Вірші зі збірки «Алея життя»:
Автопортрет
Не одинока, не кохана,
Стою на кладочці крихкій.
І не твереза, і не п’яна:
Хмелію у полоні мрій.
Не агресивна, не спокійна –
Неначе вітерець морський,
Не легковажна, не постійна, –
Збираю взимку пелюстки.
І не здорова, і не хвора,
Лиш інколи здоров’я спить;
Не падаю, не рвуся вгору
Та не спиняюсь ні на мить.
Не замерзаю, не палаю:
Горить у серці зорепад,
Зірки серденько зігрівають
І падають у тихий сад.
Не унікальна? Не потрібна?
Кому потрібна простота?
Вирішую одноосібно,
Де сон, де сміх, де самота…
А, може, я комусь кохана,
Комусь потрібна без прикрас?
Як для хірурга свіжа рана…
Вона до бою кличе
Кава
Хворим на множинний склероз забороняється пити каву
Напитися чорної кави
До коми, до забуття…
І хай тоді сонце ласкаве
Мені доведе, що життя –
Найкраща у світі пригода,
Коли ти просто живеш,
Коли не підводить погода,
Чи раптом джек-пот зірвеш.
Коли бачиш книгу цікаву,
Коли навіть ртуть не важка…
Сховайте від мене цю каву!
Я краще поп’ю молока…
Пенсія
Чекає пенсію бабуся,
Рахує тижні, лічить дні…
«Вже завтра. Виплатити мусять
Усе зароблене мені».
І виглядає у віконце:
Коли ж поштарка вже прийде?
Та пенсія неначе сонце
Умить над буднями зійде.
А потім гроші легендарні
Повзком із хати утечуть:
Не на салони й перукарні,
А на родину перейдуть.
Бо так приємно дарувати,
Коли в кишені щось дзвенить!
Все краще дітям віддавати
Народна мудрість твердо вчить…
Рахує пенсію бабуся
А далі знов рахує дні.
«Ще трохи, виплатити мусять
Усе зароблене мені!»
* * *
Ніч засипала небо зірками
І накликала лагідний сон,
А години здаються роками
На колючій стерні заборон.
Довго-довго шепочуть хвилини,
Не дають супокою думкам,
І шукаємо шлях до Людини,
Щоби це розповісти вікам.
Не просто…
Не все так просто, як здається:
Не просто сніг, не просто сміх,
Не просто завмирання серця,
Не просто посмішка для всіх.
Не все так просто. Я не можу
Відмовитись від простоти!
Так складно: ти на щастя схожий,
Яке ніколи не знайти.
* * *
Кожна мить наповнена тобою:
Як ти, де ти, що б сказав мені…
Може, не покличеш за собою,
Адже ми на світі не одні.
Може, не зупиниш безгоміння,
Тільки я не вірю в цю біду,
Бо мені зосталося проміння,
З ним я через обрії пройду,
З ним я всі бар’єри подолаю,
Запалю непрохані вогні,
Бо щомиті вогнище палає
Те, що ти подарував мені!
Світ у червоних тонах
Чи це наївна випадковість,
Чи, може, марево вогнів?..
Складає доля вічну повість
Про неминучість наших днів.
Де кожен день – нові шукання,
Нові відтінки, кольори,
А крізь утрати й починання
Червоний колір майорить.
Он горизонт почервоніє,
Запломеніють небеса,
І все довкола заніміє,
І скаже хтось: «Яка краса».
Яріють ґрона калинові
Червоним кольором ягід,
Немов застиглі краплі крові,
Що об’єднали цілий рід.
Червоний колір – колір крові,
У ньому вічна боротьба.
А ще – мелодія любові,
Бунт непокірного раба,
Політ осіннього багрянцю
І сором’язливість дівчат,
Шаленість вогняного танцю,
Маленькі груди снігурят,
Достиглість яблук біля хати,
Принадний аромат суниць,
Троянди, що садила мати
Під щебет легкокрилих птиць…
Де ще цей колір пломеніє?
