Оксана Барбак для антології “Подільський краснослов” (2021)

ОКСАНА БАРБАК

 

Барбак Оксана Петрівна народилась 29 вересня 1984 р. у м. Вінниця. Закінчила Вінницький національний технічний університет (2006). Працює в сфері інформаційних технологій.

Поетеса. Авторка книг лірики: «Я – протиотрута твоя» (2006), «П’ятиповерхівка» (2014); публікацій у періодиці.

Дипломант міжнародних конкурсів «Гранослов» (2000), «Малахітовий носоріг» (2013), лауреат фестивалю «Підкова Пегаса» (2007, 2011, 2015).

Членкиня НСПУ з 2017 р.

Мешкає у рідному місті.

 

«Відзначу дві особливості однієї своєрідності у творчості Оксани Барбак. Перша – не по літах виразний трагізм світосприймання і трагедійність художнього мислення… Друга – поєднання-змагання реального й ірреального в художньому образі».

Михайло Стрельбицький, 2006

 

«Кудлаті думки, як відважні комети, злизують карамельку зорі для галактики ОКСІ…»

Віталій Борецький, 2011

 

«Оксана Барбак – із вигадливими неоімпресіоністськими й неоекспресіоністськими візіями, з нанизуванням якостей та межових ознак, із грою тонів та напівтонів, із жіночою загадковістю та примхливістю, із любов’ю до витівок та до деталей в описі».

Анастасія Рудніцька, 2016

 

«…Саме колажна нефатальність, еколюбов до світу природи, репортажна акварельність, реалістично-ірреальна неоготичність строгість контрастів і лекальність образів вирізняють найсучаснішу, себто найсміливішу, притчево-загадкову яву Оксани Барбак…»

Ірина Зелененька, 2019

 

ПОРУЧ СПИТЬ ОСІНЬ

 

Маремухи

 

Наснився знову Чорний ліс

ще сонце не піднялося

ще пахне ліс вологою нічною

дрімає досі

і я у ньому сонна

на пару з мамою маремухи збираю

по правий бік галявина

а вздовж дубина

така пречиста і покірно тиха

лишень прислухатись на мить

і чути

як спраглі комарі дзинчать

вигострюючи списи у польоті

як перешіптуються трави

тлумачать сни

що нині ночували

як вітер дуба чухає за вухом

а той від задоволення вуркоче

як випаровується вранішня роса

і невагомо повертається до раю

як дихає земля

на вдих мене притягує донизу

на видих вгору ледь не підіймає

і поки я до всього прислухаюсь

я забуваю

що я маремухи збираю

 

***

Скоро північ. Існую своїм ще недоспаним сном,

І купається місяць в бокалі з холодним вином,

Гороскоп за півроку назад не збувається досі,

Мені маришся ти, прокидаюся – поруч спить осінь.

 

Недописаний вірш позіхає у стелю трикрапкою,

Він знущання мої ще потерпить до ранку чи довше…

А надворі туман в окулярах смішних і з краваткою

Залицяється знову до тих, що кохають за гроші.

 

Засинає гербарій в долонях зеленого кошика,

Відчуваючи запах осінніх парфумів у тиші,

Я вже майже прокинулась, тільки полежу ще трошечки

І у місячнім сяєві все ж свого вірша допишу.

 

Пілотам…

 

Пілотам,

котрі в боротьбі за наше майбутнє

віддали своє життя у небі 1941-1945рр.

Цей страх дивитись у небесну прірву,

Де всі шляхи однаково прості,

Коли у тебе «Мессер» на хвості

Висить…

 

У серці неба він тебе розірве,

У хмарах запечуться чорні шрами,

І ти торкнешся зоряної брами

На мить…

 

Та й у багряні пасма вечір ляже,

Аби твоє падіння приховати.

