Жовті айстри
Світ неначе завмер – лиш напруга сердець на слуху.
Інструмент, партитура, магічність у погляді майстра.
Замовкає усе, мить затиснувши в нішу глуху –
тільки в першім ряду ледь помітно тремтять жовті айстри.
Перший звук, ніби грім, що від нього здригнулись шибки,
і здригнулися враз і партер, і балкони, і ложі:
провалилися в темп – рокітливий, навальний, стрімкий…
Серце стукало в такт, поривалось в чечітку підошов –
нерухомо, бо навіть, здавалося, й подих пропав –
тільки звук, тільки ритм – від найнижчої точки до висі.
Навіть дощ за вікном, що донині лише накрапав,
впав у шквал, дикий шквал – мимоволі йому підкорився.
Далі – срібний струмок, що зі всюди, чи пак, з нівідкіль,
і здалося – весна несподівано вдарила в струни.
Десь далеко лунав чистий цокіт о камінь – підків,
грім у небо гримів, перекочував горами луни.
Змах єдиний руки – знову клекіт, і знов нароста,
так неначебто він поглинуть прагнув душу і тіло,
ніби з трьох Ніагар вниз обрушилась раптом вода…
Айстри в першім ряду так жагуче, так спрагло жовтіли.
О яка була гра! Диригент був –у леті струна,
його змаху руки підкорялося все безвідмовно –
від стіни до стіни, від підлоги до стелі – луна,
і реальності нуль – лиш симфонія і підсвідомість.
Серце, серце, вгамуйся, безумне, не можна бо так –
розірвеш грудну кліть, бризне кров на сюртук і сорочку.
А воно тріскотить, відбиває напружений такт…
Тільки в першім ряду жовті айстри… І сльози… І мовчки…
Гру закінчено. Тиша – ні руху, ні звуку, лиш пульс
у джерельцях німих – тих що б’ються в усіх біля скроні.
Браво! Буря овацій пробила б камінний Ельбрус,
чи спекла б Гімалаї в гарячих від плеску долонях.
Диригент, який щойно тримав цілий світ у собі,
що немов чарівник – розчахнув кожну душу, як вікна…
Рухом палички він діставав неба й зорі з орбіт,
на землі між людей, щоб побільшало радості й світла.
Скільки квітів йому, і усмішок, і вдячних облич –
квіти ті дорогі, і як водиться, пак, екзотичні.
Айстри жовті гойднулися – жовті, як сонце сторіч…
І лицем до лиця, погляд в погляд, і руки – дотичні.
Вмить маестро збагнув, що навіки для себе пропав,
що його полонили ці очі, ці брови, ці руки,
і земля, по якій він антично донині ступав –
захиталася враз, поглинувши картини і звуки.
Айстри зойкнули в світ – світлий промінь ковзнув по щоці…
Зблід маестро… Була в її погляді сила незвична.
Жовті айстри, ах айстри – забуті в тремтячій руці…
І повержений час…І коханням освячена вічність.
Афганістан
Волає пам’ять – стільки втрат
над німотою гострою…
Обрубок тіла – друг чи брат
«Афгана» тінь наповстує.
Повік націлені жалі
у серце, ніби снайпери:
– Ми ще живі, ми ще живі,
ми забуттям не знайдені.
Немислимо чужа війна –
мужів державних вигадка.
Той розпач, пізнаний сповна –
безсмертним зойком вибухнув.
Не спить ночами, б’є під «дих»,
не щезне, не забудеться…
Довіку пам’яттю про тих,
кому не повернутися.
Страждання скільки, скільки сліз
з-під крил „тюльпана” чорного.
Аїда вічний перевіз
човна по Леті зчовгував.
Косила клята і мела –
чи горем, а чи кулею.
Дістати тільки не змогла
завбачливо „відкуплених”.
Афганістан – прокляття, біль.
Хто зламаний, хто вистояв.
У перший серця солоспів
«Афган» смертельно вистрелив.
Пече війна – тавро проклять,
по кому смерчем пройдено.
А рани крізь роки болять –
нема вцілілих – жодного.
Трофей
Не було в дідуся трофеїв –
хіба що протез.
– Ті трофеї мені „до фені”,
мій протез – то війні протест.
Усміхався у сиві вуса,
погляд далеко-далеко…
Очі сумні в дідуся,
ніби осінні лелеки.
А в далеку – солдати покотом…
І протез від коліна ойкотом…
Так вишні весняно цвіли,
а він все у «фрица» цілив…
Йшла рота в атаку дружно,
і серце рвонулось пружно.
– В атаку! – гукнув. – До бою!
І землю штовхнув собою.
Встали інші. Ревло, двигтіло.
Впало небо, протяте тілом…
Ангел, певне, надійний в нього,
що кулі вп’ялися в ногу –
не в голову або серце.
Тільки крові хлипке озерце…
А рота – останки роти –
рота стояла доти,
доки смерті відчула дотик.
