щоб чорнота пішла у небуття.

Портрет писала чийсь на полотні,

Щоби душа в нім барвами заграла,

Та фарб буває іноді замало,

Щоб маски з неї зняти потайні.

Молитву шепотіла навмання,

Прощення у небес для всіх благала,

Та молитов одних для того мало,

Щоб пережити розпач вигнання.

На крики допомоги в темноті

В безлюдді руки теплі подавала,

Та не тепла було в долонях мало,

А грілися серця у них не ті…

* * *

Розіллялося небо

Свинцевою піною хмар,

Затулили долонями зорі

Заплакані очі,

Заходився балакати з вітром

Старенький ліхтар,

Безневинну руйнуючи тишу

Самотньої ночі.

Загули стоголосо

Дощем розіп’яті дахи,

Поглинаючи зайві тривоги

Німого безсоння.

Вранці знову співатимуть дзвінко

Веселі птахи,

Цілуватиме сонце

Зіниці мого підвіконня.

* * *

Є у світі місцина,

Де небо цілунками Бога

Із гілок, розпростертих до сонця

Сосни одинокої,

Проростаючи в душу любов’ю,

В життєву дорогу

Вже віки подорожніх

З гори проводжає високої.

 

Проводжає у вічність,

На зустріч плекає надію,

Оповита туманами,

Бита нещадною зливою,

Все ховає вночі в небесах

Неприховану мрію –

Хоч колись нас зустріти усіх

Неодмінно щасливими!

 

Покладу своє серце  до ніг її

В сивії трави

Зі сльозами подяки,

Прозорими, світлими росами,

І в отих гілочках,

Як в обіймах старенької мами,

Розчинюся з вітрами

Птахами її стоголосими.

За мотивами твору Т.Г. Шевченка

«Садок вишневий коло хати…»

 

«Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть…»

Слова, немов птахи крилаті,

А в них – свята життєва суть.

 

І не важливо, де ти нині,

Душа несе у світ плоди

Від роду славного коріння,

З якого народився ти.

 

Цвітуть сади вишневим цвітом

І пахне юністю трава…

Мине весна, загасне літо

І засріблиться голова,

 

Та грітимуть слова крилаті,

У дім батьківський приведуть:

«Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть…»

 

* * *

Як ніколи, на тебе чекали

З любов’ю подумки,

Рахували у сутінках ночі

Короткі дні

І нарешті у лоні неба

Весняним подихом

Освятилася мрія

У сонячному вогні.

 

Віщуни стоголосі

Розсунули хмари крилами

І розкидала хвиля

Кайданів набридлих лід,

Віск на мерзлій корі,

Що міцно запікся кригою,

Посміхнувся живою сльозою

З пошерхлих  віт.

 

Заблукали у час печалі

Морозом плекані

І на дні крижаного неба

Прокинувся Бог,

Прилетівши в старе гніздо

Молодим лелекою,

Розділити жадане щастя

Одне на вдвох.

 

Дві тополі

 

Ми удвох, наче дві тополі,

Що навік розділив паркан…

Нам би волі у цій неволі,

Нам би променю у туман.

Нам, надпивши нектару сонця,

Розшивати барвисто вись,

Зашарітися під віконцем

Так, щоб віти переплелись.

Та судилося рахувати

До загаслих свічок роки

Тополиною біля хати

Під парканом отим глухим.

Недосяжними, мов пташина,

Протинати небесну вісь,

І радіти, що воєдино

Десь корінням переплелись.

 

* * *

Байдикую сьогодні…

Стомилась від сірих буднів…

Розтікаюся зранку,

Мов праженим молоком…

Ароматною кавою

Серпень пече у грудях,

Витріщаючи очі-промені

За вікном.

 

Ностальгією

Крізь потоки хмільного вітру

Зазирає душа у оголену синь небес,

Ніби просить сьорбнути не кави,

А спеки літа,

Щоб у грудні

Цей спраглий серпень

У ній воскрес.

 

Я на тебе чекаю

 

Я на тебе чекаю,

А ти запізнився на вічність.

Час давно розчинився

У хвилях стрімкої ріки.

Я на тебе чекаю

Холодні самотні роки,

Не втрачаючи віру

В святої любові магічність.

 

Просинаючись, сонцю

Ім’я прошепочу у тиші,

Пригадавши яскраві смішинки

У любих очах,

Понесе його вітер на крилах

Як  вранішній птах,

На віконному склі

Його золотом промінь напише.

 

Я на тебе чекаю

У серцем прихованих мріях

І сьогодні, і завтра,

І вже неважливо, коли

Загориться вогонь

Серед спогадів давніх золи,

Бо кохання і досі

Бентежить, тривожить і гріє.

 

* * *

Ти живеш так далеко

І водночас до сонця так близько

На самому краю

Нереально-земної краси,

Із душею лелеки,

Очами криничного блиску

І незвичним умінням

Читати її голоси.

 

Ти живеш так далеко,

Де трави купаються в росах

І цілують залишені вранці

Тобою сліди,

Де розважливий вітер

До берега в жменях приносить

Прохолодно-смарагдову хвилю

Стрімкої води.

 

Ти живеш так далеко,

Тому і дорожчі удвічі

В недосяжних нікому

Твоїх невідомих світах

Ці до болю знайомі смішинки

У рисах обличчя

І промінчик тепла

В загадково-глибоких очах.

 

* * *

Напиши мені спогадом лист

У морозний світанок –

Я серпанку блідим візерунком

Засну на вікні,

Де у променях сонця красою

Осяю твій ранок

І нап’юся любові в коханих

Очей глибині.

 

Напиши мені спогадом лист

У зимову безмовність –

Я сніжинкою сяду з любов’ю

Тобі на плече,

У теплі твого подиху щастя

Відчую вагомість,

Що на любі долоні покірно

Сльозою стече.

 

Напиши мені спогадом лист

У сумне надвечір’я,

І у мріях за обрій багряний

Я птахом злечу,

Щоб крилом доторкнутися нашого

Щастя сузір’я,

Накупатись зорею в любові

Твоїй досхочу.

 

* * *

З джерела зачерпну я живої води

І повіки скроплю, що зморились від спеки.

Заблукала у пошуках щастя сюди,

А дорогу мені показали лелеки.

 

Припаду я губами до мокрих долонь,

Спрагу серця долаючи, помолодію,

Загашу свого болю нестерпний вогонь,

Відпускаючи в небо крилаті надії.

 

І чоло освіжу, щоб думок сивина

Прокидалася в пошуках сили нової.

Я нап’юся душею з життя джерела,

Зачерпнувши святої любові земної.

 

* * *

Де вулицями вештається ніч,

Вітри туманів тріпають завіси,

Де в сутінках холонуть сльози свіч,

Осінній смуток гострить довгі списа,

Де осінь палить листя золоте

На згаслих мрій жертовнім попелищі,

Моя любов нескорена цвіте

У закуточках зболеної тиші.

Молитвою злітає в небеса

Осяяні далекими зірками,

Де, мов ікона, лик твій воскреса

І мироточить пам’яті дощами.

* * *

Розбуди мене, бо я заснула!

Палить час розведені мости.

Ще ніхто не вигадав пігулок

Від страшних симптомів самоти.

 

Розбуди! Торкнися необачно

Ніжних струн знебарвлених палітр,

Стану знову зрячою незряча

І душі новий відкрию світ.

 

Загорюсь зорею, мов востаннє,

Поміж трав розсиплюся дощем…

Розбуди і я на ноги встану

сильна, як ніколи досі ще.