Вві сні заплаче невидюща мати

Сумна…

 

А біль тремтить у ранах фюзеляжу,

Твоя душа вбирається у крила,

Ти віддаєш землі останні сили…

Війна…

 

***

Такий туман буває тільки вранці,

Коли іще дрімає Чорний ліс,

І сни, неначе хижі сіроманці,

Яким у жертву ти мене приніс,

Он, майже розчинилися у мряці,

Ховаючи носи холодні в мох,

Мене не відпускають… Знаєш, як це,

Коли не просинатися удвох?

Вкотилось сонце у густий туман –

Проміння залоскоче босі п’яти.

Сміється ранок… А тебе нема…

Аби мене ще раз отак приспати…

 

***

Пахне мені горіхом

Майже достиглий серпень,

Спека під вечір терпне

І засинає тихо.

Падають рано в роси

Медом налиті груші.

Боляче? Ні, не дуже –

Просто солодкі рани.

Літо зів’яне скоро,

Зібране у віночок, –

І захолонуть зорі

У вересневій ночі.

 

В тридцять третьому

 

Із бабусиних спогадів…

Та що ж Ви, мамо, десь пішли самі,

Чи, може, ми Вам чимось не вгодили..?

І пахне в хаті воском і кадилом,

І тато з братом сиві та сумні…

 

Нема! Нема… Пішли і не вернути…

Чи, може, там хліби є і молока

За пазухою в Бозі? Ген, високо,

Вам добре… Я так хочу теж заснути…

 

А в нас зима… А тата їсть гангрена,

Ще кілька днів – та й неньо без ноги.

І догоряють у печі борги,

І плаче на руках сестра у мене…

 

Немає мами… і немає болю!

Немає сили навіть закричати…

Ба, тінь лише голодна серед хати…

І лушпайки гнилої бараболі…

 

Різдво, якого немає на мапі

 

Вже присмерки спустилися з небес

І день сховали під своє крило,

Мороз скрегоче, снігу намело,

Христос родився – отже, світ воскрес!

Плететься по дорозі коляда:

«Кому співати? Двері відчиніте,

Ковбаси в торбу і до гурту діти!

Агов!..» – і все у шиби загляда…

Мовчить село і чути тільки як

Собака стогне тихо біля тину…

І безпритульна порвана хустина

Вчепилася за рукави гілля

Калини, наче вкутати хотіла,

Та вже нема кого… Мовчить село…

Мороз скрегоче, снігу намело,

Різдвяна звістка землю облетіла.

І сяє в небі зірка, наче хрест.

В забутій церкві моляться ікони.

Мовчить село, і тільки чути дзвони.

Христос родився – отже, світ воскрес?

 

***

Карпатські динозаври

оживають у передранковій імлі

вигинають свої закам`янілі хребти

виставляють загострені пластини в небо

відлякуючи невидимих ворогів

Необачні хмари пропливаючи над

чіпляються за шпичаки

перекидаються і висипають

тисячі срібних монет

аби  котилися вниз потічками

збиралися у водоспади

і з дзенькотом розбивалися на бризки

об кам’яні долоні гір

 

***

кожне деревце

що його всиновила земля

досмоктуючи молоко

невдячно тягнеться до неба

щороку віддаляючись

врешті дорослішає

закохується

виношує дітей

і ледве вони дозріють

кидає на землю

аби та їх виростила

і тільки коли у дерева

ріжеться коріння мудрості

аж тоді воно

змучене обпалене обвітрене

вперше розуміє

поки випробовують небеса

земля гоїть рани

 

Риба-яблуко

 

Морські їжаки

полюють на рибу-яблуко

обирають спілу

червонощоку

прим’ятобоку

аби не могла котитися

тихо-тихо підкрадаються

сопуть перешіптуються

і зненацька нанизують рибу-яблуко

на свої гострі списи

риба зітхає

(вона не може закричати)

завмирає серце-зерня

згортається яблучна кров

і впольована риба

пропливає повз мене

на їжачиній спині

у якусь їжачину ресторацію

на спецзамовлення

мочена яблуко-риба

у соленім маринаді

у діжці моря

вищий сорт

 

***

Дерево роду – на ньому самі черепи,

Дихає вітер минулих життів перегаром,

Я не боюся торкнутися їх, але ти

Руку відводиш мою, як від смерті… Примари

Душами предків зовуть мене в різні світи,

Скільки розвелося в пеклі їх і у Едемі,

Поки святою землею водив мене ти,

Доки від сяйва його ув очах стало темно.

