Юрій Юрчак для антології “Подільський краснослов” (2021)
ЮРКО ЮРЧАК
Юрчак Юрій Володимирович народився 22 квітня 1990 р. в с. Носківці Жмеринського району на Вінниччині. Закінчив факультет філології та журналістики Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського (2013). Займався бібліотечною справою. Ініціатор проведення у Вінниці низки громадських літературно-мистецьких проектів, зокрема «TRAmART», «Побачте нас».
Поет. Автор збірки лірики «Симетрія слова» (2015); публікацій у колективних зірках та періодиці.
Лауреат літературних фестивалів «Підкова Пегаса» (2013), «Живий вогонь» (2013, 2015), конкурсу «Малахітовий носоріг» (2011-2013), премії «Кришталева вишня» (2016).
Член НСПУ з 2016 р.
Проживає у Вінниці.
«Симетрія слова» – перша збірка уже сформованого і обнадійливого поета. Більшості поезій притаманна висока літературна культура, дбайливе володіння формою поетичного письма. Автор примушує читача поринути у світ роздумів, складних переживань сучасної людини, навіює ліричний настрій елегійністю рядків про кохання, щиро й відверто міркує про перипетії сьогодення нашого суспільства».
Тетяна Яковенко, 2015
«Юрій Юрчак – менестрель, який шукав Її і від того став поетом…»
Віталій Борецький, 2013
«Лірика Юрія Юрчака пов’язана з особистими переживаннями юнака, пошуками свого місця у мінливому світі, прагненням зрозуміти суть власного призначення. Помітним є те, що поет, удаючись до сміливого експериментування, творить чутливий до зовнішньої дійсності світ, сконструйований на грі слів і мислення».
Вадим Василенко, 2014
«Маємо співця кохання, вірного лицаря чийогось серця, котрий готовий до битви на мечах, сповідуючи ідеали Високого Середньовіччя (Ренесансу). Стрункі римовані твори сповнені глибокої внутрішньої експресії, монолітної й світлої жури-задуми».
Анастасія Рудніцька, 2016
«Елегії, думки, ліричні портрети, медитації – ось що складає основу жанрової палітри рукопису Юрія Юрчака. Чимало віршів у доробку поета на героїчну, патріотично-філософську та на громадянсько-політичну теми (історіософія тут відсутня, націософія простежується на рівні мотивів і натяків) – Юрієві Юрчакові підкреслено не байдужа доля України. Ліричний герой таких творів – молодий патріот-мислитель, спостерігач подій Революції Гідності.
Ірина Зелененька, 2019
СВІТЛОМ І ЦВІТОМ
* * *
Майданом пливуть човни.
В човнах невимовно тісно.
Своєї землі сини
не чують останню пісню.
Твердим барабанним боєм
гриміли серця сьогодні.
Козак молодий не встояв –
постригся в Небесну сотню.
Козак молодий, а дужий,
таких обира війна.
Куди ж ти, полеглий друже,
свого спрямував човна?
А човен розправив крила
і вже не пливе – летить,
туди, де чекає мила,
до любої хоч на мить.
Хоча б на коротке слово:
– Прости. Прощавай. Не сердься,
що так у бою раптово
спинилось козацьке серце.
Майданом пливуть човни.
В човнах невимовно тісно.
Своєї землі сини
не чують останню пісню.
* * *
Дерева ідуть на прощу.
У вірі своїй стоїчні
лишають славетні площі, –
на Сході стрічають вічність.
Дерева зривають спини,
і рвуться серця на мінах.
Дерева ідуть – і гинуть,
не падають на коліна.
* * *
Ваш майже дитячий сміх
сміється мені щоночі.
Я, певно, би так не зміг:
сміятись, коли не хочеш.
Сміятись крізь біль і сльози,
закреслити все найгірше,
щоб навіть життєва проза
писалася білим віршем.
* * *
Знаєте що, дівчата, –
не виростайте стрімко,
бо навіть якщо почата,
то не означає – Жінка.
* * *
Я голодний до Ваших віршів,
а ще більше – до Ваших губ.
Заворожений душогуб,
а можливо, я навіть гірший.
