ТВОРЧІСТЬ
Ще нема бестселерів, шедеврів –
тільки праця, аж в очах рябить.
Ще глумливо кривить пику стерво,
що, мовляв, їй нічого робить!
Ще нотатки тут і там, повірте,
творять в тиші безлад, тарарам.
Ще душа прошкує лиш до віршів,
вірші – дім без вікон і без рам.
Вже не ніч, та це ще не світання,
промінь в душу проситься – пора!
Літери нерівними рядами
свіжий контур творять з-під пера.
Може, в них не буде шедевральних
слів отих, що ввійдуть у віки.
Щось таке – із ніччю день на грані,
чулістю присмачені думки.
Ще воно інтимне і цнотливе –
критиків не знає, читача.
Так бува, веселка після зливи
крапельками сонце познача.
НІЧ
Усе, що за видна стильне –
на вечір згасає, стигне.
Дороги стають стежками,
здаються кущі стіжками,
річок дзеркала зім’яті,
пахучим – туман зі м’яти.
Звук тиші у вуха – постріл.
Астрал вимагає посту.
Коти блискотять очима:
їм двері у ніч одчинять?
ПРОЩАННЯ
Мене у безвість відпустив –
без теплих слів, без чаю.
Живи без мене – хай щастить!
Прощаємось. Прощаю.
Ішла. Не плакала. Свій біль
несла – благеньку свічку.
Все розуміла: не любив,
лиш мав мене за звичку.
Спасибі, що невпинний час.
Ми граєм різні ролі.
В театрі радості, нещасть –
абсурд дає гастролі.
Не наша – лиш твоя свіча
недопалком загасла.
Мій нерозділений одчай
без сліз минувся, власне.
Тебе судити не берусь.
Не я суддя, мій любий.
Я просто твій земний Ельбрус
у присмерку полуди.
БЕЗ ЕРОТИКИ
Я чекати тебе не змушую,
загартовую серце мушлею,
ні еротики, ні екзотики –
тільки погляди, тільки дотики…
СЛАБАК – НЕ ТИ!
Мій друже славний! В пік надій,
на зламі галасу і часу,
де відлік нових днів почався
у красномовній пишноті,
під фейєверки й серпантин,
понад помпезності браваду
(пробач, таку вже маю ваду –
думкам словесний плести тин,
аби ніяка, ні одна
його проскочити не сміла,
хоч горобцем на нього сіла,
що гарно з думкою ладна) –
отож бо, я тобі скажу,
мій друже, жертве монологу:
життя, бува, підставить ногу,
аби упав ти за межу
своїх надій. Аби таки
набив собі на лобі ґулю,
або, ще гірше – в душу кулю! –
аби ти грався в піддавки.
Проте, не вір: слабак – не ти!
Хоч недругам збагнуть непросто,
що ти в життя прийшов не гостем,
що в ньому ти немало встиг!
Дерзай! Борися – не спіткнись
у нетрях, в зіллі полиновім.
Виходь зміцнілим з битви, новим,
але не каменем – униз.
Серед невігласів, нікчем
непросто бути в світі справжнім,
та честь хай завжди буде стражем,
а слово – цвітом і мечем!
НЕЗЕМНЕ
Коли дотліває
в останньому згарищі осінь,
коли серед вітру
холонуть промоклі вуста,
а серце не хоче,
побути ще в літеплі просить,
всіма почуттями
між днів і годин пророста –
хтось прийде незримо,
нечутно, іще до морозів,
підхопить легенько,
і каро в лице зазирне,
ти враз осягнеш:
щастя в тім, щоб наосліп,
відкрити напевне,
що є на землі неземне
У ПАМ’ЯТЬ
Світлій пам’яті Г. Журби
Ще б раз до черешень… Туди,
де б’є джерело дзвінкоросе,
де вдосвіта півень будив,
де світом хмеліли покоси.
Ковточок повітря – ще б раз,
що спогадом стукає в груди:
Поділля, барвінок і ряст,
в дитинстві залишений хутір.
Та час невмолимий, і вже
давно нема хутора, саду…
Лиш ворон вгорі стереже
життя, що на будень і свято.
Якби міг повідати крук,
аби мав у крилах ще сили,
на цвинтар в чужий Бавенд-Брук
черешень приніс, як просила.
Упали б вони на межі
цього і тамтешнього світу.
Могили, немов сторожі,
здаля Україною світять.
Не свічі, що їх палить хтось,
любов то – в серцях поіменних:
близенько Осьмачка Тодось,
ще ближче Докія Гуменна.