Трісло каміння від подиху сонця, а ми

Сховані під парасоледолонею йшли

Сходами неба, пліч-о-пліч, нагі і німі,

Просто вклонитись безмежній його душі…

 

«Хеллоу Кітті»

 

Вечно молодой, вечно пьяный…

гурт «Смысловые Галлюцинации»

 

Обдовбані підлітки ділять косяк на всіх,

Заходяться реготом – котиться горлом дим,

Волають веселі, здається їм так, пісні –

Байдуже все вічно п’яним і молодим.

 

Байдуже, що в школі мама вже п’ятий раз

За місяць, і керівничка – скажений пес,

Кидається на людей без команди «фас»,

І дід-фронтовик побачив фашистський хрест

 

Під лівим плечем, ще свіжий, ще кров сочить,

Так ніби тікає з тіла… Бліді слова,

Неначе палатні стіни, і хтось кричить

На вухо, аж розривається голова…

 

І білі халати бідонами молока

Заповнюють простір, звідти і аж сюди,

На очі лягає холодна чужа рука –

Байдуже все вічно п’яним і молодим.

 

І вечір ховає тіні у капюшон,

І кисне в калюжі сумка «Хеллоу Кітті»,

Здіймається в небо дим, як густий фантом,

І в землю вростають корінням штучні квіти…

 

Панельні будинки

 

Панельні будинки – це навіть звучить вульгарно,

Крізь сон відчуваєш, як дихають стіни млосно,

І крапля за краплею слина голодного крану

Тебе роз’їдає. Залежані стогнуть кості –

 

Це солі ламають на холод старі антресолі,

Що стелю тримають на плечах, немов атланти.

Зозуля здуріла, здеревеніла в неволі,

Майбутнього ноти пропитим кує контральто.

 

Як точать сусідське сумління натхненно шашлі,

І лається чийсь молоток на блатному морзе,

Як шаркають капці спросоння на день вчорашній,

І чайники з відчаю, чайки немов, голосять.

 

Як тишу змиває шалене цунамі звуків,

І як тарабанять думками слова по мізках,

Аж в’януть, неначе вазони на сонці, вуха…

Панельні будинки – оголені нерви міста.

 

Не так, як його брати

 

П’ять поверхів голови заховались під

Дірявим кашкетом даху. На самоті

Завмерла на козиркові вусата тінь –

Це був не старий, у розквіті сили, кіт,

Який заглядав у вікна чужих життів.

 

Сльозилися очі – вітряно, листопад,

Оголені плечі вулиць закутав сніг,

Гойдались, немов на шибениці, вогні

В скляних обладунках першоміських лампад,

Що сонцями себе марили уві сні.

 

Він впав би донизу, в небо злетів, але…

Він жити хотів… Не так, як його брати,

Що, наче сновиди, йшли на тепло квартир,

Де з рота пательні тхнуло нутром котлет,

Ставали валеріановими коти…

 

П’ять поверхів голови заховались під

Дірявим кашкетом даху. На самоті

Завмерла на козиркові вусата тінь –

Це був не старий, у розквіті сили, кіт –

Він жити хотів… Він просто жити хотів…

 

***

Коли серпень виганяє корови по обіді на пашу

а сонце збиває підвищену температуру

люди розморені бадьоряться

покидають незамкані хати

підперті віником (нікого нема вдома)

і пірнають у розпечене літнє повітря

припадають до самого дна до землі

і перевертаючи сухі корчі

здається шукають перли

що більші то кращі

бо за ці перли можна багато чого виміняти

на цьому віддаленому острові

що до нього не їде жоден автобус

з великого залізнопикого материка

Сигналять машини

покидайте лопати

гайда до відер

скорше до воріт

спиняйте

питайте

Бібі-бібібі-біп

міняємо олію кавуни дині

помідори болгарський перець

цибулю баклажани

на перли бараболяні

кіло на два

відро на відро

Вибігають люди

один поперед другого

міняють бараболю

але не міняють долю

 

