Усач Григорій. “БІСЕРНЕ НАМИСТО ЄВРЕЙСЬКОГО МІСТА” (повість)

БІСЕРНЕ НАМИСТО ЄВРЕЙСЬКОГО МІСТА,

АБО БИЛИЦІ-НЕБИЛИЦІ

СТАРОГО МІСТЕЧКА

Драматична повість,

на перший погляд – фантастична,

а насправді – реалістична

від першої смішинки до останньої сльозинки

Світлій пам’яті єврейського поета Овсія (Шике) Дріза,

чия поезія була мені хеломським путівником

у мандрівці й написанні власних віршів

У повісті вміщено в поетичному переспіві її автора

химерні Дрізові історії

про босоногого короля, тимчасового втопленика

та збудовану дотепниками турецьку лазню

П Р О Л О Г

БИЛИЦІ-НЕБИЛИЦІ

ПРО ДОРОГІ НАМ ЛИЦЯ

У казочках народних Не може він збагнути:

Комічне є містечко, Приблудний анекдотик

Де головне багатство – Для Хелома негожий

Усміхнене словечко. На розумовий дотик.

Знайомить давня казка Туди поети ходять

З містечком цим веселим, По сміх, а не по смішки.

Що в давнину євреї Й Овсієм Дрізом в Хелом

Його назвали Хелом. Протоптана доріжка.

В єврейському фольклорі Дорога незабутня –

Це гумору столиця, Від хати і до хати,

Там мудреці лукаві Де спромоглись євреї

Складають небилиці. Й крізь сльози жартувати.

Ті давні небилиці Ті сльози й ті усмішки,

Живуть, не загубились, Мов бісерне намисто.

В поезії народній І ось про цей нажиток

Чарівно відродились. Наважусь розповісти.

Та хтось лиш для розваги Містечко наше Хелом

До Хелома шугає Не тільки лиш для згадок.

І хохмочки дешеві Весела мудрість предків

Придумує й складає. Лишилась нам у спадок.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО ПЕРШУ ЗУСТРІЧ З МУДРЕЦЯМИ

НА ПУСТИЩІ, ДЕ ПАГОРБИ ТА ЯМИ

Коли Зямі виповнилося двадцять, він вирушив туди, де в думках йому мрі-

явся Хелом, містечко, про яке розповідав дідусь Фроїм ще тоді, коли внук ли-

ше брався читати. А в першому класі хлопчик уже й сам прочитав про Хелом.

Вірш єврейського поета Овсія Дріза. І от двадцятирічний юнак Залман Зінгер

почепив на плече рюкзак, узяв до рук гітару й подався у мандри. З пісенькою,

яку придумав на незабутий віршик, що його мав за точну адресу.

Ведуть стежки безупинні,

Ведуть шляхи безупинні

Туди повз краї журавлині,

Затим повз краї лебедині…

Мабуть, на світі не один Хелом. Може, є різні Хеломи. А Зямі потрібен був

той Хелом, де жили дотепні мудреці й мудрі дотепники, де не старіли древні

біблійні книги, де балагулам-поетам вйокання не ламало мелодії навіяних

шляхами віршів, де уві сні літали діти разом зі своїми батьками, дідусями та бабусями, де з висоти пташиного лету вулиці скидалися на разки бісерного

намиста…

Одне слово, він шукав єврейський Хелом.

Скільки днів був у мандрах, уже й не пригадає. Але таки знайшов те місце.

Місце, а не місто…

Під сірим небом чорніли ями, пагорби. З них стирчали димарі хатин, що бу-

ли тут поховані. Де-не-де видніли поламані парканчики, які вже нічого не ого-

роджували.

А що це за місце, і здогадуватися не треба: на дорожньому вказівнику збляк-

лий напис повідомляв: Х е л о м. Ця табличка-стрілочка перекосилася і вістрям втупилась у землю, де чорніли пагорби з похованими під ними хатами…

Може, десь живе собі інший Хелом, а цього вже не було серед живих.

Усе це не було для Зями несподіванкою. Він знав про війну, далеку від нього

війну з фашистами. Та ні! Чому далеку, якщо дідусь спирається на палицю, до-помагаючи пораненій під Берліном нозі? Чому далеку, якщо дід щороку читає

поминальну молитву ізкор, називаючи стільки імен загиблих, убитих родичів,

що Зяма не може навіть запам’ятати всі імена?

А один із загиблих, дідів знайомий Арон-пічник, лежить десь тут, на пустощі,

в хеломській землі. Либонь, якраз під оцим горбком, де висунувся розцяцькова-

ний димар печі, отакий бездимний-бездиханний пам’ятник Арону-пічнику…

Зяма присів на камінь і задрімав. Втомився після тривалої дороги. Спав і

не спав. Й те, що говорив сам собі, було йому вві сні чи в яві?

Але Хелом розумів Зяму.

“Я знайшов тебе, Хеломе. Я певен, що ти виник з мого бажання зустрітися

з тобою. Але не побачу євреїв, яких не стало разом з тобою…”

Сон чи не сон?

Крізь цей сон-несон долинають голоси. І Зяма бачить їх, хеломських євреїв,

чує їхню розмову. І він знає, як їх звуть. Отой, наймолодший, це Натан-книж-

ник. Авжеж, у нього під пахвою великий стос книг.

Зяма побачив цих чоловіків немов крізь сон, що раптом став дійсністю.

Тихо, так тихо, що чує сам себе, вітається з ними. І неймовірно: здається, во-

ни відповідають легким кивком голови, не дивуючись, як він опинився тут, на

цвинтарі загиблого містечка… О ні, містечко живе! Ось воно постає з-під зем-

лі хатами, деревами, річечкою, гамором далеких – аж на обріі – людей…

А ці чоловіки, що їх він побачив і почув, стоять майже поруч. І Зяма сам не

відає, як це одразу здогадався, що вони – славнозвісні хеломські мудреці.

От Янкель-різник. А хто ж ще, коли на його лапсердаку тріпочуть під вітром

курячі пір’їнки?.. У Меїра-кравця висить на шиї кравецький метр… У Натана-

книжника не тільки під пахвою стос книжок, але й у другій руці він тримає па-

кунок… А двоє високих сивобородих дядьків Бузя та Аба – куховари, вони так

смачно пахнуть свіжим хлібом і борщем, що аж слинки течуть, а розмовляють,

як і пасує до близнюків: словами-близнятами… Поруч з ними крутиться верт-

кий товстунчик в білій шапочці, від якого відгонить валеріанкою, і зрозуміло,

що то Шмулик-аптекар… А цей кремезний горлань, який підсилює свої слова

енергійним хльосканням батога по халявах чобіт, звісно, Шльома-водовоз…

У розмові ці чоловіки запросто перелітають із століття в століття, долають

кордони близьких та далеких країн, тлумачать про різних людей, знаних, а та-

кож нікому не відомих; та про що б вони не балакали – всяк раз повертаються

до Хелома.

Авжеж, це хеломські розумники, хохмачі. Вічні Сім Мудреців!

Вони погомоніли, погомоніли й замовкли.

Якийсь час задумливо дивилися на річку.

Першими заговорили сивобороді близнюки.

Аба-куховар. Оце тільки балакаємо про лазню? Пора будувати.

Бузя-куховар. От лише теревенимо про баню. Час спорудити.

Янкель-різник. Тож даваймо востаннє поговоримо про це.

Шмулик-аптекар. Не забудьте про куточок лікувальних препаратів у лазні.

Меїр-кравець. Обміряємо все до ниточки. Всі виточки до ниточки.

Натан-книжник. Прозондуємо наявність з об’єктом зацікавленості.

Меїр-кравець. Наш Натан-книжник навіть про баню не може говорити

без умственних вихилясів.

Янкель-різник. А таки про що ви, реб Натане, різанули?

Натан-книжник. Я мав на увазі нашу річку Дирлу.

Меїр-кравець. Тобто?

Натан-книжник. Тобто яка водна споруда, в даному прожекті лазня, здат-

на функціонувати без річки?

Янкель-різник. От бачите, реб Меїре, хіба можна щось второпати?

Меїр-кравець. Таки важко. Але навіщо така складна викрійка, реб Натане?

Янкель-різник. Ото-то. Ріжте прямо – й ні пуху ні пера.

Натан-книжник. Різати – це по вашій лінії, реб Янкелю. А лазню будува-

ти – не курочку зарізати. Але!

Янкель-різник. Реб Натане, не поганяйте, як Шльома-водовоз. Що але?

Натан-книжник. Моє але – таки суттєве але. Але я перспективно побою-

юся за нашу річку Дирлу. У неї малий водний потенціал.

Янкель-різник. Євреї! Ви чули, що він сказав? У річки Дирли поцентіал!

Ой, я не можу! Поц… вибачайте – ентіал!

Шмулик-аптекар. Хі-хі! Що ви мали на увазі, реб Натане?

Натан-книжник. По-тен-ці-ал. По-науковому: спроможність.

Янкель-різник. Тю ти! Значить, мені причулося. Що ж воно таке, цей ваш

по… цинтіял?

Натан-книжник. Це не мій, це по-вченому. От маю сказати…

Аба-куховар. Наш Натан-книжник буде тримати промову.

Бузя-куховар. Наш учений виступатиме.

Натан-книжник. Так от, що ми маємо на сьогоднішній день? Ми маємо мі-

німальний потенціал річки Дирли. Реб Шльома-водовоз за три ходки вичерпує

її до дна. А ми говоримо про таку масштабну лазню, щоб у ній приймало гігіє-

нічні процедури все хеломське населення. Раніш ніж її побудувати, слід виро-

бити концепцію.

Янкель-різник. Що, що?

Аба-куховар. Аби була вигода, так я розумію.

Бузя-куховар. Лише б зиск, як я міркую.

Шльома-водовоз. І що ж треба виробити?

Натан-книжник. Кон-цеп-ці-ю.

Меїр-кравець. Шановний реб Натане, я дивуюся на вашу начитану голову.

Янкель-різник. А ви, реб Меїре, не дивуєтеся, як можна в одну-однісіньку

голову напхати таку купу книжок? Це ж не пір’я в подушку. Коли ріжу куро-

чку або гусочку…

Натан-книжник. Облиште своїх зарізаних птиць!

Янкель-різник. Ціп-ціп, дитятко! А звідки у вас пір’ячко в подушках? Хо-

роше пір’я – це вам не талмуд під голову. От візьміть галаганського півня…

Натан-книжник. Навіщо мені брати вашого галаганського півня?

Янкель-різник. Ні, ви тільки погляньте на цього молодого чоловіка! А з чо-

го ви зробите бульйончик із золотими кільчиками? Та хіба ви його робите, хо-

лостяк-переросток? Що ви можете смакувати, крім своїх книжок? Га?

Меїр-кравець. Вей-вей-вей!

Янкель-різник. Чого це ви так розпачливо вейкнули, реб Меїре?

Меїр-кравець. Я вейкнув у бік нашого молодого хухима.

Натан-книжник. І що ви цим хотіли мені висловити?

Меїр-кравець. А чому б, реб Натане, не подумати про наречену для вас?

Натан-книжник. Я попросив би вас…

Янкель-різник. Не треба просити. Я ладен бути сватом, але пір’я на сімей-

ну перину ви замовите в мене.

Натан-книжник. Ми ж прийшли сюди не для цього, а для обговорення бан-

ної проблеми.

Янкель-різник. Правильно! Всі важливі справи обговорюються в бані.

Натан-книжник. Але ж бані нема ще, реб Янкелю!

Янкель-різник. А ми побалакаємо в передбаннику!

Шмулик-аптекар. Коли вже про передбанник, то не забудьте там куточок

для лікування мозолів. Розпарені ноги легко піддаються лікуванню моїм мазо-

ліном.

Аба-куховар. Без діжечки пива баня не баня.

Бузя-куховар. А-діжкели бір – а-гидили ин буд!

Янкель-різник. Братики, заберіть геть свою діжечку. Ви своїм пивом, а ви,

реб Шмулику, своїм мазоліном перебили мені сватання. Ну, то як, реб Ната-

не, що ви думаєте з приводу Фіри, дочки Хаї-Зісі-куролапниці?

Маїр-кравець. Реб Янкелю, а як ви знаходите для нашого жениха Песеле,

дочку Нюми-шмаровоза?

Янкель-різник. Я її взагалі не знаходжу. Вона така куцепердя, що її ніхто

не знаходить. Скажіть, реб Натане, а ви її коли-небудь знаходили?

Натан-книжник. Вчора під припічком!

Бузя-куховар. У нас в їдальні над столом лише півголови її видно, а їсть, ні-

вроку, на повний биндюжий зріст.

Аба-куховар. Фрест ун а-соф!

Бузя-куховар. Їсть без кінця.

Меїр-кравець. Невигідна жінка буде. Реб Натане, а може, пошукати для вас

наречену в Бердичеві?

Янкель-різник. Таку умственну, як ви? З кунцепцією. Реб Шльома при-

везе її до Хелома на своїй діжці.

Меїр-кравець. Що ви скажете на це, реб Шльомо?

Шльома-водовоз. Головне, що скаже моя конячка Фрейдл.

І тут Зяма прокинувся. І ніби не прокинувся. Може, і не спав? Може, то йо-

му наснилося, що він спить? Досі до ладу не може собі пояснити, як усе те бу-

ло. Лише пам’ятає, що відчув на кутику губів гірку сльозу, яка пекуче покоти-

лася по щоці. Знав же, де це він. Все розумів. Йшов дорогами, стежками, а ви-

йшов до Хелома зі сну. А може, не зі сну…

Він злизнув з губи гірку крапельку і подумав: як солодко бачити, що мудре-

ці є… Вони зрозуміли його не сказану вголос думку й заговорили з ним.

Шмулик-аптекар. Ти хвилюєшся, юначе. Я тобі зараз накапаю валеріанки.

Зяма. Спасибі, не треба. Здрастуйте, мудреці!

Янкель-різник. Євреї, що це за курча? Звідки воно вилупилося?

Аба-куховар. Хлопець не хеломський.

Бузя-куховар. А-бухар ништ хеломер.

Аба-куховар. Може, хоче їсти?

Бузя-куховар. Ефшар вил ер есн?

Аба-куховар. Хлопче, ти голодний?

Зяма. Спасибі. Ні, ні, я ситий.

Меїр-кравець. А таки не хеломський. Що за лапсердак на ньому? Не нашо-

го шиття. Та й він увесь, з голови до п’ят, не нашого шиття.

Зяма. Що значить, я не вашого шиття?

Меїр-кравець. Почнемо з твого лапсердака, молодий чоловіче. Дозволь по-

мацати. Шкіряний! Цупкий, не шерсть, а жерсть. Тож таким дахи обшивають,

а не людське тіло.

Зяма. Куртка як куртка.

Янкель-різник. Курка?!

Зяма. Куртка!

Меїр-кравець. Так цей фасон називається? А штани! Як ти в них встромля-

єшся? Невже в тебе такі тоненькі ніжки? Я тридцять років шию на всі інтере-

си, але щоб таке… Молодий чоловіче, а ти часом не з Єгупця?

Зяма. А що таке Єгупець?

Шльома-водовоз. Вперше бачу людину, яка не знає, що таке Єгупець. Ко-

нячко моя, Фрейдле, а ти такого бачила? Скажи йому, що таке Єгупець. Хлоп-

че, їй навіть соромно підказувати тобі, що це Київ. По-єврейському.

