Олена Герасименко
ПОБАЧЕННЯ З ДИВОРОССЯМ
* * *
Вікна досвітньо туляться
До легковажної мли.
Просто іти по вулиці
в час,
коли й ви б
могли…
Просто, спинитись поночі
і попросити враз:
– Дайте незрячій помочі –
хочу узріти вас!
Дощ нині,
й дуже вітряно…
Хоч на коротку мить
сльози у грудях витремо.
Чуєте –
грім
гримить?!
* * *
Сніг собі в завірюху йде,
і нікуди від нього не дінешся.
І просвітку нема ніде –
лиш дерева, мов сіре віниччя.
Йду і я. По зимі іду.
Йду по грудневі, йду по січневі.
На свою і чиюсь біду –
поміж простором і між вічністю.
Йду і йду. І моє лице
через сітку із снігу й холоду.
Щось шукаю – то се, то це.
Обліпив мене сніг і колеться.
Довго буде цей сніг іти,
буде вітер в лице стьобати.
Я залишу йому сліди –
тільки б їх не згребли лопати.
* * *
Прокидаюсь вранці я: в вікнах номінація!
Яблуня заплетена у рожеву в’язь!
В світанковій грації промінь перший грається.
Вкрадена поетами, згадую я вас.
Вперше безнадійною відстанню розділені.
Вперше, мов ошукані. Винні без вини…
У вікно постукали спогадом без імені,
впали світлим інеєм в спалах сивини.
А весна на вулиці все до вікон тулиться.
Яблуні освідчився волохатий джміль.
Час лукаво жмуриться. Так ми й не відбулися…
Без розлук, без відчаю. Просто, ви не мій!
* * *
Хоч катуйте, хоч так лишіте,
зізнаЮся по правді вам:
без любові мені не жити,
а все решта – лише слова.
Я пришита навік слідами
наших пращурів з древніх ер.
Я від Єви та від Адама
і живе в мені ще шумер.
Я пізнала часи «совітів»
і зухвала не раз була
там, де небом коріння шите,
де хмеліла в пилку бджола.
Я від скіфів і від трипільців –
у мені їхня кров кипить.
Цю пекучу любов і біль цей
пронесу через грози битв.
Може, пращуром я із готів…
Суть не в тому, й вона проста:
Україна – це те, що згодом
в серце роду мого вроста.
* * *
Не всі ще сліди розметано.
Ще серце летить кометою,
ще грози несуть озон.
А там, де гріхи відпущено,
вітрами судьбу полущено –
косметика вільних зон.
Ще квіти не всі закохані,
приходять у сни непрохані
і вільно у них цвітуть.
Я знаю, не дарма усе оце –
і чим воно ще обернеться,
та тільки я зараз, тут!
Не хочеться буть ніякою:
за щастя хвилинне – дякую,
за все, що дано мені.
До краю не надто близько я,
життя не підбите рискою,
ще сонце в моїм вікні.
Бродити собі по вересню,
бо хмелю по вінця в келеху –
допоки горять сади.
* * *
Я сьогодні – лише трава.
Мене пестять дощі і роси.
Так буває! Бува! Бува!
Я трава –І зелена досі…
Нині осінь, а я така –
ще дивуюся, наче влітку,
що з-під серця мого ріка
витіка, напуває квітку.
Що останній, напевне, джміль
в дні погожі мене ще пестить.
День, під небом прожитий – мій!
Мій – солодких надій наперсток.
Я сьогодні лише трава.
І лукавити геть не вмію.
Тут коріння мене трима.
Я живуча – про сонце мрію.
Що трава – зневажать не слід.
Я живу і згасаю тихо.
Я трава…
Твій цілую слід
і молюсь, щоб минало лихо.
***
Я сьогодні лиш літній дощ,
я – роса на травинці свіжій,
таємниця людських підошв…
Груздь на мене бриля навішав.
Я співаю: ля-ля, ля-ля!
Повторяють за мною птахи.
Мак вітає мене здаля.
Грім торкнувся мене…
і ахнув.
***
Я сьогодні веселий джміль!
Я шукаю нектару в цвіті.
Шепче вітер мені: не смій!
Вітре, будь цьому щастю свідком!
