Останній танк Юрія Бондаренка
ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МОЯ ВІННИЧЧИНА» інформує:
Сьогодні, 27 липня 2022 року, в наш офіс вінницьке видавництво «Твори» доставило наклад книги ЮРІЯ БОНДАРЕНКА «ОСТАННІЙ ТАНК». Книга вийшла в нашій новій публіцистично-краєзнавчій серії «ТВОЇ ЛЮДИ, ВІННИЧЧИНО» (випуск №3). Привітання колег отримали з цього приводу сьогодні автор проекту і упорядник книги Ю.Бондаренка письменник ВІКТОР МЕЛЬНИК та автор передмови до книги, редактор Видавничого Дому МИХАЙЛО КАМЕНЮК. Обидва свого часу були учнями в журналістиці Юрія Бондаренка, колишнього працівника обласної газети «Вінницька правда», 100-річчя від дня народження якого минає цього літа.
Зауважимо, що ідею серії «Твої люди, Вінниччино» продуктивно підтримав ще один письменник – голова Вінницької міської організації НСПУ АНДРІЙ СТЕБЕЛЄВ. Він був справжнім продюсером виходу у світ першої книги серії – документальної повісті АПОЛЛІНАРІЯ МАЦЕВИЧА «ЗАКУВАЛА ТА СИВА ЗОЗУЛЯ», про видатного українського композитора і нашого земляка Петра Ніщинського.
Сьогодні питання книговидання є важливою складовою ідеологічної боротьби за утвердження Незалежності України, збагачення суспільства духовним надбанням народу, яке ми ніяк не зберемо в єдиний «золотий сніп» нашої культури, розвіяний поки що на світових шляхах загубленими колосками. Відрадно, що це розуміють представники справжньої ділової еліти краю. Так, книгу «Останній танк» фінансував керівник ТОВ «Енергоінвест» ВОЛОДИМИР ЖИТНИК, за що йому уклінно дякуємо.
ВОЛОДИМИР ЖИТНИК – знаний в Україні благодійник. Нещодавно разом з народним депутатом України МИКОЛОЮ КУЧЕРОМ він фінансово підтримав придбання автомобіля німецького виробництва «Опель» для потреб вінничан-військовослужбовців 9-го батальйону тероборони. Ціна придбаного авто склала 147 тис. грн.
Гадаю, це справжнє везіння, коли на початку професійного шляху доля зводить вас з Майстром високого калібру. Уже його перебування поряд є неабиякою школою – фаховою і життєвою. Мені пощастило працювати з такою людиною на початку вісімдесятих – з Юрієм Петровичем Бондаренком. Я робив перші кроки на посаді кореспондента відділу сільського господарства у вінницькій районці “Колгоспна зоря”, Юрій Петрович завідував тим відділом. Доля так розпорядилась, що він мусив допрацьовувати до пенсії на скромній посаді, яка аж ніяк не відповідала масштабу його таланту. В журналістиці він вмів усе, причому блискуче, а крім того писав чудову художню прозу, яку так і не зміг видати книжкою. А ще він був неперевершеним наставником. Його учнями (крім мене) можна впевнено назвати Михаил Каменюк, Олексія Терещука, Максима Кантоністова (батько Arina Kantonistova) – згодом у Макса в редакційному кабінеті висів на стіні портрет Юрія Петровича.
Цю книжку вибраної прози Юрія Петровича Бондаренка ми з Каменюком вирішили видати напередодні 100-річчя від дня його народження як пам’ять про Майстра і Людину з великої букви. Допоміг реалізувати цей задум Володимир Житник, за що ми йому сердечно дякуємо.
Отже, виходить друком чергова книга в нашій серії «Твої люди, Вінниччино» (випуск 3): ЮРІЙ БОНДАРЕНКО «ОСТАННІЙ ТАНК». В книзі – проза та публіцистика відомого журналіста Вінниччини, багаторічного працівника обласної газети «Вінницька правда», радянського танкіста у Другій світовій війні Юрія Петровича Бондаренка. Видання приурочене 100-річчю з дня народження автора.