Натан-книжник. Звідки ти, такий неосвічений, звалився, ніби ніколи в хе-

дер не ходив? І хто ти такий?

Янкель-різник. Як тебе звуть?

Зяма. Зяма я, Залман Зінгер.

Натан-книжник. Те, що ти Зінгер, бачимо: на шиї в тебе висить якась

дримбалка.

Зяма. Гітара.

Натан-книжик. Ну, хай гітара. А чи знаєш ти, що означає зінгер нашою

мовою ідиш?

Зяма. Звичайно, знаю. Співак.

Янкель-різник. То ти зінгер, бо співаєш, чи співаєш, бо зінгер?

Зяма. Не знаю, спитаю в дідуся. Він співав у синагогальному хорі.

Меїр-кравець. О! Хлопчик з хорошої сім’ї.

Шльома-водовоз. Я це одразу зрозумів, як тільки почув його ім’я.

Шмулик-аптекар. А за ким ім’я ти носиш, Зямо?

Зяма. На честь кого мене назвали?

Аба-куховар. Авжеж.

Бузя-куховар. Так, так.

Зяма. Дядькове ім’я в мене. Татового рідного брата Залмана. Він загинув

на війні, під Ленінградом. Похований у Старій Русі в братській могилі.

Меїр-кравець. У братській могилі… А як ти про це знаєш?

Зяма. Усі в нашій сім’ї знають. З “похоронки”, яку зберегла бабуся Ена,

там написано, що рядовий стрілецького батальйону Залман Зінгер геройсь-

ки загинув у бою з фашистами. Дядя Зяма…

Янкель-різник. Скільки йому було років?

Зяма. Дев’ятнадцять. Молодший за мене…

Янкель-різник. Давати ім’я за молодим небезпечно. Чи не так, реб Меїре?

Маїр-кравець. Можна, бо хлопчика назвали по “похоронці” солдата. Зям-

чику, житимеш довго. За себе й за нього. Така викрійка тобі на небі.

Шльома-водовоз. І все-таки я хочу знову під’їхати до питання: ну, ти не з

Єгупця. Як я розумію, і не з Халамидівки. Тож звідкіля ти появився сюди?

Зяма. Ну, як вам сказати…

Шльома-водовоз. Що ти кроцаєшся? Я ж не буду тобі вйокати, як моїй ко-

нячці Фрейдл.

Натан-книжник. Справді, з якого місцерозташування ти проклав свій мар-

шрут?

Меїр-кравець. Наш реб Натан так настрочив, що й не втямити. От я пере-

кладу його запитання нормальною єврейською мовою. Финвонит? Звідки ти?

Зяма. Мені здається… я з вашого майбуття…

Янкель-різник. І ти з вихилясами говориш. Видно, ти такий грамотій, як

наш Натан-книжник. Оце, реб Натане, ви заразили нашого гостя. Він задивив-

ся на ваші книги. Невже треба завжди таскати з собою оці пакунки?

Натан-книжник. Гаразд, я можу не тримати їх в руках. Але ж ношу всі мої

книги в голові.

Янкель-різник. Ай-я-яй, майонтик! Ве-е-елике багатство!

Натан-книжник. А ви думаєте, реб Янкелю, що велике багатство – це пір’я

в голові?

Меїр-кравець. Ша, євреї! Ви коли-небудь дасте людині сказати пару слів?

Зямо, я теж не второпав, як це ти з’явився тут з нашого майбуття? Поясни хоч,

хто дав тобі адресу Хелома?

Зяма. Овсій Дріз.

Шмулик-аптекар. Чи не той це Дріз, який привозив бабці Двойрі ліки з Бу-

хареста?

Шльома-водовоз. То був не Дріз, а Тріз. І їздив він не до бабці Двойри, а до

молодички Перл. І не з Бухарешта, а з Бухоників. От спитайте у моєї Фрейдл.

Аба-куховар. То був Бріз, і харчувався він у нашому базарному буфеті “Бли-

знюки”.

Бузя-куховар. На ідиші “Цвейлінг”.

Меїр-кравець. Ну ша вже! Зямо, то що той Тріз… чи як його там? Що він

тут робив?

Зяма. Він писав про Хелом.

Янкель-різник. Кому писав? Поліцмейстеру? Чи самому государю імпера-

тору?

Меїр-кравець. А може, він строчив після революції в органи ге-пе-у?

Шльома-водовоз. Часом не червоному комісару, що з парабелумом?

Зяма. Він писав вірші. Про Хелом.

Шмулик-аптекар. Хвилиночку, хвилиночку. Та чи не Шике той Дріз? У

нього був рецепт на аспірин, я запам’ятав: Шике Дріз.

Зяма. Так він підписував свої єврейські вірші.

Аба-куховар. А ім’я ж не єврейське. Овсій.

Бузя-куховар. Не наше ймення.

Натан-книжник. Воно українське, тут у сусідньому селі є кілька Овсіїв.

Зяма. Дріз так назвав себе для перекладених російською мовою книжок.

Натан-книжник. Для російських книжок українське ім’я? Чому так?

Зяма. Мабуть, тому, що Дріз народився в подільському селі Красному, там

учився в українській школі, потім працював на київському заводі. Між іншим,

я теж з подільського села, теж закінчив українську школу. І переспівую Дрізо-

ві вірші по-українському.

Янкель-різник. Шике… То даваймо тут, у Хеломі, повернемо йому єврей-

ське ім’я!

Натан-книжник. А де поет Шике Дріз живе зараз?

Зяма. Він помер… Ні, ні! Я певен, що не помер, а знайшов елексир вічно-

го життя.

Шмулик-аптекар. Він мав рецепт?..

Меїр-кравець. Як ти сказав, Зямо? Ейлик… сир? Цікава викрійка!

Янкель-різник. Авжеж! Ейлик – це по-єврейському святий.

Шльома-водовоз. А сир – це сир.

Натан-книжник. То це ж, виходить, святий сир!

Янкель-різник. Реб Натане, чи красуня Маня-молочниця не годує вас та-

ким сиром від своєї козочки? І чого це зараз так рожево заплямувалися ваші

щоки? Чи не від ейликсиру? Бачиш, Зямо, що ти накоїв нашому книжникові-

холостякові своєю майсею?

Маїр-кравець. Ша, євреї! І що це за фасон – чіплятися до гостя? Ми ж по-

винні знати, що він тут у нас хоче. Зяма з майбуття, то нехай буде звідти. Ва-

жливо інше: саме це – що він хоче тут, у нас?

Шльома-водовоз. А таки так. Що ти тут загубив, хлопче?

Зяма. Не тільки я загубив. Ми всі там… звідки я прийшов, загубили. Втра-

тили зв’язок з вами… з нашими предками…

Янкель-різник. І ти теж теревениш з вихилясами. Який зв’язок? Які пред-

ки?

Натан-книжник. Не хвилюйся, Зямчику, говори спокійно. Ми зрозуміємо.

Зяма. Може, мою пісеньку зрозумієте краще. Віршем мені буває легше ска-

зати. Здається, це в мене від Дріза… Йшов сюди, думав про нього, й гітара са-

ма забриніла… допомогла знайти слова… От вони…

Невже воно віджило,

Омріяне містечко,

Й нащадкам залишило

Лиш тінь свого словечка?

Невже що іскри сміху

Не спалахнуть вогненно,

Щоб викликати втіху

У тебе і у мене?

І мудрість вже не стане

Нам настроєм веселим

І сумно десь розтане –

Там, де розтанув Хелом?

Янкель-різник. Я не зрозумів твоєї пісеньки.

Шльома-водовоз. Реб Янкелю, ви зрозуміли, але не хочете сказати.

Янкель-різник. То скажіть ви.

Шльома-водовоз. Я б сказав, але в мене немає потрібних слів. Ми всі не

хочемо говорити про те, про що мовчить навіть реб Натан, наш книжник…

Меїр-кравець. Ша, євреї! Чуєте – гримить. Буде гроза…

Шмулик-аптекар. Реб Меїре, у вас завжди гримить.

Меїр-кравець. Чому тільки в мене? У нас. Нам усім гримить…

Аж тут пролунав гучний жіночий голос. Хтось вимогливо кликав Шльо-

му-водовоза. Всі засміялися, а Зяма злякався від несподіванки. Натан-книж-

ник поплескав його по руці.

Натан-книжник. Заспокойся, Зямо, це ще не гроза.

Аба-куховар. А таки гримить. Мадам гукає.

Бузя-куховар. Гвалт. Пані галасує.

Натан-книжник. На тому кінці Хелома, а наче поруч. От вам, реб Меїре,

грім та блискавка.

Меїр-кравець. Це не мені, а Шльомі.

Зяма. Хто це?

Меїр-кравець. Етя-Бетя, жінка хеломського багатія Мойше-Бера.

Янкель-різник. Ве-е-ликі магнати. Я їм на кожну суботу ріжу дві куроч-

ки.

Меїр-кравець. Але обшиваються вони не на моїй старій машинці…

Шмулик-аптекар. І мозолів у них немає, ні на руках, ні на ногах…

Шльома-водовоз. А от я таки маю коло пані Еті-Беті підробіток. О, зно-

ву кличе.

Аба-куховар. Сердяться.

Бузя-куховар. Гніваються.

Шльома-водовоз. Це добре. Хай викричиться. Сердита Етя-Бетя – як діж-

ка, переповнена водою. Викричиться– випорожниться. А порожню бочку лег-

ше переносити. О, вже тільки хлюпає. Випорожнилася. Біжу, пані Етя-Бетя!

Лечу галопом!

Натан-книжник. Зямо, поки реб Шльома танцюватиме навколо бочки-ба-

гачки, ми тобі покажемо Хелом.

Меїр-кравець. Швиденько, швиденько, бо таки буде гроза.

Янкель-різник. Прикусіть язика, реб Меїре, а то ще накаркаєте, як перед

кишинівським погромом. Розумію, що говорите про дощик, але ж не треба

так стривожено.

Натан-книжник. Пережили кишинівське лихо, можна трохи й забутися.

Меїр-кравець. Ви, реб Натане, були тоді дитиною. Що лишилося у ва-

шій пам’яті? Охо-хо… Єврей ніколи не повинен забуватися… Що, російсь-

ко-японська війна не підкинула нам нових бід? Думаєте, євреям ще не вилі-

зе боком Порт-Артур? Зямо, щоб ти знав: там наш цар задрипався по самі-

сіньку корону, і через це ми мусимо боятися грози.

Зяма. Де Порт-Артур, а де Хелом. До чого тут євреї?

Меїр-кравець. Євреї завжди до чогось. Натан-книжник міг би пояснити

по-вченому, але я краще розповім анекдот. У ньому, як сказав би реб Натан,

є кунцепція.

Натан-книжник. Кон-цеп-ція.

Меїр-кравець. Нехай буде так: кон-цуп-ція. Так от цей анекдот. Один єги-

петський фараон задрипався на своєму фараонському троні аж по самісінькі

вуха й ліг на золоту кушетку помирати. Він уже був нерухомий з голови до

ніг, навіть без моргання заплющених очей. І жоден єгипетський лікар не знав,

як його витягти з могили, тобто з піраміди, куди складають нафаршировані

смолою чучела фараонів. Тоді привели лікаря єврея. Той подивився на май-

же труп фараона і сказав такий діагноз: “У їхньої величності запор, треба по-

ставити клізму”. Вей, що тут зчинилося! “Фараону клізму?! – кричала вся

фараонова мишпуха. – Вбити єврея!” І наш єврейський лікар сказав: “Ша,

єгиптяне! Не хочете клізму фараону, то встроміть її мені”. І звичайно, клізму

зробили єврею. І тут фараон заворушився, заморгав і засміявся здоровим смі-

хом. Коротко кажучи: ожив.

Янкель-різник. Ну, то яка кунцепція?

Меїр-кравець. З тих часів і до наших днів, коли різним царям кепсько, ко-

ли вони задрипуються по самісінькі корони, клізму ставлять євреям.

Натан-книжник. Знаєте, мені чомусь не хочеться сміятись.

Аба-куховар. Не комічно.

Бузя-куховар. Нічого смішного.

Меїр-кравець. А хіба я розповів це для сміху?

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

–

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ 12

ПРО ТЕ, ЯК ПОРАДИВ РЕБЕ,

ДЕ КОЗУ ПОСЕЛИТИ ТРЕБА

Це не була якась архітектурна пам’ятка.

Це не було якесь таке місце, що пов’язане з історичною подією.

Це не була якась особлива окраса Хелома.

Це була звичайна собі хата, до того ж непоказна.

Непоказна – в одному значенні. А в другому – таки показна. От муд-

реці й привели Зяму сюди, щоб показати її.

Але перш ніж показати, вони буквально засипали Зяму запитаннями.

А чи бачив він таке помешкання, щоб у ньому сім’я святкувала два но-

восілля підряд? А чи може уявити собі, щоб у людській хатині ще й ко-

за справляла новосілля? А чи буває так, щоб від кози люди тікали?

Отримавши на свої запитання три “ні”, шістка мудреців – Шльома-

водовоз у цей час обслуговував пані Етю-Бетю –привела гостя на тиху

зелену вуличку. До хати хасида Абрама і його багаточисельної родини.

Щоправда, тишу іноді порушував грюкіт…

А до чого тут коза?

А до кумедної майси, оповідки, якою хеломці пригощали приїжджих.

Шістка мудреців і Зяма стали біля живоплоту, як перед театральною

завісою.

Перед ними була хатина. Така собі декорація вистави.

У центрі подвір’я на колоді нетерпляче тупцювала коза. Така собі геро-

їня вистави. А нетерпляча, бо чекала, перед ким це виступити.

Побачивши глядачів, вона підстрибнула на місці, тоді опустила голову

й помчала до хати. З льоту вдарила рогами у двері. Раз, другий, третій.

Мекнула, відскочила і знову кинулась в атаку. Кожного разу оглядалася

на публіку. Артистка!

Тут на протилежній стіні хати, що вікнами виходила на вулицю, ці вік-

на відчинилися, і крадькома вилізли господарі будинку: дорослі й діти.

Вистава тривала.

І от билиця-небилиця, яку мудреці повідали Зямі, така майса, що його

гітара озвалася тихим сміхом-дзенькотом струн, і слова хохмачів почали

складатись у Зямину віршовану усмішку.

Хатину мав Абрам-хасид

Завбільшки із шухляду.

“У рабина, – сказав сусід, –

Отримаєш пораду.

В одній халупі жінка й ти, 13

Ще теща, тесть і діти.

Тож як з такої тісноти

Життю-буттю радіти?”

І от Абрам усе як є

Розповідає ребе.

А той спокійно каву п’є

Та позирає в небо.

І наче щось побачив там,

Не тільки хмару синю,

Сказав Абрамові: “Я дам

Таку пораду, сину.

Звичайно, є коза у вас.

Так от, бери рогату

І заведи – у добрий час –

Її собі до хати”.

Абрам плечима лиш знизав,

Почухавши за вухом,

Але перечити не став,

Бо ребе, звісно, хухим.

Й от до великої сім’ї

Ще додалась скотина.

І каторжні збігали дні,

Та й меншала хатина.

А як не меншати, як в ній

Коза стрибала всюди?

Своїм житлом козі одній

Там поступились люди.

Коза на лаві, за столом,

На припічку і в ліжку.

Ось в шафу лізе напролом,

Ось в борщ встромляє ріжки.

А що тварині? Нітелень.

Гуляє та й гуляє.

Так новосілля кожен день

Коза собі справляє.

