Світлана Блонська для антології “Подільський краснослов” (2021)

СВІТЛАНА БЛОНСЬКА

 

Блонська Світлана Іванівна народилась 20 червня 1962 р. у с. Дуба Рожнятівського району на Івано-Франківщині. Закінчила будівельний факультет Львівського політехнічного інституту (1984 р.), відтоді працює викладачем у Гніванському професійному ліцеї.

Поетеса. Авторка поетичних збірок: «Береги любові» (2006), «Пори року» (2008), «Літні дощі» (2008), «Осінній вогонь» (2009), «Блискавка» (2011), «Граніт» (2017), вибраного «Паралелі» (2019). Друкується у періодиці.

Відмінник освіти України. Лауреат літературної премії ім. М. Стельмаха (2011), фестивалю «Підкова Пегаса» (2015), дипломант XIV бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу ім. М. Утриска (2010).

Член НСПУ і НСЖУ з 2014 р.

Проживає в м. Гнівань Тиврівського району на Вінниччині.

 

«…Давно знайомий з  поезією Світлани Блонської, давно звернув увагу на її творчість. Подобається в ній особлива вивіреність, зваженість слова, інтелігентність та культура мови без бур’яну шаблонів».

Михайло Каменюк, 2009

 

«Не беруся аналізувати її віршів, скажу лише одне – від таких одкровень хочеться жити, любити, здійматися в небеса та собі щось писати…»

Валентина Сторожук, 2014

 

ВИСПОВІДАЮСЬ ДО ПУТТЯ

 

Україні

 

В ґерданах чистої роси,

З вінцем терновим і кармінним

В часи прадавньої Русі

Ти народилась, Україно.

 

Який же мученицький шлях

До незалежності здолала!…

Тобою потішався лях

Й турецькі хижі яничари.

 

Твоїх дітей сам сатана

Ділив на білих і червоних,

Пройшлася жорнами війна

По долях, топчучи ікони.

 

Страждала ти на Соловках,

Вмирали душі безневинні.

Зоря твоя – сльоза гірка –

\їм скапувала з домовини.

 

І голод люто мордував,

Просвічував нещадно атом.

Все, що Тарас заповідав,

Вбивалося безжально катом.

 

І знов війна, і до ноги

Винищують цвіт український,

Брати недавні – вороги –

Нав’язують нам світ російський.

 

Ти витримаєш все, свята,

Погроми і синівські зради.

Минуть, як марева, літа,

А ти залишишся принадна.

 

Понад усе тебе люблю,

Розтерзана, ти серцю мила!

І Богові щодня молюсь

За тебе, нене сизокрила.

 

* * *

Висповідаюсь до пуття

Деревам, травам, кожній квітці.

І бризне їхня кров густа

У мої вени – безліч свідчень

Спорідненості наших душ,

Бо біля нашого порогу

Сягнисто мальвою росту,

Вивищуюсь до неба й Бога…

 

Гнівань

 

О вітре примхливої долі,

Ти, наче піщинки, несеш

Людей по життєвому полю.

Та й сам ти невільник усе ж…

О вітре! То Бог направляє

Тебе і потугу дає

Гойдати на ниві безкраїй

Минуле й майбутнє моє.

Мене занесло на Поділля,

У край кам’янистих твердинь,

З Карпат, де гористе довкілля

Гойдає небесну синь.

Громадився, певно, громами.

Цей гніванський сірий граніт!

Скучала без тата і мами

В просторій чужій стороні.

У Гнівані – сонця мало,

У Гнівані – н еба гнів.

Та серце моє співало

Між горами днів і снів.

В облогу взяла твердиню!

Ряснішав солоний піт,

Святиня – для свят. Гординю

Вимочувала в ропі.

Ні миті, ні дня без діла!

Дізналася, скільки діб

У рокові, скільки скли

В руках. Здобувала хліб,

Ростила. Вросла. Злюбила

Це місто містке, цей край.

Що важко дається – миле,

Надійне, не фальш, не гра.

 

Вечір

 

Мати сердиться, злиться старенька.

Що не годна підняти тлумак.

Накопала картоплі ненька,

А з городу забрати як?

Вечоріє, тлумак бовваніє,

Розпач серце наповнює вщерть,

Ще на денці надія скніє,

Та приходять думки про смерть…

Очі все поробили б, зносили,

Та не чує вже дужих рук.

«А побий їх нечиста сила!

Через вас на городі вмру…»

Бо ж недавно ще закидали

Геть за плечі мішків калачі,

Руки денно спочинку не знали,

Хоч боліли, нили вночі.

Хоч гризоти, як круки, обсіли,

Чоловіка давно нема,

При батьках із дітьми вдовіла,

Піднімала синів сама.

Де вони? У світах витають!

Десь викохують онучат,

З днем народження ще вітають,

А додомоньку вже не мчать.

Обіцяють відпустку скору,

Що приїдуть на кілька день.

Як торік, у зимову пору?…

Хай! Здорові бучи б лишень.

Позітхає старенька мати,

У відро картоплі збере.

