АФГАНСЬКИЙ ЦИКЛ
ПОХОРОН
Ховали «інтернаціоналіста».
Блищала глухо цинкова труна.
Нестерпно пахло тополиним листом,
І плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо, мовчки на своє.
А мати на колінах у болоті
Обмацує труну: «Чи ж там він є?»
Стоять, відводять очі вбік солдати.
І шепотить сержантик, ледве чуть:
«Не велено …
Не можна відкривати …
Не велено …»
Уже струмки течуть,
Уже весна така глибока, рання,
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання —
Школярики стоять, учителі.
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ.
Кого клясти? Кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть одвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі.
В селі ховали воїна. Солдата.
У мирному вкраїнському селі.
КРИНИЧЕНЬКА
(За навчальним твором Миколи Матвійчука, слухача підготовчого відділення Вінницького педінституту, колишнього «афганця»).
Дві доби — гірські дороги.
Потом очі залива.
Не тримають більше ноги.
Туманіє голова.
Вже в очах — круги червоні.
Раптом що це? Як луна …
«Розпрягайте, хлопці, коні», —
Захрипів наш старшина.
«Розпрягайте, хлопці, коні …»
І примарилось, як в сні,
Півники по підвіконню.
Мама … мама у вікні …
Біла стежка в’ється тонко
До криниці у саду.
«Чи не вийде дівчинонька?..»
Написала вчора: «Жду…»
А кругом — земля безводна.
Гори. Гори, як стіна.
Важко подих переводив
Почорнілий старшина.
Краю рідний! Пісне рідна!
Що за міць така в тобі?
Підхопили, захрипіли
Безголосо, врізнобій.
Звідки й сила в козаченька?
А гадав уже — труба.
… Сад вишневий, криниченька …
В косі стрічка голуба …
ШКІЛЬНИЙ МУЗЕЙ
Шкільний музей …
Тепер на нього мода.
У нім судьба — музейний експонат.
… Кровиночка великого народу —
Хлопчина пригортає автомат.
Тут карта на стіні Афганістану
Із літерами чорними «Баграм».
І звідти лист. Додому лист останній.
На нім сльози тонкий нерівний шрам.
А що іще? Сорочка і краватка.
Немає тільки чорної труни.
Дивіться, дітки. Вчіться помирати
За маршальські криваві ордени.
Шкільний музей …
Стоїть душа на чатах.
За що ж він вмер? Пролив пресвітлу кров?
Дивіться, діти. Вчіться не мовчати.
Учіться, діти. Це страшний урок.
А хто ж вони, верховні кровопивці,
На совісті яких ота війна?
Чи хоч один повісився чи спився?
Чи люди їх прокляли імена?
На те й музей, щоб вічно проклинати.
На те й музей, щоб пам’ятати всіх.
Суворий хлопчик з чорним автоматом
За нас страждає, поки ще живих.
ОРДЕНОНОСЕЦЬ
Він на протезах ходить як своїми.
Він гарно ходить. Майже й не кульга.
Минає чарку і не любить диму.
Він сам встає. І спати сам ляга.
Був кращим там, куди його послали,
За тим, про що домовились посли.
Й не знати чим на тому перевалі
Його криваві ноги проросли.
Могутні плечі і виразні губи.
В очах прещирих світиться душа.
Його дівчата обережно люблять,
Жаліють, але заміж не спішать.
Він у конторі робить щось посильне.
Не злиться. Не зрікається добра.
Отак живе. Не має тільки сина,
Щоб орденами татовими гравсь.
СУМНІ ЕКОЛОГІЧНІ БЕСІДИ З НЕДАЛЕКОГО МАЙБУТНЬОГО
Дітки, погляньте ліворуч —
літає останній метелик.
Дітки, праворуч гляньте —
співає останній шпачок.
Онде стримить остання
конопляна мітелочка,
А на межі учора
зламали останній мачок.
Будьте уважні, дітки!
Ось на малюнку ластівка.
Ось на світлині річечка.