Ой ребе, ребе, це ж тебе

Просили раду дати.

А тут ме-ме, а тут бе-бе, 14

І ще тісніша хата.

Вже у дворі живе хасид,

Козі віддавши владу…

Його до рабина сусід

Шле поспитати ради.

І от Абрам усе як є

Розповідає ребе.

А той спокійно каву п’є

Та позирає в небо.

І наче щось побачив там,

Якусь погодну зміну,

Сказав хасидові: “Я дам

Таку пораду, сину.

До мене – що не говори –

У тебе є довір’я,

Отож ступай, козу бери

Й геть з хати – на подвір’я!”

Коза тепер вже до людей

Мемекає знадвору

І заглядає з-за дверей

В житло, таке просторе.

Там новосілля, там хасид

Співа про світлий розум:

“Наш рабин відає як слід,

На що потрібні кози”.

Та у кози неначе сказ –

Скакати до порога,

У двері буцати щораз

І брати дім на роги.

Тож заковика зараз в тім,

Що, поки кізка звикне,

Всі йдуть із дому та у дім

Лиш з вікон і у вікна.

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО ТЕ, ЯК ТОНУВ МОЙШЕ-БЕР,

АЛЕ НЕ ПОМЕР

Основна робота Шльоми-водовоза була при Фрейдл, конячці, запряже-

ній у фурку з діжкою. Додаткова праця була при Еті-Беті, дружині містеч-

кового багатія Мойше-Бера. Треба ж було заробляти ще якусь копійчину,

бо на самій воді не проживеш. От і крутився містечковий мудрець між то-

встенною багачкою й сухореброю конячкою.

На конячку Фрейдл, яку він назвав оцим ніжним людським ім’ям, водо-

воз, шануючи її, вйокав лагідно, а батогом хльоскав тільки для звуку.

На Шльому-водовоза Етя-Бетя, випинаючи не лише свій живіт, а й уяв-

ну аристократичність, гримала грубо, як на брикливого коня.

Але Шльома розраховувався з нею словесною валютою. Тут він по зда-

чу до кишені не ліз. Тим паче, що вона завжди була порожня. Весь його

капітал ховався під кучмою кучерявого волосся, недаремно Шльома-водо-

воз славився як витівник дотепів, таких саме кучерявих, як його чуб.

Майже вся містечкова біднота підробляла де тільки була якась можли-

вість. У сусідніх селах, у великих містах.

А Шльомі-водовозу пощастило мати підробіток під боком, у Еті-Беті.

“Під пишним боком“, – жартував він.

Того ранку в палісаднику біля її будинку Шльома-водовоз обладнував

“райський куточок “, як називала цю галявинку господарка. Він поставив

під вікнами столик і стільці, розкрив парасольку, закріпив її над кріслом та

побіг по самовар.

Етя-Бетя. Шльомо, чого ти так повільно несеш самовар?

Шльома-водовоз. Ваш самовар, не наврочити б, такий великий, як боч-

ка моєї Фрейдл.

Етя-Бетя. Хто це така?

Шльома-водовоз. Здрасті вам! А хто возить до вас воду? Моя конячка

Фрейдл. Це ж така красуня! Побачили б ви її, коли вона заходить у річку…

Етя-Бетя. Фі, грубіяж! Як можна разпространяця про коняку, коли ма-

дам зволять кушати чай?

Шльома-водовоз. Звиняйте. Пийте, будь ласка, скільки влізе. Можете вбухати в себе геть увесь самовар. Дякувати долі, вміщається.

Етя-Бетя. Це інше дєло. Учтівость прикрашає навіть водовоза. Ступай.

По надобності крикну. А зараз в меня бісєдованіє з мужем. Бачиш, ось во-

ни шествують, наш супруг Мойше-Бер.

Шльома-водовоз. Буду тут недалеко. Як щось треба, кричіть. У вас це

добре виходить.

Мойше-Бер. Хто це побіг за хату?

Етя-Бетя. Звощик, Шльома-водовоз.

Мойше-Бер. Дорога моя супруго, Етя-Бетя, ви вже п’єте чай на веран-

дє?

Етя-Бетя. Еге ж, на ландшафті апетит увєлічивається.

Мойше-Бер. Тож приятного вам апетиту. Я тільки хотів спитати, люба

супруго Етя-Бетя, хіба треба пити так гучно, то-єсть громко, щоб це сли-

шало всеньке городськоє населення?

Етя-Бетя. На що ви робите натяк, намньок, інтелігентно кажучи?

Мойше-Бер. Ви так звучно сьорбаєте, що можна подумати, ніби це хлю-

пають галоші сторожа Піні.

Етя-Бетя. Так хай собі думають за галоші.

Мойше-Бер. Але ж на вулиці немає дощу. Хто зараз ходить у галошах?

Таким образом, подумає населення, це мадам Етя-Бетя сьорбає чай.

Етя-Бетя. Месьє Мойше-Бер, хай вам не болить голова за мій чай. До

свіданія вам!

Мойше-Бер. Взаіменно. Однако не жльокайте з таким шумом. Я один раз

бачив, як працює помпа. Це такий насос, він викачував воду. Так то воду! А

ви помпаєте чай. Та ще з цукром!

Етя-Бетя. Мій папаша достаточно фінансірує вас, Мойше-Бер, щоб ви за-

ткнули свої вуха й пішли своєю дорогою. Але звольте сообщить, і куди це

ви при такому параді? Шевіотові бручки, капелюх, шовкова манішка. Галс-

тук!

Мойше-Бер. Я йду купатися.

Етя-Бетя. Ха-ха! Наші хеломські умніки тільки лиш задумали будувати

баню, а ви вже поспішаєте відкрити купальний сезон?

Мойше-Бер. Я не маю ніякого касательства до їхньої бані. Я йду купати-

ся в річку.

Етя-Бетя. При такому пишному параді? Ви б ще драповим пальтом заку-

талися.

Мойше-Бер. Як можна? Ви ж, дорогоценная Етя-Бетя, веліли пересипати

його з нафталіном. До побачення. Ні, я таки мушу повернутися до вас. Етя-

Бетя, хіба надобно всипати шість ложок цукру в одну чашку?

Етя-Бетя. Так тут і є всього одна чашечка. Куди ж мені ще всипати?

Мойше-Бер. Але шість! Шість ложок!

Етя-Бетя. І цю мацюпочку ложечечку ви називаєте ложкою?

Мойше-Бер. У мене не власна цукроварня!

Етя-Бетя. А що у вас власне, крім двох бородавків на носі? Мойше-Бер!

Ви представились у мій дім, накакбуто якийсь важний пуріц, а хто ви є, як-

що лицезріти вас без костюма, що його купив вам мій папаша? Скиньте-но шляпу, котру вам теж купив мій папаша, і що ви будете мати в голові, кро-

мє лисини? Йому, посмотрітє-но, кисло від мого цукру! І за кожною ложе-

чкою він зиркає мені в рот! То я цим ображеним ротом сообщу папаші, ка-

кім зятем він ощасливився.

Мойше-Бер. Не треба! Не путайте сюди папашу. А якщо я зазираю вам

до рота, дорожайша супруго Етя-Бетя, то це виключно з любовною страс-

тію.

Етя-Бетя. Ну йдіть уже, йдіть. Ой, хвилиночку! Пішов. Шльомо! Ти чу-

єш, я тебе кличу! Шльомо-о-о!

Цей крик Еті-Беті можна було б почути навіть на околиці містечка, а то й

ще далі. А Шльома був зовсім недалеко, біля річки Дирли. Там на нього че-

кали заклопотані хеломські мудреці. Продовжували товкти воду в ступі. Ну,

не в ступі, звісна річ, а в Дирлі. І не товкти, а переливати з пустого в порож-

нє. Як же тут без водовоза?

Янкель-різник. Реб Шльомо, а ми вже й не сподівалися, що ви прийдете.

Думали, танцюєте коло своєї бочки.

Шльома-водовоз. Але ж бочка ондечки, біля річки. І Фрейдл там пасеть-

ся.

Янкель-різник. Я не про ту бочку, я про мадам Етю-Бетю.

Шльома-водовоз. Там дві бочки, мадам та її самовар. Я коло того самова-

ра впрів, як у кузні Мордехая-коваля.

Меєр-кравець. То продовжимо, хаверім, наші міркування.

Натан-книжник. Ми зробили паузу на місці знаходження…

Янкель-різник. Що ми зробили?

Натан-книжник. Паузу.

Янкель-різник. Ой вей! Я у ваших хедерах не вчився. Говоріть по-зрозу-

мілому, а то про якесь пузо.

Натан-книжник. Ша, євреї! Чуєте?

Меїр-кравець. А що маємо чути? У вас, реб Натане, молоді вуха, то ви…

І тут уже почули всі:

– Гиволт! Тону!

Шльома-водовоз. І кому це вдалося тонути у нашій Дирлі?

Янкель-різник. Ні, хтось так весело жартує .

– Рятуйте! О-о-о…

Натан-книжник. Булькає…

Меїр-кравець. Хтось таки захлинається своїм жартом.

– Допоможіть! Дам карбованця!

Шльома-водовоз. О, то це ж Мойше-Бер! Що, не впізнали?

Янкель-різник. Упізнав. А кому ще ціна не більш карбованця?

Натан-книжник. Що ж це ми! Людина тоне, а ми сміємося!

Шльома-водовоз. Заспокойтеся, реб Натане, у Дирлі не потопне.

Меїр-кравець. Ша, євреї! Замовк… А може, все-таки… того…

Янкель-різник. Такий скупердяй був.

Натан-книжник. Що значить – був?

Шльома-водовоз. У Дирлі сьогодні не так вже й багато води…

Натан-книжник. А ми говоримо про баню…

Шльома-водовоз. Тут моїй конячці по коліна…

Янкель-різник. Але для Мойше-Бера Дирла постарається.

Меїр-кравець. Зараз перевіримо. Ану, євреї, на повний голос. Три-чоти-

ри. Мойше-Бер! Ще раз, голосніше. Мойше-Бер!

Янкель-різник. Ану я сам гукну. Месьє Мойше-Бер! Я приніс вам борг!

З процентами! Мовчить… Щоб на це він не озивався? Таки утоп.

Натан-книжник. Незаперечний факт.

Меїр-кравець. І куди це побіг Шльома-водовоз?

Янкель-різник. Дивіться. Запріг у бочку свою Фрейдл і вичерпує з річки

воду… щоб знайти на дні нашого мільйонера.

Натан-книжник. Возить воду в городи, поливає грядки. А чи думав со-

бі колись Мойше-Бер потонути, щоб за це безкоштовно поливали городи-

ну хеломських бідняків? Примхи економіки!

Меїр-кравець. Бачите, реб Янкелю, що таке вченість. Реб Натан сказав

незрозуміло, а красиво.

Янкель-різник. Я бачу щось інше. Онде за очеретом йде реб Шльома.

Реб Натане, у вас очі молоді: що це він несе?

Натан-книжник. Якесь шмаття…

Меїр-кравець. Не шмаття, а одежа. Реб Шльомо, що ви принесли?

Шльома-водовоз. Одяг Мойше-Бера. На березі в кущах знайшов. Оце

все, що залишилося від нашого мільйонера.

Меїр-кравець. Ото-то, знайомі штани. Це ті шевіотові матькис, що йо-

му тесть купив у Варшаві. Я ж їх перешивав на збільшення товщини попе-

реку.

Янкель-різник. А капелюх з Кракова.

Меїр-кравець. Ні, з Крижополя.

Янкель-різник. А я кажу – з Кракова.

Меїр-кравець. З Крижополя. Лише там роблять такі котелки з шовкови-

ми стрічками бантиком ззаду.

Янкель-різник. Реб Меїре, ви таки видающий кравець, Але щоб Крижо-

піль з бантиком!

Натан-книжник. Ша, євреї! Существенно не бантик, существенно, що

нема голови, щоб носила цей капелюх.

Шльома-водовоз. Таки так. Я змільчив Дирлу на сім діжок води, а Мой-

ше-Бера… тю-тю…

Янкель-різник. Кому судилося потонути, той не буде зарізаним.

Натан-книжник. Реб Шльомо, а може, Мойше-Бер пірнув, трошки пір-

нув?

Шльома-водовоз. Ні, Мойше-Бер пірнув назавжди.

Янкель-різник. Ну і що тепер?

Меїр-кравець. А! Якби його жінка мадам Етя-Бетя замовила в мене тра-

урну сукню!

Натан-книжник. Яка жінка? Вдова! І між іншим, хто зробить їй повідом-

лення, що вона втоплениця, тобто супруга втопельника?

Меїр-кравець. Звісна річ, реб Шльома.

Шльома-водовоз. Чому якраз я?

Меїр-кравець. А від чого помер Мойше-Бер?

Шльома-водовоз. Таки від чого?

Меїр-кравець. Від води.

Шмулик-аптекар. Точний діагноз. Смерть констатуємо від води.

Шльома-водовоз. Ну то й що?

Янкель-різник. Реб Шльомо, а хто у нас спеціаліст по воді?

Шльома-водовоз. То ви натякаєте…

Янкель-різник. Нічого я не натякаю. Тут все ясно. Якби Мойше-Бер зарі-

зався, то, звісна річ, цю новину приніс би вдовиці я, різник Янкель.

Меїр-кравець. А якби він проковтнув голку…

Натан-книжник. То була б місія кравця реб Меїра.

Шльома-водовоз. А коли б його прибило пакунком ваших книг, реб На-

тане… Словом, я беру вбрання Мойше-Бера та йду до мадам Еті-Беті.

Янкель-різник. Тільки веселіш. Підготуйте її до скорботної звістки. А

то ще вона вирушить слідом за чоловіком.

Шльома-водовоз. Веселіш то веселіш.

І Шльома-водовоз, репетиційно наспівуючи собі під ніс вигадку-балачку,

вирушив з речами Мойше-Бера до його оселі.

Етя-Бетя все ще доїла могутній самовар, сьорбаючи щораз голосніше і го-

лосніше, немов хотіла й на відстані дратувати чоловіка.

Етя-Бетя. Водовозе, і чого це ти явився? Я ж тебе не кликала.

Шльома-водовоз. А я до вас без вашого крику. І не з порожніми руками.

Ото йду я берегом річки… І що бачу?

Бачу, що стирчить з калюжки

Синій бантик капелюшка.

Капелюх набрав водички.

Витяг я його за стрічку,

Адже жаба, не дай Боже,

Оселитись в ньому може.

Ось дивіться – не химера:

Капелюшок Мойше-Бера!

Етя-Бетя. Що ти мені морочиш голову? Де сам Мойше-Бер?

Шльома-водовоз. Хто у воду плюхне, скине капелюха… Але ж я йду да-

лі. І що я бачу?

Бачу, що на дальні луки

Полетіли сірі брюки.

Ну а це що за холера?

Вей! Це ж брюки мільйонера!

Це ж якась двонога птиця

Раптом влізе у штани ці!

Можуть, нехтуючи пера,

В ній вбачати Мойше-Бера!

Етя-Бетя. Що ти теревениш, звощику? Чому ці штани у тебе в руках, а не

на ногах мого супруга?

Шльома-водовоз. Щоб сягнути глибини, треба скинути штани… Ша, Етя-

Бетя! Ще захлинетеся чаєм. Знаєте, не обов’язково лізти в річку, щоб захли-

нутися. А от штани… Але ж я йду далі. І що я бачу?

Бачу бархатну манішку.

