Василь Вертипорох для антології “Подільський краснослов” (2021)

ВАСИЛЬ ВЕРТИПОРОХ

 

Вертипорох Василь Володимирович народився 25 вересня 1962 р. у  с. Вишківці Немирівського району Вінницької області. Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут (1984). Відтоді вчителює у сільських школах.

Поет. Автор книг: «У Немирові дощ» (1997), «Над совістю річки» (2001), «На розбитім шосе» (2002), «Стара дорога на Тульчин» (2012); публікацій у колективних збірках та періодиці. Укладач кількох чисел дитячого альманаху «Лелеченя».

Лауреат літературних премій «Кришталева вишня» (1997), ім. М. Стельмаха (2018).

Член НСПУ з 2018 р.

Проживає у смт Брацлав Немирівського району.

 

 

«Поезія Василя Вертипороха – це живопис словом, уміння відчувати подих вічності в історії, це шляхетні листи шляхетної людини до шляхетного українця».

Михайло Каменюк, 2012

 

«Поетам такого душевного складу як Василь Вертипорох, властива не стерта роками наївність, немов дитяча безпосередність. Звідси його пильний погляд, звернений до дітей, прокурених дідів – затятих рибалок, старенької бабусі, увесь світ якої – в її городі з соняшниками та гарбузами. Його інтимна лірика – також легка, пастельна барвами, навіть тоді, коли почуття кохання не ділиться на двох».

Анатолій Подолинний, 2001

 

            «Поет Василь Вертипорох ясно усвідомлює, твердо знає, що «тільки в праці крилатим стаєш» (Сосюринські мотиви), що зупинка, ба навіть тимчасова пауза в творчій роботі, не сприяють зростанню. Тому одержимість у нтого Франкова, на кшталт «…лупайте сю скалу».

Валерій Лазаренко, 2004

 

«Ліричний герой лірики Василя Вертипороха – безнадійно щаслива людина. А що таке щастя? У  поета є своя відповідь – ненав’язлива, непряма, і неоднозначна, бо образна».

Петро Гордійчук, 2005

 

«Такий огром поезії, такі гарні образи, рими! Його вірші схожі на акварелі та гравюри».

Валентина Сторожук, 2018

 

«Основу творчості Василя Вертипороха становить патріотична та культурологічна тематика, що промовисто свідчить про глибоке розуміння автором складних суспільно-політичних процесів, його патріотичні державницькі почуття, небайдужість до нашого сьогодення, та майбутньої долі України».

Тетяна Яковенко, 2018

 

ПОДІЛЛЯ ВІЧНА ПРОСИНЬ

 

* * *

В Яструбисі яструбів не б’ють,

хай стрічають ранки гордим кличем.

А за Бугом ранні роси п’ють

перепілки під Перепеличем.

 

Там, за Бугом, де густий рогіз,

де шукає дядько з ночі донку.

Там, де мати йде на перевіз

виглядати із туману доньку.

 

Й сердиться про себе: – О, ні-ні,

я зловлю ще того яструбенка!

А дівча пливе одне в човні,

очі сині, плаття голубеньке.

 

Скільки радості у милих оченят?

Скільки щастя у ясного личка?

Й розуміє мати: хлопченя

все ж вкраде її перепеличку.

 

* * *

Із опівночі метелить…

За версту від передмість

зупинилися в мотелі,

у якім не має місць.

 

Оглядаючись навколо

стоїмо біля стола,

доки дівчина у холі

нам диван перестеля.

 

Починає розвиднятись.

Не спішить вона іти,

їй так хочеться дізнатись,

що за пара – я і ти.

 

Хитрий погляд, вправні рухи,

знов подушку підбива.

Ой ти, мила говорухо,

у житті таке бува,

 

що дізнатися не можна,

де шляхи, де манівці

і чи повні чи порожні

на каміні куманці,

 

і чому ми із столиці

подались у заметіль,

і для чого нам стелитись

в холі тут й куди звідсіль, –

 

зрозуміти ти зумієш,

й навіть те , що ми на ви.

Все ти, люба, зрозумієш,

тільки з наше проживи.