Вже її теж нема.
Ось білченя зворушливе, виліплене із пластику.
Маємо і сопілочку, але вона німа.
Дітки, зробіть на пам’ять необхідні замітки:
Перш за все — бійтесь сонечка,
закривайте лоби.
Дощику бійтесь, дітки.
У річку не лізьте, дітки.
Особисті скафандрики носіть на собі …
ПРО ПРАВДУ
Не все брехня.
Десь є і те,
Що правдою вважають люди.
А істина то чи облуда,
Зна тільки Бог.
* * *
І тоді, може статись, залітний якийсь НЛО
Приблукає у ту післяядерну сніжну завію,
І побачить, як сяє в беззоряну пустку Софія,
І здивується людству, що біля Софії жило.
І захоче збагнути поглинуту мороком суть
Нас, небачених досі племен,
вже засипаних снігом,
Що створити могли цю божественно-вічну красу,
Котра сяє тепер над Землею докірливим німбом.
Що створити могли, а не вміли її зберегти.
Не зуміли колись відвернути від неї загрозу.
О, брати по Землі!
О, мої міжпланетні брати!
Об’єднаймось красою і вищою правдою розуму!
Об’єднаймось красою і правдою всім на добро,
Бо Земля наша Божа
з краси і Господньої правди!
Навіть ядерний, сивий, смертельний, останній мороз
На вцілілих шибках намалює
дерева і трави …
ПРО ВІЧНІСТЬ
Ніхто не дарує вічності без страждання.
Навіть Бог.
Навіть єдиному синові.
ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ
Зеленої неділі щедрий світ
Без заздрощів, без ревнощів і злості,
Коли русалки юні польові
До водяних русалок ходять в гості,
Скрадаються таємно від людей,
Несуть з собою колоски і квіти,
І жовті свічі водяних лілей
Їм до світанку на озерах світять.
Великдень для сузір’їв і джерел,
Коли Земля до себе Небо кличе,
Коли сердечка квітів і дерев
Цілуються в святій любові тричі.
Дав Бог життя бескидам і ставкам,
Маленьким бджолам і великим рибам,
І в радості, і в передсмертнім схлипі
Воно у Нього захисту шука.
Одна земля для неба і трави!
Одна земля — всього на ній багато!
Для квітів і людей — зелене свято —
Не затопчи! Не скривди! Не зірви!
Одна земля, одна земля, одна!
Одне на всіх Господнє повеління.
Зеленої неділі таїна,
Зеленої душі благословіння.
Одне життя — один для нього Бог —
Зеленого Великодня любов …
НЕЧИМНЕ. НІЧ
… Я маю в серці те, що не вмирає.
Леся Українка
Іди сюди. Ці потерчата чим не
Дороговказ? Іди … Іди сюди …
Дивись — сріблиться озеро Нечимне
Холодним сном воскреслої води.
Тут вдень якісь очерети і хащі,
Чагарники, некошена трава.
Ти ж бачиш — не такі ми вже й пропащі,
Раз озеро нам плесо відкрива.
Не зупинись. Воно тебе чекає
(Ти чуєш затамовані плачі?)
Це озеро, яке удень щезає
І все ще оживає уночі.
Не бійся. Тут за нами пильно стежать
Десятки пар невидимих очей.
Іди сюди. Ступай на срібну стежку,
Хай босу душу сяйвом обпече,
Хай гострим болем каяття й провини
Нам приспане сумління протина!
Це озеро, як серце України,
Воно ще не замулилось до дна,
Ще велетенський місяць на півнеба
По чистій хвилі вистеляє шлях.
Воно живе! Йому людини треба,
Тієї, що в легендах і піснях!
Воно ще вірить в Лесину поему,
Води живої зберігає лік.
А не підемо, чуєш, пропадемо
В трясовині байдужості навік!
Іди ж! Іди! На тому боці плеса
Любові, правди, віри і добра
Дві постаті прозорі — Мавки й Лесі —
Благословляють тим, що не вмира!