І добігавсь до задишки,

Бо так швидко полетіла,

Поки псу на карк не сіла.

Пес на задні лапи скочив,

Мільйонером бути хоче.

З нього я манішку здер-о,

Щоб не кривдив Мойше-Бера.

Етя-Бетя. Чому манішка у тебе в руках, а не на грудях Мойше-Бера?

Шльома-водовоз. Де прогулянки підводні, там манішки вже не модні.

Етя-Бетя. А галстук?!

Шльома-водовоз. Може, міцно затянув і у ньому потонув.

Етя-Бетя. Ой вей!

Мадам мільйонерша заломила руки і вже почала була побиватися, як з ву-

лиці ввійшов Мойше-Бер. Живий і здоровий. Тільки мокрий, з водоростями

на шиї. І з галстуком, обліпленим ряскою. Отой галстук і довгі труси – увесь

його одяг.

Шльома-водовоз. Здрастуйте, месье Мойше-Бер! Скупалися? Як водич-

ка?

Етя-Бетя. А от і галстук!

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО РАДОЩІ Й ПЕЧАЛІ СНІВ

ДОРОСЛИХ І МАЛЕНЬКИХ БІДНЯКІВ

Коли настав вечір, у мудреців виникла суперечка. Через Зяму. Кожен хо-

тів узяти його до себе. Янкель-різник заявив, що такого бульйону, як готує

його Голда, гість ніколи навіть не бачив. Меїр-кравець сказав, що за якусь

годину пошиє хлопцеві теплу сорочку, бо вечорами вже холодає. Аба й Бу-

зя запевняли, що від їхнього борщу Зяма стане справжнім силачем. Натан-

книжник переконував, що за одну ніч в його бібліотеці юнак порозумнішає

до рівня сивоголових рабинів. Шмулик-аптекар обіцяв медові пігулки від

можливих і неможливих болячок.

Говорили всі разом, перебиваючи один одного. І тільки Шльома-водовоз

мовчав. Вмів вичікувати: при Еті-Беті набрався досвіду встромлятися слуш-

ною реплікою у щілину між словами співбесідника.

А тут було аж шестеро балакунів. І яких!

Але Шльома-водовоз приловчився, ще й батогом хльоснув по халяві.

– З музикантом познайомлю нашого гостя! – вигукнув він.

– З музикантом? – уже не слухав нікого, крім Шльоми-водовоза, Зяма.

– Грає на такій дримбалці, як ти. Може, трохи менша, тихенько пілікає.

– Скрипка! – зрадів Зяма.

На тому суперечка мудреців скінчилася. Вирішили, що запрошуватимуть

Зяму по черзі. Шльома-водовоз ще раз ляснув батогом, як крапку поставив.

Літній вечір у Хеломі. В хатах спалахують вогники. Містечко ладнається

до сну. Риплять хвіртки, дзенькає посуд, втомлено погавкують собаки, жін-

ки скликають з вулиці дітей. Господарки не забувають і про курей, худобу.

Мляво перемовляються через паркани чоловіки.

– Йоселе, йди вечеряти!

– Бобеле, а що в нас на вечерю?

– Я тобі залишила хвостик оследця.

– Йду, йду!

– Бренделе, де ти, мамина болячко?

– Можна я ще на травці посиджу?

– Гайда додому! До неї вже Велвл сватається, а вона – на травці посиджу.

– Таж Велвл тут, зі мною таки…

– Ну, посидь, посидь, доню. Не поспішай.

– Ціп-ціп-ціп! Знову яєчко десь на стороні знесла? Фрімо! Фрімо! Моя

курочка не залишила у вас під припічком яєчко?

– Кадухис вона в мене залишила. Три купки. Прибирай після неї…

– Цігиле! Цігиле-клігиле! Де ти, моя козочко? Холеро рогата!

– Маню, ви не там шукаєте.

– А де ж вам зустрічалась моя козочка?

– Ви що не знаєте? Де прання, там ваша коза. Погляньте за паркан, до тіт-

ки Песі.

– Ах ти холеро рогата! Віддай! Що за манера – їсти чужу білизну!

– Люди спати лягають, а наш Натан-книжник знову з вікна трубу вистро-

мив.

– Зорі рахує. Чи він якусь загубив і оце шукає?

– Мудрець причмелетий!

– Та всі вони такі, ці хохмачі. Щоб вони були нам здорові. Шмулик-апте-

кар дзижчить зі своїми бджолами.

– А що їм, цим хохмачам. Аби теревенити. От Шльома-водовоз привів со-

бі на нічліг приблудного хлоця в такому жакеті, що й король може позазд-

рити.

– Ага, наш хеломський корль Нухим. Йому золотих черевиків мало.

– О, Шльома і його гість полягали не вдома, а на березі річки. Мені через

паркан видко. Прямісінько коло Дирли.

– Водовоз є водовоз, і спить на місці роботи.

Зяма на розкладушці просто неба біля Дирли слухає ніч. Біля нього на тап-

чані, винесеному з хати, теж не може заснути Шльома. Вони обоє лежать го-

рілиць, і серпневий зорепад не оминає їхніх очей.

– Бачиш, Залмане, як добре, спати під зорями. Їх сьогодні особливо багато.

І в небі, і в моїй Дирлі.

– Ой як добре! Можна надивитися, й послухати Хелом…

– А в моїй халупці ти почув би лише, як свистять носиками три розбійники:

Нюмчик, Аврумчик і Жикл-скрипаль.

– Ваших синочків я вже знаю, і Жикла-скрипаля знаю. Думав, коли ви каза-

ли, що справжній музикант, а це, виявляється, жучок.

– Цвіркун зветься. Пілікає до ранку. Гарно грає. Я навіть пісеньку під цю му-

зику придумав… Жикл, Жикл, ти жучок, дай Аврумчику смичок, хай пілікає

Аврумчик і співає Нюмчик.

– Мені подобається. Сподобалися й ті вірші, які ви придумали для Еті-Беті,

коли тонув Мойше-Бер.

– Та хіба то вірші? Це я просто старався говорити гладко, щоб підготува-

ти її до звістки, що вона вдова.

– А взагалі ви багато віршів написали?

– Жодного. Я їх у голові тримаю, а не на папері.

– А звідки ви берете теми?

– Що, що? Не розумію, про що ти питаєш.

– Ну, як придумуєте, про що віршувати?

– Я нічого не вигадую. Їду собі з діжкою, вона булькає водичкою, і я тря-

суся, голова булькає віршиками. Що ти замовк? Більше питань не маєш?

– Начебто ні.

– Що значить – ні? А про зорі?

– Зорі як зорі.

– Протри очі, Зямо! Ти ж таких зірок ніде більше не побачиш.

– Чому? Вони всюди однакові.

– Ні, не однакові! Подивися он туди. Там зірка Куні-латашника, бідного кравця, ще біднішого, ніж кравець реб Меїр.

– Та ну? Хто ж так назвав зірку?

– Я назвав. А онде прямісінько над нами зірочка маленького хлопчика, йо-

го звуть Гершеле-фаярл. Зямо, а ти знаєш, що таке фаярл?

– Вогник.

– Так. То це Гершеле-вогник, бо він такий рудий, що я боюся за його яр-

мулку. Щоб не спалахнула… А це зірниця Мані-молочниці, від неї не від-

риває очей Натан-книжник.

– Що, всю ніч дивиться?

– І весь день.

– Але ж удень зірок не видно.

– Удень Маня сама його виглядає… І що ти так задивився на її зірку?

– Та це ж Венера, зірка богині кохання.

– Тож я й кажу: Маня-молочниця. Ну, дивися, дивися, а я вже сплю. Тіль-

ки наперед прошу вибачити, якщо хропітиму. Це в мене від моєї конячки,

позичила мені свій храп. Але ти не хвилюйся: ми це робимо делікатно. Ну,

я розпрягаюся. На добраніч.

Ніч вступає у свої зоряні права. І вже всі хеломці літають до зірок. А Зяма Зінгер проводжає їх поглядом і подумки наспівує, він це вміє робити, бо так

у нього народжуються вірші-пісні. Ось і зараз наспівує й уже не знає: чи то

його сон, а чи чийсь чужий сон, куди він потрапив, стрибаючи поглядом з

зірки на зірку.

– Куню, куди це ти збираєшся?

– До зірок. Вони такі золоті, як гудзики мундира.

– Якого ще мундира?

– Генеральського, Гітл, оцього, що знову муляє мені під пахвами.

– Голову тобі муляє, латашнику нещасний. Сорок років латаєш лахи хе-

ломських злиднів – і на тобі: генеральський мундир його муляє!

– Але ж я всі сорок років мрію про щось виняткове. Ех, генеральський

мундир пошити б! Уві сні я його шию. Сорок років шию мундир.

– Ідійоцький сон! Не знаєш, де в єврейському містечку бувають мунди-

ри?

– А таки де?

– На картоплі! Картопля в мундирах. Спи вже, бараболя в мундирі…

– На добраніч, Гітл. А я таки підскочу по гудзики. Зірочки в небі – най-

кращі гудзики. От позриваю їх з хмар. Гоп! Дістав-таки. Гоп! Гоп! Гоп!

Уже чотири гудзики….

А в небі інша, вже зовсім невесела приключка. Притуливши драбину до хмари, повільно піднімається вгору дуже старий чоловік. Зяма бачив його

в синагозі, цього згорбленого літами рабина Хаїма. От він однією рукою спирається на драбину, а в другій тримає свічку. І розмовляє з Богом.

– Господи, я знаю всі молитви. Не вважай за зухвалість, що зараз звер-

нуся до тебе не молитовно. Тобі й самому, звісно, відомо, що євреї від Хе-

лома до Єгупця, від Львова до Чорнобиля говорять про мене: “Вічний Ха-

їм – талмуд на кривих ніжках”. Ну що ж, і на кривих ногах можна ходити

прямою дорогою. А от тепер я лізу до Тебе, щоб трохи наблизится. Готи-

ню! Пробач моє нахабство, але мені здається, що ти став недочувати. Бо-

же! Невже ти не чув стогін, плач, зойки, благання до Тебе на кишинівсько-

му погромі? Ой вей! Та хіба тільки тамтешні благання? То де ж були Твої

вуха, всемилостивий Боже? І от я повзу ближче до Твоїх вух, щоб сказати

таку молитву, якої немає в жодному молитовнику. Слухай, Боже милосерд-

ний. Хай прислухаються Твої вуха до вбивць, які вже нишпорять навколо

Хелома, навколо всіх наших осель від півночі до півдня. Від заходу до схо-

ду. Хай відкриються Твої очі на сокири, якими вони розмахують над голо-

вами наших дітей. Твоїх дітей, Готиню!

Зяма на якусь мить прокинувся. Майнула думка: не може бути, щоб різ-

ним людям снився один і той же сон. Рабин Хаїм, мабуть, бачить себе уві

сні на драбині до Бога. А його сон якимось дивовижним чином передається

Зямі. Чи може таке бути? Та це ж у Хеломі! Майнула мить, і Зяма знову по-

ринув у сон на затишному березі Дирли, яка завмерла, щоб до неї сипалися

летючі зорі.

Коли Зяма прокинувся вранці, ще задовго до світанку, він відчув, що од-

не сновидіння забрав з собою. Політ рудого хлопчика. Навіть при світлі дня

йому палахкотів вогненний чубчик. Гершеле-фаярл! А пісенька… Здається,

й Зяму мама заколисувала нею…

– Я зараз заспіваю її тобі, хлопчику-вогнику. Тобі й собі. Я не хочу дума-

ти, що тебе немає… Не хочу бачити пагорби з димарями з-під землі… Слу-

хай. Це така ніжна єврейська колискова. Я її трошки переінакшив, по-своє-

му співаю. У тій пісенці на віти клена літає хлоп’я, дуже схоже на тебе, Гер-

шеле. А може, це таки ти?..

В полі дерево стоїть,

В самоті схилилось,

Бо пташки в осінню ніч

З нього розлетілись.

Мама дивиться в вікно

У годину пізню:

Де тепер пташок узять

В колискову пісню?

Ти, матусю, не сумуй,

Спи, моя кохана, –

В колисковій уночі

Пташкою я стану.

Чи заснув я, а чи ні –

Крильцями махаю.

Мама вибігла надвір

І мене шукає.

Світять зіроньки очей

В мене за спиною,

І лечу від мами в ніч,

А вона за мною.

Упіймала спритно так

За крило чи лапку

І насунула мені

Аж до носа шапку.

Теплим шарфиком мерщій

Обмотала шию.

“А на крильця,- каже,- я

Рукави пошию”.

Ще й закутала в пальто,

Щоб не змерз літати.

Взяв на руки маму я

Й полетів до хати.

Це ж застудиться вона

Й захворіє тяжко.

Але бачу – мама теж,

Як і я, вже пташка.

Я до неї на льоту

Ніжно притулюся,

Аби крилечка мої

Вберегли матусю.

В полі дерево стоїть,

Та вже не самотнє:

Ми до нього летимо

З мамою сьогодні.

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО ТЕ, ЩО В КОМІСАРА-ЗАБІЯКИ

РЕГОТАЛА БОЙОВА КОНЯКА

Зяма. Доброго ранку, реб Шльомо!

Шльома-водовоз. Доброго! І чого це ти так рано встав?

Зяма. Не терпиться почути про комісара й коняку. Ви вчора обіцяли.

Шльома-водовоз. Сідай поруч, Фрейдл повезе нас по воду. Дорогою роз-

повім. Їй завжди кортить ще раз почути.

Зяма. Кому, коняці кортить?

Шльома-водовоз. Еге ж, моя Фрейдл любить слухати про свого дружка.

Зяма. Про якого дружка?

Шльома-водовоз. Який же ти нетямущий. Та про коня комісарового. Вйо,

Фрейдле! Не перебивай мене, конячко, слухай свою улюблену майсу, яку я розповім нашому гостю. Так от… У політику Хелом не втручався. Це політи-

ка втручалася в Хелом. Спитаєш, Зямо, як?

Зяма. А таки як?

Шльома-водовоз. По-всякому. Навіть через коняку. Вйо, Фрейдле, не про

тебе мова. Так от, Зямо, зразу після революції надіслали нам з червоної сто-

лиці комісара в червоних штанах, галіфе називаються ці каракаті штани. Га-

ліфе! Що фе, то фе. Ну, був той комісар на коні. Так йому, бач, одного коня

мало. Ще мою дорогу Фрейдл надумав забрати. Вона тоді була молоденька і

під кавалерійське сідло гожа. Тут вже не до жартів. Бо ж комісар мав парабе-

лум, це такий пістолет величезний, на червоних штанах бовтався аж до халя-

ви. А комісар той був хвалько, задирака. Конячку мою йому, бач, віддай…

Зяма. Але ж, як розумію, він не забрав її?

Шльома-водовоз. Ой вей! Та він ще й свою коняку втратив.

Зяма. Це ж як?

Шльома-водовоз. О, це революційна майса, історія тобто.

Зяма. Розкажіть, будь ласка, реб Шльомо.

Шльома-водовоз. Ти не повіриш. Ой, не можу! Комісарова коняка захли-

налася сміхом! Бойова коняка реготала!

Зяма. Реготала?! Коняка?!

Шльомо-водовоз. Спитай у моєї Фрейдл. Дивися, вона посміхається. Шко-

да, що не хоче зараз розповідати. Знаєш що, Зямчику?

Зяма. Що?