А можливо, я навіть ліпший,
просто якось усе не в лад.
Начитався чужих балад, –
я голодний до Ваших віршів.
* * *
Ти вже була, я точно знаю,
десь у минулому житті.
Але чому тепер кохаю?
Чому я не кохав тоді?
Ти вже була, я пам’ятаю
твоє волосся і вуста.
І наче знову розгортаю
того єдиного листа.
Ти вже була. Десь там, колись…
Але чому ми розминулись?
А я про зустрічі молив…
Та, зрештою, усе забулось.
Усе забулось. Обміліло
самотнє в полі джерело.
Але чомусь не відболіло, –
на серці знову запекло.
* * *
До забутих тобою ліній
призбиралося кілька шрамів.
Вже на скронях біліє іній.
Пережито вже кілька зламів.
Пережито і перемучено.
Перешито чомусь тобою.
Переказано – перекручено.
…в барабані нема набою.
* * *
Ви до болю чиясь, до болю.
Ви така неймовірна пані.
Ваші лінії, риси, грані
я б вивчав у безлюднім полі,
де за руки ми, чисті й босі,
де позаду всі круговерті,
де мене Ви своїм волоссям
залоскочете аж до смерті.
* * *
Бачити Вас – найсолодша спокуса.
Марити Вами – усе, що дано.
Ваші слова – то зміїні укуси.
Ваші вуста – найп’янкіше вино.
Саме Вуста, не розчулені губи.
Янгол і демон у Ваших очах.
Битимусь вічно за Вас на мечах.
Ви – моя зваба і згуба.
* * *
Твої сумні прощальні руки
мені стривожили чоло.
Усе було, було, було, –
на всьому підписи розлуки.
Така наука нелюбові,
її сумні акорди-звуки…
Такі гіркі, такі зимові…
Таки наука.
* * *
Дайте, у вірші втечу, як у жито,
сірий торуючи будень.
Лиш народився – не хочеться жити.
Жаль-бо, на вулиці грудень.
Дайте, у вірші втечу, як у весни,
свідком художніх освідчень.
Крига-веснівка над річкою скресне.
Шкода, на вулиці січень.
Дайте, у вірші втечу, як у поле,
де лиш туманами скутий,
Дощ проспіває проникливе соло.
Сумно, на вулиці лютий.
* * *
Ти шукала мене. Шукала…
А знайшла, – залишила тишу.
Ошукай мене! Ошукала…
Тільки шепіт уста колише.
* * *
Це місто, як сотні приречених міст,
де містика містом блукає.
Це місто, що сенс загубило і зміст,
а вулиці кличуть, гукають.
Це місто, як привид. Це місце, як тінь.
Тут вина і сльози лилися.
Це місто пророків, сумних сновидінь,
які відгули, та збулися.
* * *
Я з вікна викидаю думки та зітхання,
чекання-вагання – також у вікно.
І никне в кишені останнє кохання.
Зчорніле вікно закриваю сукном.
* * *
Писані долею ніжні акорди
ми відіграли належно і чисто.
Ми поклонились усім урочисто,
а розійшлися ми нарізно й гордо.
* * *
Дозвольте любити старому поету –
він голос і галас епохи.
Нехай проминають сумні силуети,
нехай не минають Солохи.
* * *
Доторкнутись до неба –
промовчати молитву.
Якщо миру не треба,
я готовий до битви.
* * *
Наша гавань – моя столиця.
Іншу пристань мені прости.
Хай чужі проминають лиця,
рідна хай не минешся Ти.
* * *
Перейти рубікон, і майбутнє – на кон,
хоч і так уже все на кону.
І якщо незаконний Господній Закон, –
натягти тятиву, як струну.
Перейти помежів’я, здолавши межу,
і молити, молитися Богу:
«Я вірую, Боже, і я бережу
Тобою відкриту дорогу.
Я вірую, Боже, і знаю ціну
і думки, і слова, і діла.
Коли моя віра уже на кону,
я зможу поставити тіло».
* * *
Ти сили просила, красива і ніжна,
І врода твоя – наче камінь наріжний.