ВЕЛИКИЙ БЛАЗЕНЬ
Великий Блазень вже не дражниться,
Не богохульствує при тім.
Великий Блазень грає Трагіка
У білятронному житті.
Великий Блазень вже не викладе
Усі, як є, свої думки,
Бо від смішного до великого
Усе якраз — як навпаки.
Тепер він — стримано-ощадливий
На кожен жарт і кожен кпин,
Не визирає запопадливо
З-поза товстих вельможних спин.
А засмієшся — він образиться,
Ще й бризне слово люто-зле.
Великий Блазень грає Трагіка.
Бо хоче стати Королем …
ТАРАСОВЕ СЛОВО
Вдивляючись в поетову судьбу
Із кожним роком глибше і пильніше,
Я думаю, а що, коли б він був
Всього лише художником, не більше?
І малював церковні вітражі,
Якісь пейзажі і чужі портрети,
І одружився, і небідно жив,
І обминув би злигодні поета.
Домалювався б і до нагород
З царевих рук, бо хист мав величенний.
Але за ним стояв його народ.
Раби німі стояли за Шевченком.
За них казав. За нас усіх казав.
Казав за всі прийдешні покоління.
Його свята апостольська сльоза
Пропалює чорнобильське каміння.
Над темним світом сходив, як зоря.
Був, як зоря, приречений згоріти.
Передчував тюрму і Кос-Арал.
І говорив. Не міг не говорити.
Якби мовчав …
Художником … якби …
Та малював … То мав би й нагороди …
То був би може, дзеркалом доби.
А став — душею рідного народу.
МИ — УКРАЇНКИ
Ми — українки.
Ми із того роду,
Чию відвагу світ ще не забув.
На золото вишневу нашу вроду
Скуповував розбещений Стамбул.
Скуповували, нелюди захланні,
Самі того не знаючи, сливе,
Що в кожній українці — Роксолана —
Не бранка — повелителька живе.
І поки у боях та у походах,
Та в шинках пропадали козаки,
Ми порали худобу і городи,
І шовком вишивали сорочки,
Вставали рано і лягали пізно,
Перемагали спеку і грозу,
Ховали горе у тужливу пісню,
Виплакували піснею сльозу.
Ми — українки. В нас душа багата
Блакиттю неба, золотом ланів.
Ми вміємо і сіяти й орати,
Народжувати велетнів-синів.
Бо ми такі. Віддавна і донині
Плекаєм світ любові й доброти.
Ми — українки. Значить — Берегині.
Ми Україну мусим берегти.
* * *
Я скажу собі так:
світ не добрий і не жорстокий.
Воля Божа на все — від піщинки і до світил.
Рвуться десь під землею аорти глухих потоків,
І джерела дзвінкі починають із них рости.
Тіло мудрості просить:
безумства його втомили.
Тіло важчає в землю, дух висоти жада.
Бог не плоттю створив по Своїй подобі людину.
Бог людині дав душу — воістину Божий дар.
Люди люблять футбол і військові гучні паради,
Люди хочуть чимбільш орденів і до них грошви.
Ми не вірим словам, але в зорях ще менше правди,
Бо вони так далеко, що хтозна, чи ще живі.
Я скажу собі так:
світ не чесний і не лукавий,
Він такий, як і ми, але в ньому є зміст і глузд.
Він глузує із тих, хто бажає вина чи слави,
І карає усіх, хто прислужує кривді й злу.
Ми на землю прийшли і підемо колись із неї.
Тілом ляжемо в глину, а духом — це хто вже як.
І уже тільки там, де ні елліна, ні іудея,
Ми пізнаємо світ. Світ, нарешті, пізнає нас.
ЧЕРЕШЕНЬКА
Марку Вовчку
Йшли навпростець — і раптом
серце скрикнуло,
Аж налякало тишу шелестку —
Такий ярок, мов хто розрізав бритвою
Цю степову неголену щоку.
