Юрій Хмелевський для антології “Подільський краснослов” (2021)
ЮРІЙ ХМЕЛЕВСЬКИЙ
Хмелевський Юрій Миколайович нар. 8 квітня 1967 р. в м. Тульчин. Закінчив історичний факультет Одеського державного університету ім. І. Мечнікова (1990), Одеський регіональний інститут державного управління Української академії державного управління при Президентові України (2002). Вчителював. Зараз працює службовцем у Тульчинській райдержадміністрації. Керує районним ЛІТО «Оберіг».
Поет, сатирик-гуморист. Автор збірок: «Ключі для вічності» (2016), «Акт гуманізму» (2018), «Декорації змін» (2018); публікацій в альманахах та періодиці.
Лауреат літературного конкурсу ім. Вс. Нестайка (2019), літературної премії ім. К. Мандрик-Куйбіди (2019).
Член НСПУ з 2018 р.
Мешкає у рідному місті.
«Література твориться не тільки у столицях. Яскраве свідчення цього – книжки самобутнього поета Юрія Хмелевського зі славетного подільського міста Тульчина. У нього досить розмаїта жанрова палітра. Насамперед це лірик з гострим зором. Він дарує нам чудеса… Досить успішно заявив про себе Хмелевський як байкар. Напрочуд пізнавані і колоритні його персонажі».
Петро Перебийніс, 2017
«Твори Юрія Хмелевського вражають філософським змістом, виваженістю думки, афористичністю. Він уболіває за свою державу, її минуле і майбуття, звертається до гетьманів, світочів нашого красного письменства Тараса Шевченка й Лесі Українки, проводить паралелі із біблійними часами й античністю».
Валентина Сторожук, 2018
«Нещодавно мені пощастило познайомитись з рукописом гумористичної збірки Юрія Хмелевського «Акт гуманізму». Хоч з автором я жодного разу не зустрічався, але твори, написані ним, справили на мене про Юрія Хмелевського, як поета-аматора і гумориста, хороше враження. Видно, що автор багато працює над собою. Його гумористичні твори цікаві і збірка весела. Він вправно віршує. Багато уваги приділяє сучасним тенденціям суспільного життя і з них черпає теми і сюжети для своїх гумористичних віршів. Його хвилюють не лише побутові проблеми і моральні вади персонажів, а й болючі суспільні негаразди. Твори його здебільшого короткі, лаконічні і близькі до народного гумору».
Леонід Куций, 2018
Найбільш вдалими, певно, як і у багатьох авторів, є вірші, де автор іде від особистого, до загального, від власного світосприйняття до філософських категорій. Таким чином його філософія перестає бути мертвою, надуманою, штучною. Його особисті відкриття приносять задоволення і радість йому, відтак, емоційнозабарвлені, стають цікавими і читачу. У таких творах, навіть якщо вони написані і в минулому столітті, підсвідоме відчуття форми та поетичного естетичного смаку не зраджують авторові, виводять його на новий рівень, піднімають до художнього, образного осмислення буття, чим, безперечно, і має займатися справжня поезія.»
Василь Кузан, 2019
ЗАСЛІПЛЕНИЙ СОНЦЕМ
Струмок
Течу струмком я між людей,
Хто схоче – той нап’ється,
Чолом, руками чи грудьми
Торкнеться мого серця.
Коли отримую, бува,
З брудних чобіт образу,
Дзвінка вода – живі слова
Темнішають відразу.
Але дарма! В потоці сліз
Прозорішає слово
І знов струмок снагу поніс,
Всміхнувшись загадково…
1997
Народження вірша
Вечір. Втома. І обличчя
В дзеркалі мовчить.
Випадково гляну в вічі
Сам собі на мить:
Все набридло, мудрий блазню,
Марнота марнот…
Відшукаю тиху лазню
Для фальшивих нот.
Перемию грізні думи,
Зникне бруд отрут,
Залунають рими-сурми
Під ребром – ось тут.
Може, трохи легше стане?
Дзеркало мовчить.
Серце мліє, серце в’яне,
Думка верхи мчить!