Такий у півня гребінець.
Так мак на клумбі червоніє
І мій найперший олівець…
Сміється, плаче і палає
Краса червоного буття.
Цей колір нас застерігає
Від жаху кровопролиття,
Від бід війни, яка гуркоче,
Від ран дітей і матерів…
Яке страшне, яке пророче
Буття червоних кольорів!
Хай краще сонце на світанку
Багрянцем всипле небеса,
І, вийшовши із хати зранку,
Хтось вигукне: «Яка краса!»
* * *
Я мушу, я повинна, я зумію –
Чіпляюся за цю сліпу надію.
Я мушу, я повинна, я здолаю –
Незрозумілу віру відчуваю.
Я мушу, я повинна, я сильніша –
Твердить рядок заплаканого вірша.
Я мушу, я повинна… Боже милий!
Допоможи знайти незриму силу!
* * *
Скажи собі: «У мене все чудово!».
І навіть якщо мучить нас життя,
Такої сили набирає слово,
Що знов зростає доля, мов дитя.
Не вчора і не завтра, а сьогодні
«У мене все чудово!» – повтори,
Не вір, що ми боротися не годні –
Слова завжди злітають догори!
Зі збірки «Ніч білих квітів»
Мандри
Намалювала світ яскравий
і заблукала в нім сама;
спитають: «Як у тебе справи?» –
скажу: «Все добре». І дарма,
що безмір став якийсь казковий,
життя у ньому – не моє,
що хочу кинутись на лови,
знайти собі новий бар’єр.
Барвистість обманула душу,
та слово… слово не мовчить.
Я бачити його примушу
і розіб’ю сліпу блакить.
Не зупинюсь: палітра – більша,
ще трошки сірого додам
й піду у невагомість вірша,
як Есмеральда в Нотр-Дам.
Осіннє золото
Ці очі не горіли так ніколи,
аж поки не з’явилось у житті
німе прощання із колишнім болем
і зустрічі зі щастям золоті.
Там не було холодного металу,
який на сонці гордо так блищить,
а тільки осінь листя розметала,
щоб ми у ній спинилися на мить…
Катастрофа
Не про кохання. Ні, не про кохання…
Занадто сильно вітер знавіснів!
Писатиму про вічні потурання
у мороці сигнальних маяків.
Хто ми такі, уже ніхто не знає,
і пливемо наосліп у пітьмі,
ми, наче дика полохлива зграя –
усі разом, та все одно – самі.
Кричатиму. А море не почує.
благатиму. А люди вже не ті…
Не вірте думці, що на нас чатує,
немов одне зосталось у житті:
змиритися і не шукати світла…
Здаватися не хочеться мені.
На небосхилі зіронька розквітла…
Невже погасне, зраджена, на дні?
Балада про творчість
Тільки про печаль писала.
І здавалося: краса…
Щастя їй було замало,
поки час не покусав.
– Гарно? – запитав, – так – гарно?
Задоволена? Краса?!
І тоді прозріла: марно
так виблискує коса,
марно все, що написала,
марно прожила всі дні…
та й спинилась: – Я ж бажала,
щоб добро було мені…
– Ти писала: «біль і сльози»,
ти писала: «листопад»,
я й віддав тобі всі грози
і десятки різних вад;
ти воліла «так страждати,
щоб життя було гірким» –
я ж хотів відповідати
забаганкам непростим…
Час її навчив, як жити,
і второпала вона,
що потрібно там творити,
де надія і весна,
щоб у часу замовляти
все, що краще в нього є…
І продовжила писати:
«Щастя, будеш ти моє!..»
Янгол
Тривога била дзвоном із сердець,
а п’ять хвилин здавалися роками;
боролися початок і кінець,
до голки доторкаючись руками.
На ліжку – жінка з мукою в очах.
Лікарня часто бачила страждання,
ось тільки невимовний біль і страх
їй незрадливо сиву душу ранять.