Євгеній десь тут Маланюк
почила Лятуринська в Бозі,
і Ваша душа без принук
у вічній додому дорозі.
Бо сила любові й пера
корінням з народу – в нім соки.
Вертайтесь, Галино – пора! –
Журавкою в небі високім
НЕВІЛЬНИК
Крадеться ніч поміж ланами,
спить ніжна сонячна блакить.
Лиш верховіття хить та хить,
і місяць мовчки йде за нами.
Під гору ми – і він туди ж,
неначе пійманий у сіті.
Отак бува й людині в світі:
прямуй за кимось, і не диш!
І ти тоді, немов не ти –
без крил, без волі і без пісні,
здається, серцю в грудях тісно,
гукнути хочеш: відпусти!
Не відпуска, трима тебе
незрима сила прив’язала,
вп’яла своє отруйне жало,
на цоб від себе, ні цабе?
СУД
(байка)
Прийшли не ті, кого чекали:
прийшли Гієни і Шакали.
Прийшли і стали ген опріч,
лиш іскри сипали із віч.
Був суд. Залякані Осли
щось про політику верзли.
Статті, і знов якісь статті –
судили, мов самі святі.
Хто був суддею? Звісно, Лис,
що сам злочинцем був колись.
(Тоді вину не довели,
бо слідчими були Воли,
Суддею в Лиса був Удав,
Удаву хабара Лис дав).
Ведмідь, відомий прокурор,
в той час поїхав на курорт.
Ну, засідателі, так ті –
Щурі в звичайному житті.
Кого судили? Їжака!
Бо шерсть у нього не така.
Бо він колючий. Бо мишей
полює уночі лишень.
Тут за звіриним номіналом
давно вже пахне криміналом.
Було долучено до «справи»:
заборгував в казну держави.
Щоб міг себе з кублом продати –
не вистачить сплатить податок.
Мовляв, у нього прав нема
у лісі жити з усіма.
Недовго справу розглядали:
ув’язнення сто років дали.
А щоб не був занадто мудрим –
змінити колючки на хутро.
Зашепотіли в лісі: «Жах!
Та стільки ж не живе Їжак!
І як йому без колючок?»
…Перешуміли – і мовчок.
Бо й так Гоморра і Содом:
усім погрожують судом.
А що ж мала та звірина?
Його доведена вина!
«Ламала пера» «жовта» преса,
та їй Їжак без інтересу.
Коли знімали з нього скальпа,
підгледіла старенька Шкапа,
й повідала: «Все. Карта бита.
Не витримав, і склав копита»
17 квітня 2012
КОНКУРС
(байка)
У ліс під Новий рік якраз
прийшов такий указ:
«Подія вельми історична,
віп – гості з’їдуться столичні!
Всі методи догоди в силі:
аби готель – в сучаснім стилі,
концерт – на європейськім рівні
(ждуть гонорари всіх потрійні),
що ж до артистів – то артисти
повинні бути голосисті.
Не лиш талантами вражати,
гостям, найперше, догоджати…»
Зібрали лісових солістів,
провели конкурс вокалістів.
В журі Осел ввійшов, Вівця,
які не мовлять і слівця
без Вовчої ухвали й згоди
(від них ні толку, ні погоди).
Була для «ширми» там Сова.
Був Вовк (як завжди, голова.
Хоч він від роду в співах «чайник»,
та над журі прямий начальник),
Провели кастинг. До Косулі
ще голос приєднавсь Зозулі,
була Ворона і Зайчисько,
який не бачив нот і близько,
Кажан старий, та ще Ховрах,
який пищав лиш «ох» і «ах».
Пацюк, Їжак і Горобець,
і чорний Ворон під кінець.
Одне лиш солов’їне соло
звучало сонячно й прозоро.
Та десь-то карта так лягла –
Зозуля всіх перемогла.
Що з того, що лише ку-ку
уміла на своїм віку?
Зате її зухвале «я»
гучніше пісні Солов’я.
Вона начальству накувала
щасливих літ життя немало.
А пісенька була проста:
хвалити Вовчого хвоста.
Зозуля мала ще манеру:
співати тільки під «фанеру».
Навіщо ноти і слова?
– Негідно! – мовила Сова, –
І слухати й дивитись бридко!
Відтоді там Сови не видко.
А де ж подівся наш соліст,
що мав до пісні слух і хист?
Листочки в лісі шелестіли,
його в догоду Вовку …з’їли.
