Стрельбицький М. Мегацикл “ФАНТОМНЕ” з рукопису “Мистецтво не впадати у відчай”

Михайло СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ

 

ФАНТОМНЕ

(Мегацикл з рукопису «Мистецтво не впадати у відчай»)

 

  1. Поліська осінь

 

 

*   *   *

Заплутався туман у павутинці,

алмазні жала притупили оси.

Побути хоче з кожним наодинці

поліська осінь.

 

Побути з кожним! Навіть там, де двоє

основу тчуть задля нового світу,

і навіть там, де ветерани воєн

галявини «накрили» розмаїто.

 

Поліська осінь! Жовтень! Та ще верес

нав’язує свої страпаті прошви.

Озерце зряче, мудре, але ще раз

довіритись плавців не вперше просить.

 

Бобри пливуть: «Чи річка ця – Бобрівка?»

Хмарки пливуть: «Чи тут сухі граніти?»

Сльоза пливе, скупа сльоза-мандрівка,

самотність і причетність разом мітить.

 

 

*   *   *

Ліс перетятий не спитав паролю,

галявина паролю не спитала;

її «накрили», дружно тост сказали,

дзижчали в павутинці алкоголю.

 

Дорогою грузькою лісовою

натужно двиготіли лісовози.

Сивухи дози, сиводиму дози…

Співали всі. Один завив совою.

 

 

*   *   *

Надра вибухи рвуть:

там граніти для мавзолеїв;

бензопили діброву гризуть:

там паркети для вищих пігмеїв

у Донецьках, у Київах, Віднях

та в Житомирах, Вінницях бідних –

не для бідних, авжеж, не для бідних!

Що та люта природи біда,

якщо ллється валюта тверда,

ніби піт лісорубів щоденний,

у пігмейські бездонні кишені!

Аж хитається Тетерів

зліва і справа:

«Схаменіться, тетері,

пігмейська виправа!»

І хитається Гуйва,

міліє,

і вихлипує: «Х…-х-рін вам,

злодії!»

 

 

*   *   *

Загарбники загарбали і ріжуть,

загарбали загарбники і рвуть,

товарну передбачно тішать біржу,

вирізують до пня,

з глибин гребуть.

Глибини западаються, діброви

яріють пнями –

плахами дощів,

не лиш дощів – веселок яснобрових…

Двигтить парад пекельний

тягачів.

 

 

*   *   *

Все ж вищають високі небеса?

Печать листка в очах щодень чіткіша.

Поліська осінь! Благодать-краса

в мелодії зіходить і у вірші.

 

В лісах стоять, настоюються багна,

густі, як вірші, читані навспак;

в мелодіях не Моцарт, але Ваґнер –

непізнаний, забрьоханий моцак.

 

Шляхи-дороги, як зміїні шкури,

що, скинуті, лишилися з весни.

Мистецький транс часів Тимка Падури

навіюють, набріхують вони.

 

Поліська осінь чи красою сильна?

Масна рілля вертає звідтіля,

де – Боже мій! – загарбали? – і сіють…

У добрий час би. Хтось щоб не прокляв

із тих, що мають право і уміють.

 

 

Поміж пунктів А та Б

 

Жарт, але й притча

 

Дмитрові Дзендзелівському, Анатолію Островському

на спомин про поліську осінь 2012

 

Як, подавшись лісом з Товщі

навпрошки у Голубин,

Дзендзелівському йти довше,

йшовши хоч би й сам-один

(без приїжджого поета),

аніж із Голубина

йти Островському у Товщу,

до поліського вина

(і приїжджого поета).

 

Ох, ліси, поліські нетрі!

З пункту А до пункту Б

мимо лосів, мимо вепрів

ті гребуть і той гребе;

розгрібавши ріща, верес,

запиваючи вином,

ті збиваються на вереск,

той примружився: «Це – гном?!..»

На пеньку мара… оката?..

Боже!.. Та невже… сам Хо?!..

Що за путь у біса-ката?

За яким таким гріхом?

 

Допоміг би навігатор

з пункту Б до пункту А,

та забули навігатор,

дожени ногу нога!

 

Мимо пункту Ц повільно,

ті пройшли і той пройшов.

Тим не диво, бо похмільно

йшли, ковтавши знов і знов.

Розминулися одначе

(мали карти, лиш не ті),

серце плаче, душа плаче

про такі в житті путі.

Досі бродять там лісами,

не про них мов перший сніг;

то закусують грибами,

то тручають часу біг.

Чуні сяк-так перевзують

та й – вперед, в усі боки!

Дружбу так символізують

на усі тобі віки.

 

 

Є ПРІЗВИЩ ПРАВДА НЕСПРОСТОВНА

 

Тетраптих лікарський

 

 

1. ОЛЕНА СКАЛЬСЬКА

 

Є прізвищ правда неспростовна,

її успадкувати вмій;

вона з походження – кшталтовна:

розпізнавальний знак надій

чи роду якостей ґрунтовних

(буває – й жартів невгамовних;

від поколінь до поколінь

ті жарти сущі, як наличка:

Крикливий? Він же – безгомінь!

Маленький? Двометрова тичка!).

Якщо ж про Скальську річ вести –

Олену, що, скалі подібно,

в житті стоїть і інших гідно

стояти вчить без суєти, –

то маєм визнати, що Скальська –

хірург, розрадник і читач,

колегам радник і підказка,

колег симпатик і слухач, –

начало предківське сьогодні

і проявила, й довела

до розуміння мас народних

міста Житомира й села.

На її руки золоті

спиравсь, було, у цім житті

Євген Концевич достеменне,

життя кшталтуючи натхненне;

авжеж – ніяк не інвалідне,

і скал, і Тетерева гідне.

 

 

2. ВСЕВОЛОД СОЛДАТОВ

 

Сказала Скальська: «Ми – солдати»

(хірургів мавши на увазі;

не тільки тих, яких Солдатов

очолює у данім разі).

Але найперше, звісно ж, тих,

свого відділення звитяжців,

колег своїх, що їх устиг

Солдатов об’єднати в праці

таки ж, по правді, майже ратній

у цих умовинах удатних…

Та й – річ відома – кров є кров,

інфекцій ризик щоразОвий,

коли без зайвих перемов

спішить хірург в болячки зону.

Солдатов? Ні, не солдафонить,

хоч має ґонор і апломб;

очолюючи, він доводить,

що мудрість має кожен лоб,

а мавши – має розвивати.

Він – ерудит, естет, Солдатов,

шанує зміст – не коленкор.

За що пішов би воювати?

А за баранівский фарфор.

За порцеляну, ге ж. Вірніше,

за той в Баранівці завод,

якого глини найбіліші,

найякісніші, найтривкіші

йдуть за кордон без жодних квот

стовідсотково. «Губернатор»

колишній так його продав,

продати, бач, спішивши надто,

що був завод, та й перестав.

Лишилось глинодобування,

в Германію транспортування.

Від бренду ж і робочих місць

лишився пшик, печаль і… злість,

яка ж то людське серце й їсть,

поліщуків правдиве серце!

Хто б це терпів – коли і де це?..».

 

 

3. ВАСИЛЬ МОГОРИТ

 

Хто не знає Могорита

(у Житомирі принаймні),

хай не корчить ерудита,

а й не заздрить славі ранній.

Бо до того Могорита

стежка ще й дорога бита,

а назад від Могорита

путь світліша, не зужита.

Він щелепи забіяцькі

ремонтує щиро, хвацько;

зуби з’їдені критичні

реставрує і величить.

Ще й при тім не дуже теє…

наостанок могоричить.

Бо веде від Могорита

рід – не від Могорича!

То й не вабить оковита,

хоч і тост би прозвучав

(що тут вдієш: прозвучав!).

Знать, колись від Могоритма

(ох же й Ритму носія!)

прапрапрадід, мов, наврипивсь

в світ широкий, та й ім’я

взяв-прибрав-здобув-набув:

щоб нащадок вдатний був.

Ставши прізвищем, ім’я

не ганьбило носія;

втрата ж літери одної

(де? коли? в яких бігах?)

не відчутна: ні весною,

ні глибокою зимою,

коли мерзне в леті птах…

Бо шанує Могорит,

відчуває Могорит

вікодавній Мого-ритм:

то й не тліє, а горить!

 

4. ОЛЬГА БОГОМОЛЕЦЬ

 

З Богомольців тих, що в світі

славу медиків учених

по найвищих по орбітах

пронесли і гордо й чемно –

не цуравшись революцій,

бунту честі долучившись,

щоб не тільки у науці,

щоб і в етосі розкрившись, –

з тих відомих Богомольців,

Ольга ця найширше знана,

бо зійшла до богомольців –

ревних, щирих, незахланних.

Ні, не церкву збудувала,

у Радомишлі явила,

а музей ікон народних,

у яких народна сила.

Вже, було, докторувала,

славу барда-піснетворця

у перервах пожинала,

творчій віддана мороці;

коли це одного разу,

крізь торговище спішивши,

зупинилась, як з наказу,

погляд стрічно зупинивши…

на тім Лику, що з калюжі

прозирав і зором гострим

виглядав духовно дужих,

протинав торговий простір!..

Спас! Ікона дерев’яна!

У болоті! Під ногами!

Сором очі затуманив,

оглушив базарний гамір!

Підняла, повитирала.

Добре витерши, додому

поспішила, ніби знала,

що то долі знак свідомий.

Вранці поглядом зустрівшись

з Ним, розчулилась, дивилась.

І аж ніби зашарівшись,

як уміла, помолилась.

З того дня, з тамтого ранку

скрізь знаходила ікони:

поклик, а не забаганку

стала чути, як ніколи –

Богомолець! З Богомольців!

Дарували; купувала.

Духа і естетства моці

одержимо слугувала.

Жаль відкрився: не шанують

земляки ікон земляцьких:

візантійщині слугують

то по-рабськи, то «по-панцки».

Мов, усе то – «богомази»,

не московського канону;

не миналось без оказій

те збирання цих зникомих

Сотні, тисячі зібравши,

стала в домі почуватись

під їх поглядами краще,

але тут же й сумніватись:

«Чи ж від світу, чи ж від люду

не приховую сю силу?

Силу Ликів звідусюдних?

Силу поглядів премилих?..»

Як не храм, то стіни де ж ті,

щоб могли їх прихистити?

Аж у Радомишлі, врешті,

напитала стіни криті:

де колись була папірня,

згодом – млин, ще згодом – пустка

й сміттєзвалище «дочірнє»

шістдесятитонним згустком…

Там, отам… ой, тут же, тутка

праці, коштів, нервів, років

улягло – вляглось не хутко,

здивувавши світ широкий.

Тут енергій богоданих,

боговзятих, боготворчих –

ой ти ж дана, моя дана! –

всяк бери, хто взять охочий.

Там, у Києві, лікує

і співає принагідно.

Тут, в Радомишлі, дивує

та цілительствує гідно:

силу бравши в «богомазів»,

тут присутня в кожнім разі.

Не один, бач, торопіє,

до дверей не поспішає:

вплив іконотерапії

підсвідомо заживає.

 

 

В іконі кожній — Дама Серця

 

Піднебесне ретро мандрівних малярів-«богомазів» у Радомишлі

 

То під конем, то на коні,

то не в сідлі, то без сідельця.

Та сонце — в кожному вікні,

і серце — в кожному вогні,

і в кожній шибі — Дама Серця.

 

Малярський хист — лицАрський сенс,

бряжчить копійка за душею.

У шлунку — вічний декаденс,

але з малюнками торбенс

у дощ ховаєм під кирею.

 

Гроза у зливу загуде,

сердитий хмара зробить вираз.

А ми собі — ні се ні те:

про блискавиці декольте

складаєм пісеньку на виріст.

 

По колу землю обійдем,

ага, то так, — по видноколу.

До оберега прибредем —

хвоста котячого тотем

погладимо, присівши долу.

 

Домашні піючи пісні

то про сідло, то про весельце,

перепочинем зо два дні,

де сонце — в кожному вікні,

і серце — в кожному вогні,

в іконі кожній — Дама Серця!

 

 

Дешева-дорога дорога

 

Дорога ця вела до комунізму,

але й тепер кудись сяк-так веде.

До іншого, можливо, атавізму?

