Коронація осені Світлани Криничної
16 липня 2022 року. ВІННИЦЬКА КРАЙОВА ОРГАНІЗАЦІЯ СПІЛКИ СЛОВ’ЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ інформує:
Щойно у вінницькому видавництві «Твори» побачила світ нова поетична збірка СВІТЛАНИ КРИНИЧНОЇ (м.Ладижин) «КОРОНАЦІЯ ОСЕНІ». Щиро вітаємо колежанку, талановиту землячку з черговим творчим успіхом! Оцінку новій книзі Світлани у своїй передмові «Впізнаючи себе і світ у слові» (додаємо нижче) дав її редактор та видавець МИХАЙЛО КАМЕНЮК:
Впізнаючи себе і світ у слові
За поетичною творчістю Світлани Криничної-Гуменюк слідкую давно і маю від того непроминущу радість: наполегливо зростала вона в творчому устремлінні і виросла зрештою в чудову поетесу, зі своєрідною стилістикою, образним світосприйняттям, пластикою та мелодикою слова. В цьому читача переконає ця Світланина збірка, пронизана сонцеспівом, барвами етюдів природи, спокутністю щирої жіночої душі, персонажами створеного нею світу (а може, світу, який сам її створив).
Ось вона пише (не пише – а милується, з тихим сумом зізнаючись):
Осінній день, спасибі за красу,
За очі яблук і розкішність груші,
За ластівок, що скоро понесуть
В краї чужі свої маленькі душі.
За насінинку, що в ріллю впаде,
За айстри,чорнобривці і майори,
За коника, що вечори пасе,
За час, що не повернеться ніколи.
Прочитаєш таке – і не зчуєшся, як авторка, мов володарка душ, взяла тебе за руку і повела на прекрасні осінні (весняні, зимові, літні) манівці, туди, де народжується сонце, зорі, небо…
Де під осінь прив’яла суниць листоплетена зав’язь
І кленовий листок у калюжі розлігсь горілиць
…де:
Пахне радістю й сумом не стоптана гребля,
Що вмостилась на грудях зчорнілих полів.
де:
Там вітер тягне хмари за стремена.
чи де:
Уже переспілу тримаю в долоні я вишню,
Як душу, настояну літом в гірких полинах…
та:
…І грайливий промінь наче зайчик
В плесі потемнілої ріки:
То калину поцілує в пальчик,
То в полях погладить колоски
Колись, а це вже, на жаль, дуже давно, коли поезія в нас була в моді, коли побутувало неспокійне і доскіпливе літературознавство, була й широка літературна періодика, сперечалися запекло про «фізиків і ліриків», а творчість поетів піддавали ретельному, майже лабораторному аналізу. Класифікували. Відшуковували першокорені. Першооснови. В яку графу занесли б тоді поезію Світлани Криничної? Я знаю. В графу «тиха поезія». Тобто, така, яка не б’є громогласно- пустопорожньо себе в груди, не кличе на бій непримиренний, не клянеться в любові і вірності ідеалам, а тихо, як тече річка (наприклад, Рось чи Снивода), несе-виносить своїми водами людину до відкриття дивовижності природи, довколишнього світу, що постає чи з того, чи з іншого берега замріяними селами, вишневими садами, золотими полями, стежками, кожна з яких: в дитинство і назад, до рідної хати і навспак – в мереживо іншого, не сільського, життя. А в плині тому – чимало щемких розповідей-картинок, таких, наприклад, як вірш цієї збірки «Продавала тітка хату» та подібних йому («Старе дерево», «Був мій тато», «Валиться село», «Зрізали вишню» тощо)
І в цьому «тихому», справді неголосному поєднанні вічного й минущого, неповторно прекрасного і невідворотно сумного – якийсь особливий Світланин секрет, якась особливо народна філософія буття, яка істину сприймає стоїчно, без пафосно показушних гримас. Тому-то й западають в душу ці трепетні образки, краплі щастя на тлі майбутніх утрат:
…Тиха ніч над хатою моєю,
Солодко дрімають спориші,
Соловей говорить із зорею,
Наче про кохання вчить вірші…
Гіллям зеленолисто В літо життя занесло…
…Різдвяний вітер розмотав хуртечі Дрібненькі кришталеві торочки…
…Сон-трава розплющила повіки, Дихає на повні груди сад, По моїх вечірніх сонних вікнах, Наче ти, зашкрябав виноград.