Проект цього видання здійснив один з вдячних учнів Ю.П.Бондаренка – письменник і журналіст ВІКТОР МЕЛЬНИК. Ще один учень в журналістиці і колишній колега Юрія Петровича – МИХАЙЛО КАМЕНЮК, написав передмову до книги під заголовком «Універсальний солдат». Фінансував підготовку до видання та друк книги вінницький підприємець і постійний благодійник письменницької праці ВОЛОДИМИР ЖИТНИК.
«Останній танк» Юрія Бондаренка – чудовий подарунок читачам, ще одна важлива цеглинка в процес патріотичного виховання суспільства.
ПЕРЕДМОВА
УНІВЕРСАЛЬНИЙ СОЛДАТ
Це визначення людини, як високого професіонала, на мою думку, дуже пасує до образу Юрія Петровича Бондаренка, автора цієї книги. Людини світлої пам’яті.
В українській журналістиці 1960-70-их років існувало таке поняття, як «вінницька школа». Малося на увазі те, що Вінниччина, її газетярський цех були тогочасною кузнею журналістів першої руки. Більша половина з них стала згодом відомими письменниками, друга половина вірно, по-лицарськи служила своїй публіцистичній музі усе життя. Пригадаймо тут лауреатів Шевченківської премії Степана Колесника, Євгена Гуцала та Петра Перебийноса, з ними – Миколу Трублаїні, Миколу Зарудного, Володимира Яворівського, Анатолія Бортняка, Олега Чорногуза, Леоніда Пастушенка, Івана Волошенюка, Романа Андріяшика, Григорія Усача, Дмитра Дереча, Ніну Гнатюк, Леоніда Шаміса, Володимира Лисенка, Андрія Мястківського, Василя Губарця, Олександра Рущака, упорядника цієї книги Віктора Мельника…І ще й ще багатьох інших «універсальних солдатів» газетярської зброї. В цьому строю закономірно вписано і ім’я Юрія Бондаренка.
То була надзвичайно скромна людина, яка не любила поширюватися ні про свої справді академічні знання, надто з краєзнавства Поділля, ні про своє минуле воїна-танкіста Другової світової, ні про свої тісні знайомства з багатьма літературними, мистецькими та іншого виду знаменитостями. Тому то майже нічого не зосталося про Юрія Петровича в архівах, світлинах, окрім публікацій у багаторічних підшивках його «альма-матері» – обласної газети «Вінницька правда». Оскільки саме в цій газеті мені довелося потрудитися пліч-о-пліч з Бондаренком, спробую зафіксувати на папері те, що дізнався від нього і про нього в тісному спілкуванні в час газетярської поденщини.
В червні 1975 року я, працівник літинської райгазети, маючи сім’ю, а в ній двох маленьких дітей, плюс досвід кількарічного поневіряння в найманому кутку в Літині, зважився на переїзд до Ямполя, де мене чекала робота і державна квартира. В столиці тодішнього «цукрового Донбасу» все вирішувалося по-столичному, журналістів шанували, іноді «купуючи» на стороні, як ото тепер купують футбольні клуби потрібних гравців.
По дорозі до Ямполя я вирішив завітати до знайомих у відділ сільського господарства обласної газети «Вінницька правда», куди перед цим надсилав з району свої замітки, здебільшого аграрного спрямування, оскільки очолював у літинській районці саме аграрний відділ. Приязно зустріли мене завідуючий відділом Юрій Бондаренко та його незмінна права рука Олексій Терещук. Розпиталися, дізналися, побажали успіху. Нічого гріха таїти, трохи й почаркувалися – в ті роки в обласній газеті у напівпідвальному приміщенні з 10-ї до 16-ї діяла, по-теперішньому – корпоративна – невеличка кафешка, де дозволялося не лише пригостити відвідувачів редакції бутербродом, але й чаркою. В розумних, зрозуміло, дозах.
Погомоніли – час мені далі в дорогу до Ямполя, на автостанцію.
– Ви трохи з Олексієм посидьте ще, – каже Юрій Петрович, – а я на хвильку вийду, є термінова справа.
Повертається невдовзі по тому та й каже мені: «Про Ямпіль забудь. Я щойно від Орлика. Вже готовий наказ про призначення тебе спецкором нашого відділу. Ану, господинько, хлюпніть-но нам з такої оказії ще по коньячку».
Орлик – Володимир Якович – це тодішній редактор «Вінницької правди», керівник небувалої в ті роки демократичності, сміливості у слові і вчинках, частенько – справжня кістка у горлі несамовитим обласним партократам.