Бо щось двигун, мов… на тонке…

пряде?

Дорожні знаки затуляють пики:

задивишся – під жезлом буде «Стоп!»

А й як не задивитися: великий

мандрівцям вибір, щастя мати щоб.

Сподобилася, земле деревлянська:

до пики пика,

як до гриба гриб;

тут голка знадобилась би циганська:

збирай і запасай духовний хліб

(до пики пику – ох, багатолику! –

не боячись… медвежого?… їх рику).

 

 

*   *   *

Мухомор поперед світлофора

вигулькнув, попереджає вас.

Це – поліська ґречність близькозора,

мовчазний глибин тутешніх глас.

 

Мухомор продерся крізь граніти,

пришосейну проштрикнув жорству.

Ви йому зумійте порадіти!

Подаруйте усмішку живу!

 

      Товща – Житомир – Вінниця – Майдан-Вербецький,

2012.

 

  1. 2.  «Оптимізованого» краю

фантомний щем, фантомні риси

 

 

 

1

Було собі літо,

гарячий спеки анфас;

було собі літо,

теплавий профіль дощу;

гроза пробігала,

Господній дражнячи глас;

був собі став,

добро карасів і щук.

 

Профіль дівочий

в русалчин зійшов силует;

дзеркало ставу

розтріслося не оддалік;

плакав естет,

що він надто, занадто естет,

сльози ковтав,

наковтався на всенький

свій вік.

 

2

А був собі дід без баби,

баба втекла дівувати;

грибовиська знав напам’ять,

то й не тримався хати;

знав кожну бджолу у вулику

і всяке стебло в городі;

круті паничі на вулицю

підкручував при нагоді.

 

Розходились кола погідності

від дідового обійстя:

комусь додавалося гідності

(з гарантією літ на двісті),

комусь прибувало заздрості

червоної, сіро-бурої…

А хто з ним коли порадився?

Хто згадує ночі похмурої?

 

3

Та й був хутірець, напевне,

у полі, згодом колгоспнім;

лишились – як nota bene –

ознаки, потроху пророслі:

терпкий чорнослив край дороги

та грушка, ніяка не дичка,

та черех-черешня розлога,

солодка, як молодичка.

 

Як власник прийшов дефективний,

суддя хуторам і колгоспам,

плуги запустив реактивні,

отрути нахлюпав удосталь –

щоб соєю тут похвалятись,

щоб модний узять надприбуток,

став… привид… ночами являтись:

Устимові всі атрибути!Ґ

 

4

Люпин не повертається в поля.

А цвів же, цвів, приманював азоти,

виманював із хат, зі шкіл, здаля, –

на прижмур, на мовчання, на гризоти.

Сягав, було, спортовцям до колін,

звиш – юнкам; о, відмінницям – ще вище…

Звичайно – синьоокий; сівозмін

доповнювач, наповнювач, красище.

Бо – скрашував: і сірі-сірі будні,

і в буднях сірих ревні почуття,

і мислі, і недомисли приблудні,

в яких ні перспективи, ні пуття…

Під скибу, укоткований, вмістився,

додав озимині родючих сил,

і пам’яті – додав!.. І залишився

задивленим – не передасть акрил.

 

5

«На харчі, на одіж заробиш

і – хай! – на білета в кіно,

а табурета – зробиш:

це кожному з нас дано» –

учитель ручної праці

в майстерні шкільній учив,

сам – жертва експропріацій:

вернувся в село з нічим.

Куркульське дитя – пролетарій,

мав руки, авжеж, золоті,

і вмінь, і старань, а не кари

для кожного з нас він хотів.

Але – нема правди на світі –

зі школи вказали йому:

за браком, мовляв, педосвіти

(казали батькам в наросвіті),

проторячи нам педпітьму.

 

6

У вчителя старого

на ветхому горищі

вкривались пилом довго

нетліннії томища:

вождів обох найбільших

вказівки та прожекти

в обкладинках найліпших.

Казав: «Не просять жерти».

В нагоді стали внуку

одного разу влітку:

утнув крамольну штуку –

вклав під кролячу клітку;

не зі спонук ментальних –

щоб клітка рівно стала.

Лягли – фундаментально,

лягли, як там лежали.

 

7

Ганьби уповноваженого бевзя

останній свідок – груша вікова,

всихає, громова, та ще жива,

ще розказати здатна про той безум.

Отож уповноважений Ґовнов,

дядьків колгоспних доблесний доглядач,

десь прогуляв, як сіяли зерно,

явивсь – дядьки вітають… надто радо.

Василь же Ксенів строго так веде

Ґовнова до ріллі і річ заводить:

«Хоробо, де тебе носило, де?!

Без тебе сіялось – і от: кривенько сходить!»

Пополотнів Ґовнов, ріллю гребе…

А й справді… що не кільчик – кривулясто…

Сміх! Регіт!.. Обкалялося цабе,

перевелось… в найдальше господарство.

 

8

Книжка лірики? Не скажеш.

То – сатири? Не скажіть!

Антологія оскаржень

із гербарієм суцвіть.

Що ж, оскарження – не втіха,

не надсадний гедонізм,

у краю бучного лиха

не служивий демонізм.

Та й гербарій словобарвний –

не загроза луговим,

лісовим, кімнатним гарним,

уцілілим польовим…

Лиш оскаржена півправда

огризається щораз –

ох, придворна, припарадна,

превсечесна напоказ!

 

9

Відтінок вод, що миють куширі,

а далі перестрибують каміння,

не зайві у ранковій сонця грі,

бурштиннішає з Божого уміння.

Бурштиняться во славу Сокільця

настояні на літорослях води;

настояні – не встояні: з нагоди

явлення Богу Божого Лиця.

Чом саме цій ріці імення Бог,

цій, не найбільшій, дадено, гадати

довіку можна: аргументи бгати

і додавати славу перемог.

А можна… щось відчути у собі…

таке бурштинновдатне, благодатне,

що мовби осінив колись пан Біг

давним-давно, не указавши дати.

 

10

Під першим громом розмерзається земля

у Стельмаховім першім же романі.

І люди розмерзаються, і тля

людська – нетлінна у своїм захланні.

 

Важкий ідеології коток

укочує митців живі спонуки,

але не всіх, не вглиб, не кожен крок:

гіркі жалі – солодші творчі муки.

 

Тисячобарвний світ небес і зел,

чому ж людський – здебільше чорно-білий?

А біс який проспався і верзе –

нашіптує людцям, із пекла збіглим?

 

Питальним знаком гнеться колосок

і старість при хатках – питальним знаком.

Двигтить ідеології коток

і тане, тане, та… під Зодіаком.

 

 

11

Вже за прозу лаври мав,

вже, було, читач вітається,

збірку віршів же назвав:

«Жито сили набирається».

 

Скромність Стельмаха? То так,

але перш-знайперше – тема,

тема тем: людина й злак –

поєднання достеменне.

 

Всіх пір року барвина,

всіх життєвих пір людини –

явлені як первина

в віршах скромної збірчини.

 

«Паровози»? Не без них.

Данню дань, та не поразка.

Мимо «паровозів» тих

(мимо них, супроти них) –

світ, неначе дивна казка,

таємнича Божа ласка.

 

12

Стельмах – маг! Його магічні сили –

слова, жесту, усміху, ходи, –

тут, між нас, було, попоходили.

Може, ще повернуться сюди?

В скромні ці пенати дяківецькі,

в ці координати піль і вод,

де ще люди водяться незлецькі,

хоч і переводиться народ.

Замислом, що вгадує Господній,

помислом, що живить думу дум,

перепрочитанням великоднім,

здатним пересилити біду, –

хай би зазирнули хоч сюди,

тут, між нас вони попоходили:

слова, жесту, усміху, ходи, –

Стельмах – маг! – його магічні сили.

 

13

Віктору Баранову

 

То від Зарічки лебеді летять?

Це – понад учту – вищиться естрада?

Попса Попсівна випинає стать,

сама собі самодостатньо рада.

 

А янголи сахаються рулад,

і ні до чого тут селянський геній;

хоч славно промовляє кандидат

у депутати – в звичному натхненні.

 

Та й кожен з нас… Але мовчать поля,

у паузах кричить мовчання їхнє

про те, що не Гальчевський їх закляв,

як проти ЧОНів із загоном їхав.

 

Тож і в мовчанні нашім трохи є
від істини тонкішого помолу.

І мовби враз світліше всім стає:

то від Зарічки – леле!.. – понад школу!..

 

14

У школі дяківецькій кращих літ

письменника-натхненника присутність

душевна відчувалася: як сутність

речей, що виткав їх вкраїнський світ.

 

То й прізвище директора – Сукач –

сприймалось, як належне, відповідне:

сукав, мов, нить основи – не партач! –

для оберегів, бо ж і пряжа – гідна.

 

Було ж то й справді: ніби нить єдина

єднає всіх нас, як шкільний дзвінок,

то й зайва тая виховна година,

як є урок, перерва, є гурток…

 

Казали, що учитель Задніпровський

писався – не інакше – з Сукача.

Сукач – всміхнеться. Всміх той – світла розкіш

богатиря, що не рубав з плеча

(хай навіть ти чманів від «Ча-ча-ча!»).

 

15

У школі дяківецькій літ незгірших

учитель Хмара хором керував:

старавсь Іван Андрійович, на вірші

увагу нашу і свою звертав.

 

І ми Богдана Лепкого співали,

виводили те «кличуть кру, кру, кру…»

так високо, аж духом осягали,

що значить в леті крилонька зітру.

 

Підтягнутий, безхмарний, при краватці

диригував, коли б і занеміг.

Квартирував у Стельмаховій хатці,

якої був поштивий оберіг.

 

«З дружиною Софією, то й мудрий

подвійно», – жартували вчителі.

За «УНБ» йому «світила» тундра,

то втік з Донбасу: ближче до Землі…

 

16

Микола Іванович Гавриш –

був фізик в Дяківцях такий:

прискорення з ним не проґавиш,

бо ж і на слово меткий.

 

Урок пропустив? Парастасник!

Писати не маєш чим?

О,  тут надасться прекрасно

про Гандзю-жницю зачин:

 

«Пішла Гандзя в поле жати,

та й забула серпа взяти.

Хліб узяла, серп забула –

отак Гандзя в полі була!..»

 

З ним Стельмах дружив по-сусідськи,

приїхавши в рідне село.

З ним щось – ой же ж не самоїдське! –

у засвіти враз відійшло.

 

17

Було: попід Штуків розлитий ставок

укіс осоки збирали по фосі

випускники Стрельбицький, Коц і Рожок,

учителі Архипов, Панчук, Зарембовський.

 

Колгоспові поміч потрібна така,

колгосп помагає школі.

І розмова якась неждано… мужська,

як то й буває… на ратному полі.

 

Вила навпереваги у кожного в руках,

осоки стерня – гострих осколків гостріша;

наука наступати – від фронтовика Панчука,

фізкультурник Зарембовський радить незгірше…

 

Евфемістично ж зайшлось про пригоди нові

дяківецьких перелесниць та ловеласів –

в науку навчальній молодій голові,

та без натуралістичних нюансів.

 

18

… Маракаси – посохи дощів,

дощ іде, і посох його – світлий;

находився, а не зледащів:

травень йому знов і знов привітний.

 

Різнотрав’я різнохмар’ю тче

килими сигнальні, впізнавальні;

іншим разом знаки ці – вотще,

нині-зараз – ох, непроминальні.

 

Годі розминутися з дощем,

набиравшись духу різнотрав’їв.

Травнем утікавши, не втечем,

скинемо своє липуче рам’я.

 

Жар і шал підмоклих почуттів

на порозі, на дорозі червня…

Маракаси – посохи дощів,

у заплаві втоплені знічев’я.

 

19

Профілі, тіні, відтінки

у сутінках часу сліпучого

зблиснуть, сяйнуть – та й тільки.

Навіщо ти їх озвучуєш?

 

А профілі небезгомінні –

на зарінку чи біля стінки.

Відтінки ж не кидають тіні,

а тіні не мають відтінків.

 

Гра слів? Якби тільки на виграш…

Кощава щодня банкує.

Програєш – назад не вирвеш.

Тінь схилиться – не пожалкує.