Шльома-водовоз. Поки Фрейдл надумає проіржати тобі цю майсу, погово-

ри з хеломцями, які все те вчинили комісарові: на сміх його коняці. От я тобі

назву тих свідків комісарової ганьби й кінської радості. Запам’ятовуй…

І Зяма рушив на пошук слідів комісарового коня. Звісно, слідів у пере-

носному розумінні. Тобто через розповіді свідків побачити те, що було ко-

лись. А Шльома розказав йому і про себе, і про інших хеломців, що мали

пряме відношення до цієї історії. Революційної історії!

Зяма відчув себе “червоним слідопитом”. Він неначе повернувся у своє

піонерське дитинство. Щоправда, трохи заважав спогад про те, що колись

розповів йому дідусь Фроїм.

Коли понад десять років тому Фроїм Зінгер почув, що його внук-третьо-

класник став “червоним слідопитом”, він посадив його біля себе і сказав:

– Оце будуть вас водити слідами різних революційних подій. А я для по-

чатку розповім тобі всього лише про дві ревоюційні події. Перша з них бу-

ла в селі, де жив мій давній приятель, хлібороб Гнат. Червоний загін розкур-

кулив його. Ти знаєш таке слово: розкуркулити? То слухай. Це означає, що

у справного трудяги треба забрати все, що він заробив тяжкою працею, за-

брати у істинного господаря й віддати неробам… Ти питаєш про другу по-

дію? А це вже було в єврейському містечку, де жили наші родичі. У мого двоюрідного брата Ісака шукали золото. Ким він був? О, Ісак був королем!

Недаремно він, єврей, мав українське прізвище: Бондар. Діжки, які робив, котилися аж до Варшави. Це я так пожартував. Їх на руках носили. Це я теж жартую. До Ісака, короля діжок, приїздили з усіх сіл. А ото налетіли з самої губернії: звісна річ – король, отже – має золото. А таки мав: руки золоті. На-льотчики зв’язали йому золоті руки – і в крижані табори. Не знаю, чи зустрі-

лися Ісак та Гнат… Питаєш, де могли зустрітися? В Сибіру, мій хлопчику,

мій “червоний слідопитику”… Будуть вас десь водити, щось розказувати. Го-

ловне, внучику, не вір брехні та сам не бреши…

Й от через багато-багато років Зяма сказав, неначе самому собі, а насправ-

ді – дідусеві Фроїму:

– Ти ж бачиш, я не при галстуку, я при гитарі. А вона така: якщо співак бре-

хун, то пропадають голоси у струн…

Не пропали голоси у струн. На їхній передзвін ліг пересміх події, про яку

в містечку й досі говорили: “Наш єврейський Хелом висміяв революційний

парабелум”.

Революція у Хелом

Відрядила парабелум,

Пістолет, що як гармата, –

Щоб містечко залякати.

Відрядила парабелум

З ненажерою дебелим.

Тож при тій могутній зброї

Мав себе він за героя

Й розбишакою під хмелем
На коні примчав у Хелом.

Гордість так його роздула,

Що в усіх він тицяв дуло:

“Буду правити залізно,

Парабелум – зброя грізна!”

Тільки Шльому-водовоза

Не злякали ті погрози:

Наливає воду в діжку –

Виливає з діжки смішки.

Зрозумівши водовоза,

Гість удався до погрози:

“Виставлять мене дебілом?!

Ти прислужуєшся білим!

Доведеш себе до гроба –

От як стрельну прямо в лоба!”

Та тривали жарти-кпини

І в цирюльні дядька Пині.

Обчикрижив той для хохми

Під болонку гостю лохми.

І його лякав приїжджий:

“Я шаблюкою заріжу!”

А в майстерні діда Гірша

Були жарти ще гостріші.

Швець найліпший на все місто

Обслужив кавалериста:

Дуже спритно, дуже скоро

Прикаблучив гострі шпори –

Комісару вістрям в п’яти,

Щоб не міг на ноги стати,

Щоб йому за кожним кроком

Вилізали кольки боком,

Щоб кололи не коняку,

А пришельця-забіяку.

Той кричав: “Ти контра біла! 31

Як ти чоботи підбила?!

Мій товариш парабелум –

Це гроза містам і селам!

Чує: контрою тут пахне

Й кулю в лоб тобі бабахне!

З революції знущатись?!

З революції сміятись?!”

Та сказала баба Люся:

“Комісаре, не хвилюйся.

Залиши у дулі кулі, –

Революція в каструлі.

Маршируй-но до базару,

Де близнята-куховари”.

Ось близнята Бузя й Аба

До стола ведуть нахабу.

Наварили гостю каші,

Щоб заграли в шлунку марші.

Так заграли – чують люди,

Кажуть: це музичне блюдо.

А кухарка тітка Сара

Жарти шкварить комісару.

Як ушкварить – людям втіха,

Всі качаються від сміху.

Комісар аж стогне: “Згубно!

В животі у мене бубни!”

І тоді аптекар Шмулик

Дав од музики пігулок,

Й урядовий той прислужник

Цілий день гасав у нужник.

Отаким зайнявся ділом,

Був дебелим, став дебілом.

Отже, Хелом теж мав зброю

Й сам за себе став горою.

Говорить, либонь, не варто:

Зброя хеломців – це жарти,

Канонади-сміхонади

Проти засланця від влади,

Жарти, кпини, кольки, смішки,

Що від них дрижали жижки.

Гість під марш від Аби й Бузі,

З парабелумом на пузі

Головою вліз в уздечку

Й поскакав, мов кінь, з містечка.

Сам скакав, бо кінь сховався

Й разом з Фрейдл реготався.

А бандит іржав і риссю

Мчав з містечка й не барився,

Так скакав він шляхом-сміхом,

Бо від сміху з глузду з’їхав.

… Жартома здолав наш Хелом

Комісарів парабелум.

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБЕЛИЦЯ

ПРО ХЕЛОМСЬКОГО ФАРМАЦЕВТА

І ЙОГО СОЛОДКІ РЕЦЕПТИ

За жеребкуванням, що його провели мудреці, після Шльоми-водовоза Зя-

му забрав до себе Шмулик-аптекар.

Аптекарем його звали друзі та знайомі. А для звичайних відвідувачів ап-

теки він був фармацевт з приставкою до цього титула. По тій приставці мо-

жна було зрозуміти, яка в містечку влада: пан фармацевт, гер фармацевт,

господін фармацевт, домнул фармацевт.

Зяма прийшов у гості до товариша фармацевта.

У цього невисокого товстенького чоловічка була така ж пухкенька жінка

й семирічна донечка-колобок.

У кімнаті, де пригощали Зяму, теж усе було якесь кругленьке: столик, сер-

ветки, подушечки на дивані, рамки фотографій на стіні.

Складалося таке враження, що господарі цього круглого затишку остеріга-

лися гострих кутів.

Тому Зяма, який уже призвичаївся до цієї закругленості, здивувався, коли

його вивели в садок з тильного боку хати. Тут були суцільні кути: лавка, аль-

танка, стіл-верстак з садовим реманентом на ньому, вулики.

– Хто ж це біля вас займається садом, бджільництвом? – спитав Зяма.

– Біля мене займаються моя жіночка Хана й донечка Двора.

– То це ваші вулики? – в Зяминому уявленні цей відверто робочий садок не

в’язався з обстановкою Шмуликової квартири.

– Звичайно, наші. З якого ж вулика почнемо знайомити нашого гостя, Бджі-лочко? – спитав у дочки Шмулик.

– Ой ти хмелю! – тоненько проспівала вона.

– А в тебе й голосок, як у бджілки, – сказав Зяма.

– Тож її ім’я таке, – погладив дочку по голові Шмулик. – Двора на івриті оз-

начає: бджола. Я згоден з тобою, Бджілко, покажемо спочатку вулик “Ой ти хмелю”.

Аптекар підвів Зяму до крайнього в саду вулика, який стояв на відшибі.

Двора колобочком котилася за ними.

– Оце і є вулик, який називається “Ой ти хмелю“, – сказав Шмулик.

– Чому? – спитав Зяма.

– Прислухайся.

– Чую. Бджоли бжунять.

– П’яними голосами горлають.

– Я такого не чую. Чому ви так кажете, реб Шмулику?

– Якби ти тямив у бджилиній мові, то зрозумів би, що це п’яний гармидер.

– Там бджоли бжунять під хмелем, – додала Двора.

– Бджоли п’яні? – здивувася Зяма.

– Ото й розходилися, – аптекар постукав по вулику. – Кінчайте концерт!

Антракт! Зямо, хочеш – вір, хочеш – ні. Під Хеломом росте хміль. Бджоли

з цього вулика занадилися туди літати. І повертаються сюди напідпитку.

– Анекдот!

– Ні, це тобі не жарт.

– А татусь бере їхній мед на ліки.

– На специфічні ліки, – усміхнувся Шмулик. – З цього й почну свою улюб-

лену балачку про медолікування.

– Наш фармацевт осідлав свого коника, – по-дорослому промовила Двора.

– Донечка копіює маму, – лагідно сказав Шмулик і спитав у Зями: – На чо-

му настоюють трави, ягоди для лікування?

– На спирту?

– Так, на спирту. Тобто на алкоголі. А мені й настоювати не треба. Оці зах-

мелілі бджоли дають мед, вже настояний на алкоголі.

А далі балачка Шмулика, яка захопила Зяму, перейшла до показу фармацев-

тичних виробів. Зяма побачив сотні баночок ліків на меду, витовлених цим хе-

ломським мудрецем. Звісна річ, не лише п’яних бджіл, в основному тверезих.

– Між іншим, – сказав Шмулик, – пігулки для комісара я зробив завдяки

бджолам.

– На меду? – спитав Зяма.

– Ні. Але таки завдяки бджолам. Точніше, завдяки ведмедю, який навідався

до бджіл. – Шмулик розреготався. – Оце я сміюся, згадавши, як той червоно-

штанний розбишака бігав до нужника.

– Від ваших пігулок, я вже знаю, – теж засміявся Зяма. – Що, ведмедем його

налякали?

– От послухай. Якось до мого знайомого пасічника Івана, це недалеко, в селі Підлісному, забрів на запах меду ведмідь. Бджоли захвилювалися, покликали

Івана. Він вибіг з рушницею й стрельнув, не у ведмедя, у повтря, щоб відігнати звіра. Той перелякався – кинувся навтьоки. Як ведеться у цих тварин – від то-

го пострілу напав на ведмедя стул.

– Що, що? Який стул?

– Ведмідь обкакався, – серйозно сказала Двора.

– Фу, доню! Так негарно, говори культурно.

– Культурно обкакався.

Шмулик затулив долонею посмішку й вів далі:

– Це називається ведмежою хворобою. Сліди того переляку лишилися на тра-

ві. Минуло кілька місяців. Коли в Хеломі розперезався комісар, я подумав: от

ти, нахабо, розперезався, то чому б тобі й штани свої не загубити? Я пішов до Івана, ми з ним знайшли в траві пересохлу купку ведмежого страху. Піддавши

її дезінфекції, я виготовив пігулки ведмежої хвороби. Ну, а що було з коміса-

ром далі, тобі відомо…

– Татусю, можна я задам Зямі загадку?

– Тільки культурну. Я ж тебе знаю.

– Дуже культурну загадку, татусю, про бджіл.

– Ну питай.

– Зямо, скажи, де у бджоли очі, в голові чи в попці?

– Що за питання? Звичайно, в голові.

– А як же бджола бачить, куди треба вжалити? Жало ж у неї в попці.

Сміялися, звісно, що сміялися.

– Зямо, що скажеш про цю некультурну дівчинку?– удавано сердито насупив

брови Шмулик-аптекар.

– Хеломське дитя.

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО ТЕ, ЩО ЗЯМА СПІВАЄ,

ЯКА КОРОНА БУВАЄ

Наслухавшись у Хеломі кумедних оповідок, дотепних жартів, усміхнених

пісеньок, Зяма раптом подумав, та що подумав – відчув, що вчувається йому

голос Дріза. Отой голос, що з раннього дитинства звучав веселими віршами.

Але для того треба було розгорнути книжку. А оце зараз розгорнулося місте-

чко, немов книга Дріза.

І виникла конча потреба поговорити з Дрізом. Особливо жагуча після про-

читаної тут, у Хеломі, Тори. Зяма й удома читав Святу Книгу, і дідусь Фроїм

частенько балакав з ним про неї, але нині, у цьому єврейському містечку, що-

раз щось нове відкривалося в ній.

Особливо схвилювали Зяму останні сторінки Тори, ті, де Всевишній каже

Мойсею: “І помри на горі, на яку ти зійдеш, і прилучися до народу твого…”

Зяма замислився: як же це може бути, щоб мертвий прилучився до живого

народу? Може! Якщо він не мертвий у наївному земному розумінні. Отже, є

інше продовження життя, пов’язане з народом. А єврейський народ Дріза –ось

він: живий Хелом…

І Зяма Зінгер промовив:

– Реб Шике… Ви дозволите мені називати вас так? Тут, у Хеломі, інакше не

можу… Реб Шике, з вашого дозволу, а я сподіваюся, маю його, розповідатиму

написані вами твори у моєму скромному переспіві. Повертатиму ваші вірші

до їхніх витоків. І щось своє віршуватиму. Спасибі, реб Шике. Шабат шалом!

Так, була субота.

На суботню вечерю Зяму запросив до себе в родину Янкель-різник.

Так уже ведеться у євреїв. Тих, у кого немає свого притулку або грошей на

святкову вечерю, неодмінно хтось запрошує. Люди заздалегідь домовляються

між собою, хто з них прийматиме гостя і кого саме.

Третя серпнева субота приймати Зяму випала Янкелю-різнику. Родина як ро-

дина, застілля як застілля.

А застілля все-таки не зовсім звичайне. Адже різничиха Голда приготувала

свій знаменитий бульйон. Голдн юх, золотий бульйон.

– Реб Янкелю, – сказав Зяма,– голдн по-єврейському означає золотий. А я ду-

маю, що цей бульйончик названо так на честь вашої дружини.

– Дивися, – засміявся Янкель-різник, – від твоїх слів очі моєї Голди теж ся-

ють, як золоті.

Але на цьому балачка про золото не скінчилася.

Посеред вечері прийшов ще один гість. Отой самий, якого описав колись по-

ет Овсій Дріз: хеломський король Нухим.

Його можна було б величати Нухимом Першим, але, крім нього, в Хеломі ні-

коли більше не було королів, ні другого, ні третього – жодного, тому називали:

королівська ледачість Нухим Єдиний.

Переступивши поріг, король скинув галоші, й перед очима всіх постали жов-

ті-жовті, блискучі-блискучі черевики. Тільки лиш оце взуття мало святковий

вигляд, все інше на його ледачості було обтріпане, порване, пом’яте.

П’ятирічний Янкелів онук Моня не відривав очей від взуття Нухима; навіть

тоді, коли той сів за стіл, малий щораз заглядав під скатертину й попискував:

– Ой-вей! Блищать, як наш самовар!

Про ці черевики та й про самого короля хлопчику найкраще міг розповісти

Шике Дріз, але його не було на тій вечері, й Зяма потішив Моню своїм перес-

півом. Звісна річ, коли Нухим Єдиний пішов з хати.

Власне, король залишився, але вже в тому Зяминому переказі.

У різних країнах були королі.

Країни великі й країни малі

Завжди турбувалися, дбали про те,

Щоб мали монархи взуття золоте.