Коли читаю такі слова, такі рядки – стає мені шкода багатьох тих, кому вони недоступні, далекі, чужі. Збайдужіння до книги, до мистецтва, до глибокої пісні (а така можлива лише за наявності справді поетичного тексту, а не набору бездумних слів), породжує забур’янену свідомість і далі – схематичну людину, вихолощену істоту, отупіння прагматизму. Тупик розвитку, поступу! В даному випадку необхідна рятівна роль мистецтва – соціологічна, політична, націєтворча.
Активна членкиня Спілки слов’янських письменників України, Світлана Кринична в даному випадку – апологет Прекрасного. Чистота і «криничність» світу, який вона не пропагує, а відтворює в душі читача, реанімує, відмиває від намулу усього минущого, наносного, інформзабамбуленого, має лікувальний ефект. Вживаю ці останні слова без ніякого перебільшення. Що це справді так є, можна переконатися, побувавши на творчих зустрічах поетеси з земляками, яким вона читає власні вірші. Побачивши, як реагують люди на оте впізнавання в почутому самих себе, свого неповторного світу, свого невмирущого рідного дому, своєї єдиної невідквітаючої ніколи землі. Світлана недарма зізнається в одному з віршів:
Й соковита трава пахне й досі,
Мов засіяне поле душі.
Світлана Кринична засіває і засіває «поля душ» щедрим добірним зерном Поезії. І хай родить воно сторицею: на щастя, на добро, на всі наші празники!
Михайло КАМЕНЮК
16072022
ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МОЯ ВІННИЧЧИНА» інформує:
17 липня 2022 року. Сталі творчі стосунки склалися в нашого Видавничого Дому з надійним партнером – вінницьким видавництвом «Твори». Завдяки цьому все більше авторів не лише з Вінниччини, але з усієї України та Зарубіжжя обирають місцем народження своїх нових книг саме Вінницю. У «Творах» з великою любов’ю, по-сучасному виконують дизайн книги, друкують книги за найвищими стандартами поліграфії. А ми в свою чергу відгукуємося на пропозиції брати участь в редагуванні найцікавіших, злободенних книг, супроводжуємо їх у світ своїми рецензіями, передмовами.
Так сталося і з поетичною книгою тернопільчанки ГАЛИНИ КУХАРИШИН (ШИМКІВ) «НЕ БІЙМОСЬ, А БИЙМОСЬ…. ЩОДЕННИК МОЄЇ ВІЙНИ», яка щойно побачила світ з передмовою редактора Видавничого Дому МИХАЙЛА КАМЕНЮКА «У війни – жіноче обличчя», яку подаємо нижче, а також світлини, на яких – авторка та «обличчя» її книг.
У війни – жіноче обличчя!
«У війни не жіноче обличчя»…Свого часу ця назва однієї з найгучніших книг лауреата Нобелівської премії, білоруської письменниці Світлани Алексієвич стала крилатою фразою і експлуатувалася літературознавцями на різні лади.
Нині ж, нова книга поезій вже добре знаної поетки з Тернопільщини Галини Кухаришин (Шимків) «Не біймось, а биймось…» талановито і переконливо вводить в літературу антитезу до вислову Алексієвич, а саме: «У війни жіноче обличчя».