 

У сутінках часу стрімкого,

прискореного вовками

(у шкурах овечих), до кого,

до кого, – тож і до якого

найперше мчати роками?

 

20

В Одесі. У Ковганюка,

неугомонного Степана,

чарчина ждала козака.

Так, що й сама ставала п’яна

(невипита ж!). А понад те

чекали вісім книг уваги

читацької. В них двіста тем

сплелись – для розмислу й розваги.

«На довгій ниві» – так назвав

життєпис свій непревелебний.

«Це не для друку я писав,

це для родини. І – для себе».

Самовглядань, самопізнань –

людинознавчих, дивних, прикрих

ума й душі поневірянь –

безприкладний вкраїнський приклад!

 

21

Міг дві години вам оповідати,

як в ресторані бавивсь два часа,

Сашко Чепрак, і ви могли ридати,

дослухавши про п’яні чудеса.

Дофінівка давно терпляче звикла

до тих його постпрустівських словес.

Дофінівка, вона ж – терплячезвикла:

бувало, що й Одеса їй – «Адес».

Дофінівці й байдуже. То приїжджим

Чепрак неперебутньо воскрешав

напоїв аромат, парфумів, їжі,

пригод моменти і нюанси справ.

Ненавидів армійських симулянтів,

їх хитрощі мерзив за все про все,

у виразах однак таких галантних,

що в заздрість мав би впасти Пруст Марсель.

 

22

Індико-людина, людино-індик,

він гордий – «Хм! Хм!» – повен самоповаги,

то й, врешті, зумів – між ікластих проник,

нахабства набрався, гадалось – відваги.

 

На цьому кінчається байка. Біда

тут нам починається всеукраїнська.

Він вибори виграв, він Богу воздав.

І мав би дерзати… Натомість лінь-ліньська,

пиха сибаритська світилась в очах.

Звичайно, подбав про майбутнє сімейки.

А до перетворень загальних прочах –

вихлявся, пишався, вдавав, що кумекав…

 

Його міг попхати (невдовзі й попхав)

будь-хто – чи з ікластих, а чи з малахаєм…

Він встиг міну скорчити і проказав

для всіх поколінь: «Маєм ми те, що маєм».

 

23

Як виборців поназбирав

і на посаді сів найвищій,

розвів руками – запитав:

«Що будувати в часі ближчім?»

 

Мовляв, мені усе одно,

давайте креслення – збудую:

чи в ту… Європу… те… вікно,

чи дірку в стелі вітродую.

 

Принишк, завмер електорат

і той, і цей – кусавши лікті.

Тоді він – чорт йому не брат –

проект узяв з-поміж реліктів.

 

І – вивершив, побудував…

промфінімперію для зятя,

(який йому й допомагав

як пастир стад електорату:

трудивсь натхненно, заповзято).

 

24

Наскрізь продіоксинений,

нудний, жалюгідний зомбі,

він так і не допетрає,

що грає у гру чужу:

дискредитує, лишенько,

аборигенів сонних,

заснулих у салі власному

під вражеську під олжу.

 

Д-д-демократично віявся

в народ за пиріжечками,

складав універсалики

і підписи збирав,

допоки ворог-вилютень

єднався з ворожечками,

вписавши салоїдиків

в меню своїх потрав.

 

25

Ой, невесела це тема: як великий-великий нікчема

виліпив собі образ маленького українця,

щоб за нього піклуватися відповідно (принагідно),

наливаючи собі в трипільський келишок по вінця

та закусуючи народними національними пиріжками,

їх на базарі купувавши д-д-демократично:

«Решти не треба!», – їдучи поклонитися в Канів, –

кидав маленьким українкам велично.

 

І багато хто з маленьких надію плекав, ох, превелику

(хоч сам, бувало, міг в залізобетонній землянці ницо мешкати),

надіявсь, сарака, що з-поміж пиріжниць пиріжник постане – не зникне,

як колись перед царем Петром із’явивсь-постав Алєксашка Меншиков…

Дармо пропали надії, мрій просмерділась начинка:

переодягненою бабою Параскою виявивсь наш пиріжник невдалий.

Нові, щоякнайбільші оригінали, переосідлавши маленьких причинних,

великого-превеликого нікчему на всі боки використовують далі.

 

26

«Наш Президент – наш Прецедент» –

писав… ну хто ж це, Боже, в блозі?..

Шукаю, наче голку в стозі:

де дівся блогер-«елемент»?..

 

Чи тягу красного слівця,

чи справді спрагу переміни

до нас доносить фраза ця

про Прецедента України?

 

Воно ж, подумавши, всі ми –

землі цієї прецеденти:

себе вважаючи людьми,

складаєм виборчі проценти.

 

Га? Не проценти, а відсотки

під шум наїжджої попси?..

По блогеру не голоси,

приборкуй власний ум короткий.

 

27

Упала вода в криниці,

не видко в криниці денниці,

а тільки затінене дно,

уважне до нас все одно.

 

Дно темне, як паща знана

імперського Левіафана,

який тут луги осушив,

Левіафаненків залишив.

 

Левіафаненки докеровують,

до порожніх криниць доспрямовують

нашу спрагу і нашу жагу,

нашу ялову силу-снагу.

 

Як не стане води в криниці,

станем лаяться, чубиться, биться.

Наковтається нас хиже дно,

те, якому нас знову дано:

як буває дано в задачі

(на доведення) двійко значень.

 

28

Скажені пси наїжджої попси

гарчать та лижуть; лижучи, й гарчать.

Нахабні, деренчливі голоси,

дебільний гумор, спецефектів чад.

 

Що з них узять? Вони ж беруть усе:

вивозять нелегальний чистоган,

довічну вдячність – їх вона «несе»,

і честь дівочу – ту, що без доган.

 

Звання почесні, славні ордени

вручають їм – о, Господи, спаси! –

місцеві бонзи – теж зі сторони

всепідданці наїжджої попси.

 

Коли вечірній тихне шум і гам,

глибока ніч бере усіх в полон,

нахабним, деренчливим голосам

підспівує вві сні… до-мі-ні-он.

 

29

Це ніякий нікому не сон,

і ніяка це сну не підміна:

всю еліту збирає домініон

у палаці своїм «Ух-країна»

на концерті найменшої «зірки»

(аби з метрополії; більш – нізвідки).

 

Розчуленням тут не буває меж:

вже «зірка» поїде – «сношати», блювати, –

вони ж під «фанеру» ще скачуть – з одеж

вискакують, аборигени-фанати.

 

Сказав би Джон Фаулз, знавець цих «еліт»:

«Така насолода їх є монетарна»:

раденькі, що платять за «зоряний цвіт»,

що платоспроможність – безмежна й безкарна.

Доповненням правди цієї голої –

патологічна любов до метрополії.

 

30

Пописько мружить гостро очі

несхибним прижмуром північним

і голосом жорстким торочить

про свій тут простір канонічний.

 

Є, певне, кіллерське щось, хиже

у прижмурі очей неситих:

немов пронизує і ниже.

До чого, Боже, тут Спаситель?

 

Але місцеві гріховоди

у черзі по благословення –

христопродавці без народу,

народомори у щоденні…

 

Рівноапостольного князя

своїм ім’ям назвав. Обмовка!

У броньовик сідає. Стязі

киплять над натовпом безмозким.

 

31

Телячі радощі життя –

то лірика, її стихії.

Гризоти світу без пуття –

гіркі сатири лейкемії.

 

Карає Бог, карає люд,

карає зганьблена вітчизна:

несеш Страшний щоденний Суд,

його ж душі твоїй трутизна.

 

Носи, виношуй і донось:

як та вдова «на зберіганні».

Тобі судилось, нареклось

ще в предківськім поневірянні.

 

Про радощі життя – мовчок

(телячі вибрики навзаєм!),

де знов не ти – якийсь бичок

копитом в сонце поціляє.

 

32

В кожушку він, в дубляночці вона –

місіонерів недільних їх двоє.

Недільна за душі священна війна,

місцевого значення бій за боєм.

 

Псалом, щоправда, цитують довільно,

зате в тій цитаті – спасіння ключ:

на шлях спасіння із ними спільно

ставай всяк сущий, себе не муч

ні сумнівом, ані ваганням гріховним:

є вірний пресвітер, несхибний, як меч, –

тож меч духовний плюс дім молитовний

і спільна хода стежками предтеч!..

 

«Сектанти…» Це слово страшило колись,

сьогодні засмучує. Лоба нахмурив.

Розхмурив – згадавши, услід придививсь:

достоту обоє… в овечих шкурах!

 

33

Ти з автоіроній та ретроліризмів

легенько, нетяго, зіскочити міг

в манливий кювет запашного цинізму,

на шпальти жовтавих золочених ЗМІ.

 

Там легше, простіше, тепліше, солодше,

там друзів зустрів би, вітали б: «Овва!».

Там щедрі Ноздрьови, товстіші Солохи,

врожайні щоденні веселі жнива.

 

Цинізм запашний з кожним днем процвітає;

від ретроліризмів – забутий озон…

Цинізм вульгаризмами ся користає,

чутливих чимдуж дотикається зон…

 

Шлях автоіроній не надто комфортний,

з вибоїни кидає… просто в кювет.

Тримайся ж! Тримаюсь. Як всякий немодний,

спрямовую мимо кюветів – вперед!

 

34

Пізнав футбол як гру духовну;

достоту забивало дух:

щоб камеру надути повну,

тебе стискали біля вух.

 

Ти дуєш, дуєш – не гордуєш,

товаришу передаєш:

йому стискати треба дужче –

у нього духу більше є ж.

 

В’язати кишку! Шнурувати!

В цій справі Льонько – не партач.

Все ж буде трохи випинати

такий – там, де шнурівка – м’яч.

 

І незбагненних траекторій,

сухих небачених листів

нам м’яч наш витворить, сотворить,

чи хто б хотів, чи не хотів.

 

35

Другий клас проти третього класу –

класний був міжкласний футбол!..

Піонерам (з недавнього часу)

жовтенята  за – во – дять  гол!..

 

Звісно – Льонько! Трьох замотавши!

(Від Миколи отримавши пас).

Проштовхнув! П’ятою! Знай наших!

Насміхатись не будете з нас!

 

І нема додаткового часу:

на урок кличе – вдруге – дзвінок.

Перемога другого класу

на великій перерві. Шок!

 

Матч-реванш буде завтра. Лиш завтра!

Бо велика перерва – одна.

Запасай, піонери, азарту.

Манна каша, вона – помічна!

 

36

Наш Льонько мотався, обмотував,

по двоє, по троє замотував,

так, ніби нерви намотував:

зі сміхом бо те робив!

А що вже відмінника Франика,

а що баяніста Льоника…

О, баяніста Льоника

міг навіть під марш-мотив!

 

Усмішка така… ще у Бишовця

згодом… бувала ж? Бувала!

А сміху – ні в кого! Бо гра з-під дубця

не тішить професіонала.

Те можна б назвати було: льонькобол.

Забракло камер і преси.

Білкових харчів. Бараболя бо.

Мінялися й інтереси…

 

37

Льонько не став футболістом,

вирізнявся до класу восьмого;

Льоник – народним артистом;

Франик – ученим… Ось воно:

кожен з нас має свій апогей

на життєвій своїй траекторії;

апогей пролетиш – е-ге-гей! –

йдеш донизу, не без прискорення…

Інститутський відмінник засів між невдах,

у доцентах сидить аспірант геніальний,

креативний завгар главк очолив – зачах:

конкурентів пригноблює маніакально…

Про поета казати бодай не мені,

прокидається бард на мокрій подушці:

кращі вірші лишились аж у тій давнині,

де писав їх манірній дурненькій шлюшці.

 

38

Той футбол, у який ми грали для себе

(але також і для нашої однокласниці),

залишаючись іноді хто без ноги, хто – без ребер,

досі кращий, гарніший, все до пам’ятей наших

лащиться.

 

Хоч бувало там промахів, помилок, невлучань, рикошетів

значно більше, ніж сяк-так розіграних комбінацій,

та й за полем бувало з’ясувальних достатньо сюжетів

без бодай жартівливих овацій.

 

Травми, звісно, були від невміння,

від випадів прямолінійних,

і про них жалкувалося, ними, одначе, й пишалось;

ними більше, ніж співом в три акорди меланхолійних,

здобувалось.