Що тут казати! Мої почуття можна було порівняти за футбольною термінологією з почуттями футболіста, якого чекали в звичайній провінційній команді, а його перехопили у збірну СРСР!
Так почалася наша дружба з Юрієм Петровичем.
Саме починалися жнива, Бондаренко з Терещуком тижнями днювали й ночували у виїзних рейдових бригадах «Вінницької правди» на фронті боротьби за хліб. Мене залишали на господарстві працювати з поштою, відвідувачами, підготовкою в газету матеріалів власних кореспондентів з районів області та тематичної сторінки природолюбів.
Слід сказати, що хлібозбирання на газетній площі вважалося темою номер один, темою року. Воно й зрозуміло: за аграрною потугою Вінницька область мало кому поступалася тоді в усьому СРСР. Рейдові бригади газети, до складу яких, крім журналістів, входили різні спеціалісти-аграрії, були караючим мечем для районної партноменклатури, яка головою і партквитком відповідала за успішний хід жнив. Кожний висновок про жнива, кожне написане слово дуже легко могли стати матеріалом для розгляду персональних справ в обкомі партії. Але разом з тим те слово мало бути виваженим, справедливим, обгрунтованим. Пізніше, коли наступного року мені також стали довіряти роботу у рейдах газети на місця, я сповна відчув і вагу того слова, і відповідальність за нього.
В цьому плані Юрій Петрович Бондаренко був на недосяжній висоті. В сільськогосподарському виробництві з огляду на багаторічну роботу районним власкором, заввідділом «Вінницької правди» він знав буквально все і міг покласти на лопатки в цьому відношенні і зоотехніка, і агронома, і кого завгодно. Його шанували фахівці облсільгоспуправління, а для редактора Орлика думка Бондаренка на редакційних летучках чи інших нарадах була визначальною.
Був Юрій Петрович, як кажуть часто про таких людей, трудоголіком. Мені доводилося щодня приїздити на роботу до Вінниці за 40 кілометрів, з Івчі Літинського району, де тепер проживала моя сім’я і звідкіля колись до Вінниці було по кілька автобусних рейсів на день. Іноді я запізнювався на останній рейс додому, тоді ночував на шкіряному дивані Орликового редакторського кабінету і проводив не одну годину у вечірніх розмовах з Бондаренком, який ніколи додому не квапився, а строчив і строчив щось на машинці. Строчив, нещадно палячи десятки цигарок. Як признався мені пізніше, то писалися його прозові та інші белетристичні речі позаробочої тематики. Про них не поширювався нікому. А мені почав відкривати душу після однієї, як на мене, дуже незначної події.
Якось приїжджаю на роботу, як завше, задовго до 9-ї ранку, а Бондаренко вже на місці. «Михайле, – каже, – чув твою учорашню радіопередачу, де ти вірші читав. Знаєш, шкрябнуло по серцю» – «Що саме шкрябнуло, Юрію Петровичу?» – «А там, де троянди і ножі. Ану прочитай іще». Читаю: «Вітчизну мати – це не три кімнати убрати в рушники і стелажі…Це – ненависть з любов’ю поєднати, це – ворога доконче упізнати, коли цвітуть троянди і ножі…». «Це?» – питаюся. – «Так. Молодчина ти!».
З того ж таки дня став мені Юрій Петрович виливати душу. Розповідати потаємне. Те, що його мучило давно. Пазики з Вінниці на літинську Івчу тоді ходили з вулиці Блока, крихітна автостанція була неподалік теперішньої висотки «Книжка». Юрій Петрович частенько брався мене проводити на автобус, хоч я всіляко цьому противився: незручно було від такої уваги старшого і знаного чоловіка. Щоб скоротити відстань, йшли ми іноді через зарослий старий цвинтар за універмагом, тепер знесений. Інколи, як мали час, присідали між могилками, щоб трохи почастуватися та погомоніти. Юрій Петрович віддавав перевагу кріпленим марочним винам – того високоякісного добра тоді в магазинах було удосталь. Тут я вперше дізнався від свого товариша, що в могилах, між якими оце ми сидимо, спочивають сотні вояків армії УНР, січових стрільців, головним чином, західноукраїнці, яких безжально викосив тиф у Вінниці під час першої української революції.