 

Усміхнулась наостанок,

побажала гарних снів,

хоч здається, що світанок

вже на сході заяснів.

 

Заметалась, мов метелик,

проминала мла, мов млість

у метелицю в мотелі,

у якім немає місць.

 

* * *

Опівліті пополудні

непомітно перебігла

мої свята, мої будні,

мою пам’ять перепілка.

 

Непомітно, але й досі

її голос мене кличе:

– Ще не вечір, ще не осінь,

підь-підьом в Перепеличе.

 

І я йду, поки не пізно,

і я йду, поки ще близько,

як від слова та й до пісні,

як до мами від колиски…

 

* * *

День дотлівав в монастирі,

мов ладан у панікадилі.

Стояли коні у бадиллі

під стінами на пустирі.

 

Згадавши про часи старі,

ченці до келій поблудили,

віддавши місяцю вудила,

щоб він до ранку їх стеріг.

 

Коли ж ніхто вже не найма

навіть чужу прибрати стайню,

тоді собі душа німа

 

помолиться, як в мить останню,

недопалку, що не зніма

стару пожовану сутану.

 

* * *

Із гаю виплив, стерень латку

здолав, здається, теж уплав,

через долину, через кладку

й на тому березі упав.

 

Під різнобарвну дику грушу,

і сам себе заповтішав,

що зможу обігріти душу,

і обігрілася душа.

 

Натомість охололо тіло,

коліна до грудей піджав.

Поплакатися закортіло

в картатий осені піджак

 

* * *

Струмок, Курінь, горіх волоський.

Підвода. Гудення з баштану.

І дід стоїть простоволосий,

і я в кожусі і без штанів.

 

З його бриля робив я вершу,

Рибалив ніби й без екстриму,

а в воду гепнувся, сердешний,

та на горіхи… не отримав.

 

Бо дід не лається, він ніби

чумак, що завжди справжній й сущий,

стоїть в диму зі світлим німбом,

свій бриль й мої штанята сушить…

 

Знов повертають в день торішній

у небі синім білі мажі,

де дід, що майже вже безгрішний,

де я, що ще безгрішний, майже.

 

* * *

Минули ночі навіжені,

я записався в сторожі,

Сиджу в сторожці в гаражі,

без мережі, але блаженний.

 

Бо сплять безтарки і машини,

плуги, сівалки і катки,

в селі заснули всі кутки

й коти, і плем’я все мишине.

 

Сплять пси, ще ті вертиполохи,

спить в плавнях виводок качат,

й сімейка добрих потерчат.

Все спить, і навіть всі солохи,

 

І спав би я, якби не нежить

у мого друга павучка,

що у сторожці розічхавсь,

коли в куточку замережив.

 

* * *

Вже літо поспішає, мов смерком

на пастівник провулком коні,

і наша хата над ставком

вросла в квітки по підвіконня.

 

Й, пробравшись тихо крізь грядки,

подовгу стали заглядати

мені ув очі нагідки.

немов щось хочуть нагадати.

 

Так, так, в дорогу час мені.

Але як все це я облишу?

Не той весь світ, що у вікні,

та – наймиліший.

 

* * *

Жаль дня, що з ластівками

зоставив синю вись

і на гарячій камінь

спочити опустивсь.

 

Смеркання розпочалось

з вологого шосе…

Не дістає печалі,

щоб буть таким, як все,

 

Не знаю, що залише

мені цей день, із лук

туман підходить ближче

і ластиться до рук.

 

І вірити не хочу,

та думка утіша,

що, може, серед ночі

розвидниться душа.

 

* * *

Злітає бджілка з яблуні

і в тишу порина,

де зоряні на зяб лани

укрила ярина,

 

де липи і акація

посходились на рів,

де все, мов аплікація

із давніх кольорів.

 

Де ще давніша спасівка

цвіте без суєти.

Спасибі тобі, пасіко,

за те вже, що є ти.

 

Що вимащений сажею

не знає пес ста бід,

що пасічник досмажує

картоплю на обід.

 

Ще є з ким привітатися,

що навіть є іще

куди нам повертатися

з чужих садів й натще.