 

Той футбол – щасна пам’ять і усміх сентиментальний,

але він же ж і пастка: до інших футболів

нас тягне магнітом.

Хто б не ляснув м’яча, обертається серце фатальне –

на «дир-дир», до екрана, до каси –

весною, зимою чи літом.

 

39

Цей футбол, у який вони грають буцім для нас,

вони грають у нього насправді нами:

звідси фан-клубом удар, звідтам фан-клубом пас,

хвилю трибуни котять електоральними табунами.

 

За кордоном придбають гравців-бігунців,

закордонний тренер їх не по-нашому хвалить і лає,

чужоземець-суддя ниті гри у своїй міцно держить руці,

на очах у нас заробляє.

 

Але ми вболіваємо кожен за клубні свої кольори;

куди хочеш, мани нас тими клубними кольорами:

вліво, вправо, до центру, угору, згори…

помчимо, побредемо, з рекламою чи без реклами.

 

Кольорів тих походження різне, дідько й знає, яке,

може бути й якесь, як бувало вже, анти-наше…

Цей футбол, у який грають нами, діло для нас слизьке;

кості наші й тріщать, коли п’ють вони й ллють

з тріумфальної чаші.

 

40

Фан-зона перетвориться на зону?

Якщо і не за помахом руки,

то згідно відповідного закону,

який проголосовується сонно…

за помахом сигнальної руки:

враз голосують бевзі і картки.

 

У зоні, втім, футбол не заборонять:

цей – грай, а той і той – уболівай,

той – в зоні знов твори нову фан-зону,

цей – ставку став і суму вигравай.

 

Фан-зона – в зоні, в ній – ізнову зона…

Матрьошка: в зоні зона – зон і зон!..

Так, як ото, бува, закон в законі –

чимдуж проголосований закон.

 

Картки не знають жодних сентиментів.

Фан-зона невеселих не сприйма.

Біля воріт чужих… не без моментів.

«За рикошет! За щастя!..» – дуркома.

 

41

Не про Чайковського, не про фон-Меккшу,

не про Забаштанського навіть

розкажуть у Браїлові задля полегші,

що про тридцять третій голодний ще знають.

 

А знають, як від голоду рятував крохмаль

з кагатів картоплі тридцятого року:

в тридцятому бульба згнила не на жаль,

а на перспективу високу.

 

Воно ж за три роки зійшла гнилизна,

крохмаль спресувався, як пласт антрациту.

Добувай! Вари! Тільки б ворог не взнав,

не явив тут свою мармизу ситу.

 

Ворог, певне, що знав. Ворог, може, й хотів,

щоб раділи, хто виживе, кагатам колгоспним.

Так з тих пір і буває у цьому житті,

що за славне минуле не бракує тостів.

 

42

– А правда, що, бувало,

напередодні несподіваної облави

обріз у стрісі

вночі очеретяною дудкою проростав?

– Але рідко.

Хіба так… один зі ста:

хто Богу молився,

хто Шевченкові присвятився.

– І було, що один шаленець-облавник

устромив руку по обрізана,

а як дістав натомість дудку очеретяну,

та й з глузду зіскочив,

сів на порозі – «Запорізького марша»

пригадує?

– Один тільки раз і трапилось.

– Розкажете?

Це ж таке: цілий світ буде плакати.

– То якщо я перед тобою оце сидю

і в мої літа ще не поза очеретяну дудю,

то об чім пашталакати:

було!..

 

43

«Керує знову комнезам, –

всміхнувся, з сумом проказав. –

А я, – сказав, – куркульський внук.

Мій дід – глитай. Або ж павук.

 

Його дід мого виселяв

за те, що полю лад давав,

мав черепицю і в’юни

в ставку – п’ять метрів ширини.

 

Ну, засибірив. Побідив.

Сам у колгоспі потім гнив.

Та, всіх трудящих вічний друг,

плодив до скону ледацюг.

 

Внук-комнезам – хитріший хам.

Знайшов орендарів полям.

Міняє партії – як стенд –

та забезпечує процент

пенсіонерських голосів

за владний блок в усій красі».

 

44

Господи, яка у світу рана

і який (мовляв Малишко) ревний жаль:

ой, на всеньку широчінь екрана,

ох, на всю ж його діагональ.

Ще й на всю розораність тих піль,

що себе ланами величали,

під парами – честю честь – гуляли…

Це ж який (мовляв Малишко) ревний біль.

Від Малишка залишилась книжка –

вибране із десяти томів,

там така тоненька: бо – без знижки

на умови, на редакторів.

То зате на Байковім знічев’я

прах його заліг, як той тиць-Гриць,

тож і возлежить там… ревно-чемно

поміж горлохватів та убивць.

 

45

Гноями, гноями, гноїщами

на спеку повстало село,

вужами, вужами, вужищами

себе обплело.

 

Бо спека хотіла би спекатись

услід за містом – села:

собакам веліла захекатись,

гадюк між вужів провела.

 

Спекотний оранж очі сліпить, підсліплює,

ненарожденних живих у сивуху занурює,

у глибинах сивушних нейрони розліплює-зліплює,

не спливати на поверхню підбурює.

 

Світило в зеніті спинилось, проміниться.

Криничка під пагорбом міліє, мулиться.

Якщо нічого сьогодні не зміниться,

світило пригасне – розчулиться.

 

46

По хліб ішовши через все село,

пап’є-маше населеного пункту,

молитися добру, вітати зло

у вигляді собак, пророслих просто з ґрунту.

 

Собакам буде, якщо буде хліб,

а буде хліб – то, звісно, буде й пісня:

собача, ге ж, бо для людської пізня

година, і доба, і сорок діб…

 

село з пап’є-маше це поминальне –

ще номінальне, та вже інфернальне;

хліб не щодня, не свіжий, дорогий;

тож треба брати, скільки нести змога:

назад собача стелиться дорога

і час – для роздуму благий.

 

Собаки, псюги всі – знайомці вдячні,

пройтись на задніх до-о-сить не ледачі.

 

47

Люди лиш рушають до каплички,

а вже хлопці сіли над ставком;

не недільна це – щоденна звичка,

тут і Луг, і Січ, і випивком.

 

Люди ледь зустрілися в молитві,

а вже хлопці втретє розлили;

третій тост підняли, посполиті,

пісню знали б – тут би й затягли.

 

Люди розвіталися, вертають,

хлопці точку неповернення пройшли,

п’яту півторачку улещають,

йдуть углиб сивушної імли.

 

Людям як не клопіт, то турботи,

спека, мухи, ще ж і дітвора…

Хлопці вже у стежах: «Де я? Хто ти?»

Подвигу є місце і пора.

 

48

Пияк вертається до тями

з таких глибин, таких дивин,

куди й чортиці під чортами

недобрідають в пітьмі днин.

 

Там гаряче, аж прохолодно,

там зависаєш, а летиш,

там просякаєш дітородно

Париж, як тут зелен-спориш.

 

Тому, вертаючи, й страждаєш,

брикаєшся, як риба-меч,

цих співчутливців грубо лаєш –

словесну двиготиш картеч.

 

Пияк вертається – шануйте!  –

з таких глибин, таких дивин,

що, шанувавши, не дратуйте,

не припускайтеся провин.

 

49

Дорога якась, а ляже.

Рушаймо. Час пізній. Обридло

село, в якому «Добридень!»

не кожен, не кожному каже.

 

Не кожне й відкаже. Волочить

те ноги, те – долю-недолю.

І мало хто дивиться в очі

людині, собаці, полю.

 

Поперек дороги прикмети?

Двигун не заводився довго?

Кіт чорний береться десь втретє?

Вибоїстіша дорога?

 

Собака під колесо кинувсь?

Усе ж ми уникли удару…

Дорозі шосейна відкрилась.

З села наздогнала хмара?

 

50

Підновлене місто над морем підсміченим.

Все йде, все тече, утікає.

Будівлі нові, ґонорові засвідчує,

будівлі старі заступає.

 

Новітні будівлі фасадами модними

підморгують клично та гордо – ах!

Вп’ялися висотні, стирчать електродами

у давньому розумі города.

 

Ті вуличок звивини, звивини, звивини

сходили таланти і генії

(трудяги ж – проклали, утвердили зримими

зусиллями цілоденними).

 

Підновлене місто над морем підсміченим.

Все йде, все тече, виникає.

Будівель нових, ґонорових налічує…

Дух міста із міста… втікає?

 

51

Тривав Одеський університет,

філфак тривав під боком у каштана,

філфак-філфакт: поетові поет

там – заздрість, конкуренція і шана.

 

Каштан – ніякий не кафешантан:

асфальт порвавши, понад поверх третій

каштан здіймався і не як профан

підказував, брав участь, зайвим-третім

умів побути, як ніхто ніколи,

патрон високий вищої ж то школи.

 

Професори, доценти, асистенти

вели, не заважаючи рости

і помилятись, і перерости

дивацтв і маній перших прецеденти…

 

Філфак-філфакт той згодом переїхав

в панельний блок з тієї тісноти;

комусь – недокаштанному – на втіху,

аякже: «Сім хвилин до пляжу йти!»

 

52

Оббреханий народ – забрьоханий народ.

Народам-брехунам, підбрехачам-народам

він – бродник, бик і мул, він – маса перешкод,

м’ясиво перешкод: така, мовляв, порода.

 

Оббреханий народ увірує в брехню,

про користь не свою так одержимо дбає,

що чорті-зна кого вважає за рідню,

а справжньої рідні увіч недобачає.

 

Оббреханий народ народам-брехунам,

казав той цар Петро: аки пщола, корисний.

А правда йому – хрін, жорстока й навісна,

із профілем труни, з гірким похміллям тризни.

 

Вітчизну то клене, то кидає її

оббреханий народ – у пошуках країни.

Й чи є де паразит, який його не їв,

не смакував його наїдки і перлини?

 

53

Народи-брехуни… Чи це не наговір,

не вигадка фантазії фантомна?

Брехня, на всіх одна, притуплює всім зір,

якщо таку брехню освячують верховно.

 

Жерці фараону підбрешуть,

феллахи повірять жерцям,

голодні підкорені решту

добрешуть – що тра’  – хазяям…

 

Зітхнув Лув Ґумільов: етноідея

чужа убивчо діє на своїх;

Горенко Анни син, він іскру Прометея

ніс і доносив до печер усіх.

 

Мета етнобрехні є етноцидна:

попереду нейтронних необомб

вона разить і нищить – і невидна,

паразитарний живлячи апломб.

 

54

Оббріхуючи інших, сам собі

брехати починає нескінченно;

брехню свою виконує «на біс»,

свій ореол підкрашує щоденно.

 

Жук гнойовий себе малює «майським».

Шакал? Золоторогим оленем стає

в уяві, звісно, з власної уяви ласки:

є в тому логіка і – своя! – правда… є?

 

Двоногий розбишака? Ні, герой!

Загарбник світу? Світу визволитель,

від кривд загарбницьких, мов, славний позбавитель

з тих пір, коли почався мезозой!

 

Ні, почалось те ще до мезозою –

натхненно скаже сам собі і всім,

хвалу пропіє предкові-герою

й історикам в законі: свій посів!

 

55

Син дисидента торгує батьківським прізвищем,

помпезно ганьбить імено, батьком дане.

В президіях мружиться: ціну підняти не пізно ще?

Все ж бо йде, все минає, то й пам’ять про тата

тане.

 

Тане, ой, тане, як і все в цім домініонищі,

де лиш бонзи-маріонетки усе жирніші,

й де, щоб їсточки, синові ліпше бути при сонмищі

жерунів, жирунів, ненажер найбрутальніших і найтупіших.

 

Найтупішим не зайвий є сякий-такий розум твій,

жерунам твоє прізвище знамените смакує.

Пожирання народу – процес затяжний, розумій,

пожиранню культури народу шакалячих співів бракує.

 

Бонза бонзу міняє, зомбований той і той

(лиш по-різному: їх щоб протиставляти файненько).

Чесне татове прізвище, може, оборонив би хто,

але синовим успіхом щасливішає… ненька?

 

56

– Кажуть, канцлер Німеччини

уві сні співає «Подмосковные вечера»…

– Ну то й що, наші віце-прем’єри

йому підспівали би хором.