А в тім ярку, немов дівча, приречене
На самоту без пари і надій,
Одним-одна, цвіте-цвіте черешенька,
Аж світиться отам, на самім дні.
Черешенько, і що ж тебе так радує
В твоєму черешневому житті?
Тебе ж і вітер не завжди пригадує,
Сюди й бджола не кожна залетить.
І ясно ж — нічогісінько не зміниться
В житті твоїм безгрішнім ні на гріш!
А ти цвітеш, аж білим цвітом пінишся,
Як великодня свічечка гориш …
А ти цвітеш весільними мережками,
Така далека і усім чужа,
Щоб чорними гіркущими черешнями
Щоліта рясно плакала душа.
І тільки зорі і печальні янголи,
З Господніх прилітаючи небес,
В листочок кожний і у кожну ягоду
Щоночі цілуватимуть тебе …
КУДИ ЛЕТИШ?..
Нічний метелик народивсь вночі.
А світ тоді був чорний, як ніколи.
Нічний метелик був собі нічий,
Любив солодкий запах матіоли.
А чорний світ ніщо не прикраша.
В нім жодний не означився орнамент.
Метеликова крихітна душа
Не вміла цяцькуватись кольорами.
Він жив собі без прихистку долонь.
У чорний світ його дивились очі,
Аж поки свічки жадібний вогонь
Не загорівся раптом серед ночі.
Така банальна істина й сумна.
Така проста — простіша не буває:
Чи ж то його, метелика, вина,
Що світло те для нього — не із раю?
В житті завжди краси не вистача,
І манить все, хоч трохи заіскріле.
Не винен ні метелик, ні свіча.
Ніхто не винен, а душа — згоріла…
Де ж істина тоді, і в чому сенс,
Коли, така манлива і чарівна,
Краса вбива так само, як і все,
Що має владу над людським створінням?
Куди летиш, сотворений для тьми?
Ти віриш в спалах щастя, як і ми?!
А ЩО — ЛЮДИНА?
А що — людина? Хоче волі,
Бо витвір Божої мети.
Летить рій соняшників полем,
Золотокрильцями тремтить,
І десь закінчується в хмарі
За горизонтом лісосмуг,
І сподіватись марно, марно
На щастя без утрат і мук.
Така сліпа і безпорадна
Любов зажурена земна.
А що — людина? Хоче правди.
І нащо їй — сама не зна …
* * *
Ніч надходить і надходить тиша —
І ганьбі, і славі антипод.
В чім воно, оте найголовніше,
Задля чого нас створив Господь?
Хто відкриє нам незрячі вічі,
Запаливши тисячі свічок?
А земля летить собі у вічність,
Наче велетенський світлячок …
НЕВПОКОРЕНА НІЖНІСТЬ
(Під враженням від картини
Яцека Кацмарека. Польща)
Перший сніг — на дрімаючий ліс,
На змертвіле бадилля руде,
На убогий ламкий верболіз
Без пташок, без човнів, без людей.
Перший сніг, перший лід, перший біль.
Ні зеленої цятки нема.
Кожна гілка шепоче собі:
Вже зима … вже зима … вже зима …
Збайдужіло застигли стежки,
Тільки світиться, наче свіча,
Ця трагічна самотність ріки,
Що блакиті очей не втрача.
Білий вітер безжальним крилом
Замітає стежки і сліди,
Лиш своє зберігає тепло
Невпокорена ніжність води.
Світ застиг. Світ заснув. Світ замерз.
Світ забув кольоровість роси.
Хто те здатен — відчути тепер
Суть упертості сили й краси?
Ти стоїш і не зводиш очей.
Ти і сам, як замерзлий болід.
А ріка все тече і тече
І ніколи не ляже під лід …
МИСТЕЦТВО СВІТЛА
У цьому місті — дивні ліхтарі:
Вони нуртують світлом, мов джерела,
Розсіюючись сяйвом угорі,
Підніжжя обціловують деревам.
