Євген Баран про нашу Ларису Колесник

Все меншає і меншає рідні.

Старі світлини далі переклались.

В зажурі дні, колись святкові дні,

Що голосами рідними сміялись.

Хатиночки уквітчано-сумні!

Билинки повисмикую, постою…

На цвинтарі вже вулиця рідні,

І я по ній блукаю сиротою

•••

“Богемі” незатишно під образами в сільській хаті.

•••

СОЦІОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Країною керували мутанти, природа яких ще точно не визначена – вони все ще на стадії еволюції. Біснуваті, блаженні та блазні – в резерві. Культивувалися бійцівські пси, що заради шматка м’яса щохвилини готові напасти за командою “фас!”.

Означився новий тип рабів – найманці. Трохи вище них за статусом – рачкуни. Ще є частина людей, що переховується в комп’ютерах, по книжках та церквах.

Вони шукають себе”

•••

Перший сніг створив ілюзію чистоти – люди на деякий час полегшено зітхнули.

•••

Мене перечепила павутинка бабиного літа, щоб я на ній погойдалася і згадала, що вже – осінь.

(Лариса Колесник. Усе я знаю про любов. Поезії. Вінниця. 2014).

Я свідомо уникав цитувати вірші Лариси Колесник інтимного звучання. Можливо, мене стримала ця поезія в прозі: “Берегом моря поволі йде жінка. / Ласкаві хвилі обнімають її ноги, тепле сонце огортає плечі. / Жінка блаженствує. У неї немає коханого”. Не будіть стан блаженства в людині, бо від нього один крок до божевілля чи смерти..

Вінничанка, землячка Олекси Новаківського, про якого написала біографічну повість, учителька української мови і літератури, прозаїк, поетка, мама, бабуся… Війна привела її до Івано-Франківська, де похований її онук, який загинув у перші місяці війни 2014 року. Так і живе на два міста з моменту родинної трагедії. Віршів більше не друкувала. Проза тримає її, як і мрія написати роман про українську перемогу.