Та ось нарешті епілог настав,
полегшення і радість у палаті,
і поглядає мучениця та
на чоловіка в білому халаті.
– Ви Янгол? – запитала.
– Ні . Медбрат.
– А де я?
– Де ж?
– У ямі… Треба світла…
В очах бездонних (мов на сто карат)
надія на покращення розквітла.
Та завтра стане соромно. Чому?
За ці слова про Янгола-медбрата?
Якщо не лікарям, то ще кому
на цьому світі янголами стати?
* * *
Великий Боже, я іду до Тебе.
Для чого це кажу? Ти ж знаєш все,
але розмова ця мені так треба –
вона мене від безвісті спасе.
Мій шлях один, я іншого не маю
і дякую за це лише Тобі,
бо навіть як від болю знемагаю,
то не гублю цю віру у юрбі…
Пробач, коли у храм я не заходжу:
соромлюся не поглядів – себе,
та без молитви щирої не можу,
щоб хоч у ній наблизити Тебе.
Всевишній! Подаруй мені хвилини,
щоби торкнутись Божої руки,
прости гріхи звичайної людини,
яка іде до Тебе крізь віки…
Крадіжка
Як злодійка, прийду до тебе
і все віддам, і все стерплю,
із примітивністю амеби
скажу тобі, що я люблю.
Крізь тишу підкрадусь навшпиньки,
неначе Єва у Раю…
В народі прошумить, що ниньки
украли посмішку твою.
Засудять. Лиш би не до страти!
Бо хто інакше, як не я,
полюбить і піде за ґрати,
де мучиться любов твоя?
Добірка віршів їз книжки «Невидиме листя»
Листок
Як довге засніжене поле,
де ми не лишили слідів.
Я тут не мовчала ніколи,
я тут не здавалась біді.
Молочна ріка чи озерце,
святкова жива чистота…
Я тут розтривожила серце,
коли відкривала вуста.
Чи добре мені, чи погано,
ступаю за білу межу.
На чистім листку без обману
про душу свою розкажу.
Чуття
Почуття переборе всю логіку світу…
За хвилину до щастя, за мить до весни
можна все пережити, усе зрозуміти,
але, спробуй, стук серця мені поясни.
Коли поруч – струмки і закохані квіти,
коли небо з-під вій, а до ніг – спориші,
можна все пережити, усе зрозуміти.
Тільки як пояснити цвітіння душі?
Миттєве
Для когось грішна я навіки,
для когось – хвора і слабка.
Коли здригаються повіки,
стає незламною рука,
стає фатальною дорога,
і вже для когось я – біда;
сховатися немає змоги:
такий раптовий мій удар.
І хоч збігають неухильно
мого життя нестримні дні,
для когось я міцна та сильна,
і це дозволено мені.
Часу, можливо, небагато.
І хай, усе колись мине.
В ці миті хочу бути святом.
Відкрийте справжньою мене…
* * *
Друкую долю, постиравши межі,
впустивши каліграфію рядків.
Ховаю у комп’ютерній мережі
думки, що світ спіймати не зумів.
Машиною холодною не стану,
і вірші серця не охопить лід.
Друкую. Кожну квітку, кожну рану
і кожну фразу, що злетіла вслід.
Я вже сама забула свій початок:
чому клавіатура, не перо,
чому не звикла, як усі, писати,
чому курсор попереду на крок.
А я ж ,бува, писати вже не вмію,
друкую, кажуть, неживі слова…
Повільно повертаючи надію
на те, що хоч душа іще жива.
Молитва
Коли світання в небі зацвіте
і сонце знову встане над землею,
я помолюся Господу про те,
щоб обійняв нас милістю своєю.
Прошу я, Боже, за усіх людей,
додай нам сили, віри і терпіння.
Хай буде добрим кожен Божий день,
а на майбутнє не лягають тіні!
Мою молитву вічну і просту
співає серце і душа співає:
подай нам, Боже, у житті мету,
яка нас, грішних, приведе до Раю.