1997
Скрипить тужливо гойдалка в садочку
Скрипить тужливо гойдалка в садочку,
Висить у небі хмарка – білий пух.
На квіти, як на вишиту сорочку,
Спадає гожий вечір – Божий дух.
Жаданої самотності натхнення
Торкає ніжним трепетом чоло.
Народжується слово-одкровення,
Що думкою крізь серце проросло.
Ніхто це не помітить, не осудить –
Я з небом тиху бесіду веду…
Холодний час ритмічно б’є у груди,
Скрипить тужливо гойдалка в саду.
1998
Зоряний птах
У цю місячну ніч
Я блукаю у снах,
Ніби човен, що втратив вітрила…
Лячно так, ясна річ,
Раптом зоряний птах
Підхопив моє серце на крила!
Мовчазний, гостродзьобий
Супутнику снів,
Дивовижне створіння уяви,
Я очікував, щоби
Ти знов прилетів.
І ми разом у Всесвіт літали!
Розчиняється біль,
Розчиняється страх,
Карколомні пізнавши висоти.
Сяйво зір звідусіль
Віддзеркалює птах,
Невідомість торкає навпроти.
Віщий сон бачу я
У цю місячну ніч
(Від спокус її не зарікайся!):
Як не хочеш життя
Виглядати з узбіч,
Птахом зоряним в небо кидайся!
1999
Адреси моєї душі
Моя душа – блукаюча планета,
Вона живе не в просторі і часі,
Вона бринить відвертістю сонета,
Зі слів снує мережива квітчасті.
Їй віку – 33 мільйони років,
Вона пережила усі епохи,
Стомилася від безперервних кроків
І з вами відпочити сіла трохи.
Гортаючи її вбрання книжкове,
Зверніть увагу на чіткі адреси
У царстві наймогутнішого Слова,
Де всі чесноти втрачені воскресли.
Не світ ілюзій, а земля для праці,
Не царство тіней, а життєва сила,
Моя душа – це яблуко на таці,
Яке ласкава доля надкусила.
2000
* * *
Блакитне небо , золоті сади –
Щоосені мій край такий завжди.
Милують око ці природні зміни,
На символи так схожі України.
2006
Пишу дощем
Пишу дощем по склу. До щему
Цих мокрих рим танок…
Цвіту кущем жасмину. Ще ми
Не одцвіли у строк.
Веселку бачу понад містом –
З небес місток тонкий…
На серці радісно і чисто
У щедрий час такий!
Гризоту, будь-яку проблему
Вода змиває вщент.
До самозреченого щему
По склу пишу дощем.
2009
* * *
Розбудила вранці миша клята:
Хрумкотіла чимось лунко в тиші…
Спить сім’я. Дрімає мирно хата.
Я ж задумався про долю… миші!
Ну, поставлю пастку, чи отруту,
Щоб її позбутися зі світу;
Прийме, бідна, смерть підступну, люту,
Залишивши бездоглядні діти…
Або: гризуну – належну кару!
(Бо ж не ангел це чи домовик).
Епідемій, шкідництва примару
Я терпіти, слухати не звик!
Або: утече тихенько мишка
З музою у потайний куток,
Я й засну – невизнаний Малишко,
Ніби і не було цих думок!
2009
Зими предтеча – листопад
Свіча берізки догорає
У листопадовім вогні…
І у людей таке буває,
Чогось подумалось мені.
Зажурені каштани, клени
Святкове втратили вбрання:
Багряне чи жовто-зелене
Порозкидали навмання…
Крислатий дуб – старий, могутній,
Іржаві вигадав тони,
Незмінно серед змін присутній:
То – ми у зрілості, то – ми!
Стоять простоволосі липи.
Шумлять у верховітті сни,
Дерев оголених молитви:
Як їм дожити до весни?
Зігнувся ясен у задумі.
Тополі втратили свій блиск.
В осіннім філософськім сумі
Красу шукаєм, сенс і зиск!
А час пройшов, минув, як літо,
Як цей осінній маскарад…
Безхатченком блукає світом
Зими предтеча – листопад.
