Він був тихим і трохи дивним,
його постать була чудна,
його одяг пропахнув димом,
його очі сягали дна.
Він розводив у лісі ватру,
довго-довго в огонь дививсь.
Що він бачив? Як саламандра
диким танцем лякає вись?
Він здавався тоді шаманом,
хоч який у селі шаман?
Звали діда того Іваном,
а Іван – він і є Іван.
«Що в тім полум’ї ватри, діду?
Крок у ніч – і суцільна тьма.
Не обридло отак сидіти?
Що, роботи, турбот нема?
Ви скажіть: воно того варте,
це відлюддя, вогонь і дим?»
А в очах у старого – ватра,
в грудях – кашель, родина, дім.
Всі пішли, їх живцем… в стодолі…
Партизанив тоді Іван.
Не уникнув лихої долі,
до вогню – з невигойних ран.
Дід мовчить. Час летить, клекоче.
В нім згорають і сум, і дні.
«Дайте жару!» «Бери, як хочеш…» –
і нікого – тут ми одні.
Простягає в долоні грубій:
наче сонце, той дідів жар.
Шелестять щось у вуса губи.
У долоні вогонь – не жарт!
Не пече йому, зразу видко.
Я беру – не пече й мені.
Юним серцем прозріла швидко:
так згоряє душа в огні!
Тепло-тепло відтоді стало,
наче мудрість його спила.
Дід Іван – не чаклун, не старець,
просто ватра у нім пала
*
Летить орбітою у Всесвіті «куляста»,
небесний обшир тисне їй боки.
На ній поет – частина тої касти,
якій призначено засвічувать зірки.
Тут хутір був – тепер його нема.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні –
земне коріння в світі їх трима.
Усе життя – дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалося, потрібно чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить
у вітряну розхристану погоду,
а чи бездомний одинокий звір?
Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
всі ці роки чекають за селом.
Але й вони ось-ось…- такі старі.
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.
Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
А ці черешні сад ваш сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло…
А ви із чужини – на Україну,
що наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!
Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідайте, як там, на чужині –
без України, рясту, материнки,
без соняхів, що у вікно навшпиньки,
без джерела, що в травах жебонів?
Без «кукуріків» півнячих, а ще
без тих селян, що серцю небайдужі,
без бджілок, що снують довкола ружі,
густих пшениць, орошених дощем?
Вертайтеся на хутір – вже пора…
Пробачте нам – усім вашим нащадкам,
що пам’ять час відлічує спочатку,
«далекий світ» діставши з-під пера.
*
Не наполохайте! Бо ніч,
як по щоці долоня тепла.
В ній пропливає спогад стекло
крізь вогники тоненьких свіч.
Забираю
Забираю тебе собі –
без вагань і питань забираю,
будь ти навіть вигнанець з раю,
чи прибулець з чужих орбіт.
Викрадаю з людських площин:
час між ними німує стекло.
Викрадаю з – під граней пекла,
доки ти плоть і дух нічий.
Викрадаю зі штампів днів,
віддаю у політ вітрилам,
що із того, що ти не мій? –
Я себе у тобі відкрила!
І нехай скаже хтось: чудна!
Він в звичайнім житті невдаха.
Вірю в тебе, як вірить птаха
в те, що небо немає дна.
На могилі М.Леонтовича
У цій могилі, в тиші цій,
на цьому кладовищі,
де прах покоїться мерців,
він – смерті й тліні вищий.
Напевне тут і брат, і друг –
над ними лине Вічність.
Чиясь душа, як чорний крук
крилом зухвало свище.
Під цим хрестом його нема –
він там, де небо в сонці.
Де жайвір пісню підійма
у неба на долоньці.
Прицільно мітився стрілець,
і куля не зависла.
Та смерть – не все, це не кінець –
є музика, Вітчизна!
Упало тіло, та не ти,
пробито тільки груди.
У пісню душу відпустив –
лиш зойкнув серцем грудень.
Тік-так. І мить та рокова
мовчанням гасне стиха.
Устами стиснемо слова
між пам’яті і лиха.
От-от Різдво, святий Василь:
колядки і щедрівки
летітимуть – їм стане сил
для довгої мандрівки
Мелодія без неба, дна,
розкішна і барвиста,
між багатьох така одна –
коралами намиста
*
Доля щільно з тривоги зіткана –
безіменних глухих кутів.
Птах, позначений чорною міткою,
розклювати життя хотів
Коли спинився часу лік –
до шибки зоряну завісу
із-поза хмари, з-поза лісу,
нечутно місяць приволік.
Тонким осколком пришпилив,
що був на серпик схожий зовні.
І мерехтіли зорі сонні
крізь пелену густу олив.
Опівнічне
Привиди опівнічні
довго не хочуть спати –
крізь непроникні стіни
тиснеться їхній дух.
Тіні з блідим обличчям,
як фосфоричність вати…
В плетиві павутиннім
вогник живий потух.
А не зоріть не вміють
зорі, до неба звиклі
хоч їх мережать знизу
петлі густі ворон.
Спраглий на землю погляд –
сутінкам гострий виклик –
впасти розквітлим серцем
у пелюстки долонь.
Життя
Небо. Сонце. Жито. Літо –
в день шовковий перелито.
Клопоти. Робота. Діти –
час кохання. Час радіти.
Чагарі. Стежки. Травичка.
Лицедійство. Ролі. Звичка.
Шепіт в спину. Пересуди.
Колючки. Шипшина – всюди.
Листопад. Безлистя. Осінь
Сльози. Фото. Пам’ять. Досвід.
Втома. Ніч. Вікно Світання.
Спроба. Шанс. Любов. Остання.
Дім. Життя. Дорога.
Віко –
не належить чоловіку.
*
До себе
Отак чалапати по світу,
і не важливо – сніг чи дощ,
чи бруд прилипне до підошв,
чи хтось твоїм ітиме слідом.
Серпастий вістрям догори
не упаде в покоси п’яні,
день буде зелено-тюльпанний,
заб’ється живчик з-під кори.
І янгол угорі – не мій!-
мені махатиме рукою,
і доведеться йти самій,
без застороги й супокою.
А ще, занурена в думки,
збентежена думками тими,
сама до себе довго йтиму,
аж доки не дійду-таки.
І мій, отой, що на плечі,
зітхне полегшено: нарешті!
І стануть на заваді речі,
що їх з собою волочив.
*
Опудала
Чванливості, повір, нема,
і, як не схочеш, то й не буде.
Проте, звикаєм до опудал,
а в них, можливо, спить чума?
2012