Й тепер на монархів багата земля,

Та в Хеломі досі нема короля.

В містечку ніхто царювать не бажав,

Бо мали чимало нагальніших справ.

І Сім Мудреців, сім розумних голів,

Сиділи і радились рівно сім днів.

Сказали:

“Містечку потрібен престиж,

Тож слід короля завести чим скоріш.

З усіх, кого знаєм, пасує ця роль

До Нухима-ледаря, ось хто король!

Лінивий до праці й до всяких навчань,

Він приндитись вміє та ласий до звань.

По Хелому ходить з поважним лицем

І Восьмим – нахаба! – назвавсь Мудрецем.

Себе він таким, як і ми, виставля.

Розжалуєм Нухима до короля!”

І Сім Мудреців без усяких проблем

Призначили хлопця міським королем.

І от цей король по містечку гуля,

Хоч зовсім немає взуття в короля.

По вулицях гордо босоніж іде

І з кожним зустрічним розмову веде.

Побачивши півня, спинивши кроля,

Статечно киває: “Вітай короля!”

Погладивши кицьку, обнявши бичка

Їм каже: “Вас пестить монарша рука”.

А люди сміються:

“Го-го! Ого-го!”

“Король голоп’ятий” – назвали його.

Замислились Сім Мудреців: “Таки так.

Подбаєм, щоб взувся король наш, босяк”.

Й надумали мудро розумники ті

Йому черевики пошить золоті.

Пошили. Чи злото? Якби ж то знаття,

Важливо лиш те, що блискуче взуття.

Дощі та калюжі, бо осінь на те.

Й вода заливає взуття золоте

І хлюпає так в королівськім взутті,

Неначе це чуні злидарські прості.

Ось Нухим-король, посинівши од стуж,

У золото взутий, бреде між калюж.

Дійшов до базару. І що це воно?!

Його черевики – суцільне багно.

А люди сміються: “Дивіться – сміття!

Оце золоте королівське взуття?”

Та Сім Мудреців на своєму віку

Порад наплодили, то дали й таку:

“Ти, Нухиме, злото сховаєш, отож

Встроми черевики у пару галош”.

А люди сміються на вигадки ті:

“Хіба наш король в золотому взутті?”

Од сміху аж кидає хеломців в дрож:

Не видно ж бо золота їм з-під галош.

Та Сім Мудреців не якісь диваки:

Веліли зробити в галошах дірки,

Щоб бачили люди, що сяє з дірок

Взуття королівське, мов двійко зірок.

Порізав галоші король, та біда:

Струмують крізь прорізи бруд і вода.

А люди сміються: “Брехеньки пусті,

Що ходить король в золотому взутті!

Де носять монархи, в яких це краях

Плебейські галоші на ніжних ногах?”

Прибіг до розумників Нухим в сльозах:

“То може, галоші носить на руках?”

Та Сім Мудреців закричали: “Чому?!”

І дали пораду чудову йому:

Галош не скидати, а трохи помить

І в дірочку кожну солому встромить.

Усе буде славно, усе до пуття,

Бо колір соломи якраз під взуття.

Гуляє король – променад, теренкур,

Гуляє і вже не боїться баюр,

І вже не страшні ані дощ, ані сміх:

На туфлях галоші з соломою в них.

А затичка хитра, солома ота:

До туфель пасує – вона ж золота!

І весело Місяць всміхався здаля

Містечку, де взули свого короля.

Після застілля Зяма побалакав з Монею.

Розмову розпочав хдопчик:

– Ніякий він не король, отой Нухим. Я бачив у книжці, там усі королі з коро-

нами. А чи не так?

– Корони бувають різні, – заперечив Зяма.

– А які?

– І такі, як у Нухима Єдиного.

– Та в нього ніякої корони немає.

– А золоті черевики?

Моня навіть образився:

– Я тебе по правді питаю, а ти жартуєш.

Зяма засміявся:

– Чоловіка коронують черевики.

– Це хохма! – теж засміявся Моня. – Корона на голові, а черевики на ногах.

Зяма взяв гітару й заспівав те, що йому щойно придумалося:

– Є містечко невеличке,

Там свої існують звички.

Кажуть там: ’’Хто з мозолями,

Не бувають королями.

Отже, королів одвіку ми

Коронуєм черевиками’’.

– А галоші? – зареготав Моня.

Зяма вдарив по струнах:

– Кого королем проголошують,

Того коронують й галошами.

– Це ти про наш Хелом! – серйозно сказав Моня.

І вони обоє заспівали новонароджену пісеньку.

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ 41

ПРО ХЕЛОМСЬКОГО КАПРАЛА ДАВИДКА

ТА ЙОГО БАЛАЧКИ-ОПОВІДКИ

Щодня Зяма обідав у Бузі й Аби, в їхньому базарному буфеті ’’Близнята’’,

який на ідиші називався буфетмарк ’’Цвейлінг’’. На цьому наполягли брати-

близнюки. А годували вони так смачно, що Зяма кожного разу згадував бабу-

сю Ену, хай буде благословенна її пам’ять.

Обіди обідами, але не менш смачними були балачки із завсідниками: бала-

гулами, дрібними гендлярами, вантажниками та іншим базарним людом. А

як не сказати, що їхня мова була смачною? Солоні словечка, наперчені при-

казки, солодкі згадки, гарячі жарти, що аж шкварчали на невгамовних язиках.

І на десерт якась зворушлива єврейська пісенька…

А ще тут у меню були заморські історії капрала Давидка.

От уже, як сказали Зямі, років п’ятнадцять цей відставний вояка харчувався

у близнюків, з якими в дитинстві ходив до одного хедера. Повернувся з війсь-

ка, овдовів і от прибився до базарного буфету. І не стільки заради столуваня,

скільки задля застільного балачкування.

З часом Давидко-капрал все частіше сумував, бо менше й менше лишалось

в нього слухачів, мало не всенький Хелом знав уже про його заморське життя.

Аж тут свіжий слухач – Зяма Зінгер. І оживився, навіть помолодів старий

солдат. Адже доля підкинула йому не просто уважного слухача, а надзвичай-

но зацікавленого, який ще й записував до свого блокнотика оповідки капрала Давидка.

Одну таку оповідку Зяма записав майже дослівно.

Тут слід сказати про те, що перші бойові танки появилися у Другій світовій

війні. За вісім років до того, як Давидко став танкістом, де й зажив звання кап-

рала.

Тоді в Хеломі був лютий голод. Містечковий люд, та й селяни, шукали робо-

ту по всіх усюдах, аби хоч якось прогодуватися. Невисокий, але міцний, Дави-

дко подався за море. Там найнявся солдатом у королівську армію. В країні, яку

він називає вигаданим ім’ям Південна, бо, коли його, іноземця, демобілізову-

вали, у нього взяли присягу тримати в таємниці, де саме служив: король не хо-

тів, щоб стало відомо, що його армія складається з найманців.

І про сусідню тамтешню країну Давидко-капрал теж секретно мовчав, поза-

як там, на кордоні якраз із нею, була в нього таємна операція: завдання затри-

мати шпигуна. Отже, й те королівство він називав конспіративною кличкою:

Північне.

Що в Давидкових оповідках правда, а що вигадка, цього не відав ніхто, на-

віть він сам.

А та бойова операція – і зовсім вже химерною.

Так от, Зяма Зінгер слідом за застільною балачкою перемістився через мо-

ре на кордон між двома королівствами, Південним і Північним. Там у танку

сидів Давидко-капрал. Це йому пощастило, що він невисокий на зріст і міг

влізти у тісну кабіну. Перші танки були такі маленькі, що танкістів добира-

ли відповідного розміру. А при Давидкові була ще й собачка, його улюбле-

ний цуцик Шмуцик. Не дуже охайний песик, митися не любив, тому й отри-

мав таке ім’я єврейського походження, яке означає ’’бруднуля’’.

А на протилежному боці кордону стояв такий саме танк сусіднього коро-

лівства, і в ньому сидів такий саме дрібнокаліберний капрал. І також з собач-

кою.

Капрали між собою не перемовлялися. Але не зі стратегічних міркувань, а

тому, що балакали різними мовами.

А от песики перегавкувалися через кордон, бо говірка в них була спільна,

добре їм зрозуміла. До того ж така, що неможливо було тримати її в собі, кор-

тіло щось нагавкати одне одному.

Давидко розповідав Зямі про давні події голосно, сміючись, підскакуючи й тупаючи ногами. Тоді, раптом притишивши голос, перейшов до незабутньої таємної операції: про те, як от-от мала розпочатися війна і як її спалах погаси-

ли собачки.

Усе це Зяма ретельно занотовував у своєму записнику. А руки вже просили-

ся до гітари. Він написав останній рядочок Давидкової оповідки, який став наз-

вою вже його, Зяминої, веселої балади.

“Про Давидкову балачку, як війну погасили собачки”.

Між Північчю та Півднем

Стояли на кордоні

Два танки, в бій готові,

А поки що в заслоні.

У кожному із танків

Сиділо по капралу.

Як слід, на чергуванні

Вони собі дрімали.

А щоб було не нудно

У танках чергувати,

Капрали не забули

Щенят з собою взяти.

Але коли поснули

Натомлені капрали,

То їхні собачата

Із танків повтікали.

Зустрілась на кордоні

Ця пароча кудлата

І почала грайливо

Через кордон стрибати.

На Півночі – тривога,

Тризвонять телефони,

Що заступив хтось з Півдня

За лінію кордону.

Й на Півдні теж напруга:

По рації майнуло,

Що з Півночі на Південь

Кордон щось перетнуло.

В усіх штабах почули

Із радіослухачок

Два імені в ефірі

Й не знали, що собачок.

Стоять суворі танки,

І в танках два капрали,

Прокинувшись, на вуха

Навушники нап’яли.

Капрал в північнім танку

Почув, що кличуть: “Шмуцик!”

Збагнув: ім’я шпигунське…

А то був просто цуцик.

Капрал в південнім танку

Почув, що кличуть: “Фресик!”

Збагнув: ім’я шпигунське…

А то був просто песик.

Штаби веліли танкам

Ввійти в гарячу зону, –

Війна ось-ось почнеться

На лінії кордону.

Капралам наказали

Розвідників ворожих

Негайно захопити

Та бути насторожі.

Кричить капрал північний:

– Де ваш розвідник Шмуцик? –

Південний розсміявся:

– Це ж зветься так мій цуцик!

І сам уже волає:

– А де шпигун ваш Фресик? –

Північний розсміявся:

– Це ж зветься так мій песик!

Аж тут з’явились раптом

Порушники кордону,

Загавкали на танки

І на гарячу зону.

Либонь, що нахлебтались

Вони водички зранку, –

Й задерли задні лапки

На войовничі танки…

Стояли так довгенько

І тішились на пару…

Отак і погасили

Вони воєнну свару.

Тут вилізли із танків

Розчулені капрали,

Погладили собачок

І враз зареготали.

Північний і південний

Сміялись, аж качались.

… Якби ж то війни всюди

Так весело кінчались!

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО ТЕ, ЩО НАЗВИ БАРАБАННІ

ПОТРІБНІ БУДІВНИЦТВУ БАНІ

Аба-куховар. Щось ми перестали думати про нашу баню.

Бузя-куховар. Забули подбати про лазню.

Шмулик-аптекар. Так і не виробили рецепта.

Янкель-різник. Справді, скільки ж ми будемо марудитися з нашою банею?

Шльома-водовоз. З банею, якої ще нема!

Бузя-куховар. А роки летять.

Аба-куховар. А час минає.

Шмулик-аптекар. Уже про грілки забули, лампою ревматизм обшмалюють.

Меїр-кравець. Усе міняється, тільки голки ті ж самі. І в росйсько-японську

війну я шив ними, і в першу світову, і в громадянську, і в неп…

Шльома-водовоз. А от колір їхній таки інший.

Меїр-кравець. Що значить – інший?

Шльома-водовоз. Оце в Яшванці всіх кравців зігнали в артіль “Червона гол-

ка”.

Янкель-різник. То може, назвемо нашу баню ’’Червона лазня’’, га?

Натан-книжник. О!

Шмулик-аптекар. Що це за О у вас?

Натан-книжник. Моє О означає, що я намацав причину, чому в нас досі нема

лазні.

Меїр-кравець. А таки чому?

Натан-книжник. Усе починається з назви. Зараз, при соціалізмі, всьому слід

дати назву. От я читав у газеті, що столичні двірники назвали себе об’єднанням “Партійна чистка“.

Аба-куховар. Красиво!

Бузя-куховар. Гарно!

Натан-книжник. Треба навіть наперед називатися. Така нині вказівка.

Шмулик-аптекар. До революції ми нашу лазню назвали б на честь царя-ба-

тюшки Миколаївкою. А нині багато вождів, візьмемо ім’я якогось, решта може образитися.

Шльома-водовоз. Тоді тпру! Назвемо вождівкою-вошівкою. Всім честь від-

дамо. І політику не об’їхали, і в поставлену задачу запряглися.

Янкель-різник. Я бачу, ви реб… вибачайте, товаришу Шльомо, політично під-

ковані.

Шльома-водовоз. Аякже, у червоного балагули-водовоза повинні бути біль-

шовицькі підкови.

Натан-книжник. Тож даваймо спільними пролетарськими зусиллями при- думаємо назву нашій бані.

Янкель-різник. Я пропоную на честь великого російського народу назвати

єврейську баню більшовицькою парилкою.

Аба-куховар. А є ще баня сауна.

Бузя-куховар. Лазня сауна.

Шмулик-аптекар. Що ви! І це після фінсько-радянської війни? Там же була

така баня…

Янкель-різник. А що, коли так, як ту яшванську артіль: “Червона баня”? Ад-

же, коли купаються, то всі стають совєцького кольору.

Натан-книжник. Давайте скромніше. Що ми в бані робимо? Миємося. Де ця

баня? В Хеломі. От і виходить: хеломийка.

Янкель-різник. А ще підпишемо: купальня інтернаціональня. До речі, реб…

товаришу Натане, а що таке інтернаціональ?

Натан-книжник. Поясню доступно. Єврейську фаршировану рибу фіш їсть молдованин, молдавську мамалигу їсть українець, українську галушку їсть гру-

зин, грузинське сациві їсть чукча…

Аба-куховар. Ну то й що? Ми ж не їдальню будуємо.

Бузя-куховар. Не столовку общепіта.

Янкель-різник. То що ж воно таке, інтернаціональ?

Натан-книжник. Тоді поясню ще доступніше. Єврей бере молдованина, мол-

дованин бере українця, українець бере грузина, грузин бере чукчу, і таким пара-

дом – на обмивку в нашу баню.

Шмулик-аптекар. Вибачте, що перебиваю. Де я, хеломський єврей, можу взя-

ти чукчу?

Натан-книжник. Ну… скажімо…

Шльома-водовоз. Треба спитати у бухгалтерші в райцентрі Кравчучки, що від-

сиділа на якійсь Колимі. Вона тепер Кравчукча, так її там назвали.

Янкель-різник. Відріжемо цю майсу й повернімося до бані. Вважаймо, що ми

її таки назвали. Хеломийка імені інтернаціоналю. Ну, а далі?

Натан-книжник. А далі – про турків.

Меїр-кравець. Додамо їх до нашого помивочного інтернаціоналу?

Натан-книжник. Будемо переймати турецький досвід. Але не треба забувати,

що при соціалізмі навіть будівництво бані потребує гучної назви. Щоб гриміла,

як бій барабана. Щоб тарабанила про гігієнічний спосіб соціалістичного життя.