2012
* * *
Заходжу в храм очиститись від скверни,
Від дрібноти людських переживань…
До Бога серце й розум хай поверне,
Щоб серед пекла віднайти свій рай!
Звертаюся до Бога я без рими,
Схиляю перед Мудрістю чоло,
Бо всі бої за Вічними дверима
Стихають, ніби їх і не було!
Це – смерть ілюзій, гонору і шалу,
Блаженний спокій, вічності ріка,
Як вихід на повітря із підвалу,
Як із провалля – рятівна рука…
Безумний світ у вихорі амбіцій
Спокушує гріхами без числа,
А я – дитина у соліднім віці –
Заходжу в храм очиститись від зла.
2014
У сонячній вишиванці
Ми – оріїв древніх діти,
Натхненної праці бранці.
Іде Україна світом
У сонячній вишиванці!
Чи грози навколо крешуть,
Чи лізуть «брати» у танках,
Лисиці на Герб наш брешуть,
А ми всі – у вишиванках!
Супроти брехні, насилля
Ми є бунтарі, повстанці.
Росте молоденьке зілля
У батьківській вишиванці!
Хай Бог нам пошле привітно
Щасливі та мирні ранки!
На цілу планету квітне
Всесвітній день вишиванки!
2017
* * *
Будьте мудрі, як змії, і прості, як голуби…
(Біблія, Мт. 10, 16)
Від себе, друже, не втечеш,
Бо це є присуд, карма, доля:
Лягає владно на плече
Запрограмована сваволя!
І ти, звиваючись як вуж,
Блукаєш, гордий дух пропащий,
Поміж таких же мертвих душ,
Як між деревами у хащах…
Твоя наївна простота
(Комусь на поглум і наругу)
Торкне голубкою вуста
Ще не розпізнаному другу.
2017
* * *
Ідеш, засліплений сонцем.
Живеш, закоханий в небо.
Твій шлях – реальність чи сон це
Під покровительством Феба?
Мистецькі струни торкаю
Із трепетом неофіта.
Красою рідного краю
Душа поета зігріта.
2017
Шевченко – «кіборг»
Шевченко – «кіборг»? Що за дивина!
Але, якщо подумати гарненько,
То чудуватись цим словам дарма,
Бо в камуфляжі Україна-ненька!
Шевченко – зброя, краща за метал,
Бо незнищенна і непереможна.
Він – громадянства справжній ідеал,
Якого забувати нам не можна!
В спорядженні військовому стоїть
І дивиться пророк суворо в очі:
Настала грізна, небезпечна мить
І сонце волі гасне серед ночі…
Вставай, вкраїнцю! Твій бронежилет –
«Кобзар» Шевченка, вічні заповіти.
До боротьби нас кличе знов Поет,
Бо ми його і України діти!
2015
До Василя Стуса з нагоди його 80-річчя
Куди нам рухатися, Стусе?
Бо звідусюди – стусани!
Помилуй цей народ, Ісусе,
Що завше винний без вини!
Кого читати нам, Поете,
Окрім твоїх правдивих слів:
Петрарку, Рільке, Бернса, Гете?
Костенко, Симоненка гнів?
За ким іти, наш правдоборцю,
Коли вожді – брехня й мана?
Твоїх поезій вип’ю порцію
Найтверезішого вина!
Дорого болю Стуса, досі
Важкою долею гірчиш!
Васильку, ми – простоволосі,
А ти – у камені мовчиш…
Слова твої в серцях нащадків
Стодзвонно гомонять усім!
Тобі вже вісім є десятків,
А жив по правді – сорок сім!
2018
Непроминуще
Сиреною дзвенить доба борні,
В якій нам, друзі, жити довелося!
І хоч давно цей хіт обрид мені,
І сивіє від лиходум волосся,
Я стомлююсь, де забагато слів
Велеречивість пишна «уродила»,
Де щем душевний всує відболів
І помарніла геть краса і сила!
Непроминуще маю у душі,
Воно, мов джерело снаги живлюще:
Троянду мрій, де квітнуть спориші,
У час розчарувань не промину ще!