Початок
І знову – спочатку, забувши, де біль, а де Рай,
закривши від серця недобрі слова і проблеми.
Мені натякнули сьогодні: іди, вибирай,
які ти вбереш кольори, починання і схеми.
Дорога до сонця не завжди легка і проста,
але не лякайся, – собі я повторюю вперто.
Потрібна людині насправді велична мета,
така, щоб за неї не шкода було і померти.
Початок – це пагін. І хоч не скінчилась зима,
йому прорости допоможуть і вчинки, і мрії.
Де будуть ліси, поки зовсім нічого нема.
Невидиме листя у дикому серці яріє.
Надлюбов
– Прости, матусю, матінко, пробач, –
прошу прощення у важкі хвилини,
коли до серця підбереться плач,
ховаю щирі сльози, як перлини.
Зберу помилки і вантаж провин,
щоб далі їх ретельно перебрати,
хай перемеле все життєвий млин!
Прошу, аби мені простила мати.
Що речі не тримаються в руках,
що стільки вже дурниць в житті зробила,
що в чомусь я буваю не така
і материнські обриваю крила…
А матінка не бачить тут вини,
за кожне «Вибач» сердиться на мене,
я приклади наводжу, та й вони
для матері, як місиво злиденне.
В словах її надія постає
і материнська надлюбов як диво:
«Тут головне, що ти на світі є,
а інше все для мене – не важливо»
До поета
Кому ж, як не Вам, описати
все те, що в народу в душі?
Яку непоказану плату
за волю беруть торгаші?
Як довго чекати світанку?
Чи дійсність бажана прийде?
Ілюзію – мрій шарлатанку
весна за собою веде.
Доймає реальність гнівлива,
і нам зостається одне:
послухати музику дива,
коли воно знову сяйне.
А диво мовчить, як пробите
залізним волоссям степів.
Кому ж, як не Вам, розбудити
народу принишклого спів?!
Геніальність
Троянди мене розбудили;
вже поклик світання затих,
а квіти співали щосили
про світло, що сховане в них…
Дві чашки зеленого чаю,
і пташка з солодким крилом.
Я вкотре в тобі помічаю
моїх упереджень розлом
і справжність, умиту сльозами,
і силу, що б’ється в очах,
і небо, відкрите над нами,
та фальші обридлої крах.
Мовчить у промінні веранда,
а вітер шумить у гаю
про ці білосніжні троянди –
просту геніальність твою.
Згадки
Я згадую себе колишню,
що зради не переживала,
що вірші так відверто пише,
торкнувши неба покривало.
Їй дружно шелестять діброви,
шепочуть рясно про майбутнє,
а райдуга здіймає брови,
такі барвисто-незабутні…
Зринає в пам’яті минуле
із ароматами жасмину.
У ньому я себе забула.
Чи пригадаю, чи загину…
Спогади
Холодна ніч, на небі ясні зорі
та гули феєрверку вдалині,
та роздуми, як джерело, прозорі
показують всі раунди мені.
А спогади – реальності загати,
вода у них то чиста, то брудна.
Хотілося б хоч раунд переграти,
але ж і спроба, як завжди, одна.
Зимове
Нещодавно зиму я благала:
не скупися, небеса відкрий!..
Снігової чистоти так мало…
Я прошу тебе про світ новий!
А зима спинилась на хвилинку
та змінила «зону покриття»…
Вже три дні спускаються сніжинки
на тривоги, долю і життя.
Про каву
Нап’єшся гарячої кави,
вдихнувши духмяне тепло,
і день буде знову яскравим,
немов холодів не було,
неначе сніжинки не вились
навколо тривожних доріг,
а серце розмірено билось,
відколи пішла за поріг.
Неначе високі замети
даремно прийшли у твій сон…
Для чого слизькі піруети?
Навіщо зимовий полон?
Всміхаєшся щиро: – Як справи?
І більше тривоги нема.