***
Я сьогодні прийшла одна
на побачення з дивороссям.
Небо п’є мене… П’є до дна!
Чи мені лише так здалося?
Жовтий сонях. Роса дріма
на шовковій сорочці саду.
І нікого ніде нема.
Я метелик – на квітку сяду.
Бачиш ? – тишу павук пряде.
Павучиха гойда колиску,
І нікого нема ніде. Тільки літо
й гніздечко близько.
***
В моїй кімнаті ні зізнань, ні прощ .
Нікого, хто б тримав мене за руку.
Колюча тиша. Гілка в шибку стука:
не ти, не інший – незнайомий… Дощ.
***
Ні страху, ні зітхань, ні сил.
Гойдає сон гаптована фіранка.
Ще б трішечки протриматись – до ранку,
аби лиш сонця дощ не загасив.
А там я стану барвою. Атож!
Вогню, що у мені палав, окаллям.
І тіні, що вночі мене лякали,
перелистаю карбами підошв.
Я стану сонцем! Вітром! Упаду
росою на чебрець або ромашку.
Я зафарбую синім небо й пташку,
і прудконогу білочку руду.
Навеселюся вволю й відпущу.
І попрошу пробачити – зухвалу.
Так довго я себе в собі ховала,
аж став лицем ефект сумний дощу.
Я інша, знаю! Вкрадене верну –
на день, на мить, на що мені лишилось.
Я промінь провидінь. Я сповідь. Щирість.
Таких, напевне, знаєш не одну.
А може, ні… Бо я усе ж одна.
Є кращі, гірші – знані й безіменні.
Моє життя – повернення до мене.
Мала пташина – й та мені рідня.
***
Я жінка! У мені весни ріка –
шумлива, бистротечна – з духу й плоті.
Я те, що є, і те, що прийде потім,
що в часі не минає, не зника.
Я незбагненна. Вік мине, і ще…
Я плин життя, якого не спинити.
Чиясь прокляття і чиясь молитва.,
покраяна, життям побита вщент.
Не вір, коли почуєш, що жінки
чоловіків сильніші – то неправда.
Із нас кожнісінька слабкою бути рада,
побіля сильної коханої руки.
Я тиша. Грім. Я кремінь. Я ріка.
Я зірка, до якої зводять очі.
Це я ночами снюсь тобі пророче.
Неспокій, що у часі не зника.
Спішу. Надіюся. Шукаю все життя.
Незнайдена, нічийна наречена.
Я відстань вічна, проща непрощенна.
* * *
Спішім до лісу! Він нас зачекався.
Він серце кожному гостинно відчиня.
Немає там ні зради, ані фарсу,
зрадіють вам зайчисько й білченя.
Благоговійно завжди там і затишно,
знайдете ліки тілу і душі.
Криничка блисне в ямці із-під ратички,
сороки скре-ке-ке-кнуть – сторожі.
Стежини у траві високій сховані,
беззастережно повзають вужі.
Загублений у радісному гомоні,
полегшення відчуєш на душі.
Не ті, чиє покликання – рабами!
Очам тут вільна воля й солов’ю.
Оці дерева – юні і рапаві
сповідують релігію свою.
Тут інший вівтар, інші тут молитви,
свої – язичницькі богині і боги.
Лісовичок у личаках із липи
грибочки виставляє на торги.
Русалки тут гойдаються у вітті,
чар-зілля пахне, як ніщо ніде.
Цвіт папороті знає: в цьому світі
його людина жодна не знайде.
О, ліс цей, древній-древній прадідисько,
що призвичаєний до вічних таємниць,
не викаже, що ви стояли близько,
що ви йому у ноги впали ниць.
* * *
Я інколи – дитя,
що провинилося.
Я іноді кульга –
шукаю милиці.
Я іноді сліпець –
стою беззахисна.
І думаю – кінець…
Не зва… не зва-жуся!
Лікуюся не раз
від болю сміхом.
Кажу собі: вилазь,
якщо не віхоть!
І серце в грудях: блись! –
вогнем розтрісне.
Наказує: борись!
Ще може, встигнеш!