Настане вечір — тільки уяви —
Туманами легенькими сповитий,
Ідеш — і бачиш — світиться з трави
Квадратик, наче шибка з того світу.
У місті, крізь яке немало літ
Перекотилось, наче хвилі морем,
Де монастирських мурів моноліт
На тебе дихав подихом суворим,
Де ти собі губився у юрбі,
Такий легкий і небуденно-гарний,
Де впізнавали й кланялись тобі
Всі клумби, всі вітрини і книгарні.
Я знаю, ти залишишся мені
Серед вогнів і незнайомих квітів,
У місті цім, де ми були смішні,
Веселі і довірливі, як діти.
У нього вже немає вороття.
Воно не буде вже таким розквітлим.
А що таке, подумати б, життя,
Як не мистецтво кольору і світла?
* * *
Паси коня і з Богом говори.
Нехай пасеться твій крилатий коник —
У небесах, оновлено-іконних,
Де кожна зірка свічкою горить.
Паси коня. На те воно і ніч,
Щоб коні й люди розправляли крила,
Щоби душа із Богом говорила
У сяєві ясних небесних свіч.
Надходить ніч. І тисячі світів
Вдивляються у Землю. І для тебе
Господь Всевишній відкриває небо
В усій його безмірності святій.
Здійми свій дух. Нехай летить туди,
Звідкіль прийшов за Божим повелінням,
І знову, коли тіло ляже в глину,
Повернеться до Божої мети.
Він найдорожчі дав тобі дари —
Твоє життя і шлях в Своєму Слові.
Паси коня і з Богом говори.
Проси у Нього мудрості й любові.
* * *
Пам’ять про тебе затримую в слові.
Воскресаючи в снах,
Гаснеш,
Наче повільна музика,
На світанку…
НЕ ОДНА
Як втомила мене ця зима …
Як безмірно втомили
Цих туманів загуслих тягуча безвихідь гірка,
Непривітних небес безкінечно похмуре похмілля,
Як прозріння важке, як тягар непростимий гріха.
Як втомила мене ця зима. І немає їй краю…
Як катує і мучить оце безгоміння мене …
Я до тебе думками спішу. Я до тебе тікаю,
Щоб хоч трохи зігрітись
очей твоїх чорним вогнем.
Щоб зігрітися ласкою тихого, мудрого слова,
Пригорнутись душею до твого скупого тепла.
Ти — єдине спасіння моє в крижаному безмов’ї,
В цій замерзло-байдужій пустелі самотності й зла.
В сніговім безгомінні, на сонце і ніжність убогім,
Де замерзлого Всесвіту сяє чужа глибина,
Я з тобою тепер. Я — з тобою.
І з Господом Богом.
Я тепер не одна.
Я тепер не одна.
Береже мене Слово Господнє.
Береже чистота і пресвітлість твоєї краси.
І зігріє мене чудотворний вогонь Великодній.
І мене воскресить …
НА ТЕМУ ВІЧНОСТІ
З тобою — тоскно. А без тебе — вдвічі.
Зима минає якось без пуття.
Ти дуриш душу мріями про вічність,
Тому вона й не важить так життям.
Тому їй так спокійно-нетривожно,
І затишно, і нікуди спішить.
Душі — чого там! Їй без тіла — можна.
То тілові — попробуй без душі:
Воно ж таке слабке і хоровите,
Ткни голкою — і кров зацебенить.
Оце його та ще й і не любити?
Не захищати і не боронить?
А й так — дивися — що таке людина?
Створіння смертне, що сліпцем бреде,
Із глини вийшло,
і на нього глина
Що кожну мить, як на поживу жде.
Ото колись беркицьнуть в яму тяжко,
Щоб ще густіш бур’янилась земля,
Щоб ще кусючіш множились мурашки,
Такі невтомні, що й вночі не сплять.
Чи ж не пора признатися одверто,
Що в світі цім, де світло є і тьма,
Ми народились, щоб колись померти,
А іншого нам вибору нема?
Не хочеться?
Ну ще б то нам хотілось.