В цунамі жорстокої війни з російським агресором, який вторгся в Україну в другому десятилітті ХХІ століття, в нечуваному патріотичному спротиві окупантам дуже яскраво окреслилась постать нової українки, Пасіонарії свободи і незалежності. Вона – нинішня українка – в умовах війни не лише любляча, всетерпляча і страждаюча матір, не лише безсонний волонтер і безстрашна фронтова лікарка та медсестра, вона ще й снайпер, розвідник, десантник, підривник, тероборонівець, поліцейський, фронтовий репортер. В нашої свободоборчої війни – жіноче обличчя. Якщо поміркувати глибше, то це чи не перший прецедент в новітній вселюдській історії.
Як редактор і видавець, спостерігаю повінь поетичної патріотики, пробудженої нашою війною. Нашою війною, а не їхньою…Однак на більшості віршотворів цієї тематики – попіл страждань, стогону, проклять варварам. Авторів можна зрозуміти: на серцях і розумі багатьох із нас події поставили печать розгубленості.
І ще не скоро з’являться книги, які намацають той нерв народної душі, ту її глибину, котрі пояснять природу героїчного українського спротиву ворогу, що за всіма підрахунками знавців військової справи мав би подолати нас, загнати в глухий кут, маючи немислиму перевагу в техніці і людях.
Вважаю, що книга Галини Кухаришин (Шимків) «Не біймось, а биймось…» є предтечею такої очікуваної літератури. Літератури, яка не лише зміцнить ненависть, але й укріпить дух. В одному з заглавних віршів книги авторка накреслює її загальне спрямування:
Не біймось, а биймось, бо ми в своїй хаті!
То кат нашу землю прийшов забирати.
За кожну споруду, за клаптик землиці,
за золотоверхі Собори столиці,
за площу у Львові, майдани в Черкасах,
Франківська, Тернополя і на Донбасі
не біймось, а биймось!
Але скоро читач переконається, що цей заклик, ця «статистика боїв» зміниться такою стежкою в гущу людських доль, яку не забути ніколи. Осердя книги – новелістичне, подієве, зображальне, без театрального пафосу – вражає багатостраждальною правдою, одвертістю, людяністю. Бо війна, якими б новітніми засобами вона не велася, явище багатогранне, але й осяяне сподіваннями перемоги. І це – українське осяяння – на рівні Божого провидіння, мов та зоря над стежкою сюжету. Саме так, сюжету. Цим і тримається його канва у книзі. Реалізм вивищується над метафорою, яка його лише чіткіше окреслює мазками почуттів і…молитви.
Емоційний, кульмінаційний центр книги в поезіях: «Лелеки повертаються додому», «Колискова», Здригається земля, палає без упину», «Я хочу квітів… Як я хочу квітів!», «Не озлоблюймось серцем, люди», «Нас з тобою вінчали не в церкві», «Лиши мене, доню, мені вже не страшно, не треба…», «Хто сказав, що не час для кохання», «Я закрию вас крильми…», «Тьотю, візьми печенько», «Заколиши, мій Боже, Україну», «Посівна», «Коли ж вона прийде, та перемога?» та інші, їм суголосні.
Справді, коли ж чекати ту жадану перемогу? – запитує хтось ліричну героїню книги, яка веде свою оповідь у формі віршованого щоденника. Що в тому запитанні – надія? зухвала насмішка? розгубленість?.. У відповідь чуємо про неї, очікувану перемогу:
Вона є поруч, коли в’яжу сітку,
а чи печу сухарика солдату,
і як в садку знаходжу першу квітку,
і як до Великодня білю хату.
Вона зі мною навіть вірші пише.
І на роботу теж іде зі мною.
Ми мовчимо удвох в хвилини тиші.
І плачемо удвох в хвилини болю.
І навіть, коли я дивлюся новини,
вона стоїть тихенько за спиною.
І ми, удвох, чекаєм тої днини,
коли буде покінчено з війною.
Голос, який чуємо із книги – це голос не жертви. Це голос жіночої душі, яка попри неминучу страшну, криваву жертовність чує й каже: перемога буде за нами! борімось!
Хорошою, закличною, бойовою, життєствердною книгою приходить до нас Галина Кухаришин (Шимків).
Михайло КАМЕНЮК,
заслужений працівник культури України,
письменник і видавець