Тай до хати піде чекати

Ранку, гостей чи… поки вмре.

 

* * *

Перецвітає дивний день

Надвечір сивим першоцвітом.

Тривога снами перейде

Відверто в безтурботне літо,

 

Де повні жмені сонця й мрій

В душі розвіють свіжий смуток,

Де роси чисті на зорі

В безликі промені закуті.

 

Перепливе весняний день

Човном у непочате літо,

І серце щирість віднайде,

На сонці й щасті відігріте.

 

І за бортом полишить біль

Й оголені роками нерви.

І я відкриюся тобі,

І мерехтливий юний червень

 

Покриє ніччю звабу слів,

Тобою, любий, лиш почутих,

І на підбитому крилі

Я піднімуся в небо круто.

 

І розіллюсь терпким теплом

І започатою любов’ю.

Перецвітає безом зло

У променях руки чужої.

 

* * *

Не полишають нас дощі,

Стікають прохолодні краплі,

І пахнуть холодом вірші,

Заретушовані на тафлі

 

Надбитого старого скла

Пронизливим північним вітром.

І я складаю два крила

В розмиту березнем палітру

 

Нового зболеного дня,

Який туманами сивіє

Й бреде, як бранка, навмання

В весняну мерехтливу мрію.

 

Відсунуть промені дощі,

Запахне в лісі первоцвітом

Й настане літепло в душі,

В оновленому сонцем світі.

 

* * *

Відпусти мою змучену душу

В прохолоду зелених лісів,

Там, де клени крилаті і дужі

Виполіскують листя в росі.

 

Хай наніжиться в травах цілющих,

Посмакує достиглих малин,

І проміння скупого налущить

В здичавілий холодний полин.

 

Відпусти навіжену дикунку,

Неприручену душу мою,

Хай виспівує щиро і лунко

В лісовім великоднім раю!

 

Живу

 

Не намагаюсь обігнати час.

Брунатний кінь незораної ночі

Застигне в каро-місячних очах

І темряву сріблисто надторочить.

 

Виціджує смарагди сива ніч

І пеленає день гріхи у вічність.

Душа злітає в небо навесні

І вимерзає білизною в січні.

 

Перестеляє землю падолист

І зігріває на осонні літо.

Роки мої, як хмари, розбрелись

По білому знедоленому світі.

 

І я на роздоріжжі стиглих днів

Зриваю, не задумуючись, долю,

А іноді у візерунку снів

Іду по зачарованому колу.

 

Сьогодні світла, бо іще живу

Серед земного різнобарв’я квітів,

І вишивають дні мої канву,

Любов’ю і надією зігріті.

 

Сьогодні ніжна, бо іще лечу

Через зневір’я у дівочі мрії.

І байдуже, що хтось ще не відчув

Зимове сонце, що в снігах жевріє.

 

Сьогодні ще безболісно торкнусь

Долонями до синової долі,

Щоб передати сонячну весну

І всю красу, що радує навколо.

 

Не намагаюсь обігнати час.

Щаслива тим, що вже живу сьогодні.

Схвильовано горить моя свіча

Серед світів байдужих і холодних.

 

Прощання

 

Прощаємось. В теплій парчі

Купальської світлої ночі

Очей золоті вітражі

Сльозами розбитися хочуть,

 

Та ми їх тамуєм в собі,

Сплітаємо руки востаннє

Й розходимось у журбі,

Спустошені й невблаганні,

 

Під стріхи холодних осель,

Де вогнище рідне не гріє,

А очі шукають усе

Цвіт папороті в безнадії.

 

Буває…

 

Буває, шукаю слова

Під ковдрою холоду й болю.

Буває, зжовтіла трава

Крізь осінь у серце ще коле.

 

Звикаю до суму й дощу –

Пульсують холодні краплини.

І сняться старому плющу

Веселого літа світлини.

 

Буває, зростають слова

З міткалей м’яких позолоти,

І в серці зривається шквал

Пісень, що чекають польоту.

 

Дзвін

 

По кому дзвін калатає печально

У тихому подільському селі?

Жінки обід готують поминальний,

Вже коливо розклали на столі.

 

Це поминають душу баби Ганки.

Вона прожила вдосталь на землі,

Свій день розпозичала спозаранку,

І дав їй Бог прожити до ста літ.

 

На похорон зійшлися внуки, діти,

З дружинами, з ріднею, звідусіль.

І горсточка мала сусідів літніх

Старесеньких бабусь і дідусів.

 

На другий день в осиротілій хаті

Забили вікна. Двері – на замок.

Залишилась лишень охороняти

Душа бабуні рідний теремок.

 

На все село лишилось з п’ять десятків

Напівзруйнованих стареньких хат.

Село вмирає без дітей і статків…

О, дзвоне, бий на сполох, у набат!

 

Чого ми варті в цім бездушнім світі?

Олії б нам у голови… Землі б…

Збагнули б, може: ми за світ в одвіті.

Згадали б, як вирощувати хліб.

 

Минає літо, час гряде осінній…

Берімо вила, коси і серпи,

Не вкраймо віку рідній Україні.