Хай цей огром біди, нещасть, гризот
Пощезне, ніби хмарище в негоду…
Ми є народ супроти всіх заброд
І є герої в нашого народу!
Одні – відомі, інші, може, й ні,
Але плеяда їхня дужче й дужче
Дарує в думах, в праці, на війні
Це горде відчуття непроминуще!
2018
Про верховних і простих
Доля і вік уже вповні.
Мудрість догнала в хвості:
Те, що не роблять верховні,
Все розгрібають прості!
Кожного свята шановні,
Чом врізнобіч на меті?
Статки пантрують верховні,
Злидні латають прості!
Сили духовні та мовні
Нидіють на самоті,
Бо бездуховні – верховні,
Сліпорожденні – прості!
Всі аргументи патронні
Вразять серця золоті!
Доки ховались верховні,
Вмерли за волю прості!
Правди шляхи забобонні,
Наче Говерла, круті!
Хай пам’ятають верховні:
Їх обирають – прості!
2018
Живу…
Живу спокійно в неспокійнім світі.
Живу щасливо у пропащий час.
Як у кайдани, в будні ми одіті,
Аж не впізнати в темних масках нас!
До сонця наші погляди відкриті.
Надіями душа розквітне знов,
Коли згадати всі щасливі миті,
Святу любов – основу із основ!
Радію людям, усмішкам, весні,
Коли дерева у духмянім цвіті,
І, хоч немало весен є мені,
Живу спокійно в неспокійнім світі!
2018
* * *
Всю ніч я дихаю тобою…
Забуті, ніжні почуття:
Шалена розкіш із журбою,
До раю грішне вороття!
Назустріч пристрасті пірнаю
У потаємність без вагань
І на органі тіла граю
Симфонію палких бажань!
Кружляли зорі в піднебессі,
Сплелися душі, як одна.
І орхідея, мов принцесі,
Лише тобі цвіла з вікна…
Промчали любощі юрбою,
Крізь шибку місяць задививсь…
Всю ніч я дихаю тобою,
На друзки римами розбивсь!
2018
У цих райських садах…
У цих райських садах ми не знаємо спокою, друже!
Суєта, наче повінь, несе нас навзнак і навспак…
І ми так помиляємся – стереотипно і дуже,
Хоч горить світлофором на небі щодня жовтий знак!
Попередження Бога: твій час, як і простір, куценький,
Не втрачай ні секунди, ні крихти своїх почуттів!
Усвідомлення смерті стискає чоло, як обценьки…
Тиха творчості мить – найсолодша за сотню тортів!
У цих райських садах, у цій плоті – стражденній, жагучій
Ми долаємо відчай, вбиваємо римою страх.
І хоч наш епілог (чи пролог?) загалом неминучий,
Не втрачаймо снаги у цих райсько-пекельних садах!
2018
Книголюб
(гумореска)
З роботи причвалав Панас
«Під мухою» додому,
Чекаючи від жінки враз
Реакцію відому…
Кохана мабуть вже ось-ось
Прийде із магазину.
І вирішив придумать щось,
Перехитрить дружину:
«Коли читатиму мерщій
Солідний том, як люди,
Не здогадатися вже їй,
Що трохи взяв на груди!»
Вертається дружина в дім
І галас учинився:
– Побий тебе, п’янице грім,
Щоб ти смоли напився!
– Чекай! – дивується Панас, –
Всю правду звідки знаєш?
– Так ти ж валізу у руках
Відчинену тримаєш!
1998
Що в кого є?
(гумореска)
У дитячому садочку
Діти розмовляють
І своє життя в куточку
Звісно вихваляють…
– Нас у мами двоє, – Рома
Починає хвастать:
І у кожного є вдома
Телевізор власний!
– А нас більше! Втрьох, як треба, –
Гордо каже Діма:
На крутих велосипедах
Їздимо усі ми!
Вова квапиться: А нас
В мами теж багато:
Всіх аж семеро! Якраз
В кожного – свій тато!
2010