Бондаренко згодом розповів мені і про вбивство Леонтовича – планомірне вбивство чекістським душогубцем, а не випадкову смерть від руки заїжджого грабіжника, як писалося тоді офіційно. Юрій Петрович давно вже, з часів своєї власкорівської роботи у Тульчині, вів про це власне журналістське розслідування, мав на руках чимало рідкісних документів, що торкалися капели Леонтовича, його близького оточення. В 1970-их в Україні саме в розпалі було полювання на інакодумців, версія Бондаренка про загибель Леонтовича могла коштувати йому позбавлення волі, якщо не самого життя.
Одного разу мій товариш вперше і востаннє в наших розмовах зачепив своє фронтове танкістське минуле. Я тоді поривався писати прозою, але для цього фантазії було мало, забракло і терпіння, і хисту. А от фантазувати на цю тему полюбляв. Став захоплено схиляти Юрія Петровича написати повість про танк, який відбився від своїх, блукає манівцями в тилу ворога, потрапляючи в різні незвичайні ситуації. Бондаренко сумно усміхнувся на те моє «відбився від своїх». І розповів про один бій у Карпатах, коли його танкова рота затисла в гірській ущелині без можливості відступу рештки партизанського загону вояків УПА. Їх червонці не просто розстрілювали упритул з кулеметів, а чавили танковими гусеницями. Після бою гусениці довелося довго відчищати від решток людських тіл. «Ми всі були юні, зовсім зелені, – з тугою в голосі сказав мені Бондаренко, – війна взагалі завжди ведеться силами молоді, яка піддатлива пропаганді і мало що кумекає. Ми вірили комісаровим словам, що очищаємо Україну від решток бандерівських банд. А що інше і де, від кого ми могли тоді почути? Той «бій», та м’ясорубка снилася мені роками, приходила нічними кошмарами. Психологічно я так і не звільнився від того божевілля».
Тепер я краще став розуміти, чому в приватній колекції Бондаренка так багато рідкісних книг, стародруків про нашу українську старовину, навіщо йому машинописні копії праць Міхновського і Донцова, чимало іншого скарбу, що загалом складало «програму» національного самовдосконалення. І він довірливо ділився зі мною тим рідкісним багатством.
Бондаренко привчив мене не писати журналістські матеріали від руки, а одразу писати друкарською машинкою. Це не лише страшенно економило час, звільняло від черг до редакційного машбюро та післядрукарської вичитки кореспонденцій, але й дисциплінувало думку, вчило відсівати словесну полову. Я вчився у нього хліборобської та екологічної мудрості – такою була тематика наших матеріалів, саме Бондаренко став посилати мене у спецкорівські відрядження по нариси про трудівників у близькі і далекі села. І саме на цьому жанрі я отримав в редакції перші відзнаки і премії. Більше того, мій заввідділом постарався, щоб уже восени я отримав у Вінниці свою першу комунальну однокімнатну квартиру. Це було справжнісіньке диво, адже не минуло й півроку мого дебюту у «Вінницькій правді».
Три з половиною роки пропрацювали ми разом у відділі сільського господарства редакції головної обласної газети. І в один і той же день разом подали заяви на звільнення. Свободолюбивого, норовистого, непокірного редактора Орлика обком партії нарешті здихався, відправив на другорядну чиновницьку посаду. На його місце просунули угодливого «партійного Галушку», працювати під началом якого ми з Бондаренком не хотіли і не могли.
Універсальний солдат Бондаренко не міг жити без газетярського ремесла. Пригріла його районна газета «Колгоспна зоря». Ми зустрічалися там, хоч я вже поринув з головою в проблеми молодіжної преси, письменники довірили мені керівництво своєю обласною організацією. Я радів, що Юрій Петрович обіцяв нарешті впорядкувати книгу своєї прози та белетристики, сприяв публікації перших сторінок цієї майбутньої книги в молодіжній газеті. Але роки брали своє. Побачити свою книгу народженою Бондаренко не встиг. І впорядкував її аж тепер його вдячний учень – журналіст і письменник Віктор Мельник. І відтепер говоритиме вона до читача голосом універсального солдата правди – незабутнього Юрія Бондаренка.
Михайло КАМЕНЮК,
журналіст, письменник, видавець
27072022