Згублене гільце

 

Ой же ж болить голова дубова

рушниками в’язана-перев’язана

на щастя на долю

на довгії віти

Розтріпує вітер стрічки поторочені

хай вже повисмикує їх всі

та роздасть по одній на дівку

що гарбузової каші Трохимові наварила

Чути застільних пісень

в мочарах кумкає староста безхвоста

накрапає

вип’ємо ж за молодих

Гірко

 

* * *

Йду порожнім осіннім містом

під руку із сірим ранком

назустріч новому дню

Накину туман на плечі

хто сказав

що туман холодний

він сьогодні напрочуд теплий

Я минаю одноманітні будинки

крок за кроком

хвилина за хвилиною

втрачаю шматочок майбутнього

отримую шматочок минулого

Я вдома забула черевички

і бруківка

цілує мені ноги

крижаними своїми губами

Стаю навшпиньки

але це осіннє небо

занадто важке

для моїх тендітних плечей

Який довгий сьогодні ранок

сонце мабуть зачепилося

за горизонт

і ніяк не може звільнитися

і тільки я ступлю

крок йому назустріч

воно на крок віддаляється від мене

І здається пройшло сто років

може двісті

а може й триста

і це небо над порожнім містом

розродилось холодним дощем

час додому

піду додому пити гарячий чай

із смородиновим варенням

щоб бодай не застудитися

і засну

і ти мені будеш снитись

босоногий

простоволосий

у передранковій імлі

 

Лови

 

Винагорода – тридцять золотих,

І фоторобот рижого хвоста,

Ніхто тебе ще поки не дістав

З цих недолугих…

 

Зо п’ять дірок у вусі на ковтки –

То гончий пес тебе відчув на смак,

Тепер – по крові ворог, а відтак –

Не впустить друге…

 

Очей заграва – втікачем на схід –

Здіймається зоря над головою,

Чотири лапи у вогні двобою

Допоки сили…

 

Хай брешуть пси, що скаженіють від

Лукавої своєї іпостасі,

Ти все одно їм так і не дістався,

Як не ловили…

 

* * *

Кривоногий стілець

На колінах в клітинку ковдра

Окуляри «плюс п’ять»

Мов коромисло через ніс

Насідають думки

Як монголо-татарські орди

Ятагани-слова

Прямо в серце до перших сліз

Не мовчи говори

Хай не слухає навіть кіт

І калачиком хай

Просто ляже на ніч туди

Де занадто болить

Пережитий тобою світ

Що його віддаєш

За останній ковток води

 

* * *

Я забираю свій останній дощ,

Який Ви навіть не допили,

В цій жмені – оберемок сили

Вам непідвладний. (Ну то й що ж?)

 

Останній подих. Скло… Міраж?

Ваш образ в одязі примари

Такий прозорий, але марно

Мене лякати. (Надто аж.)

 

У мені страху на півкварти,

Непередбачений підхід?

І я залежна лише від

Себе самої. Може й варто

 

Про Вас забути. Та не хочу,

Нехай хоч всі дощі на спину,

І Ви – ковток адреналіну,

Який ковтне мене. (Це точно.)

 

* * *

У сліпої жінки народилася дитина

з синіми-синіми як небеса очима

Жінка з усіх сил

намагалася розгледіти світ

так жадала стати зрячою

але могла бачити

сині дитячі очі

Вона знала –

це від Бога

Колись ця синьоока дитина

поведе її за руку до раю

якщо диявол не вип’є голубінь

з дитячих очей

Дитина росте

диявол підстерігає

матір молиться

Господи

не введи її у спокусу

і збав її від лукавого

бо є Твоє Царство і Сила і Слава

вовіки віків

амінь

 

* * *

Тікай кудись у світ астральних тіл

де крила зіткані з густого кисню

бо під хрестом два яруси могил

наставили на тебе гострі списи

 