ЗАБУЛИ…
Ітимуть по траві негострій
колись і мертві, і живі.
І ти себе відчуєш гостем
оцьому світу, цій траві.
І ти сахнешся, що гостями
з тобою всі такі, як ти.
Як по воді, гребуть нестямно –
гребуть, не вміючи іти.
Забракне вам тоді не сили,
як те траплялося не раз.
Гребти навчилися красиво –
забули, як топтати ряст
СЛЬОЗИ
Давно зима стомилась бути
і день спішить у березіль.
Хоч календар тримає лютий –
біжать струмочки звідусіль.
А люди? Люди нетерплячі!
Все проганяють: геть іди!
То не бурульки – лютий плаче,
в тванюці гублячи сліди.
ДОСВІД
(байка)
Тоді на мітингу були
робочі коні і воли,
були собаки, рід котячий
(у них, домашніх, мирна вдача),
качок зібралося, індиків
(ці галасливі, та не дикі),
курей, від себе що гребуть
(дізнатись: бути, чи не буть?),
і вівці (як же без овець?)
Прийшли і свині під кінець.
– Стривайте, я між вас своя,-
до всіх звереснула Свиня
– Не хочем далі жити так! –
це Півень. Кури: – куд-кудак!
Індик, що мав і зиск, і хист,
розправив пишно крила, хвіст,
таке промовив: – Любі друзі!
Нехай помовчать трохи гуси,
і все поважне товариство!
Дивіться, крила в мене чисті!
І совість чиста, і пташник,
я чудом голоду уник.
Хоч справа наша клопітка,
вас виведу із тупика!
І гусяче крикливе птаство,
оспіване в легендах часто,
що навіть Рим порятувало,
почути інших не давало,
завмерло в тиші. Знов Індик
пустив промову під кадик.
Сказав таке: – Зібрав тут нас
усенародний клич і глас.
Та демократія неповна:
тут переважно пір’я й вовна.
Де є оказія така,
там обирають вожака.
Тут Лебідь з річки прилетів,
який обранцем стать хотів,
і Щука з байки, й, звісно, Рак
(він теж, звиняйте, не дурак!)
Та й сам Індик ще мав надію,
що владою його наділять,
Крутили щось туди-сюди,
залишили в траві сліди,
так напаскудили, що ну!
Хоч починай, бери, війну!
З берези кукнула зозуля:
– Найкраще підійшла б Косуля!
Народ погодився: ще б пак!
Це все ж не Лебідь – Щука – Рак.
– Щоб розпочать життя нове,
покличмо звірство лісове!
Прийшли не ті, кого чекали:
прийшли гієни і шакали,
прийшли єхидни і горили,
хоч про горил не говорили,
прийшли лисиці і вовки
(все з точністю до «навпаки»).
Звичайно, там були зайці,
усі з мандатом у руці.
Свого привели вожака –
не борсука чи їжака,
Він вигляд мав зухвало-бравий,
бо знав, де сила, там і право.
І ціла армія термітів:
точити також треба вміти!
І ось тоді розпочалося:
повсюди видерте волосся,
укуси, рани, сморід, бруд.
Кричали свійські: – Наших Б’ЮТь!
Всі чубились, ревли, гарчали…
Ті, що надіялись – втрачали.
А демократія? Дебати?
Про власне кожен прагнув
дбати.
А лідерство?
Так той і лідер,
хто в іншого поживу
видер.
Коневі дати жмут вівса –
ото й політика уся.
Хто курці жменю дасть пшона –
знесе яйце тому вона,
А вівці? Так її, вівцю
не пхай в політику оцю!
Свиня, де їсть, там і свинячить –
– Не вмію, – рохкає, – інакше.
Постійно риє тут і там:
– Спокійно жити всім не дам!
Одне втішало, що безкрила:
аби злетіла – небо зрила б!
Такі тепер метаморфози:
на когось вплинули погрози,
хто їжаком був – Лисом став,
собаку кинули у став
(тепер вона, як камбала,
в намул тихенько залягла).
Єхидна… Де вона, єхидна?
Її у хащах вже не видно!
Тепер єхидна свійська стала:
відкрито тягне м’ясо-сало.
Ну а про Вовка є промовка:
годуй чи ні – він преться в ліс,
де в зграї вовчій звіром зріс.
У нього логіка така:
годують зуби хижака.
Пищить з обори знову: – Досить!
Ми переможемо! В нас досвід!
Так, досвід є, бракує віри,
що стане сил здолати звіра.
31 липня 2012