Яка ж ти щаслива! Бо кава,
бо в ній розчинилась зима…
Прогулянка
Пішла стежками рідної землі,
та свіжий вітер пригорнув за спину,
горіх старий хилитися покинув,
і посміхнулись яблуньки малі.
Торкнулась ніжно черешневих віт,
садок привітний серцем обійнявши…
Здалось на мить, що ця краса – назавше:
і співи солов’я, і білий цвіт.
— Іди вперед!.. – покликала блакить.
— Не залишай… – ніяковіли квіти.
Між небом і землею доки світу
людині сумніватися і жить..
Видіння
Він прийшов у мій сон на світанку,
переплутавши наскрізь думки.
І на одязі мріли серпанки,
яскравіючи: Ось, Він Такий!
З-під волосся засмучені очі
промовчали про щось головне
та розвіяли сумніви ночі;
Він за мить ошелешив мене.
Я у темряві Диво узріла
і не відаю досі, чому
Світлий Образ в рожевому Білий
показався мені крізь пітьму…
* * *
Чи будуть очі мої снитися?
Цей день солодкий, як любов.
Найкраща кава із корицею,
найкраще щастя без розмов.
Для чого ці рядки? Не радують.
«Слова любові». Мопассан…
І знову почуваюсь вадою,
загнавши серце у капкан.
Та тільки б знати, чи залишаться
у філіжанці почуття,
чи так натхненно мені пишеться,
бо мрії віддаю життя…
* * *
Не втрачай мене, любий, не треба,
я ж себе тільки вчора знайшла.
Дотикатись до вічного ще би,
підіймати високість чола,
відкривати нові горизонти
і ділитися навпіл усім…
В боротьбі поетичного фронту
я за щастя своє відповім.
У рядках – і троянди, і лати,
захищаю планету твою…
Спробуй, серце, мене не втрачати.
Як ти зможеш без мене в бою?
Подяка
Мовчання сковує, мов лід,
а погляду буває мало.
– Спасибі. – мовила услід
і більше слів не добирала.
– За що? – спокійно відповів, –
це ще не все, для дяки рано…
Серед квітучих берегів
ріка шукала океану.
– За всі думки мої «не ті»,
за трави радісно-зелені,
за здивування простоті,
за пару ластівок на клені,
за ніжне світло золоте,
що хоч на мить заповнить груди…
Я дякую тобі за те,
чого, можливо, і не буде.
Відмінність
Ми не такі, і зрозуміло всім,
що це уже не зміниться ніколи;
я сновидінням тихо розповім,
що хтось мені розбитись не дозволив.
І що достоту це не просто так,
якщо і досі вірю в нездійсненне…
Ми не такі. Це наш відмінний знак –
жага життя врізається у вени.
Призначення у кожного своє.
І, може, ця відмінність нам дається,
щоби донести до людського серця:
«Люби, цінуй життя таким, як є!»
Нагорода
Він мрію у мені знайшов,
а я не вірила у мрії,
для нього Вищий сенс – любов,
а я не мала і надії.
Він спотикався об різкі
холодні погляди вахтерів,
я ж зачинила нелегкі
між нашими світами двері.
Цей погляд у душі засів,
його за нагороду маю;
і розумію: ні, не всі
так самовіддано кохають…
* * *
Я напишу тобі: «Сумую»,
про це шепочуться дощі.
Життя розлука корегує,
не корегуючи душі.
Я напишу тобі: «Чекаю»,
і день раніше зацвіте.
Бентежна ласка молочаю
не обіцятиме пусте.
Я напишу: «Повір» – повіриш,
я попрошу: «Знайди» – знайдеш,
бо почуття не знають міри,
як небеса не мають меж…
Лавина
Під липами солодких починань
я до своєї мрії доторкнулась,
моєї долі невгамовна рань
в одне звела майбутнє і минуле.
Сміялась вечорова суєта,
хапаючись у присмерку за душу.
Лавина слів зосталась на вустах;
ще трохи – і повстання заворушу…
Де серце в такт, а почуття – у бій,
твої долоні – неба п’єдестали.