– Як це? Де це? Яка

об’єднати їх мала б пора?

– А робоче засідання нашого уряду.

– Сором!

– Але кажуть, канцлер Німеччини у відставці

найнявся робити в Газпром…

– Ну й гаразд. Може, й ми тепер

будемо з газом…

– Але наші Лівшиць і Димшиць

злет кар’єрний цей газовий

не сприйняли нутром…

– Що ж, тоді може й будемо,

але іншим вже разом.

 

57

– Кажуть, канцлера Німеччини

завербував сам майор Ковальов

ще в резидентський період

своєї політкар’єри…

– Кажуть, в декого з наших громадян

не язик – помело:

дурнослухам громадять вигадки

про лідерів найстратегічніших наших партнерів!

– Нє, а я що кажу,

майор – молодець, однозначно:

де і коли «ґут», а де «ґенуґ» –

дотепер добре знає сказати в тім Бонні.

– Це німцям за Лєніна,

вважай – історична вдячність:

що до броньовика провезли вождя революції

у своєму штабному вагоні.

 

58

– Про канцлера Німеччини вже більше ані слова:

це ж, як подумати, новітній нам німецький полон!..

– То, може, хоч би трохи ще про майора Ковальова?

– Без канцлера? Який у тім резон?

– А хто живе в квартирі

трикімнатній?..

– Ну, ти живеш. Ну, я, поки живий…

– Не поспішай! Цей – при посаді знатній…

і, живучи в квартирі трикімнатній,

на відпочинок їздить заміський

у рейсовій звичайній електричці…

– Знов – канцлер?!

– Новообраний!

– Фу, чорт!

Ні, сто чортів твоїй катівській звичці!

Гаплик на рот!..

 

59

Песиголовці і попсоголовці

змішалися,

гарцюють на кістках;

і в тих, і в тих пахолки-охоронці

попереду, позаду, по боках.

 

Песиголовці рикають, гарчать,

попсоголовці лаються попсово,

гундосять і гуцикають, і вчать

підтьохкувати їм,

забувши совість.

 

Яка вже совість! Хоч би і була,

хай спить-засне під потоптом інстинктів.

Тусуються інстинкти стовбула,

космічно одержимі і неситі.

 

Песиголовці правлять і рядять,

під ними хвацькі шкапи інтелекту.

Блюють попсоголовці і пердять,

до лепти дофіґовуючи лепту.

 

60

– Нє, але ще раз маємо те, що маємо,

і на те нема ради:

плутоній витік з реактора, тигр утік з зоопарку,

а якийсь народний обранець –

із засідання Верховної Розради…

– Не дрейф! Казано:

не пукай в муку, не здіймай пиляки!

Вивчай додаткові позитивні ознаки:

плутоній напіврозпадається довго –

життів не вистачить чекати,

тигр голодних не стане кусати,

а збіглий депутат – наш:

Мажорік-Тарний – треба би знати!

– Ще скажи, що плутоній цей хоч і в нас,

але братній слав’янський,

тигр – братній слав’янський-уссурійський,

а Мажорік-Тарний – хлопець і зовсім свійський!

– І скажу!

Ісказавши, справі новопризначеного

міністра антиосвіти послужу!

– Нє, а це в якій би він мав бути до тебе претензії,

коли ти – на заслуженій-перезаслуженій пенсії?

– Не скажи! Ісказавши, проти істини не погріши!

Істина ж тобі з-під усіх педрад промовляє:

антиосвітян колишніх не буває!

 

61

Фантомне світло у шкільнім вікні.

Бо й школа вже не школа – фонд сільради,

сільради, де давно не було ради –

один пузань, підзвітний сарані

партійній, надпартійній, майновитій,

якій сититися – не насититись.

 

Конкретно школу оптимізували:

бюджету економія, мовляв;

автобус діткам запропонували,

мопеди, мотоцикли – вчителям

(мопеди, певне ж, власні мають мати,

щоб у вцілілі школи доїжджати).

 

Доїхати ще можна, але ролі

в районній чи в якій вцілілій школі

дісталися – ну хто б ще сумнів мав –

і тим, і тим не перші і не другі,

буває, що й фантомні, недолугі

(учительство усякі їх прийма).

 

А ця, рідненька, школа вартувала

бюджетові – як порівняти – мало:

обходиться у Києві так’о

один елітний, племінний мудько.

 

62

«Під тягарем написаних рядків

атланта передражнювати годі:

зігнувшися рядків своїх на споді,

з-поміж яких є не без гостряків.

 

А – небеса? Були і небеса.

На гостряках ще клапті видко, хмари,

і блискавиць загоєні удари,

і магму стародавніх вигасань…

 

Усе як є. Тягар у твердь вганяє,

і колька коле там і там, і тут.

Не думалось, що так воно буває

в час самозвітів, підсумків, покут.

 

Думок, досвідчень теплу Атлантиду,

хоча б маленьку, власну ліпить всяк,

атлантом же, щоб не набратись встиду,

не почувайся, не надбай ознак».

 

63

Весна весні всміхнулася несміло,

весну не зауважила весна:

все в ній  кипіло, грало, клекотіло,

саму себе не тямила вона.

 

Весна весні відкрити таємниці

рішила найвесняніші… Дарма!

Весна їх знала так, як знають киці,

коли підповень-місяць їх дійма.

 

Весна про весну виплекала пісню,

в ній поєднала трелі й кольори…

Весна мимо весни всміхнулась пісно

і вперше придивилася… згори.

 

Що ж за така байдужість недолуга,

чому і чом, і в чім тут таїна?

Шістнадцята – одна, і шістдесята – друга

весна…

 

64

Манить мана,

манівцями проходить і в сни;

плачеш спросоннячка,

перший спізнавши обман;

профіль преніжний

на фоні вікна і весни

в пам’ять візьми –

от і буде в житті талісман.

 

Вічному «Я»

адресуєш сказання свої:

про незабутнє,

про поваб високих оман –

і усміхнуться тобі

звідусіль мамаї,

і заквітує тобі

дев’ятисилий оман.

 

 

  1. 3.  ГуманОїди, гуманоЇди…

 

 

 

Гуманоїди й гуманоїди

 

Гуманоїди – в НЛО,

в мерседесах – гуманоїди:

доїдають вкраїнське село,

що кудись на скутері їде.

 

Не народний, та вічний це рух

(Чорновіл на «Тойоті» доїхав),

рух довкола поживних розрух,

голозадої втіхи-потіхи.

 

Гуманоїдам – ґени й тіла,

значно більше – гуманоїдам:

подавай їм тіла і діла,

ґени, ґрації, землі, «Фемі-ду»,

сурогатних подай матерів

(з тих, «без звичок», і, бажано, «фрі»),

і щоб все – під картинку «Фрідом».

 

Найсумніше ж, що гуманоїди

(в пельку їм «Гороскоп Друїдів»!)

ані разово, ані поїдом

не вживають гуманоїдів.

 

 

А символ України – не калина

 

Вже символ України не калина,

не ковила, не тирса, – омела:

з тих лип, що їх «садила Катерина»,

в сади верховно омела зійшла.

Зимою вабить зеленокоронно;

під круками й ламається: аби

посіятись ще далі безборонно –

на клени, на акації, дуби…

Калині, бересклетові хупава,

липучо мітить бузину і глід…

У травні в кронах густо-зеленава –

старшосестринська для усіх порід.

Від червня соки цупить непомітно,

в листопаді ж проступить із імли

велично так, так цибулеподібно,

як, тут і там, зелені куполи.

Оновлений цей символ України

чи покладем до Вічного Вогню

замість вінків, гвоздик, троянд, калини?..

Клади,

ріднюще наше парвеню!

 

 

Омела окаянна екранна

 

Та омела зелена

дерева пожирає,

ця, бісом оглашенна,

в екранах процвітає.

Анфіси, Маші, Ксюші,

цепкали та ґурґанти,

Філіпки та Павлуші –

опрощення ґаранти.

Пасе Отар отари

простих аборигенів,

їх матюками шпарить,

їм засягає в ґени.

Вони з того кайфують,

кувікають та блеють,

в екранах і ночують,

«кохають», ювілеять…

Тож омела екранна –

ох, пошлість, пошлість, пошлість –

ой, звечора до рана

лапошить, облапошить

дурного й розумаку

(аби лиш сів дивитись),

заповнить гиддю вакуум,

обмаже – не відмитись.

І цупить, цупить, цупить

з домініону плату,

ні цента не уступить

догідливому «брату».

Хоч біс їх осіняє,

вони – за «вєру» ніби

(яка їм позичає

і німба і до німба)…

Така-от монополька –

все тая ж метрополька,

натуру затруївши:

«В натурєда і толька!».

 

 

Найтрудніше завдання

 

Не брехати самому собі –

найтрудніше у світі завдання.

Набрехати самому собі –

найприємніше в світі зізнання.

 

Сам собі хто збрехав – не брехун,

а що надто про світле майбутнє,

про підковану власну блоху,

про блощиць своїх

царство могутнє.

 

Перейде у казки чарівні,

знадобиться нащадним байстрятам,

наковтаються тої брехні

Київ, Львів, Конотоп і Пирятин.

 

Наситяться! За приклад візьмуть,

власним вимрійкам вірити стануть.

Наверзеться їм – іншим зверзуть

найприємнішими вустами:

про «святую» свою каламуть

та про карликів, котрі – «титани».

 

 

…І спільна клоака ТБ,

або Новітнє наше-не-своє

 

Спільна затока і спільне море,

спільний футбрл і клоака ТБ…

В спільному морі не наш крейсер оре,

в спільній клоаці наш дурник гребе

та й захлинається: їхнім, пахучим,

але ядучим лайном…

Є перспектива на спільного дуче,

спільне в Европу «вікно».

Телевізійне ж бо маєм «окошко»

(хоч і клоачне

не трохи – «немножко»).

Знають зате в нас, крути не верти,

всі хто не знав: мудре слово «ментальність

прямо походить від назви «Менти»,

дуж-же слав’янського слова «Менти»:

мислі слав’ян-н-ська

кр-р-ута екстрем-м-альність!

 

 

 

 

 

 

 

 

Смердякови грядуть

 

«Второй вопрос у юмористов возник, когда Иван Ургант, читая статью об этнофестивале, запнулся на слове «кобзарь» и долго думал, как его прочесть и где поставить ударение: «А как правильно: кобзАрь или кОбзарь?». – «Кобзон», – уверенно ответил Светлаков, и все четверо дружно загоготали, после чего принялись стебаться над украинскими фольклористами и этнографами…»

 

Анна Шестак. В Одессе прошел Второй международный фестиваль пародий «Большая разница. // Бульвар Гордона. – 2011, №34. с. 16.

 

Смердякови грядуть, Смердякови:

не вчитавши ні титли, ні коми

ні в «Братах» тих, ніже в «Кобзарі»,

Смердякови збирають «Гран-прі».

Смердякови вручають «Гран-прі»!

Бо – зірки. Тож – зіркам. Хоч маленьким.

Пак – майбутнім. Кругленьким. «Тепленьким».

Щоб писалось, співалось, велось.

Щоб хотілось, ага, і моглось.

(Естетичні ж зіркові претензії –

то коктейлик «реаліті» й «фентезі»).

Поплавками ген-ген, поплавками

у пекельнім життя океані

смердяковські зірки – нєпрємєнно!

шоумени при тім, шоумени:

від політики (політиканства),

шоу-бізу, стриптизу і п’янства, –

Смердякови усе, Смердякови,

з ними й ті, що смердять вже відколи,

приклепавши на брамах підкови.

 

 

Імперії в домініоні

 

Як у нашім у домініоні

тих імперій – кури не клюють;

всі вони в місцевому законі

множаться, пишаються, ростуть.

Мов на постімперському жаргоні,

а жирують, світяться, жеруть

ту ж таки наївну нашу мрію

про своїх Іванка та Марію.

Тішиться «Імперія напоїв»,

славиться «Імперія гардин».

«Іграшок імперія» героїв

нам імперських ставить до вітрин.

«Гудзиків імперія» постала,

тут як тут «Імперія вина»,

а при ній «Імперія бокала»,

а при тій «Імперія кіна».