А серце – не камінь, чутливе безмежно,
Тому бережлива, тому обережна.
Локально й тотально морально розбита.
Що легко сказати, те важко зробити.
Остання молитва і спроба рубіжна.
Ти сили просила, красива та ніжна…
* * *
Хлопче, не дій лихого, –
Топчеш її небесну.
Будуть ще в тебе весни.
Хлопче, побійся Бога.
Хлопче, вона не хоче.
Ти – то її безодня.
Осі твої холодні.
Очі її пророчі…
Хлопче, не лізь до храму –
Зодчий для неї звів.
Шкода, забракне слів
Десь на межі, на зламі.
* * *
Сонцем втомлений і зігрітий,
Проголошую карантин.
За лаштунками всього світу
Облаштовуюся один.
Обрастаю волом і полем
(Волю викую молотком).
Очищатися треба болем,
Причащатися – молоком.
Жити, сіючи в серці жито, –
Пережиток?… А, може, ні:
Перекроєне, перешите
Серце, звірене на стерні, –
Осередок тепла і світла,
Перестінок зерна й полови
На перехресті світу,
На перехресті слова.
* * *
Бравада твого мовчання
Громами лунає досі.
В любові – усі прочани,
Любові не скажеш – досить,
Бо хто дорогу, а хто копійчану, –
Її до небес возносять.
В любові – усі прочани,
Любові не скажеш – досить.
* * *
Пам’ятаєш ромашки-квіти –
Незабутня щаслива мить.
Будеш мені боліти,
Як Чорнобиль вдові болить.
Пам’ятаєш, були, як діти:
Безтурботно летіли дні.
Будеш мені боліти,
Наче Скнилів болить мені.
Пам’ятаєш найліпше літо,
Що бриніло, немов струна.
Будеш мені боліти,
Як солдату болить війна.
* * *
Молодесенька, ой, молода.
Ще тривогою не замучена,
Нерозгадана, як вода,
Не приручена, не заручена.
Ще далеко твоя біда,
Ще за руку ти йдеш із вітром,
Сонцем споєна і зігріта.
Молодесенька, ой молода.
* * *
Ти починалася, як весна
Розпочинається з білих зим.
Серцем чистіша була сльози,
Світлом і цвітом була рясна.
Сонцем розлилася на півсвіту,
В літо дивилася, наче вишня.
Ти починалася ніжно і пишно,
Шкода… Обсипалась пустоцвітом.
* * *
В твоїм такім ще юнім тілі
Дано святій душі зрости.
Така жива і вічна ти,
Що мало маків, мало лілій.
В твоїм такім ще юнім літі
Ще так багато суєти,
Але така велична ти,
Що мало слів і мало квітів.
* * *
Комусь – тавро.
Комусь – печатки;
Але для кожного – земне.
Колись кудись усе мине
І знову візьметься спочатку.
Комусь – краса,
Комусь – руїна.
Ми вже до неба доросли.
А раптом нас би не спасли
Фортечні стіни?
* * *
Слова народжені ростуть.
Слова ростуть, цвітуть, радіють.
Слова мені дають надію, –
Таку величну і просту.
Словам нема кінця і краю.
Слова голосять і мовчать.
На них якась німа печать.
…Слова вмирають.
* * *
Напружити жили і жити-тужити,
І жито-пшениця, і просо.
Не просто шаманили і ворожили,
Не просто, не просто, не просто.
Напружити пам’ять і все пригадати,
Дібрати паролі і коди.
Народ не існує, якщо він не здатний
Долати усі перешкоди.
Напружити гени і ще відродитись
Чи пак зародитись у житі.
Кохати, любити, з природою злитись
І жити, і жити, і жити.
* * *
– Правди ніколи не бійся, –
Казав мені батько мій.
– Остерігайся бісів,
Бісів і змій.
Правда завжди велика,
Правда завжди одна.
Тільки обман столикий,
Стопикий обман, однак,
Не наберися скверни,
Не загуби лиця.
І хай тебе Бог відверне
Сидіти на двох стільцях.
Правди ніколи не бійся,
Не бути німим зумій.
Остерігайся бісів,
Бісів і змій.
