ДО ТАРАСА
До Тараса дорога,
Як на прощу — зелена.
То ж чиї ото ноги,
Що біжать перед мене?
Злом поскрипують зуби,
На обличчях гримаси.
Хто ж тебе справді любить
В ці хвилини, Тарасе?
Вже не смішно, а слізно.
Ранна у многолюдді.
Охорона залізна —
Декорація люті?!
Затиснули ОМОНом
Кобзаря, наче в клітку,
Щоб покласти патроном
Найпочеснішу квітку.
Не жахайся, Тарасе,
Ріки сплинули болю,
Ти піднявся над часом,
Ми — лишились юрбою.
Стоїмо на колінах,
Наче загнані вівці.
Не вини Україну…
Не дивуй українцям…
9 березня 2011 року
СПОВІДЬ
Чуттів незгасаючу повідь
Бунтарський розбурхує дух,
Коли до Тараса на сповідь
В прощенській задумі іду.
Важкими словами украдьки,
Крутого торкаюсь чола:
Знов, болем освячений Батьку,
Печаль вікова розцвіла.
Відкриті простори безкраї
Тобі на Горі з висоти.
У пеклі дорогу до раю
Не кожному вдасться знайти.
Пізнали чимало недолі
За підлі, зрадливі літа.
Невже “захалявної” волі
Діждалась Вкраїна свята?..
Убогі, німі та байдужі
Прониділи світлу зорю.
Кати на заярмлені душі
Солодкі кайдани кують.
І сіють запроданці кляті
Лукавства зерно день при дні,
Де праведні душі розп’яті
На вічній Голгофі брехні.
ТАРАСОВА ЖУРБА
Провісники нового часу,
Чи розтлумачите мені:
Чому на Пушкіна в Тараса
Кипить, бунтує в серці гнів?
Невже хмільна дратує слава,
Якою дихав серцеїд?..
Лукавством всіяна “Полтава”*
Тривожить почуття твої?
Смоктала солоденьку лапу
Його розбещена судьба.
Народу вічний біль арапу
У серці защемить хіба?
Якщо на суд покликав небо
За гетьманів і Мотрин гріх,
То краще придивись до себе,
Вельмож російських та царів.
Ти геній, ти ж бо не дурепа.
Ганьба за душу не шкребе?
Як зрадник й лиходій Мазепа,
То Іскра хто? Хто Кочубей?..
Хула й анафема Івану.
Покривдженим — дорога в рай.
На голову шаленну й п’яну
Не раз Дантеса вибирав.
Й таки знайшов — свинцеве лихо
Вп’ялося нагло під ребро…
Скотилася сльозою тихо
Сльоза Тарасова в Дніпро…