Тікай в тумани зоряного пилу

і там шукай фантазію свою

он бачиш то літають мої крила

а я прикута до землі стою

 

Тікай

хай вивернеться світ утробою

святкує цвинтар ще одні хрестини

найперший страх землі – це ксенофобія

лякаєшся нових облич – дивися в спини

 

* * *

Біля річки

стоїть фортеця

стара наче втома

і ліниво позіхає

у сухе надвечір’я

і останній серпневий день

знесилено падає

в обійми осені

і тягне туди спогади

забутої фортеці

що обросла мохом давнини

наче бородавками

Ніхто сюди не приходить

окрім хіба місяця

повним

він нагадує молодість

а щербатим

зруйноване Зараз

але сьогодні

якась нахабна хмара

сховала місяць за пазуху

і у суцільній темряві

зітхає фортеця минулим

глухо й протяжно

їй болить її камяна голова

напевне на зміну майбутнього

 

* * *

Шкода: цей світ – не для пророків.

Тут у пробірках рік за роком

Вирощують псевдолюдей.

 

Твій храм помер. На тому світі

Йому судилося ще жити,

А ти небажаний ніде.

 

Ти знаєш сам, чого ти вартий,

Тебе давно програли в карти,

А в тебе, як завжди, «хрести».

 

Ти мусиш в чомусь теж зізнатись,

Землі набридло обертатись…

Візьми ж хоч глобус прокрути!

 

* * *

Сріблясті коти, шо живуть в цьому лісі, не сплять

Ночами, аби привести своїм сяйвом до мене,

І їхні блискучі хвости, мов космічні антени,

Тебе відчувають і в темряві мерехкотять.

 

І котяться лісом клубками сріблясті коти,

Назустріч тобі, наче дике пухнасте нашестя,

Ти їх не лякайся – вони мої рідні брати,

До поки не станеш їх гладити супроти шерсті…

 

* * *

Поранена істина мого я

навколішки

п’є з джерела воду

наче косуля

і боязко оглядається

на смугастих тигрів реальності

шо прикидаються мрійливими зебрами

а потім раптово

впиваються в горлянку

Чому вони мене переслідують

я знаю

вони мене ненавидять за те

що я здалеку відчуваю

їх хижий буденний подих

 

Позіхає вечір хворобливо

і лягає втомлено на місто

совість не буває зовсім чиста

у таких як в тебе особливо

 

Впала зірка у холодні роси

наче зуб молочний з рота неба

ти такий закоханий у себе

або дуже одинокий просто

 

Дихає земля на повні груди

кисню залишилось небагато

і до ранку ти не будеш спати

повний місяць виють вовколюди

 

По обілі залиши це місто

лиш не зачиняй по собі двері

раптом неприкаяній химері

буде важко у вікно пролізти

 

* * *

Люблю

вінницькі старенькі будинки

самотні у великому місті

короткозорі

без окулярів

не помічають мене

поки я до них не підійду

Люблю розповідати їм

про всеохоплюючу урбанізацію

про купу незрозумілих їм речей

і слухати як вони піддакують

ці колишні цегляні інтелігенти

з освітою в два поверхи

шо гріють горобців

під полисілими дахами

 

* * *

Люблю осінніх псів бездомних

Відвагу вовчу і снагу,

Люблю по-вінницьки невтомних,

Брудних на першому снігу;

Люблю сумний холодний вечір,

Що зупинився десь поблизу,

І кострубаті руки хмизу,

Що загубили свої плечі.

Люблю слизькі і мокрі вікна,

Які так хочеться помити,

Люблю на повний місяць вити,

Не констатуючи свій вік. На

Всіх перехожих наплювати,

Бездомним псом втекти із міста

Туди, де Буг ще зовсім чистий,

Туди, де я чогось ще варта.