11.01.2015
* * *
Ще сонечка так мало – мов нема,
йому ще не накреслено дороги…
В дерев уже промерзли трохи ноги,
а ще зима попереду, зима…
А ти мене хоч трішечки зігрій,
не подивуй – я дещо романтична…
Іду по площині тобі дотичній,
занурена в сніжинок білий рій.
А ти мене зустрінь – не відпусти,
на зиму, на хурделицю не сердься –
вона жива, їй в грудях б’ється серце,
яке зігріти можеш тільки ти.
Вона хлебтала з чорного ковша
дощів гірких і їй було непросто.
Прийди отак, як не приходять в гості –
як йдуть до храму, де живе душа.
* * *
Прощаймось весело, бо ще рука в руці,
ще клен з вербою – істинно коханці,
ще сонце бризкає вологим сміхом вранці,
і серцем полонені звуки ці.
Прощаймося, як лебеді – крильми,
від плеса і від неба захмелілі,
спиваймо з філіжанок жовтих лілій
туманів профільтровані дими.
Прощаймось тихим шепотом алей
у мерехтінні місяця блідому –
коли б не було, з дому чи додому –
під сутінків холодне дефіле.
* * *
Призначу побачення вітру – і все!
І нехай тоді будь – що буде!
Певне, він мені принесе
між дощів листопад огуди.
Розпатякають язики,
що коханця, мовляв, надбала!
Може, здійметься шторм-таки –
хоч на соту маленьку бала?
Я замовлю йому слівце,
заклинання і що належить.
Розсміюся дощу в лице,
розпалю-загашу пожежу.
Він же вітер, то що йому
жартівливий порив: зухвала!?
Він по груди промчить в диму…
Люди скажуть: таки сховала!
11.01.2015
* * *
Несамовито мовчиш? Мовчи!
Стань хоч у серці тромбом.
Хто ти: лиш порох дорожній, чи
страти зухвала бомба?
Скинуть усмішку німу вуста,
скажеш нарешті: баста!
Тій, що у серце моє вроста,
Боже, не дай пропасти!
Може, зухвалий я був і груб,
до божевілля грішен –
той, хто опечений чарами губ –
вмре, та любов не лишить!
Навіть, як вітер зірве фату,
бо не судилось разом,
знай, що на неї одну – святу,
буду молитися з часом!
Біль цей солодкий в грудях ношу,
пеком пектиме – мушу!
Боже, за неї тебе прошу –
Ту, яка вразила душу!
11.01.2015
* * *
Ми удвох із тобою, вдвох –
тихі самотні лані.
Копитами збивали мох –
кожен в своїй нірвані.
Утікаємо – вражий час
нас затискає тісно.
Вперше, ти чуєш? – єдиний раз…
Боже, чому так пізно?
* * *
Я вигнанниця тих світів,
у яких благодать і втіха.
Я б жила там смиренно й тихо –
змій мене б спокусить хотів.
Із моїх віртуальних снів
я зійшла за прогнозом Фрейда.
Розкришилася в порох крейда,
що писала мої пісні.
Божий промисел був і труд,
виставляло життя на плаху,
гартувало сльозами й страхом,
крапля щастя – за болю пуд!
Все потойбіч – минуло, прах.
Увійду у потік сьогодні…
Відчуваю, до всього годна –
в новий день на семи вітрах!
* * *
– Грози упали до вересня…
Хмари – дими пихаті…
Ружі зорять при хаті,
чекають, коли повернешся…
Коли ти, синочку, будеш?
Наснилися нині груші…
– Багато упало в тишу,
і я тут, матусю, мушу…
Матусю, а як там вишня –
листя іще зелене?..
Дівчина – вже колишня –
хай пам’ята про мене…
Зелень чомусь гаряча…
І я вже за нею лину…
Небо похиле плаче,
котить життя в долину…
* * *
Я запізнилася. Ти запізнився теж –
На наш двомісний одинокий потяг.
Дверима раю брязнув сумно протяг,
Струсивши іній спалахом одеж.
Ми розминулися – авжеж, колись давно…
Можливо, навіть, до зачаття в лоні.
А ти підносиш серце на долоні.
Болить у світ розчахнуте вікно.
Пробач. Іди. Не озирайся – йди!
Хай залікує час пекучі рани.
У кожного із нас своя нірвана.
Я тільки промінь в царстві темноти.
12.03.15