О, мій народе, долю не проспи!

 

* * *

Не минайся мені,

Моя пізня любове,

Протинайся вві сні

Промінцем загадковим.

 

Хай наповнює тіло.

Щоб світило, кортіло,

Серце – в небо летіло,

В рай – душа – не хотіла.

 

То дарма, що майнуло

Мимо нас наше літо,

Що по скронях сипнуло

Листопадовим цвітом.

 

Ти – журився, я – знала:

Осінь ця – не остання…

Сірника чи кресала

Варта ватра кохання!

 

Вага

 

Мить опишу оцю:

Дев’ять грамів свинцю,

Двадцять один – душі

Стрілись! Влітають боляче

У небеса, в спориші,

Що, як крило вороняче…

 

Божий не в’яне сад,

Каїна жде покута.

Помсти бринить сльоза –

Важча за ртуть отрута.

 

* * *

Яка то розкіш – ніжна теплість

Води, і хвої, і ходи

На п’яльцях пальців, рук затерплість

І терпкість рими: «Не буди!»

 

Яка прониклива тривожність

Коротких снів, пробуджень щем,

Синхронність дихань, душ тотожність,

Цнотливість танцю під дощем…

 

Любити можна всіх, і треба,

Із неба голос був: «Люби!»

Я ладна прихилити неба

До тебе. Ти – один з юрби.

 

Юрбись мені, бо ця юрбовість

Не кликана – прийшла сама…

Ця повість замикає совість –

Печать печалі. А нема!

 

* * *

Заслоню у світлиці душі

Заґратовані долею вікна,

Щоб сльотавих патьоків вужі

Не здалися посланцями квітня.

 

Щоб тоді, як сніги зацвітуть,

Не згадала забуте з роками.

Як отруйна стікається ртуть

До тичинок поміж пелюстками…

 

Хай дріма, хай побуде сама

Без земного і грішного тіла,

І сліпа, і глуха, і німа,

Нерозважлива й незрозуміла.

 

Хай не знає про муки мої,

Не голосить, не квилить, не плаче,

Не співає, коли солов’ї

Розтривожують серце гаряче…

 

Ні! Я ґрати зірву й полечу,

Будь що буде, душе моя, з нами:

Як страждати, то вже досхочу,

Як кохати, то вже донестями.

 

* * *

Коли зруйновані усі мости

Для дружби і взаєморозуміння,

Не пишуться стривожено листи

Молитвами вчорашнього сумління.

 

Згоряє все в пекельному вогні –

Красиве небо і високі мрії, –

Лишаючи на зболеному дні

Душі непереможні буревії.

 

Минає неспокійно час.

І осипає срібно-білий попіл

Полишена на згарищі свіча,

Як двом серцям довічний докір.

 

Синові

 

Як світло у темну кімнату,

Приходить стривожено доля

З народженням й криком маляти

Від болю.

 

І хтось відітне пуповину,

Що нас із тобою єднала,

Й почнеш самостійну стежину,

Мій сину.

 

Протопчуть малі ноженята

В майбутнє петлясту дорогу.

Полишиш, мале пташенятко,

Пороги

 

Батьківської теплої хати,

Зігрітої світлом любові,

Щоб чисто кохати й страждати

І знову

 

У небо орлом підніматись

Над щастям, надією й болем,

Щоб гордо і вільно літати

Над полем.

 

Не викрою долю для тебе

Приталено, наче сорочку.

Тобі віддаровую небо,

Синочку.

 

Тобі віддаровую зорі,

Що мама мені дарувала,

Й морозу квітчасті узори

В лекалах.

 

Тобі віддаровую, сину,

Цю землю, що мусиш сходити,

Країну верби і калини –

Любити.

 

* * *

Скільки сонця і зелені,

І рожевого цвіту,

І блакиті розстелено

Над безоднею світу!

 

Упиваюся веснами.

П’ю до сонця – до денця –

З тими днями чудесними.

Що розгойдують серце.

 

Хмелем слів захлинаюся –

Почуттів найчистіших…

Килими розстеляються –

Окриляються вірші.

 

* * *

Коли прослеться килимами

Палкого серця ніжний щем,

Коли з травневими громами

Впаде любов твоя дощем

 

На мене – льодом-градом, зливою,

Перешумить, перегуде,

Чи стану я тоді щасливою?

Чи будеш ти?… Чи хтось буде?

 

Піду стернею між покосами,

Між хвиль бурхливих попливу,

Відчую рінь ногами босими,

Збагну, що я жива, живу…

 

Твої безпечно теплі очі

Пекельний розвели вогонь.

Метеликом лечу, бо… хочу!

І ти, мій Боже, не боронь.

 

Дорога

 

Дорога, як меч пряма

Уперлася в піднебіння

Небес, це вона трима

Набрякле свинцем склепіння.

 

Із пункту у пункт ідеш –

Від хрещення аж до тризни,

З колиски, з дідизни меж

До веж і склепінь Вітчизни.

 

Далеко мені до краю,

Ще зірка  моя сія.

Дорога мене тримає,

Дорогу тримаю я.