Шмулик-аптекар. Маєте рецепт прожекта?

Натан-книжник. А таки маю…

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО ЄВРЕЙСЬКЕ МУДРУВАННЯ

ЗБУДУВАТЬ ТУРЕЦЬКУ БАНЮ

Дорогий реб Шике, це знов звертається до вас Зяма Зінгер. Я радий, що був свідком лукавого мудрування хеломських хохмачів, коли справа дійшла до бу-

дівництва бані. Все те я вже давно знав з вашої віршованої казки. Вона така ж жартівлива, як і вигадки та балачки мудреців. Просто дивно було бачити й чу-

ти, як вони клопочуться: буквально за вашою фантазією. А може, то ви писа-

ли за їхньою фантазією?

Оце вперше я збагнув, що таке народність у словотворчості.

І коли я наважився на переспів вашої гумористичної поеми, то спирався ще й

на щедрість вигадок гумористів, що творили тією мовою, котра, як мені здаєть-

ся, доброзичливо прийняла моє посередництво.

Це ж мова вашого рідного подільського села Красного.

Я був там. Зустрічався з учнями й учителями. У них в кабінеті літератури ви-

сить ваш портрет. А тепер у шкільній бібліотеці є ще й книжка, в якій хеломсь-

кі мудреці розважають читачів мовою вашого шкільного дитинства.

Лазні відомі столицям і селам,

Тільки не знав їх веселий наш Хелом.

Митись запрошував навіть приїжджих

В ночвах, у відрах, в коритах і діжах.

“Ночви – не баня, – сміялися гості. –

От якби лазня, попарили б кості!”

“Звіть, як бажаєте: лазня чи баня –

Тільки б наш Хелом ходив на купання”.

Якось в містечку прочули новини:

В турків є лазня, де з мармуру стіни.

Фельдшеру Берлу прислали дарунок –

Книжку турецьку, в якій був малюнок:

Лазня – геть мармур, а не штукатурка,

В лазні юрмляться із клунками турки;

Біля будівлі вчувається гомін,

Їде машина, і пахкає комин;

В небо струмує із комина пара,

А з-під колес випаровує хмара;

Дивна машина – котел із трубою,

Що зупинилася поруч з юрбою.

В Хеломі був на той час із столиці 49

Мендель-купець, став у книжку дивиться.

Ось що сказав, як закрив палітурку:

“Це вам вокзал, і на поїзді турки”.

Отже, вокзал по-турецькому баня…

Доки ж містечкові жить в калабані?

Сім Мудреців на малюнок дивились:

“Що ж то зробити, щоб хеломці мились?

Значить, в журналі це нам показали

Баню турецьку, що зветься вокзалом.

Ну, не придбаємо ми паровоза,

Маєм для бані вокзальної воза.

Бочку поставим, надійніша тара,

Буде пускати на хеломців пару…

Мармур для нас – лиш в журналі картина.

Але ж для бані є в нас деревина.

От і збудуєм з дощок добру баню –

Гарне з турецької книжки придбання”.

Хоч неймовірно, не слід дивуватись:

З турками теслі взялися змагатись.

Зводити баню взялись біля річки,

Лазні ж потрібно удосталь водички.

Ось вона лазня, стоїть край дороги.

Все тут із дерева, все, крім підлоги.

Стіни і стеля – усе з деревини,

Тільки підлога – долівка із глини.

Миються люди в збудованій лазні,

Миються люди в грязі непролазній.

Це ж бо розкисла розмита підлога,

Грузнуть у ній щойно вимиті ноги.

Хоч неймовірно, не слід дивуватись:

Вдома продовжили люди купатись.
Треба ж грязюку із бані відмити,

В хатній водичці з відра чи корита.

Це будівельники так помилились,

Видно, самі вони в бані не мились.

От і виходить: тут щось помилково.

Треба про баню подумати знову.

Сім Мудреців сім годин засідали,

Пильно у книжці вокзал розглядали.

Може, проблема якась в паровозі?..

Ні, заковика, звичайно, в підлозі.

Сім Мудреців теслярам наказали,

Щоб для підлоги дошки нарізали.

Важко повірити: люди робочі

Так заявили відверто їм в очі:

“Ви Мудреці, але мусите знати –

Треба дошки акуратно стругати,

Так, щоб рубанок забрав всі занози –

Це вам не пару пускати із воза.

Ну а якщо не стругать, є загроза –

Хеломцям ноги поколять занози”.

Сім Мудреців ще сім днів засідали,

Теслям завдання нове загадали:

“Треба стругать дерев’яну підлогу,

Так ми врятуємо хеломські ноги”.

Мовили теслі: “Ми будем стругати,

Але ж по струганих слизько ступати.

Хеломцям буде незручно у лазні,

Будуть крутитись і падать, як блазні”.

Сім Мудреців ще сім діб мудрували,

От і прийшли до нової ухвали.

Важко повірити – теслі ж повинні

Втілити мудрість оту в деревині:

Таки стругати! Стругати мостини

Й класти обструганим боком до глини.

Важко повірити: теслі старанні

Так і поклали підлогу у бані.

Є до купання у хеломців потяг,

Хоч вони мусять купатись в чоботях,

Хоч не скидають важкі черевики…

… Сім Мудреців славнозвісні навіки!

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО БІСЕРНУ ВЕРВЕЧКУ –

ГЕОГРАФІЮ МІСТЕЧКА

Такого книгосховища не в казенній бібліотеці, а в приватній квартирі Зяма

ніколи не бачив. А це було звичайне помешкння. Щоправда, книжника. Ната-

на-книжника, наймолодшого з Семи Мудреців.

А втім, книгосховищем цю бібліотеку гріх називати. Її господар ні від кого

не ховав свій скарб. Хеломці, старі й молоді, брали тут чтиво, подовгу говори-

ли про нього з господарем.

От і Зяма прийшов до Натана-книжника. Той запросив його в гості. Між ін-

шим, дуже любив показувати своє багатство й ділитися ним.

Зяма виріс у родині книголюбів і мав смак до літератури. От і смакував. Хо-

див од полиці до полиці. А їх було багато, стіни заставлені ними, добрий деся-

ток етажерок посеред двох кімнаток холостяцької квартири, де з меблів лише

стіл, дві табуретки й ліжко із шафкою для одягу. Та підзорна труба на ніжках.

Натан-книжник, щасливий увагою до його скарбу, ступав поруч із Зямою й

щораз погладжував якусь палітурку. Так гостинний господар за столом підсо-

вує гостю найсмачніші страви.

І Зяма ні на мить не втрачав апетиту. Гортав і гортав сторінки, то повертаю-

чись до вже проглянутих, то нетерпляче поспішав до нових.

Хтозна, скільки часу минуло. Та хіба це має якесь значення, коли ти торкаєш-

ся вічності?

Натан-книжник. Ну як? Як тобі?

Зяма. Чудова у вас бібліотека! Книжки різними мовами. Багатство!

Натан-книжник. В яких країнах живемо, там і збагачуємося. Оце іспанські

книги… німецькі… А от – російські, польські, українські… Як позначки галуту.

Зяма. А що таке галут?

Натан-книжник. Вигнання. Чужина.

Зяма. А-а, діаспора.

Натан-книжник. Так, не по-єврейськи так. А по-нашому: галут. На івриті.

Зяма. А є у вас книги не галутні?

Натан-книжник. Більшість. От. Постій, Зямчику, біля цієї полиці. Тільки по-

стоїш – і відчуєш, хто ти є… Ось коло цієї Тори.

Зяма. Звідки ж ці книги?

Натан-книжник. З Ерец-Ісраель… від предків… А ось ця вже молодшою єв-рейською мовою, ідиш, про Хелом.

Зяма. Про це містечко?

Натан-книжник. Про нього, про хеломців…

Зяма. Тут кожна книга – брильянт.

Натан-книжник. Ти коли-небудь бачив брильянт? Ні? І я не бачив. А що ти знаєш про брильянти? Нічого? А я знаю. У книжках читав. Так от, це камінчи-

ки. Їх купують мільйонери. Ти коли-небудь зустрічав хоч одного міільйонера?

Ні? І мені не доводилося.

Зяма. А Мойше-Бер?

Натан-книжник. Е, халамидник, перекупник чужого шмаття… Так от, кажу: якби зустрів справжнього мільйонера, то спитав би, що такого особливого у ка-

мінцях, якщо за них платять великі гроші? Кажуть, що вони дуже блискучі й у

них відбиваються різні навколишні кольори? А чи не побоюєтеся ви, месьє мі-

льйонере, спитав би я, що за ваші мільйони можуть підсунути звичайне скель-

це, бо воно схоже на омріяний вами камінчик? Адже брильянт, як скло, повто-

рює сторонні барви. І тут я розповів би йому про бісер. Я сказав би: месьє Зал-

мане…

Зяма. Та я ж не мільйонер.

Натан-книжник. Ти багатший за нього, Зямчику, ти музикант! І ти у Хеломі!

Так от, бісер. Йому не треба задивлятися на чужі кольори, він сам кольоровий!

Усі барви, які тільки є на світі, можна побачити на зернятах-бісеринках. На гро-

ші він дешевий, навіть кожний бідняк може купити своїй коханій бісерне намис-

то. Для коханої дівчини… Тож якраз цим він і дорогий!

Зяма. А якщо немає кохання?..

Натан-книжник. Як це немає? А коханий Хелом! Які брильянти могли пере-

дати кольори нашого Хелома? Немає таких брильянтів, щоб вони були зрозумі-

лі нам. Зрозумілі й дорогі, як пісеньки наші, як жарти наші, як… Та все-все, що

тобі подобається в Хеломі! Тому я й придумав таке намисто для нашого містеч-

ка. Хіба брильянтами змалюєш його? А бісером – будь ласка. І я поклав бісерне намисто до книжки, отаку коштовну закладку, бо дуже люблю книги. А книги теж, як бісер: кожна має свій колір, свою балачку. І моя закладка – оце і є бісер-

не намисто нашого міста.

Зяма. А де вона, її можна побачити?

Натан-книжник. А в цій книжці про Хелом і є закладка. Тільки в ній вона мо-

же бути, бо для неї зроблена. Подивися. Візьми до рук.

Зяма. Та це ж бісер! Я бачив такі жіночі намиста, з бісеру.

Натан-книжник. А це намисто – портрет нашого Хелома.

Зяма. Щось не розумію.

Натан-книжник. Придивися уважно. На картонній закладці ланцюжок бісер-

них блискіток. Я розташував їх так, щоб… Та хіба просто можна пояснити? Кра-

ще прочитаю тобі те, що написалося мені про це… Ось на зворотному боці кар-

тонки, на якій наклеєний бісер…

Ці бісерні блискітки, наче росинки.

А я уявляю – барвисті будинки.

Тут бісер до бісера тулиться,

Укупі утворюють вулицю.

Це Хелома карта на книжній закладці,

І сім кольорів на закладці іскряться.

Дивися: це ж вулиця райдужна,

Де блискітки схожі на рай дуже.

Поглянь-но, отут на картоні вервечка,

Вона – географія мого містечка,

Містечка народу галутного,

Хай Богом лише не забутого.

Чому на картон я цей бісер наклеїв?

Бо бісерні зерна – це жарти євреїв.

Ці бісерні зерна ми мелемо,

Ах, тільки б не сльози, мій Хеломе…

А я вже не знаю, де бісер, де сльози,

А я вже не знаю, де спокій, де грози…

Куди й чим дорогу простелимо?

Аби лиш не в пекло, мій Хеломе…

Зяма. Чому так сумно?.. Які грози?..

Натан-книжник. Хіба знаєш наперед? От Меїр-кравець передчуває. Ми

всі передчуваємо…

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО ТЕ, ЩО ЗНАЄ ВІЧНИЙ ХАЇМ,

ДЕ МИ В ГАЛУТІ ПРОЖИВАЄМ

Заходь, Зямо, Здрастуй. То кажеш, тебе до мене послав Шльома-водовоз.

І чого це раптом? Ага, ти розповів йому, що бачив мене уві сні. Зрозуміло.

І ти захотів побачити мене, розплющивши очі. То зараз ти їх так розплю-

щиш, що я й сам себе побачу в твоїх очах. Як у люстерках. Ну от, такий я.

Старий-старезний.

Чому, питаєш, сон химерно вигадав мені драбину до неба й свічку, яку я

несу Всевишньому? Зямчику, то не вигадка. Я й насправді щоночі лізу в не-

беса. Може, колись таки пощастить мені зустрітися з Богом.

Питаєш, навіщо мені це треба? Та уві сні я казав те, що думаю. Ми з Бо-

гом обоє дуже-дуже старі. Може, Він чогось не вгледів, то розповім Йому.

А може, я чогось не втямив, то Він мені пояснить.

Скільки мені років, питаєш? Зямо, на пальцях не полічиш. Е, кажеш, що в

тебе їх на руках і на ногах аж двадцять. І смієшся. А я ж маю на увазі не ли-

ше твої. Пальців усіх хеломців не вистачить. Я ж, Зямо, Вічний Хаїм. А що

означає моє ім’я? Не знаєш. Життя – ось що. Це на івриті, біблійною мовою.

Ти чув отаке: Вічний Жид? І все-таки правильно буде: Вічний Хаїм. Вічне

Життя. Ні, ні, це не тільки я! Це й ти, й твої батьки, й кожен єврей на землі.

Народ наш.

От і видряпуюся до Всевишнього. В мене до нього одне-єдине запитання:

доки? Доки житимемо в оселі під загрозливим номером тринадцять?

Ти не збагнув, до чого я веду? То послухай про мою зустріч з людиною,

що випадково назвала цей номер. Випадково, бо побачила його на будинку,

залитому кров’ю. Єврейською кров’ю.

Відтоді минуло багато років, уже стали нам лихом Німеччина, Польща, Ту-

ніс, Іран… А я не забуваю тої зустрічі з людиною, що прийшла до мене в 1903

році, після трагедіїї тринадцятого будинку.

Я з того будинку № 13. Це було в Кишиневі у квітні 1903 року. Ти читав

про тамтешній погром, а я там був, у тому пеклі. Відсидів шиву, це дні трау-

ру. А встати несила. Закляк на порозі сарайчика, де я врятувався від погром-

ників. Згодом приходив туди часто, отак само сідав на камінчику. Мій траур тривав. І от одного разу до мене підійшов чоловік, не єврей. Сів поруч, теж

на камінь. Помовчав і спитав: як би я поставився, коли б усіх євреїв пересели-

ли у спокійне місце? Мовляв, знайшли б таке місце для нас. Я, звісно, подя-

кував добрій людині, але сказав, що є в нас таке місце й ми молимося на ньо-

го. І проказав на івриті молитву, тоді переповів її зрозумілою йому мовою:

“Якщо я забуду тебе, о Єрусалиме, нехай відсохне моя правиця, нехай язик

мій прилипне до піднебіння“. Чоловік мовчки потис мені руку, й ми попро-

щалися. Він залишив мені тоненьку книжечку. А на ній – його ім’я. Володи-

мир Галактіонович Короленко. Полтавець.

Бачу, ти схвильований, Зямчику. Подарую тобі оту книжечку Короленка.

Тільки пам’ятай, що в галуті всі оселі, в яких ми мешкаємо, під тринадцятим номером. Навіть якщо інша циферія…

Коли Зяма попрощався з Вічним Хаїмом і вийшов з його хатини, перше, що

він побачив, була драбина. Ні до чого не притулена, вона стояла посеред под-,

вір’я, й коло неї на табуретці яскраво світилася свічечка. Наближався вечір, і

вона чекала на Вічного Хаїма.