 

Оксана БАРБАК

 

Люлька Миру

 

ти перестав палити цигарки

і почав палити шини

швидко підсів

і це вже твоя звичка

Київ – за попільничку

і зграї скажених псів

за хазяйським парканом

негодовані роздратовані

зриваються з цепу

не кидай у них каменем

кинь краще кістку

у саму пащеку

ти сильно засмаг цієї зими

ти таким ще ніколи не був

ти схуд і змужнів

і погляд твій ніжно-блакитний

говорить значно більше

за усі разом взяті змі

ти позбувся згубної звички

сприймати усе як є

ти прокинувся ти відбувся

ти розпалюєш люльку миру

передаєш її далі й далі

дай-но і я затягнуся

 

* * *

Вони заходять у твій дім, не питаючи навіть дозволу,

обтирають болото з чужої землі твоїми рушниками,

знятими з образів тих, у кого вони, здавалося б, вірять.

Ти довго вдивляєшся у їхні очі, та не можеш впізнати,

хто вони, ці великі діти у чорних страшних масках,

у яку війну вони хочуть гратися з твоїми синами,

що тільки-но вчора навчилися витесувати щити

з дерев’яних своїх колисок? Ой люлі-люлі-люлі,

не матимеш де покласти їх спати, як прийдуть…

Хто ці непрохані визволителі, що стріляють у небо,

не боячись поранити янгола жовтокрилого,

що сонце в долонях тримає? Раптом від пострілу впустить?

І що нас тоді чекає, крім темноти і холоду,

чи хтось нас іще чекає поза часом і простором,

чи прийме до себе біженців з втраченої землі,

що у клунках одні гріхи принесуть, бо більших нема надбань?

Вони заходять у твій дім, не питаючи навіть дозволу,

хай тобі вистачить сили показати дорогу назад…

 

Сонце-корж

 

Стікає день у вечоровий жбан,

І я лягаю горілиць – не спиться,

А місяць місить тісто на коржа,

Від борошна – по вуха блідолиций.

 

Натхненно виминає, градом піт,

Аж виднокрай вгинається під тиском,

І я не бачу, але знаю, під

Гарячими руками грає тісто.

 

І поки місяць порається в висі,

Розпалюючи зорі, не тривож

Його, а просто вийди подивися,

Як сходить над землею сонце-корж…

 

25 «З»

 

запальні зірки

звечора загоряються

засипають загадками

заворожують золотом

замислюють заборонене

зухвало знайомляться

заговорюють

збуджують

зумисне зваблюють

зненацька зраджують

зранку зазвичай зникають

захочеш знайти

злети

 

Від… до

 

Втекти від реалій, від грипу, від гамору, від…

Налапати в сутінках мозку невидимі двері,

І вдертись зненацька у свій паралельний світ

З ревізією діяльності я-химерій.

 

Зібрати докупи себе, розібрати думки,

Відтерти уяву від накипу буднів до блиску,

Свідомість наповнити свіжим повітрям, таким,

Яке навіть хочеться, поки парує ще, з’їсти.

 

Забути чуже, віднайти сокровенне своє,

Позбавитись мотлоху спогадів, правил і догм.

Прибрати, зібрати, забрати… Лишити як є?

І знов до реалій, до грипу, до гамору, до…

 

Маруся

Бабусі присвячую

 

щоки твої

вівсяні коржики

щойно спечені

зморщені свіжі теплі

руки твої

на нормі вироблені

паскою пахнуть

коли голублять

шорсткі грубі ніжні

коси твої

з-під хустини виглядають

як ми батьків малими

неслухняні кучеряві срібні

очі твої

по-дитячому цікаві

мерехтять кольорами

перебачених снів

переболених днів

сірі сумні добрі

серце твоє

добірка казок

про добро і зло

мені розказаних

тобою пережитих

наївне щире мудре

життя твоє

посівний календар

врожайний серпень

п’ятдесят сьомого

п’ятдесят восьмого

двійко насінин

дітям онукам праонукам

любов твоя

вистачить обійняти планету

втішити забавити

і заколисати

безкорисна справжня неосяжна

щоки твої руки твої коси твої

очі твої серце твоє життя твоє

любов твоя і моя