 

* * *

Отак закінчується осінь,

без стільникового зв’язку,

мені дзвеніли тільки оси

свою мелодію в’язку.

 

Відсуну в сторону планшета,

візьму папір і олівця,

моя любове, давня, ще та,

тобі усе це до лиця:

 

і пізня осінь, й безгоміння,

і запізніле каяття,

й моє уроджене невміння

свої розкрити почуття.

 

Ох, почуття мої озимі,

не розтлумачені ніким.

Зім’яті аркуші в корзині.

Пусті осині стільники.

 

* * *

Щось, мабуть, сталось чудернацьке

у нас в Паланці з усіма,

як почалась таки зненацька

посеред лютого зима.

 

В тих порося опоросилось,

в тих курка знеслась у гнізді,

в тих кицька вперше попросилось

посеред ночі по нужді.

 

А хтось до студня всипав сіллю

тасьму між всохлого зела.

А хтось надиктував насилу

свою історію села.

 

Став біля хвіртки безголосий,

радіє сонцю, не змигне.

І я стою простоволосий,

і світ добілює мене.

 

* * *

Довго гралось двійко нутрій,

що від когось утекло,

у калюжі каламутній

й річці світлій, наче скло.

 

Потім чистились тваринки,

потім чистили рюкзак

і палатку. З’їли грінки,

з’їли печиво. Відтак

 

їм погрітись захотілось.

Біля вогнища утрьох

ми сиділи. Грілось тіло,

а зігрілося нутро.

 

* * *

А коні пастись не хотіли,

В густі ховались чагарі,

Лилося з неба й миготіло

На Наливайковій горі.

 

Опівдні ледве засіріло

Між чагарів й камінних глиб,

Давно в торбинці відсиріли

І сірники, і сіль, і хліб.

 

Але було мені затишно.

Сховавшись в драному плащі,

Я задивлявся, як утішно

Водою бавились плющі.

 

Цівки води переливали

З листа на лист, з листа на лист

Й на блискавиці не зважали,

Що танцювали, ніби хлист.

 

Й було мені неначе файно,

І по-подільськи хорошо…

Що ж, Наливайку, наливай-но,

А там – хай як, а там – хай що…

 

* * *

Рибалю. Десь гудуть токи,

У млі молотяться мітлиці,

і Богу моляться дві млиці,

З колін підводяться таки.

 

Гай-гай, пора їм в байдаки,

Бо доки в затінку ялиці

Співають треті зозулиці,

Молоти можуть бейдаки.

 

Серед втихаючих відлунь

Чекає нас ставка багнисько,

І ятері, і сивий лунь

 

Давно померлий дід Онисько,

Кашкета знявши. Рибко, клюнь,

І розгуркочеться млинисько.

 

Якщо залишилось коріння

 

* * *

А Буг тече – Поділля вічна просинь,

де села і міста в дзвінкім переклику.

І літо в Літині, і тепло в Теплику,

І ми в Немирові не думали про осінь…

 

* * *

Знов в село таки вернулися лелеки,

гніздо на дубі звили білогруді.

Говорить дід, що із дібров далеких

до них приходить лісовик-приблуда.

Над ставом вечір.

Хвиль затихнув плескіт.

Замовкли гучномовці перед клубом

на танцплощадці.

Лиш лелечий клекіт.

І кроки…

Тихо…

Лісовик під дубом.

 

* * *

Стара дорога поряд з новим шляхом.

А. Таран

 

Здавалось мені, що я швидше біг,

ніж сиві туману лошата

до тебе, дорого на відшибі,

й не знаю ось, як утішати.

Не бита, але і не бавлена,

Тепер вже в нікуди дорого,

Учора ж була ти позбавлена

И останньої липи до того.

Що мовлю тобі тут, оточений

Холодним беззвуччям ранковим.

Постою лише на обочині,

Посиджу лише на пенькові.

Погладжу лошат закошлачених

Й зрадію своєму прозрінню:

Не все ще, не все ще утрачено,

Якщо залишилось коріння.