Зяма обернувся на його хату. Над дверими чорнів номер: 13.

По дорозі до Шльоми-водовоза, де він мав ночувати й цього разу, Зяма гор-

тав книжечку Короленка, пробігаючи поглядом по тексту. Уже біля Шльомо-

вої хати, на березі річки, прочитав: “У домі №13 вбивали юрбою беззахисних

людей, убивали довго, серед людного міста, наче в темному лісі… Я б, зізна-

юся, не встояв проти спокуси зробити один соціальний дослід: я б переселив,

чого б це не варто було, якби не всіх, то значну більшість євреїв з місця погро-

му”.

Зяма сів на березі річки й заплакав.

Ніхто не бачив цього. Тільки гітара, що, як завжди, була при ньому, тихо оз-

валася тремтінням струн.

Зяма пошепки повторив:

– Переселив би євреїв з місця погрому…

І торкнувся чутливих до нього струн.

А де воно, місце погрому?

Хіба ж то один Кишинів?

Те місце – частина огрому,

Як іскра безкраїх вогнів.

Уже Кишинів – спогад жаху,

Та інші місця у вогні,

Й червоними крилами птаха

Тріпоче на білій стіні.

Біжу від проклятого місця,

Та наче по колу біжу;

Не знаю, як вирватись звідси,

Здолавши криваву межу.

Свічками надгробними сходять

Берези у тихім краю,

Над тими місцями, де годі

Шукати надію мою.

Надію втекти від погрому,

Від себе втекти…

Але ж ні –

Луна кишинівського грому

Не вщухла іще у мені.

Не вщухла в єврейському серці

Погромних провісниця літ:

І ось вже кривавить Освенцім

Посипаний попелом слід.

І от у мені

Всіх убитих

Надія на завтрашні дні,

Останній Міхоелса видих

І Маркіша рана в мені.

Ізраїль ще тільки зоріє,

А поки що це лиш ім’я…

За місце, побачене в мрії,

Вклонюсь Короленкові я.

Яке мені місце озветься?

Ходім, моє серце, ходім,

Єврейське роз’ятрене серце –

Мій вічно тринадцятий дім.

І тут закінчується ця билиця-небилиця, поступаючись місцем іншій.

БИЛИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

ПРО КОСТЮМ, ЗАБУТИЙ НЕДАРМА,

БО ЗАМОВНИКА УЖЕ НЕМА

Пізно ввечері, після метушливого дня побігеньок по Хелому, Зяма при-

йшов до хатини Меїра-кравця. Вже збирався постукати у двері, та його зу-

пинив тихий спів. За прочиненим вікном співав Меїр-кравець. Його голос

легко було впізнати: хрипкуватий тенорок.

Зяма дуже любив пісні. Чув їх у супроводі оркестру, під музику акордео-

на, фортепіано, скрипки, сам собі награвав на гітарі. Але такого акомпане-

менту, як Меїровому голосу, не міг собі навіть уявити. Кравцеві вторувала

швейна машинка. І так влад, що здавалося, ніби це не випадкова стукалка,

а якийсь музичний інтрумент.

Зяма всміхався, спершу не прислухаючись до слів пісеньки, а коли вслу-

хався, усмішка миттєво зникла з його обличчя.

– Грозу передчуваю

І потай від родини

Вночі перешиваю

На саван скатертину.

Із зашморгом на шиї,

Невидимим і тихим,

Я білий саван шию –

Єврейський мій тахріхим.

Ах, біла скатертино,

Прихована на свято,

Тепер, в лиху годину,

Готуйсь мене ховати.

Аби мене самого…

Аби не всю мишпуху…

Аби не Хелом…

Останні слова Зяма вже не чув: затулив вуха руками.

Він вагався. Може, прийти іншим разом? А чи буде інший раз?..

– Чого ти стоїш під дверима? – виглянув у вікно Меїр. – Заходь, заходь.

І наче не було тієї передгрозової пісні.

Вечір у Меїра-кравця розпочався жартом.

Він спитав:

– Поки моя Роза готує вечерю, чи не хочеш познайомитися зі своїм одно-

фамільцем?

– А що, має ще хтось прийти? – спитав Зяма.

– Та вже прийшов. Років сто тому оселився в мене.

– Де ж він? – зрозумів жарт Зяма.

– У моїй майстерні, – повів його до сусідньої кімнати Меїр.

Це була маленька кімната, завалена шитвом.

– Тут же нікого немає, – огледівся Зяма.

Меїр підвів його до вікна, де на металевій станіні стояла швейна машинка.

– Ось твій однофамілець, – показав на неї. – А може, правильно буде одно-

фамілиця.

– Щось я не второпав..

Меїр зняв фанерний футляр, що ним була накрита машинка:

– Читай.

На спинці машинки, схожій на якусь тваринку, що стояла накарачках, бу-

ло викарбовано латинськими літерами: zinger.

– А! Забув! – засміявся Зяма. – Я ж ще від бабусі знаю, що так називаються швейні машинки. – І вже сам пожартував: – У нас одне прізвище. Але ж ма-

шинка не співає.

Сказав це й прикусив язика, згадавши те, що чув під дверима.

– Ще й як співає! – вже не жартуючи, сказав Меїр. – Сто років співає. Що-

правда, одну пісеньку, бідну , бо в мене всі замовники – біднота. Хоча…

Кравець замовк і навіть посмутнішав.

– Був тут один, – промовив задумливо.– Не те щоб грошовитий, але на ви-

гадки багатий…

– Хто такий? – спитав Зяма, дивно передчуваючи щось таке, що його схви-

лювало напруженою задуманістю старого кравця.

– Хто такий, питаєш? Зямо, пам’ятаєш, як ти розповідав нам про Дріза?

– Пам’ятаю.

– Так от, коли ти назвав його єврейське ім’я…

– Шике…

– Ще тоді воно щось зачепило в мені. Якусь ниточку. І от зараз я тягну її за

кінчик, ту ниточку…

– І що витягуєте?– спробував й собі пожартувати Зяма, зніяковівши, бо збаг-

нув недоречність свого запитання.

Кравець не звернув уваги на його слова і промовив до самого себе:

– Меїре, латашнику! Це ж був…

– Хто, хто? – вихопилося в Зями.

А Меїр продовжував говорити собі:

– Латашнику, він же приніс тобі матеріал на костюм! І сказав: поший так,

щоб я міг шикувати…

– І ви пошили?

– Що, я якийсь лейдикгеєр, щоб займатися такою дурницею? У мене, слава

Богу, є робота.

– А що таке лейдикгеєр?

– Людина без діла. Нероба. Чи сам не хоче працювати, чи змушений до без-

ділля, безробітний.

– Реб Меїр, що ж за матеріал приніс вам той замовник?

– Зараз покажу. В коморі стоїть, у кошику.

Зяма завмер, він уже знав, що там у коморі.

Кравець приніс кошик:

– Подивися. Хіба з цього можна щось пошити?

У кошику було листя дерев. Зелене, ніби щойно зірване з живого дерева.

– Я навіть знаю, як він замовляв,– пошепки видихнув Зяма.– Акошек мит

блетер, ней мір а-гріне елтер…

– Так, так він сказав. Зямчику, ти знаєш ідиш!

– Знаю на просторі віршів Шике Дріза. І переспівую їх мовою його рідного

села. – Ось в кошику моєму є паростки і листя… Поший мені зелену старість…

– Я тепер знаю, чому листя не пожовкло, – сказав реб Меїр. – Поглянь, во-

но досі зелене, а минуло майже п’ятдесят років. Непошитий костюм шикує…

Вранці, йдучи від Меїра, Зяма взяв собі на пам’ять зелений кленовий лис-

точок, поклав його до блокнота й усю дорогу дорогу повторював свій перес-

пів Дрізового вірша. Вперше зробив переклад так швидко: лише за ту корот-

ку ніч, коли не спав у гостинного кравця.

Мій кравчику люб’язний,

Ти кращий майстер в місті;

Ось в кошику моєму

Є паростки і листя.

Про юних кажуть часто:

Зелене ще, зелене.

Ах, так уже не скажуть,

Мій кравчику, про мене.

Не відкладай на потім,

Візьми листки та парость

Й мені на сиві роки

Поший зелену старість

Хай деревом я стану

Шпачиним чи лелечим,

Нехай дрозди будують

Гніздо мені на плечах.

Гніздо, немов зелену

До казочки зав’язку,

Триматиму на собі,

Вигойдуючи казку.

Він повертався до Шльоми-водовоза і не знати як опинився на околиці міс-

течка. Власне, містечка не було. Зяма стояв під високим деревом і розгублено

дивився на нього. Була осінь, і клен шелестів пожовклим листям.

А далеко на обрії випливали з ранкового туману обриси будинків. Хелом?

Ні, то не він. А може, він, тільки якийсь інший. Не схожий на себе.

І люди там, певно, теж інші.

А клен цей був Зямі знайомий. Здається, з якогось сну. Авжеж, ось не стане

на дереві листя, сумуватиме воно за птахами, і на його віти полетить хлопчик-вогник.

Ой, що це таке? Під самотнім деревом ходить одуд. Киває голівкою з рудим

чубчиком. Та це той хлопчик, рудий Гершеле! Гершеле-фаярл…

Видіння, видіння, видіння.

Зяма згадує, як шукав Хелом. Як багато надумав і записав, щоб оживити так

і не знайдене єврейське містечко.

Було – не було… Надія – розпука … Правда – вигадка…

Треба записати про рудочубого птаха. Може, останній зі зграї перед відльо-

том. І про дерево складаються рядочки; скоро снігом запорошить золоті клено-

ві гроші, а вві сні я бачив кошик, з нього взяв зелений грошик…

А на дереві немає вже зеленого листя, жодного листочка.

Зяма дістав блокнот, розгорнув його. З нього випав листок дерева.

– Ах ти, хитрий клене! Останній листочок підкинув мені. Ще не жовтий. Та чи

може таке бути?..

На долоні у Зями лежав кленовий листок.

Зелений-зелений. З весни. З якої весни?..

І тут закінчується……………………………………………..

Е П І Л О Г

ЛИСТ ДО ХЕЛОМЦІВ

Дорогі мої… наші хеломці! Пише вам Зяма Зінгер, Залман, не знайомий

вам, але який вас знає й любить. Ви зі мною… з нами.

Гроза, яку передчував реб Меїр… Та що казати! Вам відомо, що вчини-

ла вона. І хіба то була перша гроза Хелому, євреям?

Халом по-єврейськи –

Це мрія за змістом,

І Хелом вродився

Омріяним містом.

Не містом – містечком,

Маленьким доволі,

Якому судилась

Триколірна доля.

Від влади царевої –

Чорна безодня:

Погроми і наклепи

Чорної сотні.

На колір червоний

Змінилась безодня

Уже під п’ятою

Червоної сотні.

Невдовзі приходить

Коричневий ворог,

Й містечко поглинув

Коричневий морок.

Триколірна доля

Містечку судилась,

А білому світу

Лиш пам’ять лишилась…

Ні, не тільки пам’ять. Ви є, хеломці. Не лише на пустощі… Кожен з вас,

кожен з нас не знає, що таке елексир життя. Народ знає. Це диво всенарод-

ного безсмертя. Хай десь на чужині, десь у галуті, куди занесли вітри гроз,

у вас інші імена, ви – хеломці. З усіх містечок, з усіх сіл і міст, обпалених грозами, ви – хеломці. Я вашими іменами назвав багатьох євреїв, розкида-

них по світу. Це щоб ви воскресли. Адже ожив брат мого батька в імені, що

ним назвали мене. Сподіваюсь, не тільки в імені…

Чи є такі гаранти,

Що ми не емігранти,

Які живуть одвіку

У хеломах й тепер?

Від гетто і до гетто

Судились нам намети

В німеччинах, у польщах,

Й ще був ес-ер-ес-ер.

Реб Янкель під Палермо

Омріяв птахоферму,

Та курку італійську

Купує не щодня.

А в штаті Оклахома

У водовоза Шльоми

На стінці фотознімок

Техаського коня.

У місті Сіракузі

Реб Аба і реб Бузя

Єврейський борщик варять

В нерідному кафе.

А фармацевт реб Шмулик

Завів цілющий вулик

Альтернативних ліків

В містечку Санта-Фе.

У Мельбурні реб Меїр,

Тепер вже лейдикгеєр,

Молитву поминальну

Шепоче небесам.

А реб Натан в Ліоні

Сидить на телефоні,

Сміється гучно друзям

І тихо плаче сам.

І всі з чужого раю

Збираються в Ізраїль,

Де хеломські усмішки

Знов світяться в очах.

Пакують давні речі

І розпрямляють плечі,

Бо знають, що на світі

Для них є рідний дах.

Не сходить з губів мільйонів євреїв молитва Вічного Хаїма:

“Якщо я забуду тебе, о Єрусалиме, нехай відсохне моя правиця, нехай

язик мій прилипне до піднебіння“.

В Єрусалимі багато святих місць. Він увесь – святиня. Але є тут особли-

ве місце: Маслична гора. За нашим віруванням, люди, поховані на ній, пер-

шими оживуть, коли волею Всевишнього настане День Воскресіння.

Хай Господь не гнівається на мене, якщо скажу: навіщо помирати тимча-

сово? Адже може бути так, як відчуваєш, ступивши на єрусалимську землю.

Не за суєтним прислів’ям, а за одвічною мрією мого народу.

Так було зі мною, і я сказав собі, посилаючись на чуже прислів’я й вічува-

ючи своє:

Прислів’я це згадав тепер ти:

“Побачити Париж – й померти“.

Забудь прислів’я те, собі скажи ти:

Побачити Єрусалим – і жити!

Україна – Ізраїль – Україна

——————-

Усач Григорій. “БІСЕРНЕ НАМИСТО ЄВРЕЙСЬКОГО МІСТА” (повість)

Між Північчю та Півднем

Стояли на кордоні

Два танки, в бій готові,

А поки що в заслоні.

У кожному із танків

На Півночі – тривога,

Тризвонять телефони,

Що заступив хтось з Півдня

За лінію кордону.

Й на Півдні теж напруга:

По рації майнуло,

Що з Півночі на Південь

Кордон щось перетнуло.

Стоять суворі танки,

І в танках два капрали,

Прокинувшись, на вуха

Навушники нап’яли.

Капрал в північнім танку

Почув, що кличуть: “Шмуцик!”

Збагнув: ім’я шпигунське…

А то був просто цуцик.

Капрал в південнім танку

Почув, що кличуть: “Фресик!”

Збагнув: ім’я шпигунське…

А то був просто песик.

Кричить капрал північний:

“Ночви – не баня, – сміялися гості. –

Якось в містечку прочули новини:

В турків є лазня, де з мармуру стіни.

Хоч неймовірно, не слід дивуватись:

Вдома продовжили люди купатись. Треба ж грязюку із бані відмити,

Треба дошки акуратно стругати,

Так, щоб рубанок забрав всі занози –

Теслям завдання нове загадали:

Сім Мудреців ще сім діб мудрували,

От і прийшли до нової ухвали.

Таки стругати! Стругати мостини

як нас знайти

Навігація

Недавні записи

Популярне

Архіви

Вдома продовжили люди купатись.
Треба ж грязюку із бані відмити,