Йому судилося вижити,
аби жито за друзів вижати.
Аби серце пізнало тверджі –
в тім бою він спіткнувся першим.
Незвичайний трофей в дідуся,
А старий – на останнім прузі…
Уночі ще ішов на танки –
розстріляла війна світанки.
Пахне в хаті старенькій воском,
і протез нерозлучний – лоском.
Згорток рук, у якім свіча.
Не стрічає гостей… Не стріча…
Час у сні ворухнувся кволо,
і замкнулось життєве коло.
Упокоєний сивий фенікс,
поруч з ним – побратим трофейний.
Зона
ЧАЕС. Реактор. Мертва зона…
Мовчать, на б’ють на сполох дзвони,
як те в усі часи належить –
на смерть, на горе, на пожежу.
Довкілля… Людські долі… Жах!
Хіба для смерті є межа?
Земля, домівки, щастя, мрії –
чи можна «зоною» відмірять?
Світліє ніч. Полоще ранок
горлання півнячих горлянок –
отих, що будять сонце.
… Чорнобиль сіє стронцій.
Лелека немовля поніс,
а там – могильник, Чорний ліс.
Там пустка, руйновище –
лиш мертвий вітер свище.
У квітах зріють ще меди,
та знаки скрізь: туди не йди!
Невдовзі тут були б жнива.
Тепер це «зона» нежива.
Тут восени аргонії.
Вмирає час в агонії…
Крива
Це справді так: до нас не йдуть роки,
це ми до лона віку поспішаєм.
Когось у пам’ять серця проводжаєм,
як хвилі – берег – плюскотом ріки.
Це справді так: тоненька і тремка
розгойдує нас ниточка вседержу.
Зриває вітер часу з нас одежу,
та все ж трима невидима рука.
Це справді так: буває, заштормить –
звикаємо до радості і болю,
та розминаємося десь самі з собою,
неначе помираємо на мить.
Ні, не тоді, як браму відкрива
хтось там попереду – до вічності, чи й далі…
Ми ще уперто тиснемо педалі,
й казна-куди нас виведе крива.
***
Ми іще не родились,
ще навіть не плоть і не діти.
Ми хоча не раби, та заручники
різних епох.
Поки інші «туди» –
ми вже «звідти»,
не пройшовши
й півшляху,
що вказував мудрий нам
Бог.
Нам тепер не до жнив,
бо засіяли
чортополохом.
Де джерела жили –
поросли там густі чагарі.
Як в отій трясині,
загрузаємо в неї потроху
замикається світ
тихим схлипом
над нами вгорі.
Зимовий дощ
Усе виглядає приблизно отак:
забуто дощами всі правила й такт,
усі етикети і навіть про те –
опісля дощів перший цвіт розцвіте.
Забуто. І місто в калюжах стоїть,
як давня фортеця минулих століть.
Стоїть сумовито в сіянні вогнів,
стоїть і ледь стримує праведний гнів.
Стоїть незворушно. А дощ собі йде.
Пливуть ним трамваї і сяйво бліде.
Вітрини неоновим світлом – без нас,
бо ми пропливаєм трамваєм якраз.
А дощ усміхається нам: ну і що?
Веселий гульвіса, та тільки – мовчок!
Якщо він заблука, а карти нема –
її заморозила, певне, зима!
Якщо він бешкетник –що дивного в тім?
Якщо він турист, і верхом на «авті»?
Якщо він пілот – віражами в піке –
то як вам пояснення буде таке?
Він скрізь і повсюди – і там є, і тут.
Яких він проекцій? Яких амплітуд?
Без винятку правил – таки не бува,
з-під снігу проклюнеться завтра трава,
голівку підсніжник нам явить у світ.
Бешкетника варто провчити як слід!
Та ми усміхнемося: диво із див,
Ледь чутно дозволимо:«Йди уже! Йди!» –
неначе від нас щось залежить… Дарма!
На ранок калюжі замерзли – зима!
Потяг
Були ви, може, поруч – я не знала!
Таке буває: з нами і не з нами.
Нас розділяв лиш крок, біда вся в тому,
що потяг мчав мене у невідомість,
а ви зійшли на станції не тій,
й навік ми розминулися в житті.
Без мене ви десь вийшли, отже я
зійшла без вас на станції Сім’я.
Не ті мене зустріли руки, губи…
Не той освідчився мені, що любить…
Не той сказав тоді слова не ті…
Ви ж більше не зустрілися в житті.
Ви залишилися на станції Минуле,
та я вас так ніколи й не забула.
Усе пройшло, розвіялось, як дим.
Для мене ви лишились молодим,
і, як мені колись, вже дамі іншій
свої палкі присвячуєте вірші.
А так мені хотілось вас зустріти
на станції отій, що звалась Літо.
Та потяг мчить, літа мої відносить,
вже незабаром полустанок Осінь.