«Запчастин імперію» широку

не тіснить «Імперія каструль».

Тішить око: «Хірургія ока.

Імпермед для ока і півкуль»…

Тим-то ми собі в домініоні

по-імперськи ловим собі ґав:

всі – імперсинки, всі – імпердоні,

всі – інфанти, світ таких не знав.

 

 

ФУТБОЛІАДА ХХІ

 

1. Дуж-же українське питання

 

Чи донецькі бразильці

київських африканів,

чи африкани київські

бразильців донецьких? –

ось у чім, виявляється,

українське питання:

під вагою його пів-на-пів України

знаком питальним крючиться-гнеться.

 

Та, може, хтось мав би сказати

з батьківщини старшого Стуса

(запитати, перепитати:

як той давній, з легенди, Митуса):

«Ви придбали гравців з-за кордону?

І тренерів теж з-поза меж, партачів?

Закордонний суддя їх на імпортнім

зводить газоні?!..

З-за кордону везіть глядачів!»

 

 

2. Шахтьор-підпільник вболіває явно

 

З підпільної вуглекопанки

виліз шахтьор-підпільник,

обтрушується, забрьоханий,

але приглядається пильно:

кому усміхнутись улесливо

(а хоч би й про випадок всяк)?

на кого ж, можливо, з агресією

прицитькнути, так-розпротак?

Хтось, мо’, ще до мови тулиться,

а шоу народне мерзить,

«Весну на заречой улице»

вимкнути норовить?

Аж зирк – на газоні зеленому,

що стрижений, ніби шерсть,

Одинадцятеро, як заведених,

його захищають честь

(спортивну). І став, ніби соняшник

з вірша якогось Драча,

підпільник, пластами пресований:

розцвів, прикипів до м’яча.

Про голод забув, силікоз – «послав»,

не треба йому «тормозка».

На захист спортивних героїв став

від фанів «ворожих» такого ж зразка

(підпільників та «одноразових»)…

Дубасились – «за Данбаz!».

Перемогли. Позлазились –

тост підняли – саме в раз:

за мільярдерів, що люблять гру,

за мільйонерів, що грають…

Зійшли на політику – кляли ЦРУ,

грозилися «нацикам»,

що «покарають».

… Прочумався. В копанку радо поліз,

кирку-кайло натхненніш стискає.

У ритмі румби, блін і не пліз,

рубає: вперед, і назад, і навкіс,

планету, як м’яч, підбиває.

 

 

3. Футбол, у який грають нами, тріумфує

 

А й не тільки донбаського роззявиш рота,

задивившись, як десять кольорових провор

і один засмаглий абориген у воротах

творять – міжнародний! – футбольний фурор:

честь спортивну твою і мою,

поневажений наш двоколор

захищають – і нащо нам дощ у маю!..

Захистили! Утвердили! «О чом разгавор!».

 

 

Церковні лицеміри

 

Церковні лицеміри,

обрядів циркачі,

екрани тлять, псявіри,

удень і уночі.

Кладуть хреста на пуза

кладуть, хоч ти кричи,

позбуться щоб обузи,

гріх осіняючи.

Три їхні пальці-грулі –

пригляньтесь – норовлять

скрутити звичну дулю,

а губи – кинуть: «Мля!..»

Гріха ж то й заробляють,

незмірно додають,

але про імідж дбають,

у мікрохвон сопуть.

Сувора охорона

відтрутить мир мирян,

бо світить їй мамона,

бо щедрий її пан.

 

 

Ні, не церковні лицеміри…

 

Не церковні лицеміри,

не прихватизатори –

люди в людську совість віри,

в стрим Отця і Матері –

будуть чуті і почуті,

бачені й побачені:

хоч закуті – не окуті,

страчені – не втрачені

у Господній – вищій – волі,

у Господнім промислі:

любомудрі, ясночолі –

на майданах, в ратнім полі,

на терез коромислі.

 

 

Раклобувальщина

 

«Був собі хлопчик – ракленя…»

 

Валер’ян Поліщук

 

 

Як був собі хлопчик – ракленя

(думали – собі; насправді – усім нам).

Кидає камінчик навмання –

поціляє просто в людське тім’я.

А якщо без шапки людина та,

плюне їй на тім’я, хоч би і взимку,

ракленя з задатками рогатого скота,

гордовито схоже на матінку-свинку.

Підростати стало. Доросло.

Бо ж було це, Господи, при народній владі.

Удалось породисте, дуже ракло,

стало закликати жити по правді.

Згуртувались враз біля нього ракли,

і не встигла людність змигнути оком,

як вони його вознесли, нарекли

нашою надією і пророком.

Між раклами дружно стали людці:

«Хай живе і славиться Велике Раклище!».

До людців прибилися молодці

(ті, що обпеклись, було, на молоці,

а тоді схопилися за дубці

з криками: «Задмухаєм попелище!»).

Історичне – Боже наш! – блякне тло,

не встигли оглянутись – що це з нами?!

Ми… немов не ми – колективне ракло:

стали Раклищиську вірними синами.

 

 

Шевальєвський містерійний міністеріум

 

«Розробити найновіші форми контролю!

Їх вдосконаливши,

формалізувати:

аби, виконуючи контролю ролю,

і найдурніший наймудрішого

зміг проконтролювати.

 

При тому підвищити

навантаження норму

на одиницю заморожено-здевальвованої

зарплати,

щоби душа у пошуках корму

духовні полишила координати:

 

щоб у голову мудру

не лізло не те,

з голови вилазячи

питальними знаками,

не підмайданювало руйнувати святе

освячене контролерами-посіпаками».

 

 

Загадки без відгадок

 

Де людей все дужче косить стронцій,

де пригод дорожніх певний ряд,

пацани і правопохоронці

свій суспільний збудували лад.

 

Ах, суспільний, ох, антисуспільний:

ніби черви яблуко рум’яне,

тлять-жеруть по згоді обопільній.

Хто й коли сказав, що буря гряне?

 

Де це? Як це? Що за остолопи

їм таке дозволили (з тамтешніх)?

Де, по бік який була Европа?

Внуки де дідів енкаведешних?

 

Може, певне, там, мабуть, де завше

при Вовках у баєчці Шакали?

От і сплівся всезагальний зашморг:

руки трударів його зсукали.

 

 

«Людям» – реформи, пацанам – стабільність.

 

Лозунг моменту

 

ГуманоЇдам вистачить корму

(в меншості стійку сформували більшість).

Лозунг моменту: «ЛюдЯм» – реформи,

пацанам – з правопохоронцями – стабільність!».

 

Хай кожне з людей вивчить слово «стабільність»,

його, солодке, повторює знову і знову,

адже в основу стабільності закладено

загальну дебільність –

в отакої стабільності розпротаку основу.

 

Чи в Хабаровську-на-Дніпрі,

в Юзовці-Сталіні, в Межигорбії чи в Межилісках, –

всюди стабільністю, як одеколоном «Тройной»,

все пропахло.

Кажуть, пульверизатора щораз позичає

сам майор Кремлівський,

але невідомо, хто насправді є

Головний Пахан.

 

 

«Хабаровськ-на-Дніпрі» комп’ютер не підкреслив

 

Печаль та й лихо, сміх, ага, та й гріх:

«Хабаровськ-на-Дніпрі» комп’ютер не підкреслив.

Машина мудра? Імпульс перебіг –

від Грінченка? від Даля? Чи… від Тесли?

У словниках – то так, резерви словотвору,

машині не чужі, бач; без вагань

назвавши місто – жертву і потвору,

від кого нам діждатись спростувань?

 

 

Пірати захопили «Ух-країну»

 

Пірати захопили корабель,

він випадково звався «Ух-країна»

і плив відразу до усіх земель.

Тож пасажири – хто у Коктебель,

хто на Мальдіви

(інший: «На Мальдіни!»),

та й на Гаваї, –

знай, пливуть-жують

кохаються, за пивом дискутують

про курс та курси,

стратегічну путь;

щось ніби й бачать,

але чуть – не чують:

ні розстрілів у трюмах голосних,

ні палубних розбірок з глушниками,

ні в нижчім класі супчиків пісних,

ні лекцій там на тему: «Ви – із нами».

В каютах – квіти, рибки, коньяки,

травичка, аромати,

рай – не пекло!

Радіти треба, а не навпаки:

бо – Головний сказав – не буде тепло.

 

 

Народ перегоря… на піпел?

 

 

Народництва зужиті міти,

народники давно в «партєйцях».

Але й народ… то п’є, то б’ється,

рімейку, мюзиклу здається.

Народ перегоря… на піпел?

Рімейки, мюзикли – нещадні

до полонених («лохів», «ВІПів»),

захоплених у сплячці щасній…

 

Народ такий: горів без ліку,

палав натхненням та завзяттям,

і от згорів на недоріку,

і от чадить у світлім завтра,

яке давненько вже – сьогодні

на дні (передодні?) безодні.

 

Московські ж запальні рімейки

легких лоск-анжельських рімейків –

такий щораз рімейк в квадраті,

гарячий квадратовий рай!

(Лякав ним Плужник убієнний).

Але народ сам хоче… знати,

свої бажання святкувати,

аби відчути, так і знай;

щодня припавши до квадрата

(що – прямокутника? нехай вам!),

народ… запалюється… знову…

на непроглядь, на пречудову,

на модню………………………….

 

 

Нащадки людожерів і жертв Голодомору

 

І

Державна таємниця пацанів,

«воєнна тайна» –  три голодомори,

підсудна тайна, українське горе, –

на те ж і люд місцевий скапцанів;

 

щасливці по субсидію стоять,

безпам’ятні наспівують про «сєні»,

на вулицях лайна по вуха й «фєні», –

і все те покриває Перемать.

 

Надійно – від Покрови до Покрови –

Мать-Перемать від глузду береже

нащадків людожерів прездорових,

нащадків тихих людожерських жертв.

 

І – хороше! Хороші-хорошенькі,

аж хорошівські пельки сердюків

про кропиву співають і про неньку,

на п’єдестали зводять лайнюків.

 

 

ІІ

Нащадки людоїдів і жертв Голодомору

Галичину паплюжать за те, що, бач, вона

чомусь-то не зазнала ані голодоморів,

ані наук сибірських, «австрійська сторона».

 

Зазнала? Пізно й мало!

Собою ся зостала.

На камені ростила сякий-такий врожай,

яким у сорок сьомім

ділилася свідомо,

міняючи на лахи і все, чого не жаль.

 

Відомо, що свідомо.

Але – кому? Нікому

із тих, кому нічого

не треба, крім царя

та величі тієї,

з якої привілеї

і дармовая слава

падуть на упиря.

 

Упир же упиреві – друг, брат, товариш ревний,

в Галичині ж вітання ще й досі: «Слава Йсу’!»

У відповідь небавом: «Навіки Богу слава!»

Це ж як запам’ятати на «бистрині часу»?!

 

 

ІІІ

Нащадки людожерів

усе храмИ мурують,

невміло хрестять пуза

у телеоб’єктив;

нащадки тих, хто зжертий,

на радощах святкують

«навернення до Бога»

своїх керівників.

 

Зворушлива ця спільність!

Її ж то й розвиває

Директор Територій

і Спільний Комітет

сексотів-ветеранів,

а Головний Гунн Дьяєв

щорік благословляє

вірянський вінегрет.

 

 

ІV

В неділеньку святую, в демократичну пору,

коли із постаментів хихоче істукан,

нащадки людожерів і жертв Голодомору

прийшли голосувати за людожерний клан.

 

Душа сидить у п’ятах, надійний там осідок,

зате хребти не гнуться: тримає силікоз.

Підтримує морально, авжеж, сусід сусіда,

та й лою під шапками набралося (…склероз…).

 

А тут ще й бюлетені пахучі, аж квітучі,

ой, різнокольорові! Той – гречкою цвіте,

а той – вівсом, той – житом , той – бурячком жагучим,

і тут же, коло урни, дарунки, як на те:

 

півкілограма гречки, на двох – півлітра зельцу

(і дуже ж воно мудро, що в руки не в одні –

на дружбу однодумців вручається усе це:

щоби сусід з сусідом гостився, гомонів).