 

* * *

Радості немає меж,

Як не закохаєшся,

Коли ти назустріч йдеш,

Йдеш і усміхаєшся.

 

Обливаюся слізьми,

Що зі мною сталося,

Просто порівнялись ми,

Й ти не привіталася.

 

Я згораю аж до тла.

Але ти не знітилась.

Просто мимо ти пройшла,

Просто не помітила.

 

* * *

Ганок по шибки у землю вгруз,

дах гнилий загрозливо гуркоче,

й відлітає сволок-чорногуз,

З хатою прощаючись, тріскоче.

Він же білим-білим був, бо жив

у квітках, у барвінковім листі,

господині чесно відслужив,

вигойдав синочків у колисці.

І тепер в котрогось з них вона

біля онучат неначе бджілка,

Дивляться сусіди – дивина:

сволок шию висунув з причілка.

А сини в містечках і містах

курять на балконах все частіше

і чекають, що розбудить птах,

одинокий птах вечірню тишу.

 

* * *

Ой, ти коню, білий коню з клена-ясена,

не забуду я ніколи диво-красеня.

Я шукав тебе ночами в полі зоранім,

а ти пасся преспокійно в небі зорянім.

 

Скільки літ чекав на тебе я світанками,

Ти ж проносився, мов потяг полустанками.

Ой, ти коню, білий коню не стриножений,

Де подівся ти, мій коню заворожений?

 

Плавні рухи, карі очі, шия вигином,

Полетів туман клубами лугом-вигоном…

 

* * *

Осінні присмерки прожухлі

скликали в батьків дім усіх –

тіток у валянках й кожухах

і двох стареньких дідусів.

А дім – лиш місяць з новосілля –

ще пах живицею й вапном,

але були в нім хліб із сіллю

за незавішаним вікном.

А ще пісні. Тітки співали, –

я поселявсь в пісенний рай,

І не скупились на похвали

діди, розчулені украй.

Взяв у дорогу я пісні ті

Урочі, радісні, сумні.

мені ще довго ними снити

І наяву, і уві сні.

І щоб на дальнім виднокрузі

себе не втратити лишень,

Зведу я дім для добрих друзів,

Для давніх маминих пісень.

 

* * *

Де за березами задулась

І обмерзає рання синь,

Душа зраділа, що забулась

Про біль останніх потрясінь,

Їй захотілося літати,

Й вона усе-таки злетить

Над осокою, над лататтям

Іще у зоряну блакить.

Ні гурт беріз, ні гурт їх тіней

Її уже не переймуть…

Розтануть зорі, наче іній,

Перетворившись в каламуть.

Чумацький шлях розкисне, наче

Стара дорога на Тульчин.

І зрозумівши все зненацька,

Душа опуститься ні з чим

Поміж тумани охололі

В позаторішні лопухи,

І вибиратиме із льолі,

Сопучи тихо, реп’яхи.

 

* * *

Летіла хмарка над Вороновицею,

Одна-єдина серед неба майського.

А я надумав: то живою птицею

Піднявся в небеса літак Можайського.

Вона нікого не злякала зливою,

Метелик білий дівчинці на коси сів.

У холодку сидів дідусь під сливою

Й читав про те, що знову хтось у космосі.

 

* * *

Я зустрівся з вітром опівнічним

Біля неосвітлених вітрин.

І він був ожиново-суничним

З присмаком паліючих тернин.

З того краю, де рідня, де мама,

Де не всі поваляні тини,

Де туман з ранковими димами

Кольору одного й густини.

Де діра в опудала на плечах,

Де хлоп’ята ще пасуть корів…

Батьківщино, гнізд твоїх лелечих

Стиль новий усе ще не скорив.

Та життя усе-таки прискорив,

Насадив край призьб нових квіток,

І з колишніх юних осокорів

Видно вже не тільки наш куток.

Видно все, що не зазнало скверни

Не перетворилось на цяцьки:

І суничник, і ожинник, й терни,

А за тернами й акаційки.

И перестало пахнути крамничним

Духом щойно куплених цитрин…

Я зустрівся з вітром опівнічним

Біля неосвітлених вітрин.