Спасибі кожній краплі дощовій:
вони тебе від мене цілували…
Єдиному
Ти навчишся ніжності зі мною,
змозі відчувати дзвін сердець.
Підійдеш до щастя навпростець –
на шляху не стану я стіною.
Я у тебе мужності візьму,
вміння всі проблеми засміяти.
Там, де відчай наступа на п’яти,
не зоставиш ти мене саму.
Ми знайдемо вічне і земне:
у недосконалості стосунків
двоє не чекають порятунку…
Я тебе рятую, ти – мене.
* * *
Ти обіцяєш бути поруч,
я потребую – не прошу.
Чотири дні дадуть нам фору,
і час мине, і міста шум.
І буде день такий спокійний
на противагу почуттям,
бо це кохання серцевійне
не компонується з життям.
Усі думки закрию в теки,
звільнивши обрис твій від ран.
Нехай замовкне дика спека,
коли на серці ураган!
Клятва
Віддавши серце надвечірній гбі,
не відаєм, що душі наші тішить.
Коли я розчиняюсь у тобі,
не може бути вище і сильніше.
Немає важливішого за нас,
байдужі всі подробиці й деталі…
Клянуся я собі у сотий раз,
що так тебе кохатиму і далі,
беззастережно гублячи пітьму,
закривши очі на усе побічне.
На мить останній промінь обійму,
це світло відпускаючи у вічність.
Потреба
Це неправда, що зовсім нічого
не потрібно від нього мені.
Треба зранку піднятись на ноги
та побачити світ в далині.
Треба вірити у нездійсненне
і ловити секунди живі,
треба, щоб не верталось до мене
все, що срібло несе голові.
Вибиваючи ґрунт із-під себе,
дослухаюсь до слів, та нараз
він мовчить. А мені ж тільки треба
знати те, що із ним все гаразд…
Любов
Ми пишемо історію любові,
вчорашні відпустивши помилки,
додавши ілюстрації чудові,
де жар сердець – і ніжний, і палкий,
де сонце усміхається щасливо,
бо ми йдемо вперед рука в руці,
вирощуєм удвох любові диво,
надією прикривши пагінці.
Любов… То сум, то надзвичайне свято,
і гостра, і солодка, мов кутя.
Ми будемо завжди оберігати
своє тендітне сильне почуття.
За кожну мить, за кожен крок з тобою
я вдячна світлій мудрості небес!
Любов стає для серця рятівною,
коли у ній знаходимо себе.
Для Лани
Коли серце відлунює болем,
а недуга жорстока, як звір,
не здавайся, будь ласка, ніколи,
в тебе сили багато, повір!
Страх і відчай впускати негоже
у безодню небесних очей.
Не здавайся! І ти переможеш,
зміниш хід застарілих речей.
Де для щирості серце відкрите,
розіб’ється підступність боїв!
Не здавайся!Щоб радісно жити,
щоб здійснилися мрії твої!
Розмова з Янголом
– Прости мені, що буднями живу,
тебе не бережу, не обіймаю;
моєї волі грізну булаву
хтось ніжно на жоржину обертає.
Мій Янголе, чи справді я комусь
подарувати зможу сни і мрії?
Душею над проблемами здіймусь,
чиєсь життя без сонечка зігрію?
Лунає голос чистий і дзвінкий,
крильми мій Ангел прямо в серце б’ється:
– Ти не вагайся! Всесвіт залюбки
на щирі сподівання відгукнеться.
Устань раненько, Богу помолись,
та, ідучи вперед, не смій здаватись!
Твої стремління збудуться колись.
У мрії головне: не сумніватись.
Сліди
Їх не засипле сніг лапатий,
не забере дбайлива хвиля,
їх неможливо затоптати,
здолавши протяги та милі.
Хтось, може, цього не помітить,
пройде, півнеба зав’язавши…
Не стерти їх ніколи в світі!
Сліди на серці – то назавше…