 

Китайський гієрогліф красується на гречці,

на зельцові – дебелий, як гак, твердющий знак;

а це, щоб мови знати: коли в раю прийдеться

до урн іти тамтешніх,

ага, – по райський смак.

 

 

Як продам я бюлетеня, як продам…

 

Пісенька натщесерце

 

Як продам я бюлетеня, як продам

(ой, а хто б мені за нього більше дав?),

та продам я того й того,

і блакитного, й рудого –

будь-кому:

чи русому, чи рудому

ой чи цьому, а чи тому,

та й візьму-у-у!..

 

Ой візьму ж я тридцять гривень,

вже беру,

не простих – інтер-активних,

освячених, ексклюзивних

та й куплю-у-у!..

Накуплю ж я сього й того,

і поживного й хмільного,

і грішного, і святого,

 

бо люблю-у-у:

ой люблю ж я секс безпечний,

з кока-колою, сердечний,

і поп-корн,

чіпси,

для дитини – кліпси…

а на решту… щезну звідси

за найближчий за кордон!

(Хоч би й був це тільки сон

після пива «Хмелеон»).

У-у-х-х!..

 

 

Хітами хитані

 

Хіти хитають, то й похитують,

розхитують

і сенс, і глузд,

і предковічних перепитувань

і прижмур, і снагу, і густ.

 

Понятно все хітами хитаним,

то й спецефекти не смердять;

олтарно сцена над коритами

здіймається у непроглядь.

На сцені наркоман хитається

і децибелять мугирі?

Зі сцени пошлість розливається

і ґвалтування на порі?

Хітами мізки пересмикані?

Хітами йде чужинська хіть?

Крик «Руки – вгору!!!» в вушка штрикає?

Накрила натовп спорзна сіть?

Зате, хітами перехитана,

не піде молодість на прю:

ні за чурек, колись запитаний,

ні за Тризуб, ні за зорю –

ні за вечірню, ні за вранішню,

ні за денницю чистих вод,

ані за ту – бодай – проффаннійшу,

що вже вела кудись народ.

 

 

Загарбники

 

Загарбники загарбали і сіють:

ріпак та сою, сою та ріпак.

А ще – полюють. Вполювати вміють:

чи на прицілі веприк, чи кріпак.

(Кріпак, він там доречний, де гарує,

а не угіддя кедами плюндрує).

Полюють не для їжі, бо над норму

нуклідів та нітратів нині є

в істотах тих уже й після прикорму,

тож для опудал куля дістає

усіх, кого тільки дістати може:

бо при потребі єгер допоможе,

та й піп за ними носить Слово Боже,

і п’є, і їсть із ними, їсть і п’є,

за церкву маєткову відробляє –

благословляє, все благословляє.

 

 

Печерний суд: там судять троглодити…

 

Печерний суд. Печерні троглодити

людину судять: бо печерний суд

людей повинен всіх пересудити,

усіх-усіх – людей – з усіх усюд:

печерного суда у тому суть.

За те ж людину й судять, що – людина,

що не ікласта, кров’ю не хмільна,

що ясноока, отже ж і смачна,

тож троглодитам споконвіку винна.

Суддя печерний і печерні свідки,

печерний наступає позивач,

очима блиска, наче ставить мітки,

веселий троглодит-обвинувач.

Зубів нещадних скрегіт, крики «браво!»

вітають присуд, знаний наперед.

Печерного суда печерне право

прославить хор печерних же газет.

Пришельців-гуманоїдів страшити

землянам більше нічим аж отак:

«Печерний суд: там судять троглодити!..» –

волає їхній в космос переляк.

 

 

Здавши флот, оплот, надію й віру…

 

Здавши флот, оплот, надію й віру,

землі перепродавши, вони

шлях собі «узгодять» до Сибіру,

близькозорі чудо-пацани?

Чечетовомислячі, захланні,

звідають глибінь сибірських руд,

віднайдуть в сибірському тумані

сенс життя високий –

«Миръ! Царь! Трудъ!»?

Статись може (дідько б їх укоськав!),

та певніш… є гроші, є й комфорт –

той комфорт, що має Ходорковський,

мільярдер, що брат йому не чорт.

 

 

Після восьмої чарки

 

Після восьмої чарки

закриваються звільна всі чакри

і ніяка холєра

ані з якого там НЛО

не зуміє проникнути

вам у внутрішній світ (по багатства),

та й від внутрішніх органів ваших

гуманоїд відверне мурло.

 

Ще: якщо восьму чарку

проковтнути о восьмій ранку,

жодна сила нечиста

не розбудить до вечора вас;

телешоу вечірні

вам до восьмої ранку дивитись

не завадять – до біса! –

ні сім’я, ні сусід-ловелас.

 

 

Шоумен з порожніми очима

 

Шоумен з порожніми очима

і чолом низеньким та міцним…

Гріє серце постать ця любима:

лежимо і ходимо під ним.

Гойда-гойда, гойда-гойдашеньки,

мусі-пусі, пісі-пісеньки;

лиш був ранок – вечір вже близенько,

нічка темна гострить язички.

Нічка – гей! То й геть думки похмурі!

Але думку втяла голова:

Господи, та ж він – ув амбразурі,

він когось собою прикрива!

Він… від нас?.. собою прикрива?!..

Та ж від нас, від наших найгостріших

чи то глуздів, чи бодай зіниць…

От і тлумить праведне із грішним,

все ходяче розкладає ниць.

Він – новітній, Господи, Матросов,

не інакше – Господи, прости!

Затуляє жирунів-барбосів,

вожденят без совісті й мети.

Він – епохи знак, він – дум володар,

в ньому стрягнуть залишки прозрінь.

Він, усіх прикривши, вчує «Хода!»,

дремене – від нас і поколінь.

Не впаде, гайне, як ситий кінь…

Шоумен з хитренькими очима

і чолом високим та ясним.

Гріє серце постать ця значима:

цілий світ ще нам затулять ним.

 

 

Жінка згодовує поросятам…

 

Жінка згодовує поросятам

літа свої, вроду. На радіо

замовляє «Летять, ніби чайки…»

Але чайки – слова і музика Рожавської –

уже не летять: не літають уже

чайки такі

навіть за кревні гроші,

які не вважають грішми,

тим паче кревними:

ті, хто поїдає її літа і вроду,

називаючи їх свининою;

ті, хто друкує для жінки гроші,

але свинину називає

харчем рабів давньоримських;

ті, хто заборгував жінці

кілька сотень цих самих «знаків»

за куплені поросята

в надії на очікувану

девальвацію.

 

 

А ми народ (пора вам знати) здебільшого – карасюватий

 

На доскіпування Володимира Яворівського, Віктором Грабовським актуалізоване: «То що ж ми за народ такий?»

 

А такий-сякий, еге, таківський,

бачить Бог, що трохи й яворівський,

ще такий, аж отакий – таковський,

коли що – то може, що й грабовський;

деіде – бозна-чому – стрельбицький

(в істину навпомацки щоб тицькать…

поки аж не всучить жаба цицьки?).

Все ж здебільш ми, бач… карасюваті

(«Запорожця за Дунаєм» треба знати):

хвацькі підкаблучники в оселі

при Одарках Івани дебелі,

при Іванах-підкаблучниках Одарки –

сердобольні до салдатів господарки.

Хрін – в султана, ліпше – царська редька,

бо ж і віру цар для нас наймає;

тая редька в році тридцять третім

присмак героїчний навіть має.

Наш тотем – Карась. А Каші Ложка –

другий Герб (малий), його й шануєм;

карасів ловивши – яшки-йожки! –

ми не раз не два його святкуєм:

ложку каші кинеш для приманки –

на гачок карасики у чергу!

Ляскай, хльоскай – з ранку і до ранку

тягнуться натхненні, чесні-чемні:

до гачка! Ну символічна чесність,

вкупі з нею унікальна чемність.

Тільки б запах каші: щоб – гречана!

Чи – бодай – ячмінна (безпремінно!):

тягнуться з болота надзвичайно,

тягнуться з поверхні на «відмінно».

Хто не вудить сам, той на базарі

переважно карасів купує:

якість із ціною скомісарить –

та й жує, плюється – не жалкує.

Плоть свою отак будуєш згідно

вартості продукту і тотему

(тема варта вислідів солідних;

не про всяких писунів ця тема).

Бо казав ще Гете (німці – чули?):

«Що їси, на тому і зростаєш».

Важить, звісно, й звідки вітри дули,

коли болота лягали в залеж.

Що й казати, що дебатувати

(краще зробить той, хто нас прославить):

ми – народ здебільш карасюватий.

Стоїмо на тім! Лежачі навіть!

Вдачею, інстинктом громадянським,

розумом своїм електоральним

ми карасюваті по-гетьманськи,

по-сердюцьки, по-кріпацьки зграйно.

Нас не обзивай ніхто «планктоном»:

глуздом промишляєм бо невтомно

в черзі до блискучого гачка

з планом «заморити черв’ячка».

 

 

Бридні завдячуєм екстазом

 

До нас нарешті їде Бридні Спідс!

Нарешті їй нас віднайшли на карті.

Була ж вона і на коні, і під-с,

і от тепер уже її ми варті.

Хто дві зарплати виклав, хто – «навар»,

хто взяв у борг, заклався у ломбарді,

і от ми одностайні, і до хмар

серця злітають: бо її ми варті!

Вона – для нас! Що, під «фанеру»? Все ж

по кожній пісні трусики міняє.

І невловимо так – не встережеш! –

то рота, а то… губи розкриває.

На восьмій пісні й трапився екстаз,

як трусики сяйнули семибарвно:

сіпнулась заля, й полилося враз,

і це було – казав москаль той – «ґарно».

 

 

А ви посійте огірочки!

 

(Оптимістичне)

 

«Посіяла мак над водою,

унадився дяк з бородою.

Ой не ходи, дяку, до маку,

бо відріжу тобі ломаку!»

 

       Пісенька ХІХ ст.

 

А ви посійте огірочки,

а хоч би і не над водою.

Якщо унадиться п’яничка,

то ви за нього помоліться.

 

Посійте ранньою весною,

від приморозків укривайте.

Посійте, ранній сорт картоплі

зібравши першим урожаєм.

 

Якщо, забрівши, наркомани

помстяться, бідні, огірочкам

(що маковиння не вродили),

то і за них ви помоліться.

 

А якщо тінь дяка повільна

зачне ходити по закуску,

благословіть її побожно

і вже ж ломаки не втинайте.

 

 

  1. 4.  Метаморфозенков-в-ф-ф

 

Абракадабріссімо. Опусів 13

 

Абракадабріо, опус 1

 

Продав себе у Кафі на ринОчку,

як торгувати не лишилось ким:

в гареми – сина, на ґалери – дочку

продавши дуже вдало перед тим.

 

Продав себе у Кафі та й сміється,

регочеться: «Зате ж нап’юсь за те!»

А вже аркан над ним гадючно в’ється,

вже йти йому з порожнього в пусте.

 

Не торгувались, кляті душогуби:

що заломив, те й кинули до ніг;

не мацали, не заглядали в зуби,

заслинений не рвали оберіг.

 

З журбою буйно радість обнялася,

ґвалтовна радість дурневі спокон.

На щастя, збоку Машка потяглася…

Прокинувся – де й дівсь солодкий сон.

 

 

Абракадабріо, опус 2

 

Вернувся з непотрібного походу,

де проливав, тож і свою пролив,

і от бляшану цяцьку-нагороду

йому вручити Сам постановив.

 

Червоний килим, вкруг – червоні пики,

червона у графині і… густа!..

А Сам… ой, Сам такий великий-превеликий,

що й цяцька тая… завбільшки з щита.

 

Мовляє, вихваляючи вітає,

на груди приколоти хоче… Кол-ль!..

Медальна шпилька груди… протинає –

страшний нелюдський біль, свята солдатська боль!..

 

Сконати міг би, бо ішло крізь серце,

але прокинувсь – душе, тверезій!