То найпростіше — свічку загасить.
Шануймо тіло. Догоджаймо тілу,
Щоб часом не помстилося душі.
Бо час такий — він хоч кого придушить,
Він незалежний від добра і зла.
Шануймо й душу, доглядаймо душу,
Щоби дочасно з тіла не втекла.
Хоч би й у вічність …
* * *
А що за сенс людині в пізнанні —
Прямій дорозі до скінчення світу?
Повільно тане новорічна ніч
В тріскучих вогняних небесних квітах.
Минає свято — феєрверк спокус.
Надходить ранок каяттям тверезим.
І знову день вигадує якусь
Таємну пастку для необережних.
Несе усіх життєва течія
Так нелогічно, грубо і безладно.
Є ніч. Є день. І в кожного своя
Над душами людей сувора влада,
Що крутить нас, як пожовтілий лист,
Одірваний ще від едемських кущів.
Ото єдине: Господу молись
Хоча б за те, що ще у світі сущий.
ПОЛІТ ВВІ СНІ
Найперше право генія — свобода.
Свобода від усього і в усьому.
Свобода — як свідома необхідність —
І сила, щоб її відвоювати,
здобути у байдужої судьби!
Найперше право і найголовніша
властивість духу. Визволити крила,
закрити ними сонце на півсвіту,
відчути чисту безкінечність неба
як символу одвічних поривань
понурої людської дрібноти,
приземленої страхами турботи
про власний шлунок. О, як вільно крилам!
Який розкішний і безмежний простір
для самоти … А там, внизу, Земля …
Ніхто любити так її не вміє,
як ті, хто бачить Землю з висоти
Свободи Духу. Хто вже поборов
земне тяжіння і пізнав — небесне.
Їх знає Бог. Вони до нього ближче.
Він любить їх за мужність МАТИ ПРАВО
НА БОЖЕВІЛЛЯ БУТИ НЕ ЯК ВСІ,
за щастя бути вільним, чи хоча б
боротися за волю, купувати
ціною крові …
Ви, хто не посмів,
дивіться, задерши тупо голови,
бо й вам
лишилось право
теж на творчий вибір,
що можна зрозуміти майже так,
як говорив Великий Заратустра:
«Якщо тобі не склалося життя,
подбай бодай про гідну себе смерть …»
* * *
Старенька світлина, де мама іще молода,
І я, ще мала, коло мами тулюсь огірочком,
І мамина мама, і річки повільна вода,
І дід Станіслав, мамин батько, у білій сорочці.
І дід ще не сивий. І юна ще мама моя.
І мамин весь рід — за спиною —
гурточком щасливим.
І річка тече. І за маму тримаюся я.
І не боїмось об’єктивності об’єктиву.
Ще мама не має зятів, невісток, онучат.
Далеко й мені до мойого єдиного сина.
Ми просто собі — на світлині —
плече до плеча.
І річка тече. І далеко іще не осіння.
І дідові вуса, і мамина добра рука,
І Книгу Буття хтось над нами у небі гортає.
Старенька світлина, де мама, і я, і ріка,
Правічна ріка, що ніколи назад не вертає …
ПРО СТАРЕНЬКИХ
Зимові люди:
Все більше світла в душі,
Все менше тепла …
МОЛИТВА
Дозволь мені жити тихо,
Не заздрити, не гнівитись,
Не побажати лиха
Нікому на білім світі,
Не порадіти болю,
Не позлоститись з горя,
І не узнать ніколи,
Хто мій найбільший ворог.
Господи Вседержителю,
Мудрим підтримай Словом,
Дай мені так прожити,
Щоб не зробити злого,
Злого не тільки вчинком,
Але й у думці грішній,
Боже, я ж тільки жінка,
Дай мені в серце тиші.
Дай мені в серце миру,
Лагідності у мислі,
Дай мені в душу віру
У найдревнішім смислі.
… Дозволь мені жити тихо.
… Дай мені в серце миру.
… Дай мені віру.