Наснилось, намарудилося все це,

бо Машчин кіготь гострий на нозі:

валетом спавши, й не таке насниш,

вві сні узявши Лондон, Бонн, Париж…

 

 

Абракадабріо, опус 3

 

Найнявся наглядати за Сізіфом:

щоб той, драбуга, байдиків не бив,

котивши, згідно міту там чи міфу,

на гору вічний камінь – диво з див;

 

отож аби викочував щоразу

на саму, на саміську з-між вершин,

викочуючи, пхав і пхав, зараза,

не зупинявся на перепочин;

 

ледь встигне камінь загриміть донизу,

спішив би, мугиряка, стрімголов

униз, не нарікаючи на кризу,

на кислий хліб, нудкий болиголов;

 

і камінь, камінь щоб не підмінили

йому якісь обстоювачі правд,

коліна йодом щоб не освіжили,

собі в долині рам’я щоб не прав.

 

«Ге-гей! Агей! Бистрєє! Шнел-ль! Не бався!..

Шаг вліво, вправо крок – тобі й капець!» –

Кричав, гукав, аж ледь не надірвався,

себе заповажав: ну – молодець!

 

Очам «Сізіфонагляд» – справжнє свято:

емблема хвацька – бути й орденам…

Покрикуючи, так гукнув завзято,

що сам себе збудив к усім чортам.

 

 

Абракадабріо, опус 4

 

Прокинувся та й спить. Заснув ще дужче, дужче.

Вві сні й наснилось: ніби ще заснув,

і аж у тому сні ввійшов у те грядуще,

якого наяву жадав – не досягнув.

А там, о, там реклама – в очі й вуха:

«З’їж чіпси: власних слухайся бажань!

З’їв? Пійлом запивай, в ім’я Святого Духа!

Цих чіпсів вартий ти вночі і в ранню рань!»

Купив. Ковтнув. Запив. У пійла – присмак ріпи!

Проплямкався. А вже

йому команда є.

Бо в чіпсах тих були… звичайно ж, мікрочіпи,

з них кожен місце враз зайняв своє.

І вже з тих мікрочіпів – Макрота,

команду не бариться віддавати:

«З’їж чіпси, любий! Ти ж бо цього вартий!

В них – істина, все інше – суєта!..»

 

 

Абракадабріо, опус 5

 

Столи в саду поставив поминальні,

найняв попа і півчих (хор партесний),

сльозу пустив… Аж – зирк… Конфуз астральний:

за всі столи… Президія Почесна

усілась на чолі з Самим поважно

і їсть очима строгими пописька,

хористок їсть – смакує переважно,

бурмочучи якусь підвести риску.

Тінь батька перед ними узялася,

сіренька тінь, покірно колінкує,

вони ж… у неї очі, крові ласі,

усвердлюють – енергій не бракує…

Сахнувся – загорлав, та крик німотно

у горлі гострим льодом тупо стрягне…

Рвонувся – геп з постелі!.. Незворотньо

запав ще в глибший сон,

що жертви багне.

 

 

Абракадабріо, опус 6

 

В ще глибшім сні є аж такий глибокий,

що там запасти можна в вічні сни,

аж ті, тамті, такі, що й Боже Око

туди… не прозирає… «Прозирни!» –

волати можна, як мала Аліса,

хоча це вам не казка, не байки:

того й гляди, накличеш скорше біса,

який туди припреться залюбки.

Звідтам? Звідтам лишень пунктир-стежина,

а там, ох, там, ой, там болотний чад,

а сам в собі… холодний, як крижина

невтомно сновигаєш невпопад:

туди-сюди, сюди-туди, нікому

непам’ятний, незнаний – ані-ні…

Нема туди, нема звідтіль порому,

лиш забуття вітчизни і рідні.

В тім тупику ні сірника зіськати,

ані кресала, губки – й поготів,

тож навіть кепська слава Герострата

в такім підпотойбічному бутті

вже неможлива, Боже, недосяжна

(а й що б спалити там, аби – поважне?);

втішайся тим, що у бутті земному

спалив, згноїв, спаплюжив – та й по всьому…

 

 

Абракадабріо, опус 7

 

У церкві пукнув:

раз, і вдруге, втретє…

втринадцяте…

А далі – чимскоріш

(як то в кіно для хлопців: з кулемета!).

Не з кулемета,

мов – з гранатомета:

хоч не так часто, але чимгучніш!

Пук-пук! Пук-пук!

(Щоб не сказать: пердь-пердь!).

Наповнив простір звук,

а пахощі – ущерть!

Миряни знишкли. Хлоці ж – пацанюги! –

га-га, ги-ги! – підхвалюють: «Давай!»

Підхвалений, знайшов в собі потуги,

такі, що вау! вей! блін! ай-я-яй-й!

У пацанюг ще в більшім інтересі;

кричать: «Проспонсоруєм твій талант,

бо церква ця найгіршої з конфесій

на землях цих, де наш нам є гарант!

Тож пукання твоє в ній – канонічне,

уже канонізоване, повір!…»

Натуживсь гордовито, демонічно…

Примружив на мирян позверхній зір…

Хотів удати щоякнайгучніше…

Себе ж то й перевершив, далебі:

зі звуком тим прорвалось… наймокріше;

прокинувся… в теплесенькій ганьбі.

 

 

Абракадабріо, опус 8

 

Заснув спросоння на нудній роботі

(законодавчій отже ж – чорт візьми!),

заснув, як болотяник у болоті,

як ситий кум у вдячної куми.

 

І сон – підвів! Бо уві сні зверзлося,

мов розпорядник фракції кричить:

«Не фракція ми – фрИкція ще й досі,

і щоб поваги нам в народу додалося,

ми цей проект наш будемо… валить!» –

 

І пальцем вниз показує великим,

як той Нерон, припершись в Колізей,

і Янусом підморгує дволиким:

«Натискуй «Проти» – змовницьки верзе…

 

І – сталося (бо що ще й статись мало?):

зі сну смикнувшись, надавив сонько

(духовний сплюх, кивайло-покивалов!)

таки не «За»… і став… «бунтівником»!..

 

Тож хоч пройшов проект, набравши вірну більшість,

сонька прогнали з лав ще того ж дня:

за зрадництво, за замах на стабільність…

Надсадно побивається рідня,

бо розпорядник фракції прорік,

що викидають з лав – і стін! – навік:

«Не вмівши кнопкового рукоблуддя,

не лізь і не вилазь із простолюддя!»

 

 

Абракадабріо, опус 9

 

На золотому унітазі

сидиш, бо знаєш: це – твій трон;

без божества, тож без оказій

сидиш, рядиш, тримаєш тон.

Підказка – в вусі, а візир

(чи щось таке, як віце-перший)

тобі підлизує, бубир:

підлиже, потім і розчеше…

Таз золотий, бо Золотій

Орді на совість, чесно служиш;

золотоверхій, їй, святій,

послужиш – орденка заслужиш…

Ярлик – на шиї. Ярликом

ти сильний, то й безсмертний в ролі,

і під тобою твій партком –

повзуче гаддя при престолі,

довіку вірне, перевірне,

на супротивників безмірне…

Блаженство! Несказанний кайф!

Запобігають дипломати;

якогось вчора матюкав,

якогось нині криєш матом

хоч і услід йому… Аж тут

біда! Із Караван-сараю –

гонець, смердючий вертикрут:

«Чом, вилупку, не зустрічаєш,

коня під повід не ведеш?!

Пишаєшся на унітазі?

Сторожових наставив веж…

Ускочив, блін, зі «Штазі» в князі?!.

Від переляку серце – смик!

У кендюх б’ють всі сто прострацій,

і виливає кишковик:

р-раз-два, як то буває в паці…

Прокинувсь – повен унітаз,

а влада… хоч ти плач!.. неповна…

Одна лиш радість, раз-два-раз,

що челядь вся – ординськомовна.

 

 

Абракадабріо, опус 10

 

У снах ще й не таке буває.

От є: аби лиш задрімав,

сам Чи…нгісхан тебе приймає,

ярлик вручив – настановляє:

щоб Київ ти йому тримав,

усіх і вся для нього мав,

при тім себе не зобиджав –

ординську фєню шанувавши,

данину для Орди збиравши,

про всіх усе доповідав.

«Тримай нам Київ – наших мать,

холопів поставляй у рать!..»

Довір’я лестить, надихає,

натхненням груди надимає –

і хочеться повзти, вітать,

про зроблене рапортувать,

коня повторно цілувать!..

У фєні слів не вистачає –

всю висловити благодать –

ну, мать її і перемать!..

В такому сні сконати – щастя,

інтернаціональний довг;

повискуєш від того щастя,

як бультер’єр, болонка, дог…

У Чингісхана на зап’ястях

розбірливо так: «З нами – Бог!»

Хан… Чи…чикова має фейс…

І чемоданчик – чорний кейс

за ним на ношах носять слуги.

В такому сні сконав би й вдруге…

Шкода, що смертним не дано

на скін такий повторно змоги,

а то б ще раз дрисьнув лайно

агонії як перемоги.

 

 

Абракадабріо, опус 11

 

Вони повстали – стіни впали,

вони женуться і женуть.

В руках у них списи і… ртуть,

пращі, сокири й… самопали.

Немиті патли і тіла

смердять, як вітер сміттєзвалищ,

вони ричать – жива хула,

фантоми снів страшних і марищ.

Впав охоронний батальйон,

скувало страхом бодіардів…

До гвинтокрила! Чемпіон

його пілот, мільйонів вартий.

Та лиш ступив на борт – у борт

води лавина б’є – змиває

дарунок Хана – вертольот, –

у вир брудний його жбурляє:

майданчик стартовий (зараза!)

цей у подобі унітаза:

бо – аварійний варіант,

спасіння ще й такий гарант

(коли б чи то двигун відмовив,

чи не добіг пілот бідовий)…

І от воно несе цим разом,

клекоче – Господи святий! –

із золотого унітаза…

на дебаркадер золотий.

Це – дуже глибоко внизу,

де катма капосних повстанців,

осмалених, як гиря, ланців…

Скупу, геройську треш сльозу.

Та – горе: жодного слуги

на дебаркадері коштовнім,

лиш тиша тиш із-під ноги.

І – напис, що в воді не тоне:

«Ця просторінь – царство Мідаса.

Спасен єси (хоч не святий).

Царюй, кайфуй, благословляйся,

але нічого не торкайся:

торкнешся – станеш золотий!»

За золотий той унітаз

така от кара віднайшлась?

 

Ну хто, хто крикне: «Прокидайсь!»?!..

 

 

Абракадабріо, опус 12

 

Як заснув, не пробудившись,

сном, що сплять спокон,

цей ні Лівшиць, ані Димшиць

не розвіють сон;

не розвіють, то навіють

файних сновидінь –

інтер-бачень, інтер-віянь

мерехтливу тінь.

Злидень, сам собі не радий,

сам себе їси,

але інтер-хітпарадам

множиш голоси.

Хітпарадів, серіалів

конкурсний знавець,

набираєш балів, балів,

знаний молодець;

та під кришечкою мрію

мрієш віднайти,

давню справдити надію

на курорт-світи….

Чи можливий сон фінальний

в марафоні снів?

Інтер-інтер-інфернальний?

Під «фанерний» спів?

Якщо ні, то знов – по колу,

в гоні поколінь,

інтер-пишних, інтер-голих

файних сновидінь?

Де, одначе, доленосний

вибір що п’ять літ:

бюллетень тобі приносять,

обіцяють звіт…

Щоби ти, не пробудившись,

звіт той втяв – ого! –

якщо Лівшиць, якщо Димшиць

випишуть його –

кому треба, тим і зроблять,

підготують, вже ж:

аби сон твій, одоробло,

був без жодних меж.

… Карасем собі наснишся

в черзі на гачок:

чесно в ній стоїш, іскришся,

про мету – мовчок!

Бо мета проста, як манка:

всім єством своїм

відслужити за приманку –

не завада й грім!

 

 

Абракадабріо, опус 13

 

Внесла епоха файні зміни,

торгується у Кафі лот:

«Попсою псований народ

в його палаці «Ух-край-іна»!»

Підняв киянку-булаву

носатий брокер: «Ну, хто – більше?!»

Мовчанка. Брокер гне брову.

Кричать: «Відмінусуйте вірші!»

«Так, мінусую. Додаю ж

(бо ні продати, ні подіти)…

Є: «З цим народом темних душ…

його міністр антиосвіти!»

Хто – менше?!..»… Боже, що за сни

у товщах цих електоральних,

попсою псованих?!.. Вони,

ці сни, з насланнів інфернальних?